Читайте также:
|
|
Джерела сучасного права країн Африки і Мадагаскару характеризуються "правовою багатошаровістю", яка включає:
1) традиційно-звичаєві норми;
2) норми і принципи, привнесені за часів колоніального панування законами та іншими актами європейських держав;
(3) норми загальнотериторіального права, створювані в результаті проведення кодифікації з урахуванням норм звичаєвого
права, а також закріплених нормативних актів європейських держав з пріоритетним запозиченням норм англійського права;
4) норми африканських міждержавних об'єднань;
5) норми міжнародного права.
З часу набуття незалежності (50-60 роки XX ст.) у країнах Африки відбувається подальша зміна звичаєвого права під впливом сучасного законодавства і судової системи колишніх метрополій. Передумови для цього створені в період колонізації Африки:
1) традиційні общинні (племінні) установлення про врегулювання конфліктів поступово замінилися правовими нормами західного зразку;
2) судочинство місцевих судів, що здійснювалося на основі норм звичаєвого права, перейшло до розгляду справ з урахуванням європейського права;
3) введені закони, які (не скасовуючи норми звичаєвого права) надали місцевим жителям можливості регулювати свої відносини за допомогою норм іноземного (колоніального) права;
4) скасовані звичаї, визнані нелюдськими (рабство, калічення та ін.).
Серед інших чинників, що викликають кардинальну зміну або скасування норм звичаєвого права, слід назвати зростання правосвідомості керівних осіб держав. Так, в Ефіопії за ініціативою імператора Хайле Селласіє І було розпочато відновлення права країни через кодифікацію, у результаті якої в одних сферах правового регулювання створені нові норми, а в інших -сильно змінені звичаї. Як заявив міністр юстиції Мадагаскару, "мета закону - трансформувати традиції, щоб відкрити шлях до соціальної та економічної емансипації; він не може тому не ввійти в суперечність із звичаєм".
У монархічних арабських державах змінився звичай успадкування старшим сином царюючого монарха. Наприклад, спадкоємцем у Кувейті може бути призначений будь-який син монарха, у Катарі - будь-який із його родичів. У деяких держав кандидатура спадкоємця, запропонована монархом, підлягає затвердженню національними зборами.
Для більшості африканських держав загальними тенденціями стали такі.
1. Проведення уніфікації звичаєвого права, відмова від безглуздого роздрібнення права (на Мадагаскарі в 1957 р., у Танганьїку в 1961 р. та в інших країнах).
2. Включення діючих звичаїв до галузевих кодексів та інших нормативних актів (з нерідким ігноруванням звичаїв інших народностей, соціальних груп, що проживають на території даної країни).
3. Проведення величезної законодавчої роботи.
4. Запозичення норм зобов'язального, торгового, адміністративного, кримінального права та інших галузей права від колишніх метрополій при створенні національних кодексів. У Ефіопії за період 1957-1965 pp. набули чинності 5 кодексів, близькі моделям кодексів Наполеона. У франкомовних країнах за ці роки створено понад 100 кодексів. Важливі закони прийняті в англомовних країнах - Гані, Нігерії, країнах Східної Африки.
5. Формування загальнотериторіального права, створення єдиної національної правової системи в межах своєї території, що стало можливим і необхідним в умовах деколонізації країн Африки і Мадагаскару.
Незважаючи на формування загальнотериторіального права, супроводжуване витисненням або обмеженням звичаєвого права, правова свідомість більшості сільського населення принципово не змінилася. Сільські жителі продовжують орієнтуватися на норми звичаєвого права.
6. Збереження глибоких відмінностей між правовими системами країн, що пережили колоніальну залежність від Франції та Бельгії, і країн, що були англійськими колоніальними володіннями. Як правило, африканські юристи одержують освіту в європейських державах - колишніх метрополіях або в національних університетах, навчаючись за їх програмами. Після одержання вищої освіти вони втілюють правові традиції та норми континентального або загального права в юридичну практику своїх країн, що сприяє збереженню відмінностей між ними. Звичаєве право, незважаючи на позиції, що похитнулися, є традиційною об'єднуючою засадою правових систем африканських країн.
Звичаєве право мало неписаний характер. Правила поведінки передавалися з покоління в покоління у формі усних переказів, розповідей про вирішені казуси, юридичних за змістом прислів'їв і приказок, а також у вигляді конклюдентних дій. Англійський юрист А. Еллот, який досліджував Африканський континент, писав, що африканське звичаєве право не знало юридичних праць. Не було ні юридичних текстів, ні манускриптів з питань права, ні сформульованих на папері позовних заяв, ні повісток до суду, ні ордерів на виконання судових постанов, ні письмових документів про передачу майна, ні наукових коментарів правознавців. Не було скрупульозного критичного розбору текстів парламентських актів, наукових дебатів у журналах про значення того чи іншого параграфа або діапазону судового рішення, процедурних дискусій про представництво чи форму обвинувачень.
Звичаєве африканське право вирізнялося великою розмаїтістю норм права, казуальністю й несистематизованістю. У переважній більшості регіонів Африки протягом століть не існувало єдиних централізованих держав, тому публічна влада поширювалася на окремі громади, об'єднані за родинною й національною ознакою. З огляду на численну кількість народностей, які населяли Африку, цілком зрозуміло формування величезної кількості найрізноманітніших звичаїв, що діяли на вузькій території тих чи інших громад. Правила поведінки формувалися не шляхом встановлення норм права, що регулювали яку-небудь однорідну групу суспільних відносин, а вирішенням окремих правових конфліктів (казусів). Сукупність таких розрізнених звичаїв не могла бути якоюсь системою. Це право ще не знало поділу на приватне й публічне, на певні галузі й інститути. Навіть поділ норм права на цивільні та кримінальні був досить умовним, бо часто одне й те ж діяння в різних умовах могло бути розцінене і як кримінальне правопорушення, і як цивільно-правове. Водночас дослідники відзначають, що більшість правил поведінки були присвячені заборонам та обов'язкам людини, а не її суб'єктивним правам.
47.Правова система Індії.
У національній правовій системі сучасної Індії рамки використання традиційного індуського права обмежені:
1) сферою сімейно-шлюбних відносин - народження дітей поза шлюбом, опікунство, усиновлення, шлюб, нерозділена сі-
Індія, незважаючи на закріплення в Конституції її федеративного устрою, відрізняється високим ступенем централізації, що фактично забезпечує верховенство федерального закону над законодавчими актами легіслатур (законодавчих органів штату).
м'я з двох-трьох поколінь і поділ майна; спадкування майна вмерлого родичами, включаючи неподільне майно;
2) питаннями участі сім'ї та общини в релігійних і добродійних пожертвуваннях;
3) питаннями суспільного характеру - переважне право на купівлю, клятва, передача майна через заповіт або інший документ тощо;
4) внутрішньокастовими і міжкастовими відносинами (відлучення від каст та ін.).
Іншими словами, сфери впливу індуського права - спадкування, шлюб, касти, релігійні інститути.
Індуське право в Індії відіграє незрівняно меншу роль, ніж мусульманське право в сучасних мусульманських країнах. Воно втратило своє традиційне значення часів британської колонізації, вимушено поступившись місцем англійському загальному праву, яке у модифікованому вигляді продовжує зберігати свої позиції.
50.Правова система Ізраїлю – це правова система держави Ізраїль, яка об’єднала риси загального та континентального права та характерні особливості національного права.
Держава Ізраїль має змішану правову систему, в якій поєднуються риси романо -германського (континентального) і англосаксонського права. Крім того,паралельно з нею у країні діють відразу дві системи релігійного права - єврейська і мусульманська, застосовувані до представників відповідних конфесій.
Характерні риси:
· наріжним каменем правової системи є законодавство. В результаті законодавчої або підзаконної правотворчості створюється нормативний правовий акт. Нормативний акт, прийнятий Кнесетом, називається "законом"; нормативний акт, виданий попереднім Кнессету законодавцем - називається "указом "; виданий органом виконавчої влади нормативний акт є" підзаконним актом ", який може називатися законами (таканот), правилами або розпорядженнями (цавім). Нормативні правові акти публікуються в урядовому бюлетені" Решумот ".
· суди мають повноваження тлумачити нормативні акти. Іноді їх тлумачення приймає екстремальні форми або суперечить ясному і точному мови закону.
· в окремих випадках суд може скасувати закон
· рішення Верховного суду має обов'язкову силу для всіх нижчих судів. Прецедентне рішення окружного суду має рекомендаційний характер для міського суду. Рішення Всеізраїльського суду з трудових конфліктів має обов'язкову силу для регіональних судів з трудових конфліктів.
· порядок судочинства в Ізраїлі заснований на принципі змагальності сторін. При такій системі суддя приймає рішення на підставі доказів, представлених сторонами процесу, але він сам, як правило, не бере активної участі в зборі доказів.
· на відміну від того, що зазвичай прийнято в змагальному судочинстві, в Ізраїлі немає суду присяжних. Замість характерних для змагальної системивердиктів, винесених судом присяжних, в ізраїльському суді рішення виносять професійні судді, які входять до складу суду. Винятком є представники громадськості, що входять до складу регіональних судів з трудових конфліктів, але і вони є не присяжними, а повноважними суддями.
У правовій системі поєднані елементи двох правових систем і характерні риси свого національного права.Ізраїльська правова система нагадує змішані правові системиЛуїзіани, Квебека і Шотландії, що поєднують елементи загального та континентального права. Оскільки ізраїльське право зародилося на основі англійського, багато особливостей загального права збереглися в ньому і складають істотну частину правової системи держави.
58.Тенденції сучасної української правової системи
У царині правової ідеології утверджуються ідеї гуманізму, демократизму, соціальної справедливості, що формально набуває вираження як у сфері правотворчості, так і правореалізації. На конституційному рівні закріплено такі загальноправові принципи, як: визнання людини, її основних прав і свобод найвищою соціальною цінністю; принцип верховенства права; принцип взаємної відповідальності держави і особи; принцип визнання народу України єдиним джерелом державної влади; принцип рівності всіх форм власності; свободи особистості, вільного національного й культурного розвитку [1, ст. 141]. Особливого розвитку сьогодні набули концепції демократичної правової соціальної держави, актуалізується концепція громадянського суспільства. Особливий акцент робиться на ідеї держави соціального спрямування, що максимально забезпечує соціальні потреби розвитку суспільства. У науці навіть склалася загальновизнана методика розглядати сучасні проблемні питання розвитку та вдосконалення правової системи під кутом зору наявності в Україні демократичної правової соціальної держави [2, с. 122-127; 3, с. 157-168; 4, с. 187-191; 5, с. 127-130; 6, с. 32-39; 7, с. 9-17; 8, с. 206-213]. У правовій теорії та практиці все більшого значення набувають ідеї рівності та свободи, що утворюють фундамент теорії прав людини та громадянина. Серед ідей, що також набули актуальності в правовій ідеології суспільства, слід назвати ідеї природних прав людини як системи невід’ємних можливостей, що визначають зміст правового статусу людини та зумовлюють спрямованість діяльності всіх органів державної влади [9, с. 34-71].
Сучасна тенденція соціалізації права (забезпечення реалізації, захисту соціальних (соціально-економічних) прав людини), з огляду на пріоритетне (первісне) значення такої групи прав у структурі прав людини, сьогодні вийшла за межі галузевих наукових доктрин, правових систем окремих держав і набула універсального (всесвітнього) значення [10, с. 37-46]. Так, російський вчений В.В. Денісов, не відокремлюючи соціальні права від економічних, відносить до групи соціально-економічних прав право на працю та її рівну оплату залежно від якості та кількості, на освіту і медичну допомогу, на пенсійне забезпечення в разі старості і непрацездатності, на житло й оплачуваний відпочинок. Ці права, за висновком дослідника, покликані забезпечити економічні свободи, давати матеріальні гарантії захисту якості життя, гідного людини [11, с. 48]. Понад це, учений наголошує й на архіважливому значенні захисту соціально-економічних прав людини в справі забезпечення демократії в суспільстві, коли пише: “Як свідчить світова суспільно-історична практика, демократичні принципи й норми не сумісні зі станом масової бідності, за якої вони є привілеєм забезпеченої меншості... Демократія й злидні є антиподами, примирити їх ще не вдавалося нікому... На першому плані людської життєдіяльності завжди стоїть задоволення матеріальних потреб, без чого неможливі підтримання й відтворення самого життя... Соціально-економічні права є базисними, а громадянсько-політичні надбудовними, залежними від них” [11, с. 50-51]. Американський дослідник І. Берлін вважає, що без наявності базисних соціально-економічних прав усі інші права людини не можуть “працювати”, оскільки запропонувати політичні права людям, які є голодними, хворими, неписьменними, не отримують необхідної медичної допомоги, означає насмішку над ними [12, с. 15]. А на думку Р.А. Мюллерсона, під час розробки юридичних норм, які закріплюють основні права й свободи людини, законодавці мають виходити з урахування факторів, які цей відомий дослідник із проблем прав людини класифікував за трьома рівнями: перший рівень – утворюють індивідуальні фактори, пов’язані з біологічними й соціальними потребами людини; другий – суспільні фактори, які відображають зрілість державного розвитку суспільства, його традиції та культуру, а третій рівень – це міжнародні фактори, які відображають ступінь цивілізації світового співтовариства в цілому [13, с. 7]. На пріоритетності саме соціальних прав акцентується увага й у численних працях вітчизняних дослідників [5, с. 127-130; 7, с. 9-17; 14, с. 24; 15, с. 16-37; 16; 17; 18; 19; 20; 21, с. 92-99].
З прийняттям Загальної декларації прав людини (ООН, 1948 p.), Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (ООН, 1966 p.) і Факультативних протоколів №№1, 2 до цього Пакту, Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (ООН, 1966 р.), Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод (Рада Європи, 1950 p.) і Європейської соціальної хартії (Рада Європи, 1961 p., переглянута у 1996 p.) та низки інших актів свідчить про створення правового підґрунтя для визнання, дотримання й належного захисту прав людини як у планетарному масштабі [22], так і в державі Україна [23, с. 13-19; 24; 25; 26; 27]. Проблеми забезпечення прав людини, у тому числі соціальних [28, с. 7], досить активно обговорюються вченими як зарубіжних країн [29; 30; 31; 32; 33; 34; 35; 36], так і авторитетними вітчизняними дослідниками [14; 15, c. 16-37; 16; 17; 18; 20; 37, с. 9-17]. Символічним у цьому контексті є висновок О.І. Процевського, який обґрунтовано наголошує, що трудовий договір – це “дієвий спосіб правового регулювання трудових відносин і захисту прав та свобод людини і громадянина” [38, c. 105]. На таке ж звертається увага й іншими дослідниками [39, с. 353-364]. Жвавий науковий і прикладний інтерес викликає практика захисту прав людини в Європейському Суді із прав людини [40; 41; 42; 43]. Серед проблемних питань сучасності й питання про: відповідність вітчизняного законодавства про працю міжнародним стандартам прав людини [19], дієвість системи засобів їхнього забезпечення [44; 45], в тому числі судового захисту [46, c. 15], обґрунтованість (допустимість, доцільність) обмеження прав людини під час проходження нею служби в правоохоронних органах, виконання працівниками органів внутрішніх справ своїх обов’язків [8, с. 206-213; 47, c. 7].
У дослідженнях сучасних учених, виходячи з тези, що “права людини і громадянина співвідносяться як “можливе” і “дійсне”, як “ідеал” і “реальність” [48, c. 43], права людини розглядаються по-різному, а саме як: певні нормативно-структуровані якості й особливості буття особистості, які виражають її свободу та є невіддільними й необхідними способами та умовами її життя, її взаємовідносин із суспільством, державою, іншими індивідами [30, c. 1]; певні потреби людини [13, c. 8, 12]; рівні соціальні можливості окремих осіб та їхніх об’єднань щодо задоволення своїх природних і соціальних потреб та відповідних вимог, котрі визнаються й охороняються суспільством, державою та міжнародним співтовариством і гарантії яких забезпечують гідний і справедливий, вільний і відповідальний розвиток та активну участь особистості в різноманітних суспільних, у тому числі правових, відносинах [49, c. 40]; відображення “об’єктивних потреб людини, що визнані як певні “права” людини в міжнародних і національних юридичних актах” [14, c. 10], бо потреби – це залежність особистості або соціальної групи, суспільства від об’єктивних умов їхнього існування та розвитку, потреба в цих умовах; форми (засоби) вираження практичного зв’язку людини зі світом, умова й передумова її конкретної діяльності чи як певний стан людини [50, c. 243-244].
Загалом категорія “права людини” є “юридичною категорією, і саме в ній загальносоціальний зміст поєднується з юридичною формою [14, с. 10]. Таким чином, категорія “права людини” має соціальний (у широкому значенні) та юридичний зміст. Соціальний зміст визначається певними потребами людини, юридичний зміст – це певні можливості особи, які розкриваються в її юридичних правах та обов’язках. Саме потреби є головним критерієм, точкою відліку правдивості й справедливості того обсягу юридичних можливостей, які надаються суспільством (державою) за тим “рахунком”, що пред’являється особою і який отримав назву “право” людини. Отже, категорія “права людини”, як слушно зазначається в літературі, є двосторонньою: з одного боку – це потреби (загальносоціальне право), із другого – можливості, які відображають можливий (потенційний) ступінь задоволення цих потреб. Потреби ж, які виражені, визнані й закріплені в юридичній нормі, набувають статусу суб’єктивного права особи [14, c. 10-11]. На основі сучасної природно-правової теорії слід зазначити, що тільки за умови активної ролі держави в забезпеченні прав людини можна вести мову про трансформацію прав людини як потреб, “мінімально необхідної частки соціальних благ, без яких людина не може нормально існувати” [51, c. 7-8] в юридичні права. Адже, як відомо, – права “не мають сенсу, якщо їх не можна захищати або забезпечити їх дотримання” [52, c. 122].
Характерною рисою сучасної правової ідеології є також збереження “окремих засад правового ідеалізму, що виявляється в глибоких сподіваннях частини населення, представників державної влади, політичних об’єднань, громадських діячів на виняткову роль закону, карних засобів юридичної відповідальності, інших засобів правового впливу у вирішенні нагальних проблем економічного та політичного життя” [53, с. 274]. Водночас разом із проголошенням нових демократичних засад (стандартів) організації суспільного життя в праві України залишаються невідпрацьованими механізми їхньої ефективної реалізації та захисту, недосконалою є система державних гарантій, що в кінцевому підсумку свідчить про “недосконалість взаємозв’язку ідеологічної та організаційної основ правової системи України” [53, с. 274].
Однією із причин повільного реформування суспільства є певне відставання правової системи, законодавства від його потреб, невідповідність правової реформи потребам правового впливу на економічні, соціальні перетворення [54, с. 5-6]. Першопричиною такої неузгодженості науковці називають наявність суттєвих ідеологічних суперечностей між старим і новим типами правової системи, відсутність єдиного стратегічного напряму в проведенні правових перетворень. Як негативний наслідок, на думку Я.М. Шевченко, яка є слушною, в суспільній свідомості спостерігається зниження рівня довіри до припису права (правової норми), до закону [55, с. 7-17].
У період до 1996 p. парламент України прийняв значну кіль-кість законодавчих актів, особливо тих, що стосувалися порядку організації та діяльності органів державної влади. Конституція закріпила право приватної власності, передбачила право на працю і на страйк, а також значно розширила зміст низки громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав і свобод, що суттєво вплинуло на орієнтири в сфері владних відносин [56, с. 3]. Тому із введенням у дію нового Основного Закону постала проблема приведення значної частини законодавства у відповідність до нових конституційних положень, до європейських міждержавних стандартів [57, с. 4-7]. Так, набули актуальності завдання, пов’язані із систематизацією законодавства [58, с. 328-331]. Систематизаційні роботи на сьогодні є невід’ємним атрибутом розвитку сучасного законодавства, які здійснюються у формах кодифікації, інкорпорації, консолідації, уніфікації, реєстрації та обліку [59, с. 12-47].
Щодо структури сучасного законодавства, то слід указати на появу нових галузей (правових комплексів), таких як медичне, банківське, енергетичне, підприємницьке, космічне, транспортне, митне законодавство, які ще не сформовані остаточно, а про-довжують розвиватися, структуризуватись та потребують додаткового обґрунтування й дослідження. Ця риса характеризує тенденцію диференціації (структурної диверсифікації) вітчизняного законодавства, де разом із появою нових галузевих або міжгалузевих утворень, формуванням нових правових інститутів відбувається процес внутрішнього розмежування законодавства на публічне й приватне, матеріальне й процесуальне, регулятивне й охоронне [62, с. 34-36; 63, с. 74].
Однією із проблем у цьому плані є проблема забезпечення гармонійного розвитку приватного й публічного права, що повинно забезпечити баланс інтересів державної влади й громадянського суспільства. На жаль, у сучасному законодавстві України продовжують зберігатись традиції пріоритетності публічного інтересу, особливо в сферах регулювання іноземних інвестицій, підприємництва, податкових відносин. Це деструктивно позначається на реалізації політики трансформації національної економіки України, розвитку вітчизняного підприємництва, приватної власності, що, у свою чергу, гальмує становлення демократичної соціальної правової держави, формування нової самостійної правової системи України [58, с. 285].
Отже, створення й належне функціонування національного правового механізму забезпечення реалізації соціально-економічних прав людини є вирішальною ідеологічною парадигмою розвитку сучасної правової системи України, яка характеризується, зокрема, збільшенням обсягу нормативного матеріалу, поступовим зростанням рівня внутрішньої впорядкованості, диференційованістю [59, с. 3-10] й структурною та змістовною новелізацією, поступовим підвищенням ролі закону за рахунок визнання його вищої юридичної сили, збереженням кількісної переваги актів публічного права над актами приватного права.
59.Механізм зближення національних правових систем.
Правова система є частиною суспільної системи і тісно пов’язана з явищами і процесами, які відбуваються у сфері економіки, політики, культури, ідеології.
Нині функціонує багато національних правових систем. Проте в кожній з держав є багато специфічного, що віддзеркалює особливості розвитку, географічне положення, вплив на неї регіональних міжнародних структур тощо. Якщо вести мову про Європу, то слід зазначити, що останніми роками переважна більшість європейських держав, керуючись спільними та національними інтересами, спрямовують зусилля на побудову правової системи, яка регулюватиме функціонування принципово нового міждержавного формування - об’єднаної Європи. Ця правова система, що дістала назву «Європейське право», складається з численних конвенцій, угод, кодексів та протоколів до них, розроблених під егідою таких міжнародних регіональних організацій, як Рада Європи, Організація з питань безпеки та співробітництва в Європі, Європейський Союз тощо. Особливістю Європейського права є те, що воно виникло та активно розвивається на основі як континентального, так і загального права. Ще у 1996 р. в Україні за сприяння Європейської комісії почав функціонувати Українсько-Європейський консультативний центр з питань законодавства, головне завдання якого полягає у переданні законотворчим органам нашої держави європейського юридичного досвіду, підтриманні реформ її правової системи для досягнення нею відповідності правовим системам держав - членів Європейського Союзу. Проте зближення національного законодавства з Європейським правом відбувається занадто повільно. Процес гармонізації та зближення правових систем, які існують у європейському просторі, потребує цілеспрямованої та скоординованої діяльності різних держав і міжнародних організацій. Необхідно створити такі юридичні норми, які здатні забезпечити однакове регулювання наявних суспільних відносин. Така робота сприятиме розвитку міжнародного співробітництва, запобіганню виникнення різного роду юридичних колізій. Звичайно, правова уніфікація не обов’язково повинна мати універсальний характер. Вона може розмежовуватись як за цілями, так і за масштабами. За деякими напрямами суспільних відносин уніфікація може мати глобальний характер, а за іншими - охоплювати держави регіону або діяти в рамках певних міждержавних об’єднань.
Розвиток правової системи України відбувається в умовах реалізації її курсу на євроінтеграцію, зміцнення демократичних засад, подолання кризових явищ у праві, політичних процесах, інших сферах державного і політичного життя. Процес розвитку правової системи - складний та багатофункціональний, потребує всебічного пізнання основних закономірностей функціонування сучасних правових систем світу. Однією з основних тенденцій розвитку сучасного права є його глобалізація, пов’язана, зокрема, з посиленням зовнішнього впливу на розвиток національних правових систем. Спроби уніфікувати законодавства всіх правових систем, створити світове наднаціональне право зазнали поразки, у зв’язку з чим компаративісти почали вважати доцільним розгляд не тільки так званого механічного зближення національних правових систем, а звернулися до сутнісних, глибинних підвалин цього процесу. Розширення міжнародних зв’язків, як економічних, так і політичних, сприяє уніфікації правових систем.
Нині в англо-саксонських країнах наявна тенденція до підвищення значення закону і підзаконних актів; у державах континентальної Європи також збільшується роль судової практики. Інтегрувальну дію мало утворення «спільного ринку», який завдяки одноманітному правовому регулюванню стимулює зближення відповідних джерел права3.
Остання третина XX - початок XXI ст. - період надзвичайної інтенсифікації міжнародних відносин, що зумовила глибокі зміни всіх напрямів суспільного життя всіх народів і держав. Над географічними просторами держав, що історично склалися, складається єдиний інформаційний простір. Підвищується роль за- гальноправових принципів, відбувається зближення національних правових систем, взаємозбагачення досвідом різних національних законодавств. Посилення інтеграційних процесів у всіх сферах, зокрема в правовій, стало визначальною тенденцією сучасного життя. Це явище отримало назву «процес глобалізації» і вже не перший рік є предметом обговорень як політиків, так і вчених.
Нині інтенсифікація і глобалізація взаємодії правових систем як по горизонталі (правові системи різних держав і груп держав), так і по вертикалі (внутрішнє право держав - міжнародне право - внутрішнє право держав) стали вже загальною тенденцією світового політико-правового розвитку. У наш час визнання і захист прав людини - досить важлива і широка сфера суспільних відносин, в якій найактивніше і глибоко відбувається процес взаємопроникнення і зближення міжнародних та внутрішньодержавних правових систем.
З одного боку, в міжнародному праві й, особливо, в правових системах міждержавних об’єднань збільшується питома вага норм, що «прийшли» з внутрішньодержавного права. Держави гостріше відчувають потребу в забезпеченні й захисті національних інститутів за допомогою механізму міжнародно-правового регулювання. Норми права із захисту прав людини і громадянина, парламентські, муніципальні й судові інститути у навколишньому середовищу «переміщуються» і набувають вигляду і статусу міжнародно-правових принципів, інститутів і норм.
З другого боку, в системах національного права значною стає вага схвалених міжнародних норм. У новому концентрованому вигляді вони мов би повертаються в національне право, зливаючись з ним і збагачуючи його. Такі міжнародні норми стають чинником правотворення для відповідних національних інститутів і норм.
Процес інтернаціоналізації в національному праві перебігає нерівномірно і вельми суперечливо. На ньому позначається різний рівень економічного і політичного розвитку держав, певним чином впливають і політичні курси, які є досить мінливими. Різняться ступені «готовності» різних правових систем до застосування міжнародних норм, причому не тільки з урахуванням національних норм як таких, а й правової свідомості громадян, правових традицій країни. Юридичні структури сприйнятливі далеко не однаково, зокрема суди4. Разом з тим деякі вчені вважають, що чітке розділення міжнародного і внутрішньодержавного права є ознакою минулого, за рамками традиційних галузей створюються нові правовідносини, і нині ми стоїмо на порозі створення нової моделі права - світової глобальної правової системи. Таке поняття, як «міжнародний правопорядок», уже міцно увійшло до правової теорії і практики. Він створюється на базі зближення і досягнення одноманітності всіх правових систем (внутрішньодержавних і міжнародних) на основі єдиних норм, стандартів, юридичних принципів.
Передбачається, що до цієї нової глобальної правової системи увійде, по-перше, міжнародне право, тобто норми, що регулюють відносини між державами і порядок функціонування міжнародних організацій, причому обсяг його регулювання значно розширюється за рахунок нових сфер. Це і фінансові питання, і проблеми екології, а також і раціонального використання природних багатств, забезпечення і захист (зокрема судовий) прав і свобод особи, і боротьба з міжнародним тероризмом та організованою злочинністю тощо. Подруге, до неї увійдуть національні системи права, в яких економічні й соціально-гуманітарні компоненти неухильно підвищуються. І, нарешті, до цієї системи увійдуть абсолютно нові норми, інститути, галузі, що поступово народжуються, регулюють відносини не пов’язаних безпосередньо з державними кордонами міжнародних, міжрегіональних економічних анклавів, багатьох господарських суб’єктів (корпорацій, об’єднань, трансграничних фінансових, банківських й інших підрозділів).
Нині зазначені компоненти тісно позв’язані між собою, але існують як самостійні частини світового права. Основною закономірністю майбутнього їх розвитку, як прогнозується, буде їх постійне наближення один до одного, а врешті-решт злиття в єдину багаторівневу загальнопланетарну юридичну систему.Тенденція до створення світової юридичної системи має прояв також в тому, що поступово в науковому і побутовому вжитку в правових актах держав і міжнародних договорах починають активно використовуватися нові, раніше не вживані поняття, що відображають потребу чіткої і розгорненої нормативної регламентації глобальних проблем. Такі, наприклад, поняття: глобальна законність, світовий порядок, права і обов’язки людства, глобальна відповідальність, міжнародний злочин тощо. У сфері господарських відносин недавно створені поняття: макроакція, макрооблігація, світова фондова біржа, глобальний фінансовий реєстр майнових і немайнових цінностей та ін. Дедалі більше використовуються і такі поняття, що стосуються природних ресурсів землі і навколишнього космічного простору, як загальна (світова) власність, спадщина (загальне надбання) людства.
Майбутнє світове право покликане бути справедливим арбітром в умовах гострої боротьби економічних, фінансових, політичних і військових інтересів різних держав, їхніх об’єднань, окремих регіонів, інструментом захисту слабких і бідних перед сильними, багатими і наділеними владою; враховувати і забезпечувати інтереси національних меншин тощо. Воно має бути засобом узгодження потреб й інтересів різних груп, корпорацій, прошарків суспільства, соціально-економічних устроїв, гарантом гармонійного спілкування і співпраці у всіх сферах життя та регіонах планети. Майбутнє за всесвітнім розвитком нових форм права, які нині активно впроваджуються в правове регулювання, в першу чергу у сфері господарства. Це закони-про- грами, акти-доктрини, рекомендації, прогнози, рамкові закони, модельні акти тощо.
Процес зближення права має свою внутрішню логіку, відповідно до якої розширюється кількість та ускладнюється характер єдиних і одноманітних норм, до того ж встановлення одноманітного регулювання в певних сферах, розширення числа документів уніфікації, ускладнення їхнього змісту і юридичної техніки, необхідність проведення роботи зі співвідношення їх5.
Дата добавления: 2015-04-11; просмотров: 165 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |