Герої творів Хвильового живуть у світі, який позначений криком. Революція принесла із собою крик, який є реакцією людей на суспільні процеси. Пореволюційна дійсність поглибила прірву між мрією і реальністю, між ідеалами романтизованої революції і цинічним ігноруванням та безжальним знищенням людського «я». Люди опинилися у конфліктній ситуації, коли старий світ був зруйнований, а на його місце прийшов новий уклад життя із новими порядками і правилами. Адже змінити цей світ і життя в ньому принципово неможливо. Герої можуть лише або прийняти його, чи, точніше, змиритися з ним, як це роблять персонажі новел «На глухім шляху», «Кіт у чоботях», «Я (Романтика)», «Свиня», або втекти від нього, найчастіше у смерть («Синій листопад», «Лілюлі» (Альоша), «Повість про санаторійну зону» (анарх, Хлоня), «Редактор Карк», «Дорога й ластівка» та ін.). Показово, що примирення із таким життям означає ту ж саму смерть, але вже духовну.
На думку О.Ковальчука, головні герої творів М.Хвильового «живуть у зґвалтованому світі, який народився у вирі крику – революція прийшла як крик…» [17, с. 107]. У передчутті революції кричить буря у новелі «Легенда»: «Влетіла буря, крикнула — дзвінко, просторо: «Повстання!» [39, с. 311], «І крикнули хлопці: «За волю!» — ще й шаблюки забрязкотіли» [39, с. 313], «Гримали повстання. Лютували повстанці» [39, с. 314]. Єдиною формою протесту проти кровопролиття і несправедливості, яка залишилася у людей став крик. Напруження, яке панувало у світі передається у творі за допомогою криків живої природи, людських криків, які наближалися до звуків живої природи, а також техногенних криків.
У творах М.Хвильового вітер, сонце, пори року і революція постійно персоніфікуються й виступають, як могутні людські сили: «Іноді сонце заверещить золотом» [39, с. 238]; «Над повітовим містом промчалась революція. Зламала декілька вікон, зруйнувала чимало будинків, розбила гурт сердець і помчалась далі» [39, с. 237].
Від революції неможливо сховатися, вона проникає в усі закутки існування людини (не лише у фізичне існування, але і у внутрішній світ), запроваджує свої права. Революція перетворюється на живу істоту, яка заповнює собою увесь простір життя людей: «І кричить революція над ухом: Бундзз! Бундзз! І лежить в просторах ціле провалля віків і Достоєвський, і Рафаель, і глибина глибин» [39, с. 204]. Революція виявляється фатально несумісною із мріями людей про щастя, є джерелом моральних і фізичних страждань. Тому вона, не очищаюча злива над світом, а кров, насилля й смерть, знищення, зникнення. Звичайні людські почуття: кохання, вірність, страждання не можуть протистояти цим процесам. У такий час людські серця черствіють, у них не залишається місця для емоцій і почуттів, які б вони змогли виявляти за інших умов. Люди перетворюються на маріонеток, які змушені виконувати нав’язані їм революцією ролі, за цих обставин про їхню згоду ніхто не питає. Як наслідок – революція, сприймається як своєрідна «чорна діра», де зникає все, що наближається до неї. Такий спосіб існування не є природним, звідси – спроба вирватися з цього кола, заявити про свої страждання за допомогою крику. Коли людина не бачить допомоги і розуміння, як наслідок – «втеча суб'єкта або в космос, або в небуття»[36, с. 134]. Так кричить зґвалтована Катруся із новели «Наречений», як нема іншого способу викликати співчуття: «…вона раптом згадала про свого Михайлика і закричала диким криком» [40, с. 239].
Герої Миколи Хвильового часто повторюють слова «туга», «тоска», «печаль», які звучать ніби своєрідний екзистенціальний лейтмотив, що передає душевні переживання героїв.
Головна героїня твору «Кімната Ч.2», Вівдя, переживає болісні пошуки власної ідентичності, намагається визначити своє місце в поставленому з ніг на голову світі. Неясність, незрозумілість сучасного і майбутнього, відсутність духовного стрижня робить життя Вівді хаотичним і суперечливим. Вівдя ні з ким не може знайти спільної мови: ні з Максом, ні з подружкою по гімназії Христею, ні з євангелісткою бабою Горпиною, ні з Вольським. Події революції вирвали людину із звичного й усталеного плину життя, розірвали той невидимий зв’язок, який єднає її із власним корінням, робить самодостатньою, здатною протистояти зовнішнім силам. Вівдю позбавили такої життєвої основи. Вона шукає точку опертя у цій новій для себе системі людських відносин і життєвих принципів, вона намагається боротися за своє право вибору такої точки. Вона кидається то в один, то в другий бік, ніде так і не знаходячи жаданої основи. Пошуки не дають їй очікуваного внутрішнього спокою, а лише підсилюють відчуття безвиході.
Не вдається Вівді здобути душевну рівновагу в спілкуванні із бабою Горпиною. Частина новели, яка йде безпосередньо за епізодами з бабою Горпиною, побудована саме на передачі відчуттів дівчини. Тут панує атмосфера тривоги, страху, передчуття якогось нещастя: темнота в кімнаті, важке дихання Макса, відблиски ліхтаря, тупіт пожежної команди, кроки в коридорі під дверима тощо. Накреслене в такий спосіб емоційне тло супроводжує розповідь Вівді про зустріч на вулиці міста з божевільною жінкою. Ця зустріч і є поштовхом до чергової психічної кризи героїні: «Ти знаєш, що я подумала? Ні, я тобі не скажу» [39, с. 301]. Письменник так і не повідомляє, що саме «не сказала-сказала» Вівдя, лише натякаючи на два можливі варіанти, які, врешті, об’єднуються в один. Йдеться про побачену Вівдею власну життєву перспективу: неминуче божевілля або самогубство. Протягом усього твору повторюються крики дитини за стіною як передчуття чогось жахливого: «Макс мовчав. А ввечері вони слухали, як за стіною, в сусідній кімнаті кричала дитина: «У-а! У-а!» [39; с. 295 -296]; «І знову за стіною кричала дитина: «У-а! — У-а!» [39; с. 296]; «А за стіною знову кричала дитина: «У-а! У-а!» [39; с. 297].
Навколишнє видається Вівді «сірим», а все, що вона намагається зробити, виходить «по-старому». Дівчина остаточно заплутується у своїх відчуттях, вирвана революцією із звичного побуту, позбавлена мети в житті, вона лишається незреалізованою особистістю і приречена на загибель. Унаслідок людської байдужості вона починає кричати, щоб її почули і дали відповідь на ті запитання, які її найбільше хвилюють: «Вівдя закричала: «Мовчи! Мовчи! Ах ти, аґішко моя нещасна... Срулі-ку!» [39; с. 301]; «Вирвала руку й крикнула: «Біжім!» [39, c. 306]; «Один момент у кімнаті було тихо, а потім Вівдя зіскочила з ліжка і, як ранений звір, завила в повітря: «Сво-лоч!» [39, c. 310].
Для багатьох герої новел Миколи Хвильового революція складає основу життя, екзистенційний простір, без якого вони не уявляють свого буття: із закінченням революційних дій вони втрачають свій інтерес до життя, не знаходять свого місця в ньому, як наслідок – «з’являється можливість їхнього “ виходу ”, найчастіше метафоричного, у відкриту безкінечність» [4, с. 146].
«У прозі Хвильового індивідуум опиняється на межі життя і смерті, у ситуаціях розсіювання ілюзій і руйнування ідеалів. А.Камю називає таку невідповідність між людиною та її життям – абсурдом. Єдиним можливим виходом з абсурдного світу тоталітарного суспільства стає смерть – необхідна онтологічна передумова «трансценденції екзистенції» [43, с. 72].
Мар’яна – головна героїня новели «Завулок» перебуває у безвихідній ситуації, про яку ми можемо дізнатися уже з самого заголовку твору. Вона – «року 1917, покинувши («к чорту!) середню школу… пішла в чека» [39, с. 323]. На прикладі Мар’яни ми спостерігаємо повне вивільнення від оптимістичний ілюзій. Разом з цим вивільненням приходить усвідомлення абсурду, безвиході.
Вона переживає розчарування, пов’язане з неможливістю пристосуватися до нового життя, яке настало після революції. Мар’яна ж виступає репрезентанткою епохи революції, де панувала смерть і хаос. Їй здається, що минуле, де центральне місце посідала смерть і є реальним життям. Деформована свідомість дівчини не може пристосуватися до нових форм мислення, нового укладу життя, у цій ситуації визначальним постає мотив глухості: її духовний світ залишається закритим до чогось нового, не приймає змін, як результат – рішення звести рахунки з життям. Т.Кононенко вважає, що «коли Мар’яна обирає смерть, небуття, вона тим самим відвертається від абсурду, долає його ціною власної екзистенції» [19, с. 93].
Інтуїтивна мова крику підкреслює напруженість почуттів головної героїні. Крик створює необхідний емоційний фон, який є тотожним емоційному стану головної героїні. Крик супроводжує сюжет усього твору як передчуття чогось жахливого. Новела розпочинається з крику півня та виття сирени як символу епохи, яка нагадує про себе: «Напроти кричить півень на весь заулок» [39, с.322], «На Глухайській вулиці кричить сирена — довго, різко, зарізано: мчить автомобіль» [39, с. 322].
У новелі «Синій листопад» заради ідей революції головні герої відмовляються від власних інтересів. Марія приносить в жертву своє материнство комуністичним ідеям: «…женщини революції пішли плодити дітей. Тільки Марія й небагато не пішли» [39, с. 222]. А Вадим, який є закоханим у комуну, говорить про те, що проблеми людей ніщо у порівнянні з побудовою комуністичного суспільства: «І що наші трагедії в цій величній симфонії в майбутнє?” [39, с. 224].Через це після закінчення революції у них виникає відчуття відчуженості, «тоски»: «Так, Вадиме, тоска. Будні приймаю і серцем, і розумом. Але все таки — тоска. Це те, коли покидаєш позиції й непевний, що скоро повернешся» [39, с. 222]. Їхня змінена свідомість не може адаптуватися до нових умов без смерті, страждань та насилля, тому герої мріють про всюдисущий романтизований образ «синьої» революції: «Ти от не чуєш, а я чую, як по нашій республіці ходить комуна. Урочисто переходить вона з оселі в оселю, і тільки сліпі цього не бачать» [39, с. 224]. Не знаходячи примирення зі світом Вадим втікає від нього: помирає від туберкульозу.
Використовуючи ефект «нервового письма» автор моделює атмосферу, у якій відбуваються події. Використовуючи окличні та викрикувальні речення Микола Хвильовий динамізує оповідь та конденсує емоції головних героїв: «У вестибюлі чітко й агітаційно кричав хтось:
— Ми не раби!
А другий голос дзвінко одкликався:
— Рабами не будемо!» [39, с. 228].
Навіть в повітрі панувала атмосфера крику як символ буремної доби та неспокою: «На вулиці стояла порожнеча. На баню церкви злітались галки, тисячі галок. Кричали, падали, злітались» [39, с. 235].
У новелі «Кіт у чоботях» революція набуває всеохоплюючого характеру. Головна героїня – товариш Жучок приймає дійсність і підлаштовується під неї, не намагається противитись їй. Для того, щоб передати атмосферу бунту, змін, революції автор використовує телеграфний стиль, уривчастість речень, вигуки. Крик у даній ситуації відтворює атмосферу, ідеї, які панували в суспільстві: «Кричали:— Геть сем’ю! / — Хай живе холоста женщина!» [39, с. 165]; «Плякати! Плякати! Плякати!
Гу-у! Гу-у!
Бах! Бах!
Плякати! Плякати! Плякати!
Схід. Захід. Північ. Південь.
Росія. Україна. Сибір. Польща.
Туркестан. Грузія. Білорусія» [39, с. 160].
Отже, добу, у яку живуть герої новел Миколи Хвильового характеризує крик, як природна реакція на суперечності та непорозуміння, спосіб заявити про себе у ситуації катаклізмів, виявити своє ставлення до подій, які відбувалися. Деякі герої творів виявляли свою згоду з існуючим способом життя і не намагалися чинити опору, інші ж навпаки – не могли примиритися з ним і відкрито виявляли свою позицію протесту і незгоди.
Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 32 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |