Читайте также:
|
Найпершими обмеженнями щодо видавничої діяльності на землях України була церковна цензура, як і в інших державах, де основною релігією є християнство. 5 листопада 1591 р. на Берестейському соборі православний єпископ затвердив указ про попереднє ознайомлення з книгами перед їх виданням.
Часто влада Польщі мала претензії до українських друків після їхнього виходу. Наприклад, катехізис П. Могили, виданий львівським друкарем М. Сльозкою у 1645 р., через суд заборонили розповсюджувати аж через два роки після видання. У 1627 р. у Москві, через невідповідність загальним нормам, духовною цензурою були знищені «Катехізис» Л. Зизанія та «Євангеліє учителное» К. Транквіліона, а також затвердили заборону на використання книг україно-білоруською мовою. На Гетьманщині до 1685 р. умови книгорозповсюдження були ліберальними, утиски цензури стали доволі відчутними лише після підпорядкування Української православної церкви Московському патріархату.
Московський патріарх Іоаким у 1689 р. віддав наказ надавати йому книги на розгляд перед випуском. У 1690 р. московське духовенство піддало анафемі, тобто вічному прокляттю, твори багатьох український письменників та церковних діячів, таких як: П. Могила, І. Ґалятовський, Л. Баранович, А. Радивиловський, Є. Славинецький і ін. Друкарням при Київській лаврі та Чернігівському Троїцько-Іллінському монастирі у 1720 році заборонили видавати книги без ознайомлення з їхніми текстами Духовною Колегією (з 1721 р. Святішим Синодом), щоб не проникли у суспільство ідеї і принципи, відмінні від переконань царської Росії. Друкарні за порушення цього закону з 1724 р. зазнавали грошових стягнень.
У кінці XVIII ст. царська Росія при губернських земських управах ввела в Україні світську цензуру, а у 1804 р. цензування було доручено католикам східного обряду. Та вже у 1826 р. Микола І вводить цензуру на уніатську друковану продукцію.
Українські комісії з цензури у Києві й Одесі та інших містах з 1828 р. підпорядковувались Петербурзькому Головному Управлінню Цензури. Звільнення від релігійного впливу життя в Росії дозволило спростити появу української друкованої літератури. У 1840-х рр.. діяла значна цензура на новітні українські твори. Так, у 1847 р. були або частково коректовані, або зовсім заборонені видання Т.Г. Шевченка, зокрема збірка поетичних творів «Кобзар», надрукована ще у 1840 р.
У 1863 р. розпочався новий етап заборони російською владою української літератури таємним розпорядженням міністра внутрішніх справ Петра Валуєва. Ця заборона стосувалась друкування книг на духовну тематику, шкільних посібників і всіх народних творів. Виданим таємним циркуляром заборонялось друкування та видання будь-якої літератури українською мовою, адже такої мови, на думку Російської імперії, не було і не може бути. Розпочався довгий період репресій проти українських видань. У 1863 р. церковна влада Росії не дозволила надрукувати перекладену українською Євангелію П. Морачевського. Заборонено у 1865 р. закордонні публікації. У 1875 р. створено Комісію для протидії українофільській діяльності, яку очолив міністр внутрішніх справ.
Ще одним значним утиском українського книговидання через заборону української мови був Емський указ 1876 р. – розпорядження російського імператора Олександра II, – метою якого було витіснити українську мову зі сфери культури та побутового вжитку [http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%95%D0%BC%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D1%83%D0%BA%D0%B0%D0%B7 - cite_note-.D0.A3.D0.A0.D0.954-1]. Розробка цього рішення розпочалась ще у 1875 р., воно значно вплинуло на призупинення соціальних рухів у Наддніпрянщині. Запровадження цього указу пов’язують з антиукраїнською діяльністю М. Юзефовича, українського діяча освіти і культури, який у боротьбі з українським рухом часто надавав різноманітні свідчення російському урядові. Саме через його подання, у якому йшлося про загрози розвитку українського національного руху у зв’язку з роботою «Київського телеграфу», журнал був ліквідований. Також М. Юзефович у записці вказував і на національно-культурний розвиток у Західній Україні, що характеризувався збільшенням кількості української друкованої продукції та преси, які часто потрапляли не лише на східну частину України, але і на територію самої Росії. У такій діяльності М. Юзефович та різні відомства Росії вбачали загрозу сепаратизму.
Міністерство внутрішніх справ після проведеної наради надали свої докази стосовно української видавничої діяльності Головному управлінню в справах друку. Цими даними і було обґрунтовано прийняття цензурного акту 1876 р. і, як наслідок, у тому ж році, в місті Емськ, Олександром II було підписано указ, яким заборонялось:
1) імпорт україномовних книг, брошур, української преси та іншої літератури;
2) провадити діяльність із видання чи друкування на території Росії різної літератури українською мовою;
3) проводити театральні вистави, писати тексти при нотах та читання українською мовою.
Ці обмеження не стосувались видань, що були надруковані російською мовою, наприклад, «Живе слово», видане галицькими москвофілами.
У 1880 р. малим тиражем в Одесі була надрукована робота польського дослідника, який проживав у Росії, Михайла Красуського «Древность малороссийского языка», у якій він навів переконливі свічення унікальності української мови. За його твердженням, ця мова є найстарішою серед європейських: «Занимаясь, долгое время сравнением арийских языков я пришел в убеждение. что малороссийский язык не только старше всех славянских, не исключая так называемого старославянского, но и санскритського, греческого, латинского и прочих арийских» []. Через такий аналіз «малоруської» мови книгу заборонили, а самого автора довгий час переслідували.
З часом утиски були послаблені, й українці отримали можливість друкувати словники рідною мовою, а також ставити фактично українські вистави. Слово «Україна» і похідні від нього повністю заборонялись, замість нього використовували «Малоросія» для позначення території, на якій проживали українці. Лише близько 30% рукописів, проаналізованих цензурою Росії з 1895 р. до 1904 р., були випущені в обіг. Були роки, коли не надруковано жодної україномовної книги. Жорстка цензура змушувала авторів, які займались видавничою діяльністю на підконтрольній Росії території, до друку на Галичині або навіть у Москві, де було легше видати книжку українською. Таку тенденцію можна простежити, розглянувши випуск україномовних книг в Києві та Москві за 1894 р.: Москва – 14 книг; Київ – 8.
І тільки з 1905 р. із початком Першої російської революції були послаблені заборони на розповсюдження української мови різними засобами. Видання в Україні почали контролювати не за мовою написання, а за основною ідеєю твору. Та все-таки залишились обмеження на окремі речі: заборона всього Святого Письма, перекладеного українською, й імпорт аналогічної книги із закордону у 1906 р.; заборона видання і друку творів Т.Г. Шевченка у 1911 р. та ін. Більш значну заборону встановили із початком Першої світової війни із введенням військової цензури. Більшість українських видань були або повністю заборонені, або частково обмежені, в особливо жорстких рамках знаходилось книгорозповсюдження на території Галичини, яку окупувала Росія.
Не лише Російська імперія проводила політику утисків українського друку та видавництва, в Австрії такі публікації також зазнавали певних заборон, хоч і набагато легших. Проти українських видань виступала не лише австрійська влада, а й власні консервативні кола. У 1834 р. цензура заборонила збірку «Зоря» літературного угрупування Руська Трійця. Згодом, у 1837 році, в Будапешті видано альманах «Русалка Дністрова», який австрійська влада заборонила, і більшу частину тиражу конфіскували на Галичині. Основною забороною була мова твору, яку охарактеризували як «простонародну».
Такими самими причинами оперували, забороняючи посібник польською мовою «Граматику руської (української) мови» Й. Лозинського, яка вийшла у 1845 р. Після утворення Австро-Угорської імперії у 1867 р. у рамках контролю розповсюдження небажаних книг прокуратура отримала право на арешт вже виданих друків. Часто видавці, щоб не зазнавати грошових втрат, самі надсилали свої рукописи на проходження цензури. Починаючи з ХХ ст. цензура в Австрії стосовно української літератури ставала все більш лояльною.
Російська революція 1917 р. дозволила лібералізувати друк та видання на більшій частині України. Та вже наступного року гетьманом П. Скоропадським введено нову заборону, що була наслідком антиурядової позиції великої частини української та російської преси. На території Західноукраїнської Народної Республіки цензурних установ не було.
1919 року на територіях України, окупованих Польщею, книжкова продукція перший час була під попередньою цензурою, а вже з 1930 р. під цензуру могли потрапити книги, що вже вийшли друком. Починаючи з 1932 і до 1938 року в Польщі методично забороняли різну літературу, серед якої були і твори Т.Г. Шевченка. Цензура українських книжок порівняно з пресою була ліберальніша.
Попередня цензура на книжкову продукцію також діяла на Закарпатті, яке було під владою Чехословаччини, для преси – після публікації, але у 1939-1944 рр. угорці і для друкованих засобів масової інформації ввели попередню цензуру. Забороненими були до видання книги, написані українською літературною мовою або фонетичним правописом.
Німецька цензура у генерал-губернаторстві з 1939 р. до 1945 р. у Кракові значно обмежувала видання різної літератури. Книг на історичну тематику, шкільних підручників було мало, а наукові видання повністю заборонялись. Німецька влада для ефективнішого контролю надала можливість провадити видавничу діяльність лише Українському видавництву в Кракові-Львові. У Рейхскомісаріаті України (1941-1944) діяльність видавництв була під забороною, книги національною мовою майже не друкувались, однак, як не парадоксально, україномовну літературу випускали в Німеччині, де цензура була набагато слабша.
З утворенням Радянського Союзу у 1922 р. створено цензурну установу – Головне Управління в справах літератури і видавництв – з регіональними відділами. Також проводилась цензура бібліотек, яка мала на меті знищити або помістити в закриті фонди небажану літературу. Цензура в СРСР була спрямована проти книг про козаччину, релігійні твори, а також проти певних персон. У 1933-1934 рр. заборонили безліч української літератури: праці «Історія України-Руси» й «Історія української літератури» М. Грушевського, Українську енциклопедію, Російсько-Український Словник, Історичний словник української мови.
З 1963 р. цензурування видань в Україні перейшло від Укрголовліта УРСР до більш масштабної установи – Державного Комітету Друку при Раді Міністрів СРСР (Головліт). Тепер цензура не обмежувалась забороною певних антимосковських видань або авторів, а намагалась змінити самі тексти.
На початку 50-х років минулого століття, як вияв руху опору, почали з’являтись «самвидави». Головною їхньою метою було інформування населення про різні події листівками, брошурами і книгами. Така діяльність не мала легального характеру і становила значний вплив на маси, тому радянська влада жорстко карала активістів засудженням і засланням. Такі журнали стали одним із наслідків цензурних утисків української літератури.
Українські видання могли проходити досить довгий термін від здачі на цензурний розгляд і до отримання дозволу на друк. Для журналів цей період міг становити до двох місяців, а для книг – від місяця і до року, це залежало від тематики і виду книги. Наприклад, видання «Казки Карпат» було здане до видавництва 30.09.1988 р., а підписано до друку, тобто отримало можливість видання, 17.10.1989 року, тоді як видання «Легенди і міфи Стародавньої Греції» отримало дозвіл за місяць (12.11.1992-15.12.1992).
Головліт у 70-80-х роках розглядалась як застаріла радянська установа з неефективною методикою цензурування, що втрачала свої повноваження. Все частіше у ЗМІ з'являлися статті, що засуджували утиски української мови на користь російської, яку використовували у більшості сфер суспільного життя. З царських до брежнєвських часів українську мову забороняли 134 рази. Такі публікації збільшували зацікавленість громадян у національній ситуації, підвищували активність молоді та привертали увагу міжнародної спільноти. Після отримання Україною незалежності 24 серпня 1991 р. Головліт припинив своє існування і, як наслідок, для українців відкрились широкі можливості для національного культурного відродження.
Дата добавления: 2015-04-11; просмотров: 131 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |