|
Читайте также: |
Становлення українського романтизму відбувалося паралельно з розвитком таких ділянок науки, як етнографія і історія, виявом чого були збірки етнографічних і фольклорних матеріалів — українських народних пісень М. Максимовича (1827, 1834, 1849), історичних пісень і дум І. Срезневського (у тому числі й написаних ним самим) у збірці «Запорожская старина» (1833—38), народної усної творчості П. Лукашевича (1836), як також публікації історичних праць і пам'яток: Д. Бантиш-Каменського (1822), М. Маркевича (1842—43), О. Бодянського (1846—48, у тому числі козацьких літописів й «Історії Русів»), А. Скальковського (1846) та інших. Основоположницею для розвитку українського романтизму була харківська школа з її двома гуртками — першим, що створився ще у 1820-х pp. навколо І. Срезневського і що з ним були пов'язані найвидатніші з поетів-романтиків Л. Боровиковський і О. Шпигоцький, та другим, що діяв у середині 1830-х pp. також під проводом І. Срезневського, до нього були причетні: А. Метлинський (псевдонім — Амвросій Могила), М. Костомаров (псевдонім — Іеремія Галка) й О. Корсун з М. Петренком і С. Писаревським та іншими. Програмовими для діяльності цих гуртків були збірки «Украинский альманах» (1831) та «Запорожская старина». Поетичну творчість цього гуртка поетів (між ними й І. Срезневського як автора українських і російських віршів) характеризує ідилічно-песимістичне захоплення українським минулим, культ могил й історичних героїв і особливо співців та бандуристів, слабе й безперспективне у своїх прагненнях слов'янофільство. Одночасно з харківським осередком у Галичині виступила «Руська трійця» з участю М. Шашкевича, І. Вагилевича і Я. Головацького для яких була програмовою «Русалка Дністровая» (1837) з її елегійним захопленням ідеями народності і слов'янського братерства. Послідовниками «Руської трійці» в її романтичних змаганнях за народність української мови й літератури стали згодом М. Устиянович і А. Могильницький у Галичині та О. Духнович на Закарпатті.
11. РАННІ РОМАНТИЧНІ БАЛАДИ Т. ШЕВЧЕНКА («ПРИЧИННА», «ТОПОЛЯ»). ОБРАЗ ПОЕТА-МЕДІУМА У ВІРШІ «ПЕРЕБЕНДЯ»
Уже за першого періоду літературної діяльності (1837 — 1843) Шевченко написав багато високохудожніх поетичних творів, у яких — поруч версифікаційних і стилістичних засобів народно-пісенної поетики — було й чимало нових, оригінальних рис, що ними поет значно розширив і збагатив виражальні можливості українського вірша (складна і гнучка ритміка, уживання неточних, асонансних і внутрішніх рим, використання цезури й перенесення (анжамбеман), майстерність алітерацій, звукової інструментації та поетичної інтонації, астрофічна будова вірша тощо). Новаторство прикметне й для Шевченкових епітетів, порівнянь, метафор, символів та уособлень. Керуючись власним художнім чуттям і не оглядаючись на панівні тоді літературні канони, Шевченко знаходив відповідну поетичну форму для втілення нових тем та ідей, які підказувала йому тогочасна дійсність. Одним словом кажучи, Тарас Шевченко спочатку наслідував найкращі зразки народно-поетичної творчості. Скажімо, перші його твори написані коломийковим віршем, що чітко вказує на зв'язок із українською народно-пісенною творчістю, насамперед із піснями, які виконувалися у жанрі коломийки.
«Причи́нна». — романтична балада Тараса Шевченка, написана орієнтовно в 1837 році в Петербурзі, один з ранніх творів поета. «Причинна» відбиває світову романтичну традицію баладного жанру, яка представлена в західноєвропейській літературі, зокрема, творами Йогана Ґете, Йогана Шиллера, Адама Міцкевича, в російській — творами Василя Жуковського, Олександра Пушкіна, Михайла Лермонтова, в українській — творами Петра Гулака-Артемовського, Левка Боровиковського, Івана Вагилевича, Миколи Костомарова та інших.
Властива баладі фантастика у Шевченка, як і в інших поетів, спирається на народну міфологію, зокрема демонологію. Очевидний зв'язок дослідники прослідковують між «Причинною» та баладою Левка Боровиковського «Молодиця» (1828), про що свідчить їхня тематична близькість (в обох творах переосмислюється народнопісенний сюжет про загибель дівчини, яка вмирає, не дочекавшись повернення коханого), а також композиційні та сюжетні паралелі: обидві балади починаються картиною природи — описом буремної ночі й берега річки, де перебуває героїня, поданим за допомогою типово романтичної образності й тим самим розміром — чотиристопним ямбом, який у наступній композиційній частині твору змінюється на 14-складовий вірш. Окремими мотивами й образами «Причинна» перегукується з повістю Миколи Гоголя «Страшна помста» (рос. «Страшная месть»). Розвиток сюжетної лінії починається з ліричного відступу й пейзажів в романтичному дусі. Буря на Дніпрі. Горами здіймаються величезні хвилі, гнуться від вітру високі верби («Реве та стогне Дніпр широкий, сердитий вітер завива…»). А на березі, біля гаю, ходить дівчина. Ворожка зробила її причинною, аби менше сумувала за молодим козаком, який пішов у похід і не повертався. Тим часом з води виринають русалки — душі нехрещених дітей. Вони й залоскотали дівчину. Вранці з діброви виїжджає козак. Біля дуба він бачить тіло дівчини і спочатку думає, що вона заснула. А коли бачить, що кохана мертва, у відчаї «зареготавсь, розігнався — та в дуб головою!». Невдовзі біля дуба проходили дівчата. Побачили коня, козака з дівчиною, хотіли їх злякати, але зрозуміли, що ті мертві,— і перелякані втекли. Козака і дівчину, як сиріт, поховали громадою. Насипали край дороги дві могили в житі, посадили над козацькою могилою явір та ялину, а над дівчиною — червону калину. На гілках дерев співають птахи, а коли сходить місяць — з Дніпра виходять русалки.
Топо́ля — рання балада видатного українського поета Тараса Шевченка. Датується орієнтовно: 1839 р., С.-Петербург. Молода дівчина закохується у козака, але той поїхав на війну де й загинув. Дівчина все ще сподівається, що він повернеться, натомість її матір підшукала для неї хорошу партію — старого багатія. Дівчина не хоче йти заміж і матір вирішує віддати її силоміць за старого. Остання надія дівчина — це стара ворожка до якої вона звертається за допомогою. Та говорить, що передбачила її прихід і дає дівчині чаклунське зілля, випивши яке на світанку, ще «до півнів» можна повернути коханого «з чужини», але якщо він не повернеться після другого ковтка треба випити в третє… Що має трапитись після третього ковтка стара порадила не питати. Дівчина після не довгих вагань робить все, як їй наказала зробити ворожка, її козаченько так і не повернувся, а вона перетворилась в тополю.
Слово в Шевченка має сакрально-символічний зміст. Слово для поета «святе», «Боже», «Господнє», «велике», «огненне», «тихе, добре, кротке». Місія Шевченка-поета полягає в тому, щоб це слово донести до людей. Шевченко усвідомлював свою пророчу місію воскресіння українського слова. І слова Божого. Поет – месія. Він – виразник волі Господа. Слово в душі поета має визріти й набути такої духовної сили, щоб само почало проситися йти «меж люди» – відкривати рабські вуста, зігрівати охололі душі, запалювати людей святим вогнем правди й волі, ставати духовним пастирем рідного народу.
Шевченко з особливою любов’ю звертається до своєї музи, називаючи її «пречистою, святою», ніжно сповиваючи такими епітетами: «чарівниченько моя», «золотокрила», «порадонька святая», «доля молодая»... З музою нерозривно пов’язана молитва. У Тараса Григоровича вона – духовний ключ для єднання поета-пророка з Богом. Завдяки молитві співець, як медіум, передає Творцеві болі, страждання й надії свого народу та просить Його заступництва, прощення за гріхи мертвих і живих земляків своїх.
12. ЕВОЛЮЦІЯ ЖІНОЧИХ ОБРАЗІВ У ТВОРЧОСТІ Т. ШЕВЧЕНКА («КАТЕРИНА», «СЛЕПАЯ», «НАЙМИЧКА», «МАРІЯ»)
Для Тараса Шевченка жіноча недоля була не просто однією з тем його творчості, а згустком крові, що запеклась у його серці. Доля жінки-кріпачки для нього — насамперед доля його рідної матері, котру передчасно "у могилу нужда та праця положила", це його рідні сестри: Катря, Ярина та Марія, оті "голубки молодії", в яких у наймах коси побіліли. Це, зрештою, його перша трепетна юнача любов — Оксана Коваленко. Отже, жіноча доля для нього не тільки була соціальною, а й особистою трагедією. А доля жінки в кріпосницькому суспільстві була справді трагічною. Хто тільки над нею не знущався?! На панщині вона працювала однаково з чоловіками, вдома виконувала всю хатню роботу, народжувала, годувала і виховувала дітей. А скільки жінок ставали жертвами поміщицької розпусти, скільки наклало на себе руки! І тут на захист потоптаних жіночих прав встав гнівний Шевченко. Він зібрав воєдино всі страждання закріпачених жінок всіх епох і голосно розказав про них цілому світові. Його жіночі образи — це насамперед невигойна, найболючіша рана кріпацтва. Згадаймо назви його творів про жінок: "Наймичка", "Відьма", "Сова", "Слепая", "Мар'яна-черниця". Ці назви не випадкові. Саме наймичками, відьмами, совами, сліпими, черницями були жінки в тодішньому суспільстві. Десятки "благородних" поетів того часу вважали б неестетичним такий образ у своїй творчості, відвернулися б, побачивши таку жінку у житті. Шевченко не тільки не відвернувся і не тільки увів її у високий храм поезії, а назвав її своєю, рідною. Шевченкові поеми кликали до помсти над тими, хто топтав жіночу честь, гідність і щастя. А хіба тільки поеми? А балади: "Причинна", "Тополя", "Русалка", "Утоплена", "Лілея" та інші? У кожній з них своя, окрема історія нещасливого кохання, нещасливого з вини соціальних умов. Кожна з них — це прокляття тим, хто загубив жіночу долю, знівечив красу, спаплюжив гідність. А лірика? В ній сотні жіночих образів. І в більшості з них йдеться про загублене кохання, страчене чи скалічене назавжди життя дівчини або молодиці. Образи Шевченкових дівчат та жінок не лише багатостраждальні, а й, як правило, високоморальні. І найбільша заслуга Шевченка в тому, що він підніс жінку-кріпачку, жінку-матір на найвищий п'єдестал чистоти, глибини і вірності почуттів, моральної краси і материнської величі. Це Ганна з поеми "Наймичка", Оксана з поеми "Слепая", Катерина і Марія з однойменних поем, Сова і багато інших, чиїх імен яких ми не знаємо. Мати з дитиною завжди була для Шевченка найсвітлішим образом, уособленням краси, ніжності і благородства. Іван Франко писав: "Не знаю в літературі всесвітній поета, котрий би так витривало, так гаряче і з цілою свідомістю промовляв в обороні жінок, в обороні їх права на повне, чисто людське життя... Не знаю в літературі всесвітній поета, котрий би представив так високо і так щиро людський ідеал жінки-матері." Великій Кобзар бачив у жінці духовну красу, обожнював материнство, уславлював вірність і щирість.
Дата добавления: 2015-01-30; просмотров: 95 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |