Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Характеристика об'єктивного та суб'єктивного права. 2 страница

Як інститут громадянського суспільства, місцеве самоврядування:

— має децентралізований управлінський характер, оскільки не передбачає наявності ієрархічної структури;

— здійснює публічну владу на певній територіальній одиниці з метою прийняття та реалізації рішень місцевого характеру;

— є інститутом народовладдя, що забезпечує реалізацію питань місцевого значення самим суб'єктом самоврядування;

— здійснюється представниками населення, що мешкає на певній території, які обираються;

— є самостійним Інститутом, що організаційно відокремлений від державних структур і має недержавний характер;

— несе відповідальність за свою діяльність перед населенням і державою у разі невиконання чи порушення повноважень.

Самоврядування — тип соціального управління, за якого об'єкт і суб'єкт управління збігаються, що надає можливість населенню управляти власними справами, спільно приймати рішення та діяти з метою їх реалізації. Це — одна з форм організації людського співіснування, що базується на принципах свободи, рівності і безпосередньої участі в управлінні. Самоврядування характеризується, по-перше, наявністю особливих суб'єктів, які є передусім суб'єктами не державної влади, а громадянського суспільства. По-друге, воно має особливості щодо обсягу, діапазону та правової природи об'єктів впливу, значна частина яких не характерна для державних правовідносин. Серед різних рівнів самоврядування найпоширенішим є місцеве. Воно становить політико-правовий інститут, у межах якого здійснюється управління місцевими справами через самоорганізацію місцевого населення та за згодою і за підтримки держави. В Україні згідно з Конституцією місцеве самоврядування визнається і гарантується (ст. 7).

Конституція України визнає і гарантує місцеве самоврядування як інститут соціального управління та громадянського суспільства. Вона закріплює можливість представництва місцевих інтересів у органах самоврядування, встановлює власну матеріальну, фінансову та організаційно-правову базу місцевого самоврядування.

До представницьких органів місцевого самоврядування Конституція України відносить сільські, селищні і міські ради та їх виконавчі комітети; обласні та районні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст (ст. 140).

Відповідно до Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» систему місцевого самоврядування складають: територіальна громада; сільська, селищна, міська рада; сільський, селищний, міський голова; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення (ст. 5). Цим же Законом визначені повноваження органів самоврядування у галузі бюджету, фінансів та цін (ст. 28); управління комунальною власністю (ст. 29); житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, транспорту і зв'язку (ст. 30); будівництва, освіти, охорони здоров'я, культури, фізкультури і спорту (статті 31, 32); соціального захисту (ст. 34) та інші. Однак наявність наведених повноважень не означає цілковиту відокремленість органів місцевого самоврядування від органів держави. У процесі здійснення повноважень вони взаємодіють, грунтуючись на наявності спільних та особливих рис, адже органи держави і самоврядування функціонують у межах держави та суспільства, взаємодіють і забезпечують громадянам можливості реалізувати надані їм права. Розглянемо ці риси докладніше:

Спільні риси:

— органи держави, як і органи самоврядування, здійснюють спільні функції по управлінню суспільством шляхом встановлення і гарантування діяльності суб'єктів; їх повноваження конкретизуються законами та підзаконними актами;

— органи держави та самоврядування передбачені конституційно;

— вони відповідно до наданих повноважень приймають рішення нормативного характеру, що у разі їх протиріччя Конституції можуть бути відмінені;

— органи держави, як і органи самоврядування, мають чітко визначену компетенцію у відповідній сфері та форми і методи здійснення повноважень;

— рішення, що приймаються цими органами, мають владний характер, певним чином забезпечуються і гарантуються;

— органи держави і органи самоврядування формуються у встановленому законом порядку шляхом обрання чи призначення;

— функціонують на основі принципу розподілу повноважень та певним чином взаємодіють у процесі здійснення своїх повноважень.

Відмінності:

Таким чином, органи держави та органи місцевого самоврядування є взаємодіючими структурами, що забезпечують найбільш доцільний рівень упорядкування суспільних відносин та забезпечення функціонування суспільства як певним чином організованої соціальної системи.

Особливе значення ця взаємодія має за умови формування громадянського суспільства.

37. Правове регулювання та правовий вплив: проблеми співвідношення.

В сучасному суспільстві право відіграє провідну роль, адже впорядковує

відносини між людьми. Але, як оцінити право? На сьогодні, в науці

поширений підхід, згідно з яким оцінити право можливо через його

ефективність. Законодавство – це форма життя права. Саме законодавство

надає правовим нормам формальної визначеності. А оскільки право і

законодавство взаємопов’язані явища, і система законодавства є зовнішнім

виразом системи права, тому зупинимося на дослідженні проблем

ефективності законодавства. Спочатку визначимось з теоретичним

підґрунтям проблеми. Для цього дамо характеристику термінів дія права,

вплив права, правове регулювання. З’ясуємо їх визначення.

Будь-яке розуміння права базується на тому що ми розуміємо під здатністю

права бути регулятором суспільних відносин. Вихідні ціннісні засади

права – здатні здійснювати вплив на волю та свідомість людей.

Дія права – це ті канали, завдяки яким нормативний зміст права, його

світоглядний потенціал, або «дух» законів, потрапляє в свідомість людей,

впливає на їхню поведінку. Дія права проявляється в правовій ідеології,

правотворчому впливові. Можливо сказати, що дія права – це вияв всіх

властивостей та якостей права, що відображають його здатність чинити

вплив на поведінку соціальний суб’єктів. Тому дія права дозволяє оцінити

його реальну силу, соціальну міць, або соціальний ефект в суспільному

житті.

Призначення категорії «дія права» полягає в тому, щоб відобразити всі

можливі форми і сфери прояву права, тобто охарактеризувати право в

процесі формування (генезис права), сприйняття індивідуальною та масовою

правосвідомістю і здійснення в практичній діяльності.

Дія права означає певним «розріз» права, вона відображає життя права на

різних рівнях: стосовно окремої особистості, суспільних груп,

суспільства в цілому. Тому вказана категорія дозволяє визначити юридичні

засоби та механізми, тобто той правовий інструментарій, що є необхідним

окремим індивідам, їх об’єднанням, для цивілізованої участі в

громадському житті. Тому дія права є свого роду фізіологією права, а

складовими змісту дії права виступають: правовий вплив, сприйняття

права, правові дії і правовідносини, правовий порядок.

З цього випливає, що дія права не зводиться до право реалізації або до

правового регулювання. Правове регулювання є специфічною стороною або

стадією дії права.

Тому відповідно правовий вплив дає можливість охарактеризувати право на

етапі його формування і впливу на учасників регульованих відносин;

сприйняття права означає причетність до індивідуальної та суспільної

правосвідомості і напрацювання на цій основі внутрішньої мотивації до

поведінки в правовій сфері, правова дія, правовідносини сприяють

Взаємодія правового впливу і правового регулювання

Дослідження співвідношення правового впливу і правового регулювання

вимагає уточнення понять “регулювання” і “вплив”, оскільки в юридичній

літературі справедливо наголошується на нерівнозначності цих категорій.

Поняття “регулювання” походить від латинського слова “regulo” -

“правило” і означає впорядкування, налагодження, приведення чого-небудь

у відповідність з чим-небудь. “Вплив” означає цілеспрямовану дію на

що-небудь за допомогою системи засобів.

Ці два поняття мають близький зміст, який не є тотожним. Поняття “вплив”

за обсягом є ширшою категорією, ніж “регулювання”, оскільки вплив

охоплює як регулювання за допомогою певної правової норми, так й інші

правові засоби і форми впливу на поведінку людей. Тому неможливо зводити

правові засоби і форми впливу права на суспільні відносини лише до

правового регулювання.

Слід також зазначити на існуючій позиції, коли правовий вплив та правове

регулювання розглядаються як синоніми. Справді ці поняття не є

тотожними, оскільки їх обсяги є різними, але їх не можна штучно

відокремлювати, оскільки вони тісно взаємопов’язані як «родове» і

«видове» поняття.

Правовий вплив з усією його багатоманітністю здійснюється на суспільне

життя, на свідомість та поведінку людей за допомогою правових і

неправових засобів. Правовий вплив здійснюється на людину двома шляхами:

інформаційним і ціннісно-орієнтаційним, а також завдяки вихованню –

пропаганді правових знань, юридичній освіті.

Таким чином, правовий вплив – це результативна, нормативно-організаційна

дія на суспільні відносини спеціальної системи власне правових засобів

(норм права, правовідносин, актів правореалізації та правозастосування),

й інших правових чинників (правосвідомості, правової культури, правових

принципів, правотворчого процесу), а також неправових механізмів

(соціальних, ідеологічних, психологічних тощо).

Під правовим регулюванням суспільних відносин розуміють лише одну з форм

впливу права на суспільні відносини – вплив за допомогою специфічних

правових засобів: норм права, правовідносин, актів правореалізації тощо.

Всі відмінності між правовим регулюванням і правовим впливом можна

визначити як:

відмінності за обсягом;

за змістом;

за механізмом реалізації права.

Відмінності за обсягом полягають у наступному: предмет правового впливу

є значно ширшим, ніж предмет правового регулювання. Його складають

відносини (економічні, соціальні, політичні), які безпосередньо не

врегульовані правом, але на які розповсюджується його дія.

Відмінності за змістом складає таке: правовий вплив не завжди має точний

38. Механізм правового регулювання: поняття та підходи до визначення структури.

Існуюча в суспільстві система суспільних відносин постійно потребує правового впливу. Форми та методи даного впливу змінюються залежно від суспільних потреб. У юридичній літературі проблема правового впливу та правового регулювання не є новою. У науці сформувалися напрями, які дають можливість дослідити право як ефективний засіб соціального регулювання.

Правове регулювання в суспільстві здійснюється за допомогою певних механізмів. О. Скакун вважає, що під механізмами правового регулювання слід розуміти різні елементи правової системи, які здійснюють регулятивний вплив на суспільство.

Це певна, взята у єдності, сукупність правових засобів, способів та форм, за допомогою яких нормативність права забезпечує впорядкування суспільних відносин, відповідає інтересам суб'єктів права, вирішує конфлікти, сприяє досягненню соціального компромісу в правовій сфері. Саме наведений підхід до механізму правового регулювання висловлюють С. Бобровник та Н. Оніщенко, пропонуючи відмовитись від розуміння даного механізму тільки як діяльності законодавця, котрий формує норму права, надає їй уповноважуючого, зобов'язуючого чи забороняючого характеру, та лише як виконання правового припису, підпорядкування забороні суб'єктами, яких цей припис стосується. При одностороньому підході до механізму правового регулювання нанівець зводиться мета та цілі правового регулювання, не враховуються різні фактори, які впливають на процес зазначеного регулювання.

Механізм правового регулювання характеризується певними особливостями:

— правове регулювання та його механізм є складовою соціального регулювання;

— є певною системою взаємодіючих між собою елементів, серед яких виділяють правові засоби (норми, суб'єктивні права та юридичні обов'язки тощо), способи (дозволи, заборони і зобов'язання) та форми (дотримання, виконання і використання);

— він забезпечує регулювання суспільних відносин, тобто є динамічною частиною правової системи;

— механізм правового регулювання має цілеспрямований та результативний характер.

В. Нерсесянц зазначає, що механізм дії права — це механізм абстрактно-загальної правової регуляції, конкретизованої та індивідуалізованої стосовно конкретно-визначеного випадку вияву юридичної сили діючого права. У даному разі загальна норма набуває індивідуального характеру щодо конкретного випадку.

Заслуговує на увагу позиція А. Зайця, який вважає, що право являє собою не тільки «явище у собі», а є зовнішнім проявом, могутнім регулятивним засобом, що спонукає особу діяти відповідно до вимог права.

Дещо інший підхід до поняття механізму правового регулювання має А. Малько, який розглядає його як певну систему юридичних засобів, організованих послідовно, що мають за мету подолання перешкод, які стають на шляху задоволення інтересів суб'єктів права.

Отже, за допомогою механізму правового регулювання обґрунтовується необхідність здійснення правового регулювання в суспільстві, впорядковуються явища правової дійсності, забезпечується їх єдність, взаємозв'язок та взаємодія, відбувається процес трансформації правових приписів щодо реальної поведінки суб'єктів права.

Розрізняють змістовну та формальну ознаки механізму правового регулювання.

Змістовна ознака механізму правового регулювання передбачає наявність цілей правового регулювання, досягнення яких дає можливість вести мову про ефективність правового регулювання.

Під цілями В. Карташов розуміє сукупність уявлень про моделі майбутнього результату, здатного задовольнити вихідні потреби в умовах існування можливостей, оцінених за результатами минулого досвіду.

Цілі правового регулювання класифікують за певними критеріями: за значимістю (головні та другорядні), за часом (перспективні і найближчі), за результатами (кінцеві та безпосередні).

Цілі правового регулювання стосуються не тільки окремих суб'єктів, а й забезпечують закріплення та стимулювання розвитку суспільних відносин, створюють умови для виникнення нових суспільних відносин, запобігають виникненню суспільно шкідливих відносин.

Досягнення цілей правового регулювання здійснюється за допомогою певних засобів, що є шляхами юридичного впливу на поведінку суб'єктів. Сукупність даних засобів, які є різними за своєю природою та функціональним призначенням, і складає формальну ознаку механізму правового регулювання.

Ці правові засоби повинні відповідати певним вимогам:

— вони складають певну систему, але не є прив'язаними до однієї сфери суспільних відносин;

— вони покликані забезпечити соціальну свободу та активність поведінки суб'єктів (дозволи), чи, навпаки, покласти на осіб пасивний обов'язок утримуватись від вчинення тих дій, які перешкоджають інтересам особи (заборони), передбачати поведінку певного роду, бути гарантією використання суб'єктивних прав іншими суб'єктами (зобов'язання);

— ці засоби повинні містити позитивні стимули щодо здійснення суб'єктами своїх суб'єктивних прав та виконання покладених на них обов'язків;

— вони мають бути спрямовані на досягнення певного результату — забезпечення ефективності правового регулювання;

— вони пов'язані з суб'єктивними правами чи даної особи (дозволи), чи інших осіб (зобов'язання, заборони);

— ці засоби тісно взаємопов'язані не тільки один з одним, а і з такими різновидами правових норм, як уповноважуючі, зобов'язуючі та забороняючі, і визначають форми реалізації права (дотримання, виконання та використання).

Характеристика механізму правового регулювання дозволяє встановити його складові елементи, забезпечити їх єдність та взаємоузгодженість. Потреба у різних правових засобах обумовлюється неоднозначністю задоволення інтересів різних суб'єктів права. Слід зазначити, що ці засоби як певні інструменти правового впливу повинні бути різноманітними та взаємопов'язаними, являти собою певну систему і у своїй сукупності бути спрямовані на досягнення ефективності правового регулювання.

Сучасна юридична наука характеризується наявністю двох підходів до визначення елементів механізму правового регулювання.

Перший з них — широкий підхід, що характеризується наявністю сукупності елементів, які беруть участь у процесі впорядкування суспільних відносин, а саме:

— норма права, яка визначає моделі можливої та необхідної поведінки суб'єктів суспільних відносин;

— нормативно-правовий акт — юридичний документ, що надає правовій нормі формально-визначеного, офіційного та обов'язкового характеру;

— юридичні факти — конкретні життєві обставини, які спричиняють дію норми права;

— правовідносини — різновид суспільних відносин, що регламентуються правовою нормою та виконують функцію взаємодії правової норми з конкретним суб'єктом і функцію визначення конкретної поведінки для персоніфікованих суб'єктів;

— тлумачення — діяльність із визначення дійсного змісту норми права у разі її незрозумілості чи невідповідності вимогам юридичної техніки;

— реалізація права як можливість втілення правової норми шляхом дотримання, виконання, використання та застосування;

— законність як один з принципів реалізації правових приписів через дотримання вимог норми права суб'єктами права;

— правосвідомість як рівень усвідомлення суб'єктами права правових приписів;

— правова культура як різновид загальної культури, що складається з духовних та матеріальних цінностей, які належать до правової дійсності;

— правомірна поведінка — усвідомлена діяльність суб'єктів, яка відповідає нормі права та соціально корисним цілям і знаходиться в установлених законодавством межах;

— протиправна поведінка — та, що протирічить правовим приписам;

— юридична відповідальність — це міра державного примусу (особистого, майнового чи організаційного характеру), яка застосовується до суб'єктів, котрі вчинили правопорушення, та пов'язана з покладенням на них нового додаткового обов'язку.

Другий підхід до елементної будови механізму правового регулювання є вузьким та включає лише елементи, які складають основу регулятивної функції права. Серед них виділяють: норми права, нормативно-правові акти, правовідносини, реалізацію права, законність. Кожен з елементів даної системи виконує специфічну функцію у задоволенні інтересів суб'єктів, в регулюванні суспільних відносин, у досягненні ефективності правового регулювання.

С. Бобровник елементи механізму правового регулювання поділяє на основні та факультативні і пов'язує їх із стадіями механізму правового регулювання.

Розмежування обов'язкових та факультативних елементів механізму правового регулювання дає можливість за допомогою норми права контролювати модель обов'язкової, дозволеної поведінки різних суб'єктів правовідносин. Обов'язкова стадія передбачає необхідність врегулювання певних суспільних відносин, які, насамперед, моделюються, виникають та реалізуються в певних суб'єктивних правах та юридичних обов'язках. Факультативна стадія включає необхідність офіційного тлумачення норми права в процесі її застосування.

В. Нерсесянц виділяє статичну та динамічну стадії правового регулювання. Статична має місце у тому разі, коли норма права існує у абстрактно-загальній формі, не застосовується до певної поведінки суб'єкта у певних умовах. Динамічна стадія знаходить прояв за умови, що норма права набуває конкретизованої форми та застосовується до конкретної поведінки конкретної особи.

Динамічна та статична стадії мають певний механізм правового регулювання, що відображається в логічній побудові норми права, яка впливає на конкретні суспільні відносини та врегульовує певний їх тип.

Поділ на стадії досить умовний та відображає вплив права на суспільні відносини на різних рівнях його реалізації.

Перша стадія пов'язана з процесом правотворчості, з формуванням норми права, як правила поведінки загальнообов'язкового, формально-визначеного характеру, що регулює найважливіші види суспільних відносин, встановлюється та охороняється державою. Правова норма встановлює зміст суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, ступінь їх взаємності, здійснює регулятивний вплив на суспільні відносини, визначає форми взаємодії суб'єктів суспільних відносин.

З точки зору П. Недбайло, саме з моменту видання норми права слід вести мову про вступ у дію механізму правового регулювання.

Однак правове регулювання здійснюється за допомогою комплексу правових норм. Він складає певну систему, для якої властиві певна організованість, єдність, координаційні та субординаційні зв'язки.

Організованість правових норм передбачає їх внутрішню узгодженість, заснованість на єдиних принципах. Даний принцип побудови правових норм тісно пов'язаний з ієрархічним підпорядкуванням приписів за їх юридичною силою та єдністю правових норм щодо їх єдиної спрямованості поєднати інтереси суспільства з інтересами окремих індивідів, врегулювати найважливіші сфери суспільних відносин, функціонування яких неможливе без використання юридичних засобів.

Системність норм права знаходить вияв у нормативно-правовому акті. На думку Л. Явича, саме з моменту видання нормативно-правового акта здійснюється правове регулювання суспільних відносин.

Вступаючи в правові відносини на основі певних юридичних норм, суб'єкти набувають суб'єктивних прав та юридичних обов'язків за власним бажанням (активна форма реалізації суб'єктивних прав і юридичних обов'язків) чи на основі правозастосовчого акта (складна форма реалізації суб'єктивних прав та юридичних обов'язків). Як вважають А. Вітченко та Ю. Толстой, норма права починає регулювати поведінку суб'єктів не з моменту видання норми права, а з часу настання юридичних фактів, передбачених даною нормою.

На цьому етапі настає друга стадія правового регулювання, що пов'язана з правовими відносинами, які забезпечують можливість реалізації суб'єктивних прав та юридичних обов'язків і за допомогою котрих норми права набувають персоніфікованого характеру, стосуються конкретного суб'єкта та безпосередньо впливають на процес правореалізації.

Залежно від характеру правових норм виникають різні види правових відносин, серед яких важливе місце належить регулятивним, що формуються на основі норм цивільного, адміністративного, земельного та інших галузей права, і охоронним, які виникають в результаті вчинення правопорушення.

Деякі вчені пов'язують з даною стадією акти безпосередньої реалізації прав та обов'язків суб'єктів (дотримання вимог заборон, виконання обов'язків, використання прав) і акти опосередкованої реалізації прав та обов'язків (застосування права).

Інші науковці вважають, що видання актів реалізації права слід розглядати як кінцевий результат правового регулювання, який передбачає юридично значимі дії суб'єктів із здійсненню прав та обов'язків, що випливає з конкретних правових відносин та за їх допомогою досягаються цілі правового регулювання.