Читайте также:
|
Так, твiр В. Барки "Жовтий князь" розповiдає про страшнi подiї голоду 32-33 рокiв. Цей роман є лiтописом сiмейного життя родини Катранникiв.
Чому так сталося? Що спричинило жахливий голод? На це питання можуть дати вiдповiдь такi факти: саме у той час Сталiн вирiшив, що треба будувати мiцну, потужну воєнну промисловiсть. Але як? Захiднi країни грошей на це не дадуть, самi не зможемо - нема нi коштiв, нi верстатiв, щоб обладнати новi заводи! А що робити, де дiстати кошти? У селi! Саме на село лiг той тягар - i прогодувати мiста, i дати хлiб державi, щоб було що продати закордоном, i все, все, все... Саме у той час у селян вiдiбрали усе, що вони виростили за рiк. Дiйсно, продавши за найнижчою цiною зерно, СРСР купив усе необхiдне обладнання для воєнної промисловостi. А село?.. Село опинилося у такому жахливому становищi, що навiть деякi партiйнi керiвники були наляканi.
Саме про становище села розповiдає роман "Жовтий князь". Автор глибоко розкриває ту проблему. Залишившись без хлiба, село голодувало. Люди не тiльки поїли усiх собак, щурiв, домашнiх тварин, а почали перетворюватись на канiбалiв. Чи може нормальна людина з'їсти своїх дiтей? Нi! Але до цього їх довела радянська влада... Село вимирає, люди деградують, а партiя заявляє, що народ почав жити краще!.. Невже все так погано, невже це - кiнець? Нi! У той час народ вижив. В автора також є надiя: вiн залишає живим Андрiйка; саме в нього автор вкладає надiю на краще. Попри все народ живе!!!
Голодний 33-й рiк! Скiльки горя, слiз, смертей?! Страждала Україна, страждали старi й малi, сподiвались на краще, але не бачили його нi восени та взимку 32-го, нi навеснi та влiтку 33-го. Досить надовго прикривали цю трагiчну сторiнку людської пам'ятi. Та чи можна таке приховувати? Не недорiд з'їдав людей, а тоталiтарна сталiнська система. Настав час - i вiдверто заговорили. Чи не найвiдвертiше, не найвичерпнiше розповiв нам про голодомор невiдомий донедавна Василь Барка - наш український письменник з дiаспори. Переживши цю трагедiю, вiн мав повне моральне право бути суддею, але В. Барка вiдвiв собi iншу роль: "Свiдок для суду - розповiдати, що сталось у життi". 25 рокiв вiн виношував у своєму серцi, як незагойну рану, болючi спогади про голодомор. Та час все ж настав - i 1961 року з'явився високохудожнiй правдивий твiр про голод "Жовтий князь".
На сторiнках роману вiдтворено всi подробицi лихолiття, пережитi нашим народом i самим В. Баркою. Головна частина у творi - це власнi спостереження i враження. Закарбувались у пам'ятi письменника тi образи: голоднi, виснаженi, пухлi вiд голоду люди; бачив, як важко було їм ходити - сили не було; бачив i мертвих. I всi свої болi передав у романi через реалiстичне зображення нещастя в сiм'ї селянина Мирона Катранника, боротьбу темряви зi свiтлом, Бога з дияволом, людини з людиною. Його хвилює вiчне болюче питання: для чого людина приходить у цей свiт? А щоб дати вiдповiдь, Барка знайомить нас з численними рiзноплановими образами, а умовно дiлить їх на людей-варварiв i людей-жертв.
Iз вражаючою силою i правдивiстю автор показує, як українська земля, що завжди несла радiсть хлiборобовi, який горнувся до землi, жив у гармонiї з природою, перетворилася для селян у зону смертi, могилу... Дехто iз селян не мiг збагнути, хто ж спричинив їхнє лихо, а тому вiрили у прихiд антихриста. Вони були охопленi мiстичним жахом, бо не могли зрозумiти абсурдної логiки винищення своєю владою своїх же людей i тому вiрили, що наближається кiнець свiту. Зляканi, вони в усьому вбачали знаки бiди: в бiблiйному числi 666, у апокалiптичному завершеннi XX столiття, в падiннi з неба мертвих птахiв, у червоному прапорi, що набухає i чорнiє вiд пролитої кровi. Батюшка ж закликає людей не уподiбнюватися до слуг антихриста, а мати в душi злагоду, мир, любов i прощення.
Хлiб - ще один символiчний образ, то головна вiсь, навколо якої обертається все в романi. Церква у селi Кленовичi - то "Давня церква. Бiла, як празниковий хлiб". Органiчне єднання людини - Божого творiння i церкви - посередника мiж Богом i людьми.
I створена В. Баркою кольорова жовто-чорно-бiла гама допомагає ще чiткiше, повнiше i яскравiше вiдтворити на сторiнках роману народне горе. Жовтий колiр збуджує апетит, чорний i бiлий заспокоюють, нейтралiзують усi почуття. Жовтий - ненаситнiсть, спустошенiсть, а у поєднаннi iз словом князь утверджує зверхнiсть, могутнiсть, непоборнiсть i повновладдя. Уявляється мiфiчна iстота, подiбна до гоголiвського Вiя, що своїм поглядом все спопеляє. Тож створивши правдиве полотно - роман "Жовтий князь", автор вiдповiв на своє запитання: "Чому?" Український народ має спокушувати свiй грiх, який полягає у вiдступництвi вiд вiри, неординарному ставленнi до Бога, руйнуваннi храмiв, закриттi їх, масовому гонiннi вiруючих. Роман-хронiка розкриває перед читачами широку панораму штучного голодомору 33-го, але над усе розкриває свiтовi болючу правду про тоталiтарну систему, яка нищила все свiтле й гуманне на своєму кривавому шляху, "пожирала своїх дiтей", бо сама була "жовтим князем".
Письменник розкриває перед нами два духовнi свiти: диявольський свiт жовтого князя i християнський - родина селянина-хлiбороба Мирона Даниловича Катранника та його дружини Дарiї Олександрiвни. День за днем автор розповiдає про життя хазяїна та його родини. Якою ж була ця сiм'я? Якi життєвi принципи сповiдала? Чим жила? Про що думала i мрiяла? Як сприйняли полiтичнi подiї епохи гвалтiвної колективiзацiї i штучного страхiття-голодомору в Українi? Якими були наслiдки цих подiй? Як автор ставиться до своїх героїв? Все це панорама життя сiм'ї Катранникiв, що потрапила, як i iншi - пiд безжалiсне колесо голоду.
Гострий конфлiкт виникає мiж хазяїном роду Мироном Катранником i представником бiльшовицької влади Григорiєм Отроходiном. Хоча вони - люди однiєї епохи, одного часу, але у кожного своя мета в життi. У Мирона - християнська вiра в Бога i вiн усiма своїми силами, але тiльки не за рахунок когось, прагне зберегти життя своєї родини, а у Отроходiна - партiйно-бiльшовицька вiра в Сталiна, який ладен винищити цiлий народ заради так званого "свiтлого майбутнього". А тому гостро зiткнулися iнтереси Мирона i Отроходiна на чашi. Чому Мирон мовчав? Адже його мовчання - це смерть родини. Мiг би й признатися заради своїх дiтей. Нiхто б i не дiзнався. Все одно через деякий час село вимерло б, а Катранники залишилися б жити. Чому ж вiн так не вчинив? Бо людська етика, мораль села не дають права вибору. Односiльчани проклянуть його i всю родину. Нiщо не може змусити Мирона вийти за межi народної моралi. Вiн отримав у спадок вiд своєї нацiї найголовнiше - вiру в Бога, яка дає мiцну духовну силу. Сам потерпає, а iнших обороняє, нiколи не стоїть осторонь чужої бiди. Згадаймо, як Мирон знаходить у мертвого хлiб. Вiн ховає мертвого. Хоч i ганебно, але можна забрати хлiб у мертвого, як це зробив Мирон, можна вбити ховраха, собаку, з'їсти їх. Однак є речi, через якi переступити неможливо. Коли переступиш - ти вже не людина. Тому Мирон дiлиться кониною, не вiдганяє немiчного, слабкого, старого. А чи замислювались ми, чому так само поступає i Андрiй? Звiдки така поведiнка в обох?
Василь Барка вiрить у вiдродження життя людей, а тому й лишає у творi живим наймолодшого з Катранникiв Андрiя. Вiн оживає, повертається до життя, бо бачить уже красу синього ранку, чує запах м'яти. Його серце не байдуже до краси, а отже, й до життя. Письменник вiрить у незнищеннiсть душi, яка вихована у красi, гармонiї взаємин людини з природою i людини з людиною. Церковна чаша символiзує в романi свiтло, вiчнiсть життя, а отже, й вiчнiсть України, яка вiдродиться, незважаючи нi на що.
Письменник з дiаспори Василь Барка вiдтворив цю народну трагедiю i романi "Жовтий князь", створивши символiчний образ Жовтого князя - демона зла, який несе з собою руйнацiю i спустошення, сiє муку i смерть.
61. ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ РОМАН В. ДОМОНТОВИЧА («ДІВЧИНА З ВЕДМЕДИКОМ», «БЕЗ ГРУНТУ», «ДОКТОР СЕРАФІКУС»)
«ДІВЧИНА З ВЕДМЕДИКОМ». У філософії екзистенціалізму абсурдним називається людське існування в умовах втрати сенсу, що пов'язано з відчуженням особистості від суспільства, від історії, від самої себе тощо. Такими відчуженими, самотніми особистостями в романі В.Домонтовича постають головні герої – Іполіт Миколайович Варецький та Зина Тихменєва. Їхні страждання від усвідомлення свого абсурдного стану автор часто передає через пейзажні деталі, що природно поєднуються з душевним настроєм героїв.
Майстерно розкриваючи «абсурдну свідомість» персонажів, тобто переживання їхнього розладу зі світом, В. Домонтович вдається до різноманітних художніх прийомів, зокрема використовує прийом гри. Гра як чинник моделювання абсурдних ситуацій помітна вже в самій назві твору, яка виправдана не лише сценами з другого, третього та десятого розділів, де головна героїня (Зина) бавиться з ведмедиком – дитячою іграшкою, але набуває й іншого, метафоричного сенсу. Як відомо, в релігійно-міфологічних уявленнях людства образ ведмедя є «чоловічим символом, який утілює силу». Отже, цей образ-символ як відтворення чоловічого начала можна спроектувати на психіку Іполіта Миколайовича Варецького, який після закриття заводу, де він працював інженером-хіміком, береться за викладацьку діяльність. На прохання свого керівника, інженера Олександра Владиславовича Тихменєва, він починає давати приватні лекції двом його дочкам – 18-літній Лесі та 16-літній Зині. Однак стосунки Варецького з дівчатами складаються так, що швидше він сам стає їх покірним учнем, навіть слухняною іграшкою, якою маніпулює одна з сестер – Зина.
Важливу семантичну роль в контексті поетики абсурду виконує також підзаголовок роману – «неправдоподібні істини» (його зустрічаємо лише в першому виданні 1928 року), що дешифрує ідейно-тематичний сенс твору. Сам по собі вислів «неправдоподібні істини» в логічному розумінні і є абсурд, адже в ньому наявне ствердження і заперечення
одночасно. Проте за цією зовнішньою (логічною) абсурдністю прихована внутрішня (екзистенційна), що характеризує людське буття. Наявність даного підзаголовку немов свідчить про недостатність першої назви твору, немов налаштовує читача на сприйняття сюжету, в основу якого покладена історія кохання Зини та Іполіта Миколайовича як неправдоподібного (або нежиттєподібного, абсурдного). І це дійсно так. Історія кохання головних героїв, змальована В.Домонтовичем у романі, не викликає враження справді реальної, такої, що могла мати місце в житті.
У художній інтерпретації В.Домонтовича право на жіноче самовираження і свободу «відвойовує» Зина, обираючи для цього надто нетрадиційний спосіб – втрата дівоцтва поза шлюбом. Зині здавалося, що найсуворіша патріархальна заборона, найнепорушніше табу на жіночу сексуальність, сакралізованість цноти якраз і закривають жінці шлях до свободи. У зв'язку з цим абсурдна свідомість героїні девальвує усталені правила, принципи, норми й мораль з метою знищення всього, що для інших було недоторканим і непорушним. Натомість самоствердження, звільнення від залежності через кохання виявляються для Зини неможливими. Драма її кохання полягає в тому, що воно не приносить очікуваної свободи, прирікає на одноманітність і зашкарублість. Пропозиція законного шлюбу від Іполіта Миколайовича остаточно руйнує ілюзії дівчини, викликає в неї відштовхування, відчуження, ворожнечу. Така з першого погляду абсурдна поведінка героїні знаходить своє екзистенціалістське пояснення у праці «Друга стать» Сімони де Бовуар. За словами французької письменниці-екзистенціалістки, «шлюб є чимось непристойним, оскільки впроваджує поняття прав і обов'язків у стосунках, в основі яких має лежати вільне поривання». Керуючись подібними міркуваннями, героїня В.Домонтовича усвідомлює, що, по-перше, почуття кохання може бути вільним за умови, якщо воно не залежить від жодних правил, а, по-друге, узявши шлюб, вона неодмінно потрапить у залежність чоловіка, тобто втратить власну свободу. У зв'язку з цим безкінечні наполягання на шлюбі з боку Іполіта Миколайовича провокують Зину зробити два дивовижні кроки – спочатку вона віддається двірникові, а згодом стає дешевою ресторанною повією. Згідно з філософією С. де Бовуар, віддаючись багатьом чоловікам, жінка до кінця не належить жодному, а отже, досягає успіху в здобутті відносної незалежності. Можна припустити, що Зина Тихменєва як вільна від постулатів моралі особистість у своєму виборі все-таки підноситься до рідкісної свободи духу. Проте найбільша трагедія героїні полягає в тому, що її облудна незалежність як своєрідна спроба порвати з патріархальною жіночою несвободою є зворотною стороною тисячі залежностей, на що звертає увагу В.Агеєва, аналізуючи феміністичний дискурс українського модернізму. Шлях до звільнення, на думку дослідниці, слід було шукати десь інде. Мабуть, свідома цього була й сама героїня В.Домонтовича, оскільки закінчує своє життя самогубством.
Як бачимо, мотив абсурду в романі В.Домонтовича «Дівчина з ведмедиком» реалізується, по-перше, на рівні художніх прийомів (пейзажна деталь, гра), по-друге, на рівні слів-маркерів («відчуженість», «самотність», «свобода», «самогубство»). Виокремлення цього структурного компоненту з сюжетної канви аналізованого твору дозволяє заглибитись у його складний філософський підтекст, а отже, довести екзистенціальне світобачення українського письменника.
62. АБСУРДИЗМ В П’ЄСІ ІГОРЯ КОСТЕЦЬКОГО «БЛИЗНЯТА ЩЕ ЗУСТРІНУТЬСЯ»
Мотив двійника є показовим і в драматичних творах І.Костецького. Проте в п'єсах він набуває іншого забарвлення, прямуючи в напрямку антидрами та актуалізуючи такі проблеми, як абсолютне спустошення індивіда, людська самотність, загубленість особистості у безмежному просторі життя. Згадані особливості характерні для таких драм І. Костецького, як "Близнята ще зустрінуться" та "Спокуси несвятого Антона". У вказаних творах письменником використовується і мотив близнюків, і мотив парності людей, об'єднаних іменами, взаємозамінності людей за покликаннями та уподобаннями. У загальних рисах засоби вираження мотиву двійника в обох драмах дуже подібні: письменник будує певні корелятивні пари персонажів, які поодинці втрачають свою цілісність, сутність та значення, проте є і певні різнобіжності, які дають змогу окреслити перелічені конфлікти з різних сторін.
У драмі "Близнята ще зустрінуться" до спільності за іменами додається зовнішня подібність. У цьому творі фігурують два брати – близнюки, розлучені у дитинстві Святослав Тогобічний і Святослав Тутешній, їх матері, теж абсолютно схожі між собою та їх помічники-близнюки Петро Тогобічний і Петро Тутешній. Наявна кількість персонажів такого типу дає письменникові можливість побудови великої кількості пар: Святослав Тутешній і Петро Тутешній як товариші та однодумці, прибічники терору, Святослав Тогобічний і Петро Тогобічний як товариші та однодумці, прибічники ненасильства, Святослав Тогобічний і Святослав Тутешній як брати-близнюки та представники абсолютно протилежних теорій, Петро Тутешній і Петро Тогобічний як помічники та представники Свястолавів Тогобічного і Тутешнього відповідно, запеклі вороги за призначеною роллю. Проте ці пари також не є сталими, вони постійно знищуються і відроджуються. Причиною тому є те, що постійний пошук персонажами своєї сутності, порятунку від самотності, призначення життя. На відміну від драми "Спокуси несвятого Антона", у п'єсі "Близнята ще зустрінуться" подані дві цілісні особистості – Полковник і Тереса, протиставлені не тільки всім роздвоєним персонажам, але й один одному. Тереса являє собою тип сучасної спустошеної особистості: вона не має власних переконань і власної душі, і радо погоджується з абсолютно протилежними твердженнями обох Святославів. Полковник представляє собою цілісну особистість: людина старого гарту, він розуміє нецілісність сучасного суспільства і власну душевну єдність: "Між вами, найдорожча Тересо, і мною – тисяча років. Ваше покоління ділиться на дві половини". Цікавим і показовим у цьому плані є той факт, що Полковник – батько обох Святославів, і саме з розколу його світу виникає роздвоєність обох Святославів: "Одна не визнає вбивства цілковито. Друга визнає, але тільки з ідейною метою. Ні та, ні та половина не мають найменшого уявлення про те, що означало вбивство для нас, хто були офіцерами старих імперій... Ми не мали нічого спільного з пацифізмом... Але ми ніколи і не бруднилися і ні об яку ідею вбивства".
63. ДРАМАТУРГІЯ ІВАНА КОЧЕРГИ («ЯРОСЛАВ МУДРИЙ», «МАЙСТРИ ЧАСУ»)
«ЯРОСЛАВ МУДРИЙ». Образ Ярослава Мудрого привабив Івана Кочергу передусім як образ суперечливий, у якому тісно поєдналися, з одного боку, лицарська відвага, державний розум, підтримка науки, знань, культури, щедрість, а з другого - честолюбство, лукавство, лякливість. В уявленні драматурга постала трагічна постать людини енергійної, запальної, активної, яка шукала істину і помилялась, дбала про добробут вітчизни і забувала про деяких гідних її синів.
Ця постать і стала композиційним та сюжетним центром п"єси. Уже в першій частині І. Кочерга майстерно намічає ті лінії, за якими буде розгортатися драматична дія. Він знайомить нас із ченцями - переписувачами книг Сильвестром, Микитою, Свічкогасом, родиною київського князя - дружиною Інгігердою, доньками Єлизаветою та Анною, майбутнім зятем Гаральдом. Читач довідується, що Ярослав має не лише однодумців, а й ворогів.
Це усвідомлення правоти князя як захисника інтересів Київської Русі, як палкого патріота змінює ставлення Микити до нього, перемагає образи: він привозить Ярославу останній подарунок від дочки Єлизавети, яка згасла, мов ранкова зоря, у далекій Норвегії, сумуючи за рідною домівкою, батьківським теплим словом; він же стає на оборону Києва від печенігів і героїчно гине.
Ця сюжетна лінія перегукується за своєю напругою і внутрішнім драматизмом із стосунками великого князя Журейка. Його душа така ж висока, як і творіння рук. Чистою і палкою є любов Журейка до Милуші, простої дівчини - киянки. Захищаючи її родину, парубок потрапляє під немилість князя і змушений переховуватися. Проте він, як і Микита, знаходить у собі сили піднятися над особистою образою, бо розуміє, прагнення Ярослава до єдності руської землі, до зміцнення Києва. Журейко рятує князеві життя, гуртує і приводить новгородську рать, коли нависла загроза ворожої навали.
Чимало сторінок п"єси присвячено змалюванню родинного життя великого князя. Він - люблячий батько, ніжний і лагідний у ставленні до дочок. Але, дбаючи про інтереси держави, одружує їх з іноземцями, хоч сам гірко переживає розлуку з дітьми. Складні стосунки Ярослава з дружиною Інгігердою, швецькою принцесою. Ця вольова і владолюбила жінка не завжди підтримує наміри свого чоловіка, особливо коли йдеться про варягів. Вона вступає у змову з родичами, щоб знищити Ярослава. І тільки щаслива випадковість рятує князя. Зрада найближчої людини боляче ранить його серце, так само як і смерть Єлизавети, перед якою він відчуває свою провину.
Майстерне переплетіння різних сюжетних ліній служить розкриттю образу головного героя. Зображення його діяльності як політика, князя, захисника рідної землі доповнюється змалюванням Ярослава як людини з властивими їй вадами, помилками, ваганнями. Він керується правилом: "Раніш закон - потім благодать".
Кістяк твору - образ Ярослава. Він поступово, хронологічно розкривається перед ними від дії до дії. П"єса має класичну побудову - п"ять частин (дій), кожна з яких окреслюється якоюсь поетичною назвою.
Романтична поема І. Кочерги "Ярослав Мудрий" - гімн українському народові. Але водночас - певна апологія князівської жорстокості, в чому позначився тиск на драматурга деспотичної доби більшовизму.
У сатиричній комедії «Майстри часу» порушувалась проблема наповненості часу, майстрами якого нібито ставали застрільники соціалістичних перетворень. І хоча п'єса була даниною епосі, вона відзначалася цікавими характерами, неординарними ситуаціями, гостротою колізій.
Дата добавления: 2015-01-30; просмотров: 123 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |