Тому при створенні системи законодавства України методологічними орієнтирами мають бути конституційні принципи "верховенства права" щодо його обов'язковості у законотворчій роботі, "верховенства Конституції" щодо інших законодавчих актів, та "верховенства закону" в ієрархії всіх нормативних актів.
45. Поняття, ознаки, різновиди нормативних актів.
Нормати́вно-правови́й а́кт — офіційний письмовий документ, прийнятий уповноваженим на це суб'єктом нормотворення у визначеній законодавством формі та за встановленою законодавством процедурою, спрямований на регулювання суспільних відносин, що містить норми права, має неперсоніфікований характер і розрахований на неодноразове застосування.
Іншими словами, нормативно-правовий акт — це документ, прийнятий у визначеному порядку компетентним державним органом, у якому містяться норми права.
У нашій правовій системі нормативно-правовий акт є основним джерелом права.
46. Поняття, ознаки, різновиди нормативно-правових актів.
Нормативно-правові акти займають особливе місце у системі правових актів. Їх необхідно відрізняти від актів застосування й тлумачення права (докладніше про це див. в інших розділах підручника).
За юридичною силою нормативно-правові акти поділяються на дві великі групи: закони і підзаконні акти.
Закон (див. пит. 47)!!!!!!!
Підзаконні нормативно-правові акти містять норми, володіють рядом специфічних ознак, видаються лише уповноваженими органами державної влади у визначеній формі з метою конкретизації та на виконання законів.
Незважаючи на те, що в нормативному правовому регулюванні суспільних відносин головне й визначальне місце займає закон, підзаконні акти теж мають дуже важливе значення у житті будь-якого суспільства, відіграючи допоміжну і деталізуючу роль. Відповідно до Конституції України повноваження з прийняття підзаконних нормативно-правових актів закріплені за Президентом України (ст. 106), Кабінетом Міністрів України, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади (ст. 127). У обмеженому обсязі та у випадках, передбачених конституцією і законами України, право підзаконної правотворчості має Верховна Рада України та Рада міністрів Автономної Республіки Крим (ст. 135), голови місцевих державних адміністрацій (ст. 118), органи місцевого самоврядування та їх посадові особи (статті 143, 144).
Виділяють наступні види підзаконних актів, розташовані за ієрархією:
1) Укази й розпорядження є результатом правотворчої діяльності Президента України підзаконного характеру, обов'язкові для виконання на всій території України, приймаються у межах президентських повноважень, передбачених конституцією та конституційними законами і при цьому не повинні суперечити Конституції України та законам України. Акти Президента скріплюються підписами Прем'єр-міністра України і міністра, відповідального за акт та його виконання, і тільки тоді набувають юридичної сили. Це — принцип контрасигнатури, відповідно до якого Прем'єр-міністр чи міністр беруть на себе юридичну відповідальність за виконання даного акта. Президент, будучи главою держави, видає акти, які займають наступне після законів місце. Важлива роль приділяється указам, багато у чому завдяки їм глава держави реалізує повноваження та елементи свого правового статусу. У сучасний період сфера правового регулювання, охоплена указами, дуже широка. Як правило, вони видаються у випадку прогалин у праві. Розпорядження — це другі за значенням підзаконні акти глави держави. Звичайно, вони приймаються з поточних чи процедурних питань. Акти Президента публікуються в офіційних виданнях. Наприклад, Указ Президента України «Про Збройні Сили України», Розпорядження Президента України «Про призначення Л. Каденюка помічником Президента України з питань авіації та космонавтики».
2) Постанови і розпорядження Уряду України. Акти, що мають особливо важливе значення, видаються у формі постанов. Акти з оперативних та інших поточних питань видаються у формі розпоряджень. Усі акти Уряду України обов'язкові до виконання в Україні. Особливістю актів Уряду є те, що вони можуть бути прийняті лише на підставі і на виконання законів України, а також указів Президента України. Змістом постанов уряду є норми права, що встановлюють основи управлінської діяльності в галузі фінансів, освіти, культури, охорони здоров'я тощо, як основні напрями його діяльності. Розпорядження уряду, як правило, мають характер індивідуального правового регулювання. Акти Уряду України підписуються Головою Уряду України і підлягають офіційному опублікуванню не пізніше 15 днів із дня їх прийняття. Наприклад, Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Правил роздрібної торгівлі нафтопродуктами» або постанова Кабінету міністрів України «Про підвищення заробітної плати працівників культури та архівів», Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про затвердження Концепції державної політики у сфері постачання газу та нафти в Україну», «Про заходи щодо завершення будівництва недобудованих житлових будинків».
3) Накази, інструкції, положення тощо міністерств, відомств, державних комітетів — це підзаконні нормативно-правові акти відомчого характеру, зміст яких не повинен суперечити законам України та нормативно-правовим актам Президента і Уряду України.
Накази — розпорядчі документи оперативного характеру, якими, як правило, затверджуються або скасовуються інші підзаконні нормативно-правові акти або продовжується строк їх дії.
Інструкції — встановлюють порядок застосування чинного законодавства або порядок здійснення будь-якої діяльності.
Положення, статути — закріплюють правове становище, структуру, функції і компетенцію певної державної організації.
Ці акти приймаються на основі і відповідно до законів України, указів і розпоряджень Президента України, постанов і розпоряджень Уряду України, регулюють суспільні відносини, що перебувають, як правило, у межах компетенції даної виконавчої структури. Однак є серед них і такі, котрі мають загальне значення, виходять за межі конкретного міністерства й відомства, поширюються на широке коло суб'єктів. Наприклад, акти Міністерства фінансів України, Державної податкової адміністрації тощо.
4) Рішення і постанови органів місцевого самоврядування — приймаються у межах компетенції і діють на території відповідних міст, районів, сіл, селищ, мікрорайонів тощо. Як правило, ці акти регулюють відносини у сфері громадського порядку, охорони здоров'я, торгівлі у межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці.
5) Локальні нормативно-правові акти — це розпорядження керівників державних і громадських організацій (у вигляді наказів та інструкцій), прийняті у межах їх повноважень та регулюють їх службову і трудову діяльність.
У деяких правових системах залишається діяти одне з найдавніших джерел права — правова доктрина як сукупність наукових знань про певне правове явище, які знаходять прояв у вигляді ідей, концепцій тощо, яким надається загальнообов'язкове значення.
Найбільш яскравий і завершений приклад існування і дії правової доктрини як джерела права можна побачити у Стародавньому Римі, де думки авторитетних юристів і їх діяльність визнавалися джерелом права. У Дигестах Юстиніана зазначалось, що юристам дозволено було створювати право, а якщо їх думки схожі, то автоматично набуває сили закону те, в чому вони згодні. Це підтверджується і прийняттям у 426 р. закону «Про цитування юристів», у якому визнавалось загальнообов'язкове значення реалізації основних ідей і принципів найвідоміших римських юристів: Папініана, Гая, Модестіна, Павла, Ульпіана, викладених у їх творах. Саме на них міг спиратися суддя при вирішенні конкретної справи. Остаточного оформлення правова доктрина отримала у період середньовіччя і нового часу в провідних європейських університетах і тривалий час була пануючою.
У сучасний період правова доктрина також визнається джерелом права, але є найбільш актуальним для країн мусульманського права. Мусульманські вчені-юристи, найвідомішими серед яких були: Абу Ханіф, Мухаммед ібн Ідріс Шафії, Ахмед ібн Ханбаль, грунтуючись на Корані та Сунні, — основних джерелах мусульманського права — виробили правову доктрину (фікх), що знайшла схвалення ісламської общини та зовнішнє відображення в Іджмі. Іджма нині являє собою єдину догматичну основу мусульманського права, Коран і Сунна — це лише його історичні основи. Дане джерело мусульманського права має виключно велике практичне значення. Лише записані в Іджму норми права незалежно від їх походження підлягають застосуванню.
На думку Рене Давіда доктрина у наші дні, так само, як і у минулому, складає дуже важливе і життєдайне джерело права. Ця роль знаходить прояв у тому, що саме доктрина створює словник і правові поняття, якими користується законодавець.
Соціальні інтереси знаходять прояв у правових концепціях та ідеях і таким чиномб впливають на процес правотворчості та правову систему суспільства. Як правило, змістом правової доктрини охоплюються проблеми державотворення і правотворення, формулюються відповідні правові концепції, ідеї, поняття і категорії. Правова доктрина характеризує юридичне мислення та праворозуміння, є відзеркаленням правових поглядів представників юридичної науки. Механізм виникнення і дії правової доктрини як джерела права може мати наступний вигляд: виникнення потреби правового регулювання окремих суспільних відносин — науковий пошук — поява ідеї і її обгрунтування — підтримка ідеї на державному (офіційному) рівні та схвалення громадськістю — перетворення ідеї на концепцію проведення правової реформи в тій чи іншій сфері суспільного життя.
Особливого значення правова доктрина як джерело права набуває в країнах, де в силу різних обставин, існують суттєві прогалини у праві, оскільки саме правові ідеї є фундаментом права, його основою і мають велике значення для процесу тлумачення права, прийняття нормативно-правових актів. До правової доктрини як джерела права звертаються суб'єкти правової діяльності у процесі вирішення конкретних питань, вживаючи формулу «відповідно до усталеної в науковій літературі думки».
Однією із сфер духовного життя суспільства є релігія як система відносин між людьми з приводу вірування або між людьми та предметами віри. Складовим елементом цієї системи відносин є релігійні норми — правила поведінки загальнообов'язкового характеру, що встановлені або затверджені церквою з метою регламентації певних сфер суспільних відносин у межах власної компетенції. Зміст релігійних норм обумовлюється релігійними потребами віруючих, у християнських країнах джерелами релігійного (канонічного) права були постанови Вселенських соборів, папські були та енцикліки, Біблія тощо; у мусульманських — це Коран, Сунна.
Неоднозначність змісту релігійних норм дозволяє їх класифікувати наступним чином.
1. Відповідно до значення у системі віровчення:
— догматичні норми — є первинними, визначають філософську спрямованість релігії, її постулати;
— канонічні — прийняті на засіданнях релігійних органів (синодів, соборів тощо) або одноособово представниками органів релігійної влади (папою,єпископами тощо) регулюють внутрішньоцерковне життя;
— побутові — визначають зміст правил, які використовуються віруючими в побуті.
2. За змістом і характером реалізації:
— доктринальні — визначають принципові положення віровчення;
— культові — регулюють порядок (процес) і зміст проведення релігійних обрядів і служб.
3. За сферою поширення дії:
— внутрішньоцерковні — регулюють відносини, що вникають у церковному середовищі;
— світські — регулюють відносини, що виникають між церквою, її діячами, віруючими особами та суспільними організаціями, у тому числі й державою.
Ознаки релігійних норм:
— нормативність — розповсюдження дії на невизначене і неперсоніфіковане коло суб'єктів;
— формальна визначеність — зовнішнє закріплення у відповідних джерелах (Біблія, Коран, Сунна, Каббала, постанови Вселенських, помісних соборів тощо);
— офіційний характер — мають релігійні норми, прийняті органами церковної влади (постанови Вселенських соборів, рішення Помісних соборів Російської Православної Церкви тощо);
— загальність — регулювання внутрішньоцерковних відносин, вдносин між церквою і державою, між церквою та іншими організаціями в суспільстві, змістом яких є символи віри, шлюбно-сімейні відносини тощо. У християнських країнах змістом релігійних норм вважають символи віри, вчення Ісуса Христа та апостолів, Старий і Новий Завіт, порядок богослужіння тощо.
Реалізація релігійних норм відбувається шляхом переконання, виконання, дотримання і примусу. Щодо примусовості, то Церква нікого не примушує вступати з нею у союз, але якщо будь-хто вже увійшов в нього і належить їй, якщо побажає користуватися її благами, повинен підкорятися її законам, заснованим на Божественній волі.
Сукупність релігійних норм утворює цілісну систему правил поведінки, взаємозалежних і взаємообумовлених, які містять релігійні приписи, звернені до осіб, що сповідують релігію.
Як правило, релігійні (канонічні) норми мають систематизований характер і існували чи існують у вигляді збірників: Біблія, Коран, Сунна, Звід канонічного права, Кодекс канонічного права тощо.
У міру підвищення ролі судової та законодавчої влади в державі, канонічні норми як джерела права втратили суттєве значення і забезпечують регулювання лише внутрішніх церковних справ.
Винятком із загального правила можуть служити норми мусульманського права, які поширені в арабських та деяких інших країнах Сходу. Такі норми закріплюють загальні правила поведінки мусульман з точки зору добра і зла (відповідно: дозволено — заборонено) і вказують їм на необхідну поведінку згідно з релігійними настановами.
Сукупність норм мусульманського права, релігійних та обрядових правил, що має назву шаріат, покликані регламентувати поведінку мусульман у всіх сферах суспільного життя, їх думки і почуття. Особливість полягає у тому, що практично всі нормативні приписи походять з обов'язків людини перед Аллахом, а не з ідеї прав, свобод і гідності людини. Шаріат містить чотири групи приписів: норми, які фіксують релігійну догматику ісламу; норми, які закріплюють основи мусульманської моралі та етики; норми, які регламентують відносини між віруючими і Аллахом; правила поведінки між мусульманами і немусульманами.
Особливостями норм мусульманського права є його сприйняття як результат божественного откровення; неможливість їх зміни; не територіальне, а персональне обмеженя дії: всі правовірні мусульмани, де б вони не знаходилися, утворюють одну общину і тому зобов'язані підкорюватися її приписам; не поширюються на неправовірних і невілюються стосовно правовірних жінок; можуть виступати в двох формах: первинній (ті, що сформульовані Аллахом) і похідній (тлумачення норм шаріату); імперативний характер і відповідна спрямованість на задоволення загальних потреб; переважне закріплення лише обов'язків.
Формальне відображення норми мусульманського права знайшли у Корані — священній книзі, Сунні — зібранні традиційних правил, які стосуються дій Магомета, Іджмі — висновках вчених-мусульман щодо конкретизації положень Корану, Киясі — роздумах щодо тих життєвих обставин мусульман, які не були охоплені попередніми джерелами.
47. Закон в системі нормативно-правових актів.
Закон — це нормативно-правовий акт, прийнятий в особливому порядку органом законодавчої влади або на референдумі, володіє вищою юридичною силою та регулює найбільш важливі суспільні відносини.
Ознаки закону:
1) приймається органом законодавчої влади — парламентом, уповноваженою громадською організацією або на референдумі;
2) порядок його підготовки й видання визначаються конституцією країни та регламентом парламенту;
3) володіє вищою юридичною силою, відповідно всі підзаконні акти повинні відповідати йому і ні в чому не суперечити;
4) регулює найбільш важливі, ключові, суспільні відносини: основи суспільного і державного ладу, права, свободи і обов'язки громадян, форма держави, повноваження органів державної влади тощо.
Саме дані ознаки і виділяють закон у системі інших правових актів, додаючи йому якість верховенства. Змінити або скасувати закон вправі тільки той орган, який його прийняв, причому в чітко встановленому порядку. Згідно зі ст. 85 Конституції України закони приймає Верховна Рада України.
Класифікація законів може проводитися за різними критеріями:
за їх юридичною силою:
1) Конституція (Основний Закон) — основоположний установчий політико-правовий акт, що закріплює конституційний лад, права і свободи людини та громадянина, визначає форму правління і державного устрою, правовий статус органів державної влади (наприклад, у ст. 8 Конституції України визначено, що вона має найвищу юридичну силу, закріплює коло суб'єктів нормотворчої діяльності);
2) конституційні закони — вносять зміни і доповнення до конституції та приймаються з питань, що передбачені та органічно пов'язані з нею (наприклад, Закон України «Про громадянство»);
3) звичайні закони — акти поточного законодавства, присвячені регулюванню різних сторін соціально-економічного, політичного та духовного життя суспільства (наприклад, Закон України «Про електроенергетику»);
за суб'єктами законотворчості: закони, що приймаються представницькими державними органами влади; іншими центральними органами влади, які займаються правотворчістю на основі делегування їм правотворчих повноважень від представницьких органів; уповноваженими громадськими організаціями (муніципальними органами, профспілками тощо); спільними (державних органів та інших соціальних структур); народом України, прийняті на референдумі;
за предметом правового регулювання: конституційні (Закон України «Про вибори народних депутатів»), адміністративні (Кодекс України про адміністративні правопорушення), цивільні (Цивільний кодекс України), кримінальні (Кримінальний кодекс України), екологічні (Закон України «Про охорону атмосферного повітря») тощо;
за терміном дії: постійні (Конституція України) і тимчасові (Тимчасовий регламент Верховної Ради України), надзвичайні — їх дія обмежена у часі і залежить від існування відповідних зазначених в цьому законі надзвичайних обставин;
за структурою: прості (Закон України «Про освіту»), кодифіковані (Житловий кодекс України, Основи законодавства України про культуру);
за сферою дії: загальнодержавні (Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища»), окремих адміністративно-територіальних одиниць (постанови або рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим).
48. Поняття і ознаки правових обмежень.
Вступаючи на державну службу, особа, крім прав та основних обов’язків державного службовця, свідомо й добровільно приймає встановлені законодавством обмеження і заборони. Правові обмеження державних службовців зумовлені специфікою виконуваних ними державних функцій і службових повноважень. Головна мета правових обмежень – це забезпечення ефективного функціонування державної служби, встановлення правових бар’єрів перед можливими зловживаннями державних службовців, створення умов для належного виконання посадових повноважень і реалізації встановлених Конституцією прав і свобод службовців [1, c.335].
Правові обмеження й заборони стосуються осіб, які мають намір стати на державну службу, і діють протягом усього часу проходження цими особами державної служби. Вони можуть бути скасовані або змінені лише шляхом внесення змін у діюче законодавство.
Законом “Про державну службу” встановлені спеціальні обмеження і заборони для державних службовців (ст.4, 12, 16). Обмеження стосуються влаштування на державну службу, однак вони в кожному випадку не пов’язані із наданням якихось переваг чи дискримінацією залежно від раси, національності, мови, походження, статі, майнового чи службового стану, переконань та ін. Вони, скоріше, випливають із загальних положень про рівність прав громадян на заміщення посад, які передбачають деякі обмеження. Їх можна розцінювати, як умови влаштування на державну службу. Так у ст.4 серед таких умов (вимог) названі відповідна освіта і професійна підготовка, тобто мова йде про інтелектуальні здібності. Окрім того, в даній статті передбачені вимоги і до моральних якостей кандидата на державну службу.
У ст.12 Закону також закріплені деякі обмеження, а саме: не можуть бути обраними або призначеними на посаду в державному органі та апараті особи, які визнані у встановленому порядку недієздатними; які мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади; які у разі прийняття на службу будуть безпосередньо підпорядковані або підлеглі близьким родичам чи своякам. Такими вважаються: батьки, подружжя, брати, сестри, сини, доньки, а також брати, сестри, батьки і діти подружжя.
49. Поняття і ознаки правових пільг.
Відповідно до вимог КЗпП інваліди мають право на додаткові пільги та привілеї в порівнянні з іншими працівниками.
Факт їхнього порушення розцінюється як порушення законодавства про працю та може стати причиною залучення винних осіб до адміністративної відповідальності.
Порушення встановлених термінів виплати пенсій, стипендій, заробітної плати, виплата її не в повному обсязі, а також інші порушення вимог законодавства про працю - спричиняють накладення штрафу на посадових осіб підприємств, установ й організацій незалежно від форм власності та громадян - суб'єктів підприємницької діяльності від п'ятнадцяти до п'ятдесяти не оподатковуваних податком мінімумів доходів громадян.
Порушення вимог законодавчих й інших нормативних актів про охорону праці спричиняє накладення штрафу на працівників від двох до п'яти не оподатковуваних податком мінімумів доходів громадян і на посадових осіб підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності та громадян-суб'єктів підприємницької діяльності - від п'яти до десяти не оподатковуваних податком мінімумів доходів громадян (Зі ст. 41 КоАП).
Зокрема, інвалід має право на:
- працевлаштування без випробувального терміну (при направленні на роботу МСЕК);
- неповний робочий день або робочий тиждень (встановлюється за бажанням інваліда);
- відмову працювати в нічний час і надурочно;
- надання щорічної відпустки в зручний для нього час;
- основну відпустку мінімальною тривалістю 30 (для інвалідів І й ІІ груп) і 26 календарних днів (для інвалідів ІІІ групи);
- неоплачувану відпустку тривалістю 60 (для інвалідів І й ІІ груп) і 30 календарних днів (для інвалідів ІІІ групи);
- розірвання строкового трудового договору (якщо стан здоров'я інваліда став перешкоджати виконанню трудових обов'язків).
50. Поняття і ознаки правових заохочень.
Одним із засобів стимулювання праці, що забезпечує належну трудову дисципліну, є заохочення працівників. Заохочення — це своєрідна форма позитивної оцінки результатів праці працівника у процесі виконання ним своєї трудової функції.
За чинним трудовим законодавством види заохочень, підстави та порядок їх застосування є предметом локального правового регулювання. Стаття 143 КЗпП передбачає, зокрема, що до працівників підприємств, установ, організацій можуть застосовуватись будь-які заохочення, що містяться в затверджених трудовими колективами правилах внутрішнього трудового розпорядку.
На практиці можуть застосовуватись матеріальні чи моральні (за формою); індивідуальні чи колективні (за суб'єктом) заохочення. Однак сучасні умови ринкового господарства нівелювали значення моральних заохочень як засобу стимулювання праці. Природно, що для особи пріоритетне значення мають саме матеріальні або поєднання моральних та матеріальних (наприклад, подяка, яка супроводжується грошовою премією).
Відзначимо, що засоби стимулювання праці можуть бути передбачені не лише у правилах внутрішнього трудового розпорядку, а в будь-яких інших локальних актах (наприклад, у колективному договорі, положенні про персонал тощо). Звичайно, наявність локальних норм про види та підстави (показники) застосування заохочень слугуватиме правовою підставою реалізації суб'єктивного права працівника на відповідний вид заохочення. Однак відсутність таких норм не обмежує право роботодавця самостійно вирішувати питання доцільності та правові підстави застосування заохочення в кожному конкретному випадку.
51. Поняття, ознаки та аспекти прояву правових колізій.
Процес правового регулювання характеризується як встановлений нормативно вплив держави на суспільні відносини. Процес правового регулювання зумовлюється певними факторами та має певний ступінь ефективності. Ефективність правового регулювання залежить від несуперечності законодавства та наявності механізмів подолання колізій, що виникають між правовими приписами.
Інтерес вчених до проблеми юридичних колізій зумовлюється двома основними причинами: а) необхідністю покращення законодавства; б) пануванням у радянській юридичній науці теорії неконтрольованості радянського права, яке визнавалось ефективним несуперечним засобом упорядкування відносин, що, у свою чергу, теж не мають будь-яких суперечностей.
Вивчення юридичних колізій та аналіз колізій правового регулювання потребує дослідження соціальних суперечностей, різновидом яких є правові.
Соціальні суперечності характеризуються наявністю певних ознак, які притаманні і юридичним колізіям:
1. Наявність конфлікту, що супроводжується незацікавленістю сторін у знаходженні компромісу.
2. Наявність суб'єктивного фактора, тобто сторін конфлікту, що мають певні інтереси та мету діяльності.
3. Динамізм конфлікту, що характеризується певними стадіями розвитку.
Враховуючи те, що правові колізії визначаються змістом права, можливо вести мову про наявність двох основних категорій причин, що їх зумовлюють:
а) оскільки право є відображенням економічних відносин, то матеріальна сфера суспільства, яка має суперечливий характер, породжує наявність конфліктів у праві;
б) оскільки право має самостійне значення, то йому притаманні суперечності, які не мають матеріальної основи, маючи правову основу.
Наявність серед особливих рис права стабільності та незмінності зумовлює дві тенденції його розвитку, з одного боку — це динамізм права, що зумовлює його відповідність змінам суспільної діяльності, з іншого — статичність, що забезпечує збереження внутрішньої структури з точки зору єдності та узгодженості.
Звичайно, що динамізм та статичність мають суперечливий характер, що звичайно позначається і на праві.
Таким чином, суперечності правового характеру породжуються, з одного боку, «старінням» норм, що не відповідають об'єктивним умовам, а з іншого — динамікою суспільного життя, що регулюється правовими нормами, які приймаються у різний час.
Необхідно зазначити, що в юридичній науці відсутній єдиний підхід до визначення юридичної колізії. Енциклопедичний словник Брокгауза і Ефрона характеризує колізію як зіткнення юридичних норм у процесі розгляду юридичної справи. Ю. Тихомиров характеризує юридичні колізії як протиріччя між правовими нормами, актами та інститутами, що зумовлюють складнощі на практиці. С. Алексєєв вважає, що колізії — це протиріччя та зіткнення, що можливі лише між нормативно-правовими актами, а не нормами. Більш широко юридичні колізії визначає Н. Власенко, оскільки характеризує їх як відношення між нормами, що виникають у процесі вирішення однієї ситуації.
Юридичні колізії — це обумовлений системою об'єктивних та суб'єктивних причин різновид протиріч у сфері права, сутність якого виявляється у наявності розбіжностей між приписами нормативно-правових актів чи нормативних та інтерпретаційних актів, що спрямовані на регулювання однотипних суспільних відносин чи роз'яснення правових норм.
Юридичні колізії характеризуються наявністю особливостей, що зумовлюються особливою сферою їх прояву. А саме — це виявляється у зумовленості колізій системою об'єктивних та суб'єктивних факторів розвитку суспільства;
— належності до правової сфери суспільних відносин;
— суперечності між приписами нормативно-правових актів, що приймаються різними суб'єктами з різноманітних питань;
— суперечності між приписами нормативно-правових актів та нормами інтерпретаційних актів, що роз'яснюють їх положення;
— суперечливості норм, що регулюють однотипні суспільні відносини;
— наявності певних труднощів у процесі реалізації тих норм, які мають колізійний характер.
Багатоманітність та неоднозначність правових колізій зумовлює необхідність їх класифікації, що здійснюється за шістьма основними критеріями:
І. За характером причин, що породжують колізії, розрізняють:
а) правові колізії, що виникають внаслідок розвитку самих суспільних відносин (рівень економічного розвитку, розвинутість інститутів громадянського суспільства, наявність інститутів демократії);
б) правові колізії, що є наслідком дії суб'єктивних факторів (можливість знаходження соціального компромісу, боротьба за політичну владу, рівень правової культури населення, наукова обґрунтованість законодавства).
II. За юридичною силою нормативних актів, що вміщають колізуючі норми (вертикальні колізії):
а) колізії норм національного законодавства та норм міжнародного права;
б) колізії норм національного законодавства.
В Україні колізії першого різновиду (а) породжуються самою Конституцією, що проголошує загальновизнані норми та принципи міжнародного права, а також норми міжнародних договорів, частиною законодавства. Більше того, Конституція України проголошує, що у випадку протиріччя між національними та міжнародними нормами верховенство належить нормам міжнародного права.
Дата добавления: 2015-01-30; просмотров: 56 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |