Читайте также:
|
Метою даного підрозділу є уточнення головного поняття дослідження, яким є термін, досить складний вираз, – “саморегуляція соціального процесу”. Його засвоєння потребує уточнення як мінімум декількох складових, а саме: по-перше, треба виявити сутність та зміст трьох чинників – “процес”, “соціальне” та “саморегуляція”; по-друге – розглянути їх взаємообумовленість у складі цілого.
Тут не уникнути деякої незручності при поясненні методологічних підвалин філософського дослідження. Вона виникає через те, що деякі поняття, наприклад, “саморегуляція”, “історичні форми” або “соціальний процес” ми змушені вживати до того, як логічно доведемо правомірність їх існування. Інтуїтивне розуміння сутності і змісту цих термінів є слабким виправданням. У теоретичному дослідженні все повинне бути на своєму місці.
При цьому виявляється, що в ході дослідження одні поняття виступають як такі, що засвоюються, а інші – як такі, за допомогою яких перші засвоюються, тобто являють собою інструментальні засоби пізнання. Критерієм їх поділу, на нашу думку, є функція, що відводиться конкретному поняттю в процесі пізнання явища на тому чи іншому рівні філософського аналізу.
Тож вивчення історичних форм саморегуляції соціального процесу потребує передусім уточнення головного поняття дослідження. Ним є, як зазначено вище, термін “саморегуляція соціального процесу”.
Термін “процес” у даному словосполученні є найбільш зрозумілим. Він вживається нами у значенні, яке має у словниках, тобто розглядається як “хід, розвиток якого-небудь явища, послідовна зміна станів у розвитку чого-небудь” [120, 558].
Більш складним моментом є визначення терміна “соціальний”, який є прикметником і тому уточнює, яке саме явище мається на увазі. Від природи явища, як відомо, багато в чому залежить те, як має розглядатись сутність та зміст його саморегуляції. Тож треба уточнити сутність та зміст поняття “соціальне”, яке виводить нас на певний рівень саморуху універсуму і обумовлює зміст та форми самоорганізації цілого.
До цього осягненням сутності соціального процесу головним чином займалася соціологія. З теоретичної соціології відомо, що сутність соціального явища в ній тлумачилася по-різному і що згоди в цьому питанні досі не досягнуто. Ф.Гідденс з цього питання пише наступне: “Професор Людвіг Гумпилович зробив спробу довести, що істинні елементарні соціальні явища суть конфлікти, змішування й асиміляції різнорідних етнічних груп. Новіков, продовжуючи узагальнення, йде далі, стверджуючи, що соціальна еволюція є, по своїй суті, прогресивне видозмінення конфлікту спільнотою, внаслідок чого сам конфлікт перетворюється з боротьби фізичної в боротьбу інтелектуальну. Професор де Грі, дивлячись на проблему зовсім по-іншому, знаходить специфічну ознаку соціального явища в договорі і відповідно вимірює соціальний прогрес заміщенням примусової влади свідомою угодою. Габріель Тард в своїх оригінальних і цікавих дослідженнях, що залишили помітний слід в царині психологічних і соціологічних ідей, доводить, що первинний соціальний факт полягає в наслідуванні явищ, що передує всілякій взаємодопомозі, поділу праці і договору. Професор Еміль Дюркгейм, не погоджуючись з висновками Тарда, намагається довести, що істотний соціальний прогрес, а тому і первісне соціальне явище полягають у підпорядкуванні кожного індивідуального розуму зовнішнім по відношенню до нього видам дії, мислення і почуттів” [45, 301].
Нарешті, є численні спроби дослідників дефініціювати дане поняття, їх наводить В.П.Бех у своїх роботах. До такої спроби вдалися, наприклад, автори колективної праці “Соціологія”, які стверджують, що “соціальне” – це “сукупність тих або інших властивостей і особливостей суспільних відносин, інтегрована індивідами чи спільнотою в процесі спільної діяльності (взаємодії) в конкретних умовах, і яка виявляється в їх відносинах між собою, ставленні до свого стновища в суспільстві, до явищ і процесів суспільного життя” [162, 27].
У “Філософській енциклопедії” назване поняття відсутнє взагалі, а серед 150 термінів з прикметником “соціальний”, таких як: “соціальна патологія”, “соціальна норма патології”, “соціальна патологія знаків”, “соціальна фізика”, “соціальна фізіологія”, “соціальне відхилення”, “соціальне розчленування”, “соціальні хвороби”, “соціальний інстинкт”, “соціальні реакції у тварин” та інших відсутні поняття “соціальний рух”, “соціальна форма руху” тощо. Щоправда, один раз зустрічається поняття “соціальні рухи”, але в значенні “народні рухи”.
Отже, аналіз соціального процесу досі обмежується загальними міркуваннями про матеріальне виробництво, продуктивні сили і виробничі відносини або констатацією того факту, що в суспільстві існують соціальні системи різноманітного порядку.
У той же час з філософсько-економічної спадщини К.Маркса і Ф.Енгельса випливає, що причиною виникнення “соціального” є суспільний поділ праці, в якому вони спочатку знайшли ключ до розуміння всієї історії суспільного розвитку, а після цього і пояснення походження соціальних або “особистих відносин”. Саме у їхніх працях “соціальне” постає, перш за все, як “людське ставлення людини до людини” [112, 154]. В.Ленін теж зробив важливий висновок про практичну тотожність людини людині, яка використовується “для позначення суспільного або людського ставлення людини до людини” [див.: 100, 14].
Сьогодні соціальна філософія довела, що “соціальне” не є синонімом “суспільного”. Це вже достатньо чітко зафіксовано в науковій літературі [162, 25-26]. Даний факт слід визнати позитивним. Однак на практиці, на жаль, дуже часто названі поняття все ще неправомірно ототожнюються.
Отже, сутність поняття “соціальний процес” ми пов’язуємо з родовим життям людей, яке можна розглядати як сукупність матеріального та духовного виробництва.
Для початку дослідження вищеподаної проблеми треба припуститись певного рівня редукції, тобто спрощення. Тому ми не вступаємо у наукову дискусію з приводу того, що являє собою соціальний процес, а узагальнемо те, що напрацьовано у роботах Є.Ануфрієва, В.Андрущенка, Г.Арефьєвої, В.Беха, І.Бичка, А.Бичко, В.Давидовича, П.Гнатенко, А.Горака, А.Городецького, О.Гугніна, Г.Заїченка, Е.Ільєнкова, В.Куценка, М.Лукашевича, Л.Малишка, М.Мамардашвілі, М.Михальченка, М.Мокляка, І.Мороза, В.Пазенка, І.Попової, Ф.Прокофьєва, М.Руткевича, Л.Соханя, Є.Тихонової, С.Франка, І.Цехмістро, Л.Чинакової, В.Шинкарука та ін.; у дисертаціях С.Асаєва, А.Байдельгінова, І.Бакштейна, В.Грехнєва, В.Ладейщикова, В.Муляви, О.Плаксіної; у публікаціях Л.Абалкіна, В.Бахарєва, І.Бекешкиної, Є.Бистрицького, Л.Бондаренко, К.Буслова, С.Вовканича, В.Воловика, В.Воловича, Ю.Волкова, В.Воронкової, Є.Головахи, К.Грищека, Б.Грушина, Є.Донченко, Т.Дорохової, Т.Заславської, О.Кисельової, І.Кона, О.Крутової, В.Несвітовського, Н.Паніної, В.Роговіна, А.Ручки, Т.Титаренка, В.Хижняка, А.Шохіна та інших.
Висновком з досліджень цих авторів є те, що соціальний процес треба розуміти як соціальне або родове життя людей, яке змістово розкривається як спілкування, взаємодія людей між собою з метою задоволення своїх вітальних потреб. Справедливості заради треба підкреслити, що першим на спілкування як на ключове поняття суспільного життя вказав Г.Зіммель у своїх соціологічних роботах [див.: 122, 35].
Тож соціальний процес є сенс розглядати не як просте спілкування людей між собою, а як цілеспрямований обмін діяльністю між окремою людиною і соціальними групами, класами, нарешті, людством. Обмін піднімає індивідуальні потреби людини і матеріальні об'єкти зі сфери одиничного в сферу загального, тобто в сферу живих соціальних взаємодій.
Взаємодія людей між собою потребує регулювання і є процесом, що саморегулюється. Через специфіку соціального середовища соціальний процес має всі ознаки насильства над особистістю, оскільки “соціальний факт пізнається лише за тією зовнішньою примусовою владою, яку він має або здатний мати над індивідами” [29, 418]. І тут необхідно окремо досліджувати ступінь обов'язковості виконання вимог соціального середовища, оскільки це дія сил тиснення, без якої неможлива взаємодія людей, а отже, і виникнення соціального світу, де цю межу порушено і має місце насильство над особистістю, яке заважає її розвитку.
Водночас ця єдність форми як прояв буття є у бутті передусім становленням, переходом однієї визначеності буття в іншу, а якщо висловитися конкретніше, то це і є процес переходу суб'єктивної форми “соціального” в об'єктивну форму і навпаки, що нас і цікавить. Людина звичайно вважає, що тільки потреба змушує її пристосовуватись до реально існуючого, часом вороже до неї налаштованого світу. Насправді ж ця єдність зі світом повинна бути пізнана не як примусові відносини, а як відносини розумні. Розв'язати це завдання – значить пояснити спосіб їх взаємодії, який саморегулюється самою ж людиною і має “свою” історію, що позначена певними формами зворотного впливу особистості на своє родове життя.
Таким чином, люди у повсякденному житті, спілкуючись між собою, породжували певний тип суспільних відносин, які можна віднести до управлінських за походженням і організаційних за характером. Ці зв'язки між людьми забезпечували їх спільне життя і спрямований розвиток суспільного організму у напрямку ускладнення форм родового життя. За таких умов прогрес стає прогресом, а у протилежному випадку – оцінюється як регрес.
Однак повернемось до поняття “соціального процесу”. Нагадаємо, що ми трактуємо його як взаємодію людей між собою з метою задоволення своїх потреб. Ось чому на всіх етапах історії людства люди прагнули розвивати і підтримувати в кожному представнику нового покоління особисту потребу в спілкуванні з собі подібними і оволодінні засобами спілкування, найбільш ефективними для даного типу культури.
Першим його помітив Л. Фейєрбах, для якого зв'язок між людьми є, за влучним визначенням К.Маркса, “внутрішня, німа всезагальність, що пов'язує безліч індивідів тільки природними зв'язками” [112, 266]. Силою, що об'єднає “Я” і “Ти”, є, за Л.Фейєрбахом, любов людини до людини.
Однак марксистами це довго не ставилося йому в заслугу, хоча К.Маркс вважав своєрідним “подвигом“ Л.Фейєрбаха те, що одним з “основних принципів” своєї “істинно матеріалістичної теорії він зробив “суспільне ставлення “людини до людини” [112, 154]. К.Маркс, а за ним і його послідовники вважали, що відносин це є практичне, таке, що з'являється в спільній виробничій діяльності людей, а не природжене відчуття спільності “Я” і “Ти”. В їхній позиції явно проглядається вульгарний матеріалізм і заперечення духовних стимулів у житті людей.
І тільки з настанням індустріальної фази розвитку спілкування його продукт – суспільні відносини стали предметом спеціального теоретичного аналізу. Так, в “Німецькій ідеології”, як ми знаємо, було особливо підкреслено, що в процесі виробництва людям “необхідно було вступати у взаємовідносини одне з одним”, і що саме це їхнє практичне спілкування “створило – і повсюдно відтворює – існуючі відносини” [109, 411].
В.Ленін, у свою чергу, теж підкреслив, що люди “вступають у спілкування” в процесі спільної практичної діяльності, що при цьому складаються певні суспільні відносини [див.: 99, 343], однак самі люди не збагнуть того, які ці відносини, і потрапляють в безпосередню залежність від характеру даних відносин.
Таким чином, соціальний процес, що розглядається нами як родове соціальне життя, постає перед нами як м’яке динамічне соціальне поле. У роботі П.Штомпки “Соціологія соціальних змін” він охарактеризований так: “Соціальна реальність постає міжіндивідуальною (міжособистісною) реальністю, в якій існує мережа зв'язків, прихильностей, обміну, відносин особистої відданості. Інакше кажучи, вона є специфічним суспільним середовищем або тканиною, що з'єднує людей одне з одним. Таке міжособистісне поле перебуває в постійному русі, воно розширюється і звужується (наприклад, коли індивіди проникають в нього або покидають його), посилюється і послаблюється (коли змінюється якість взаємозв'язків, наприклад, від знайомства до дружби), ущільнюється і розпорошується (наприклад, коли в ньому виникає лідер або коли лідер поступається своїми позиціями), змішується з іншими сегментами поля або дистанціюється від них (наприклад, коли утворюються коаліції і федерації або коли просто люди збираються разом)” [206, 27-28].
М. Каган, характеризуючи взаємозв'язок спілкування і суспільних відносин, писав, що між ними “існує взаємодія, але вона описується не в поняттях “форма” і “зміст” або “персоніфікація”, а скоріше в поняттях ”процесу” і “продукту”. Це дуже слушне зауваження, до якого ми ще звернемося у подальшому аналізі. Спілкування є реальна діяльність, що розгортається процесуально, а суспільні відносини – тип зв'язку його учасників, що стає структурою суспільства і, формуючись у процесі практичного спілкування людей, його ж і зумовлює” [76, 136]. Завершимо загальну характеристику соціального процесу посиланням на те, що третій аспект діалектики спілкування і суспільних відносин охоплюється зв'язком понять “безпосередні” і “опосередковані” або “прямі” і “зворотні”.
Для нас дуже важливий його висновок про те, що “в яких би формах спілкування не здійснювалося, його мета – досягнення спільності (або підвищення рівня спільності) діючих суб'єктів їхніми вільними сукупними зусиллями при збереженні неповторимої індивідуальності кожного” [76, 163]. По-іншому, соціальний процес потребує обов’язкового втручання іншої сили – регуляції зі сторони.
Важливі характеристики природи та складності соціального процесу подані у концепціях класиків соціальної думки. Так, наприклад, М.Вебер розглядає окремого індивіда і його дію як первинну одиницю, як “атом” соціального світу. “Дією, – пише Вебер, – ми називаємо дію людини (незалежно від того, зовнішній чи внутрішній характер їй притаманний. Зводиться вона до невтручання або терплячого прийняття), якщо і оскільки діючий індивід або індивіди пов'язують з ним суб'єктивний смисл. “Соціальною” ми називаємо таку дію, що діючою особою або діючими особами за передбачуваним смислом співвідноситься з дією інших людей і орієнтується на них” [29, 602-603].
Т.Парсонс, як відомо, дію поклав в основу своєї соціальної системи, а людину перетворив на діяча. На думку Т.Парсонса, “дія – це деякий процес в системі “суб'єкт чинності – ситуація”, що має мотиваційне значення для діючого індивіда або – у випадку колективу – для індивідів, що його складають. Це означає, що орієнтація відповідних процесів дії пов'язана з досягненням задоволення або ухилення від неприємностей з боку відповідного суб'єкта чинності, як би конкретно з точки зору структури даної особистості це не виглядало. Лише оскільки ставлення до ситуації з боку суб'єкта дії буде носити мотиваційний характер у такому розумінні, воно буде розглядатися... як дія в точному смислі” [73, 449].
Для пояснення важливості даного моменту в житті людства виникла теорія міжособистісної взаємодії людей, яку запропонував Н.Смелзер. Її складовими він наводить теорію обміну Д.Хоманса, символічний інтеракціонізм Д.Міда, Г.Блумера, управління враженнями Е.Гофмана і психоаналітичну теорію З.Фрейда [див.: 155, 133]. Ці концепції теж можна розглядати як теоретичне пояснення необхідності та механізму саморегуляції соціального процесу.
Розуміюча соціологія досліджує не тільки раціональну дію (де є чітко усвідомлена мета, засоби, результати, вигода), але і традиційну дію (дія на основі сформованої звички або звичаю), дію ціннісно-раціональну (згідно з обов'язком або переконаннями) і афективну дію (дія на основі емоційного стану). Саме у роботі “Протестантська етика і дух капіталізму” М.Вебер звертається до дослідження ірраціональних етико-релігійних мотивів появи капіталістичних відносин [див.: 30].
К.Маркс, досліджуючи проблему відчуженої праці, теж вийшов на категорію взаємодії людей у процесі родового життя людини. З цього приводу він писав, що “поняття відчуженої праці (відчуженого життя) ми отримали, виходячи з політичної економії, як результат руху приватної власності. Але аналіз цього поняття показує, що, хоча приватна власність і виступає як підстава і причина відчуженої праці, в дійсності вона, навпаки, є її наслідком, подібно тому, як боги первісно є не причиною, а наслідком омани людського розуму. Пізніше це відношення перетворюється у відношення взаємодії” [112, 97]. При цьому марксизм трактує соціальну дію як форму або засіб вирішення соціальних проблем і суперечностей, в основі яких лежить зіткнення інтересів і потреб основних соціальних сил даного суспільства [див.: 111, 410]. З позицій марксизму, соціальна дія підготовляється суспільними рухами, що керуються певними програмами й ідеологією. Розвинені суспільні рухи створюють свої організації – партії, асоціації, політичні союзи тощо з метою спрямування соціального процесу у певне ідеологічне русло.
Важливо тільки постійно пам’ятати попередження М.Вебера про те, що “не всі типи дії, в тому числі і зовнішньої, є “соціальними” в прийнятому тут смислі. Зовнішня дія не може бути названа соціальною в тому випадку, коли вона орієнтована тільки на поведінку речових об'єктів. Внутрішні відносини носять соціальний характер лише в тому випадку, коли вони орієнтовані на поведінку інших” [29, 625].
Однак багато дечого з атрибутивних властивостей соціального процесу потребує теоретичного пояснення. Так, наприклад, діалектика категорій ”дія” і ”взаємодія” і досі не знайшла свого наукового пояснення. Багато дослідників інтуїтивно відчувають, що тільки концептуально пояснивши їх зв'язок, можна вийти на нове розуміння соціальної реальності, наприклад, такої науки як соціологія. Про це пише, наприклад, Ю.Волков у статті “Базисні поняття і логіка соціологічної парадигми” [див.: 36, 22-33].
Суспільна наука встановила різновиди форм соціальної взаємодії, що складають сутність соціального процесу. Найбільш поширені: товариська взаємодопомога, стійка спільна діяльність; епізодичне співробітництво; контакти, взаємне інформування; побічний взаємозв'язок (наприклад, через продукти праці); нейтральні відносини; протидія одне одному; антагонізм, боротьба.
Більш складним інгредієнтом головного поняття даного дослідження є “саморегуляція”. Оскільки мета дослідження пов’язана саме з його уточненням, то проаналізуємо його детально. Почнемо з етимології цього слова. У словнику іноземних слів поняття “саморегуляція” не зустрічається, як і не зустрічається терміна “регуляція”, але можна знайти однокорінні слова, а саме “регулювати”, “регулятивний”, “регулятор” [137].
Термін “регулювати” походить від латинського regulare і означає: по-перше, підкорення певному порядку, правилу, упорядковування; по-друге, встановлення вірної, необхідної для роботи взаємодії частин механізму, приладу, апарата і тощо; по-третє, робити будь-що для отримання потрібних показників, досягення потрібного ступеня чого-небудь [137].
Слово “регулятивний” походить від латинського кореня й означає “той, що направляє, вносить порядок, планомірність у будь-що”.
Основу слова “регулятор” також складає латинський корінь regulare, тобто приводити до ладу, налагоджувати. Воно означає: по-перше, пристрій (сукупність пристроїв), за допомогою якого підтримується постійною чи змінюється за заданим законом деяка фізична величина, що характеризує технічний процес чи положення об’єкта регулювання у просторі; по-друге, те, що регулює, направляє розвиток чого-небудь [138].
За аналогією з однокорінними поняттями “регуляція” вірогідніше всього може означати процес упорядкування, підтримання стабільності та взаємодії частин цілого, а “саморегуляцію” у цьому випадку можна розглядати як внутрішній тотожний регуляції процес (від лат. рrocessus – походження, просування), тобто як сукупність подій, станів змін, що має певну цілісність і направленість [135, 552] розвитку об'єкта в їх взаємозв'язках та взаємопереходах від попереднього до наступного [39, 61].
Отже, наш аналіз виводить нас на ідею застосування терміна “саморегуляція” у значенні надання певного порядку родовому процесу життєдіяльності людей. Далі важливо розкрити зміст цього терміна, щоб наблизитись до теоретичного обґрунтування сутності, змісту та форм саморегуляції соціального процесу.
У вітчизняному довіднику “Соціальне управління” є стаття, що пояснює сутність соціального регулювання як одного із видів (способів) соціального управління, спрямованого на розвиток та вдосконалення соціальних відносин. У ній зазначається, що “форма й методи соціального регулювання зумовлюються специфікою його об’єкта і суб’єкта, характером суспільних відносин. Всебічне врахування інтересів різних соціальних, професійних, демографічних та інших груп, мотивів і цілей діяльності людей, динаміки їх потреб – необхідна умова наукового регулювання соціальних процесів [159].
Головна функція соціального регулювання – це відтворення й підтримання об’єктивно зумовленої системи відносин між соціальними групами і всередині цих груп, а також відносин “суспільство – група – особа”. На відміну від біологічних систем, які функціонують практично в системі сталих зв’язків і залежностей, суспільство та його підструктури щораз переходять від одних умов функціонування до інших. “Звідси необхідність орієнтації суб’єкта соціального регулювання … на постійне оновлення соціальних ситуацій, в яких живуть люди, на передбачення соціальних наслідків економічних, науково-технічних, демографічних процесів, запобігання негативним результатам” [159, 255-256].
Таким чином, під терміном “саморегуляція соціального процесу” ми розуміємо самоупорядкування процесу родового життя людей за рахунок самоорганізаційних можливостей, тобто тих атрибутивних властивостей, що притаманні самій спільноті людей. По-іншому, саморегуляцію соціального процесу, який, до речі, у повсякденному житті розпадається на мільйони, якщо не мільярди підпроцесів, ми пропонуємо розглядати як процес, що самоупорядковується за рахунок самих же людей.
Якщо це так, то тоді логічно висунути робочу гіпотезу про те, що історичні форми саморегуляції соціального процесу має сенс розглядати як етапи на шляху ускладнення структури та нарощування потужності даного процесу.
Одночасно ми ще раз у ході уточнення основного поняття даного дослідження переконались у тому, що оскільки соціальний світ являє собою тотальність, то осягнення його сутності становить головне завдання філософії, а точніше, такого її специфічного напрямку, як соціальна філософія.
Тепер можна перейти, нарешті, до аналізу підходів, що склалися у вітчизняній та світовій теоретичній думці щодо напрямків та способів вивчення явища саморегуляції соціального життя людей.
Дата добавления: 2015-09-10; просмотров: 42 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |