Читайте также:
|
Метою даного етапу наукового дослідження є теоретичне обґрунтування елементів та структури системи саморегуляції соціального процесу. Це означає, що потрібно засобами філософського аналізу створити загальну концептуальну модель системи саморегуляції, яка б віддзеркалювала її принципову внутрішню структуру, притаманну усвідомленій регуляції людиною різних видів та форм своєї спонтанної активності. Така модель не є самоціллю нашого пошуку. Вона нам потрібна як методологічний засіб, щоб обґрунтувати історичні форми саморегуляції соціального процесу, які є головною метою нашого дослідження.
Одночасно зауважимо, що питання про відтворення теоретичними засобами системи свідомої саморегуляції соціального процесу виникло не сьогодні. Ще навіть за часів існування СРСР психолог О.Конопкін писав про те, що працями багатьох відомих вчених створені ґрунтовні методологічні, психолого-теоретичні підвалини постановки та розробки проблеми усвідомленої саморегуляції [див.: 87-88].
У науковій літературі чітко простежується прагнення дослідників обґрунтувати засобами теоретичного аналізу необхідність існування морфологічного органу, що здійснював функцію саморегуляції у соціальному процесі. В науці він має різні назви. Наведемо деякі його формулювання: “Соціальний Розум”, “управляючий розум”, “колективні центри свідомості”, “Загальносоціальний розум”, “загальний збірний мозок”, “Єдиний соціальний розум”, “Глобальний мозок людства”, “асоційований розум”, “суспільний інтелект”, “рефлексія соціуму” та інші. Зрозуміло, що наведені поняття – не синоніми, і розвести їх – справа спеціального дослідження, а поки що дослідники оперують ними як чимось само собою зрозумілим й інтуїтивно усвідомленим.
Частота вживання, наприклад, поняття “колективний розум”, наростає по експоненті, але тільки останнім часом з'явилися спроби дати його визначення. Так, наприклад, санкт-петербурзькі дослідники зазначають таке: “На нашу думку, під колективним розумом слід розуміти спроможність соціальної системи до адекватного відбиття ситуації, що склалася, як в логіко-науковій, так і в морально-оцінній формі” [144, 152]. Змістово колективний розум соціального організму виражається у “вигляді деякого поля ідей, що носять векторний, вибірковий характер” [144, 152].
Аналізуючи можливі шляхи розбудови загальної моделі усвідомленої саморегуляції діяльності, ми зупиняємось на пропозиціях тих авторів, які подають таку цілісність як відкриту систему, що складається із функціональних ланок (блоків), основою для формалізації яких є їх специфічна функція у загальному контурі саморегуляції.
Морфологія такої системи, як випливає з попереднього аналізу, складається шляхом підпорядкування основних соціальних процесів і відповідно діючих в них індивідуальних розумів єдиному соціальному Розуму [див.: 26, 776]. Виходячи з цієї установки, ми підтримуємо модель системи, наведеної у роботах В.П.Беха.
Концептуально цим автором система саморегуляції соціального організму країни подана таким чином: громадянське суспільство має протиріччя, які воно саме не може ліквідувати, тому виробляє потребу, для задоволення якої формується спеціальний морфологічний орган, котрий зворотним впливом упорядковує відносини у структурі громадянського суспільства.
Отже, все говорить про те, що в соціальному організмі є елементи, які здатні забезпечити процес відбиття протиріч його внутрішнього життя по вертикалі. Процес відбиття себе при досягненні певного рівня призводить до якісного стрибка, оскільки соціальний організм починає усвідомлювати і вести себе як рефлексуюча особина. Так виникає “Я” соціального організму, що відділить його від соціального середовища. Таке усвідомлення суміщає її власні рухи, дії з фактом наявного буття. Новою якістю соціального організму, що виконує таку функцію суміщення, є колективна самосвідомість, самовідбиття.
Наведемо інші аргументи цього автора з приводу морфології системи саморегуляції, що формується природним шляхом у структурі соціального організму країни. Завдяки процесу відбиття, у соціальному організмі відбувається диференціація соціальної речовини. Одна частина залишається на колишньому рівні, а інша прагне на верхній рівень. Так формується дві принципово нові його підсистеми – та, що відбивається, і та, що відбиває, з'являються специфічні потоки внутрішньої інформації, виникає орган управління, який діє на основі цієї інформації і виробляє директивну інформацію, нарешті формується механізм гомеостазу.
При цьому зміст процесу відбивання, а це смисл того, що відбувається у внутрішньосистемній конструкції, знятий і зосереджений в інформації, що рухається по каналах вертикальної комунікації. Мірою його якості є її цінність. Остання тим важливіша, чим точніше в ній зафіксований стан структур, які відбиваються [див.: 14; 15].
Відбиваюча система посилає інформацію про процес, який відбивається, за допомогою певних сигналів. Сигнал спрямовується в знаковій формі. Він несе в собі гносеологічний образ структури, яка відбиває, – знакового предмета, котрий за своєю структурою є двошаровим – поряд з конкретно-чуттєвим відображенням фактури знаку він включає деяку надбудову, що відображає його значення.
Однак матеріальний об'єкт або процес при цьому тільки в тому випадку може бути сигналом, якщо він у своїй структурі відбиває особливості структури, що його надіслала. У той же час між системою, що відбивається, і системою, що відбиває, інформація передається за допомогою багатьох сигналів, і якщо б між ними не було відбиття, тобто якщо б між ними не відбувався процес послідовного формування відповідних структур, не могла б відбутися і сама взаємодія соціальних систем. “Яке б явище взаємодії ми не розглядали, – пише Н.Ківенко, – скрізь виявляється, що дія однієї системи на іншу передається за допомогою проміжних структур, що є сигналами, які несуть цю інформацію” [82, 136].
Звернемо тут особливу увагу на ту обставину, що сигнали є такими енерго-інформаційними продуктами, що несуть інформацію про стан структур, які відбиваються, з одного рівня саморуху універсуму на інший. Необхідність перехідних структур (сигналів) диктується тим, що вищезазначені рівні недосяжні один для одного. У зв'язку з цим для передачі інформації використовуються проміжні структури і механізми.
Очевидно, при взаємодії рівнів універсуму між собою вони не “переживають” всі проблеми інших, а враховують тільки кінцеву результуючу силу їх впливу. Тут діє принцип паралелограма для інтеграції у вектор руху сукупності духовних процесів або сил.
Відбиття є відповідною реакцією соціального організму на вплив середовища. Власне воно означає “протистояти”, “давати опір”, “уражувати”, “відштовхувати, “перемагати”, “відкидати”, “заперечувати”. Воно складає невід'ємну і основну частину всякого руху (взаємодії) і пов'язане з процесом формування структури і функції системи. “Структура, – пише Н.Ківенко, – що є основою будь-якої системи (цілого), своїм виникненням і специфікою характеру зобов'язана руху і відбиттю, які зумовлюють побудову системи. Механізм формування структури цілого безпосередньо спрямовується як самим процесом відбиття в цілому, так і його властивостями” [82, 142]. Як випливає з наведеного положення, відбиття є атрибутивною властивістю соціального організму, оскільки прямо пов'язане з формуванням структури соціальної цілісності.
Суть відбиття полягає в тому, що воно включає в себе таку залежність між двома процесами, за якої особливості першого процесу відтворюються у відповідних особливостях другого. Це означає, що між взаємодіючими структурами, завдяки властивості відбиття, встановлюється причинно-наслідкова залежність. Причому, при впливі нижче розташованої структури на ту, що розташована вище, відбиття в останній фіксується у вигляді семантичного сигналу, а при зворотному впливі – структура, що стоїть вище, змінює морфологію нижчої структури. Отже, відбиття, що протікає в зворотному напрямку, має іншу властивість. Воно відоме в літературі як управління.
Сигнал набуває сили тільки в соціальній цілісності, яка досягла певного ступеня виробленості, тобто, коли є в наявності певні різновиди структур і коли вони вже мають хоча б найпростішу початкову конфігурацію, тобто, коли між ними склалися функціональні зв'язки, порушення яких згубно відбивається на “здоров’ї” соціального організму. Існування в природі спільності структур пов'язане також з тією обставиною, що сигнали, які несуть інформацію від однієї системи до іншої в процесі відбиття, є безпосереднім чинником управління останньою.
Оскільки ми вже встановили, що орган управління знаходиться на вищому рівні, то це означає, що система, яка відбиває, реагує у відповідь на отриману інформацію характерним для неї чином у напрямку, “заданому” шляхом інформації системою, що відбивається. Вочевидь, отримана з нижніх прошарків інформація порівнюється зі смислами або ідеальними зразками, витягнутими з континууму Семантичного Всесвіту, і на підставі розбіжностей між ними приймаються рішення, обов'язкові для виконання структурами нижнього рівня. Ця специфічність відповідної реакції при відбиванні дозволяє говорити про відбиваючу систему як про керуючу (ту, що управляє) [див.: 14; 15].
При цьому система, яка відбивається, по відношенню до системи, яка відбиває, є керованою (тією, якою управляють) системою, бо вона посилає їй інформацію, що є чинником управління. Як доведено, для всіх систем матеріального світу характерне те, що вони, взаємодіючи між собою і взаємовідбиваючи одна одну, обмінюються інформацією про процеси, що в них протікають. Ця ознака є загальною для всіх видів управління і свідчить про аналогію в структурній організації якісно різноманітних об'єктів.
Інформація як специфічна форма зв'язку являє собою засіб впливу чинників навколишнього середовища на керовану систему. Не можна говорити про управління, не маючи при цьому на увазі наявності обміну інформацією між системами, і немає сенсу говорити про існування інформаційних потоків, не мислячи їх елементами певного процесу управління [див.: 82, 126].
Процес управління завжди відбувається на основі прийому, зберігання, передачі і перетворення інформації і здійснюється за такою схемою: керована і керуюча системи, між якими виникає інформаційна залежність. Інформація, яка надходить від керуючої системи до керованої, являє собою чинник, що здійснює управління. Таким чином, між громадянським суспільством та системою-регулятором складаються відносини субординації.
Отже, процес саморегуляції породжується в ході вертикального руху універсуму. Алгоритм дії названого механізму, за Н.Ківенко, можна уявити так: кожний сигнал, являючи собою той чи інший соціальний процес, фіксує в своїй структурі (безпосередньо або опосередковано) особливості системи або органу, що надіслали його. Між структурою цієї системи і структурою сигналу існує специфічна відповідність. Потім цей сигнал, досягнувши системи, наражається на зустрічний вплив, вступаючи з ним у взаємодію. Між ними теж формуються відносини структурної відповідності. Структура відображаючої системи стає подібною до структури сигналу, а через неї і до структури впливаючої на неї системи. Зміна структури цієї системи змінює певною мірою і в певному напрямку її природу, характер її взаємодії з навколишнім середовищем.
Оскільки ми маємо справу зі структурованими речами, які взаємодіють із середовищем не як ціле, а окремими своїми сторонами, то ми мусимо перейти на інший рівень абстракції. Тут зміну внутрішніх зв'язків слід розглядати як рух внутрішнього, а дію – як “озовнішнення” зміни, прорив її за межі речі назовні, або, навпаки, як “овнутрішнення” зовнішнього впливу. Цей аспект мусить бути присутнім у теоретичному аналізі, бо соціальний організм як соціальний суб'єкт обов'язково спрямований своєю активністю у зовнішнє середовище, оскільки він за своєю природою мусить взаємодіяти з подібними собі соціальними одиницями. Згадаємо, що тиск на інших і взаємодія з іншими є атрибутивною властивістю будь-якого соціального утворення. У зовнішній взаємодії дія, доведена до крайньої своєї форми, покидає межі соціального організму або окремої його частини, тобто вона вивласнюється (відчужується) від свого джерела.
Раціоналізація поведінки соціального організму в зовнішньому середовищі диктується все тим же смислом, породженим ще процесом відбивання задля оцінки стану внутрішніх зв'язків. Тепер вже, завдяки активізованому смислу, система саморегуляції автоматично виходить на управління можливостями соціального організму. Смисл, виступаючи як елемент системи саморегуляції, здійснює вирішальний вплив на всі наявні у соціального організму можливості, стверджуючи примат цілісності над усім, що відбувається в її складі.
При цьому смисл не зводиться до одиничної мети, а являє собою “певну траєкторію мети, точніше – певний смисловий простір, що як “аттрактор” каналізує, консолідує окремі доцільні дії і спонукання в єдине смислове русло, з яким виникає зворотний зв'язок” [144, 181].
За рахунок такого зворотного впливу смислу породжених системних ефектів на можливості соціального організму приходить пора його самозмін як цілісності. Усвідомлена необхідність самозмін починає “гнати” процеси у зворотному напрямку – від вияву потреб до прояву можливостей, властивостей системи. Органом управління “обирається” з безлічі наявних можливостей тільки той, що відповідає збудженому смислу і загальній ситуації у системі. Це призводить на практиці до того, що реалізація обраного варіанта змін потребує найменших з необхідних для задоволення актуальних потреб енерговитрат соціального організму.
У науковій літературі нашу увагу привертає те, що на основі подібного розгляду саморегуляції соціального процесу вчені виділяють декілька видів існування таких систем, сформованих у ході історичного розвитку. Їх уже можна віднести до форм прояву саморегуляції соціального процесу, оскільки заперечувати їх легітимність ніхто не може. Критерієм їх формалізації є морфологічна досконалість.
Найбільш відома типологізація таких систем саморегуляції соціального процесу складається з трьох видів. Вона включає в себе амерну, димерну та тримерну системи. Це одна й та ж система саморегуляції соціального організму країни, яка проходить три ступені морфологічного визрівання. Коротко подамо їх головні характеристики.
Найпростіший тип саморегулятивної системи – амерний (від грец.: a – без + meros – частина), для якого характерний збіг процесів, що упорядковуються [86, 64-65], здійснює регулятивний вплив на інші процеси й одночасно відчуває регулятивний вплив із їхнього боку. Ця саморегулятивна система не має якісних протилежних частин чи підсистем. По відношенню до кожного з процесів системи ця форма саморегуляції є загальною.
З точки зору відносин кожного процесу зі всіма іншими вона є взаємною. Для цієї форми характерним є те, що складний механізм саморегуляції стихійно складається на основі кооперації в неоднорідних, нерівноважних системах, де продукти одних процесів є ресурсами для інших і навпаки.
На думку автора, у соціальних системах, у тому числі й у суспільстві, такий механізм складається при взаємодії системи “суспільство – природа”, де на основі суспільного поділу праці відбувається поступове зняття обмеження на використання природних ресурсів, що призводить до поступового витрачання ресурсів у системі швидше, ніж вони надходять туди з навколишнього середовища. Між ними виникають відносини конкуренції, оскільки в одні процеси дані ресурси втягуються швидше, ніж інші, то останні гальмуються і, в кінцевому підсумку, зникають (“вимирають”), а в системі залишаються тільки процеси першого виду. Між ними та витрачанням ресурсів, що потрапляють у систему, встановлюється негативний (стабілізуючий) зворотний зв’язок, і ці процеси починають стабільно відтворюватися стаціонарно. Таке відтворення процесів певних видів у ході обміну ресурсами поступово видозмінює систему за рахунок створення механізмів відтворення процесів та змінності цього відтворення.
Таким чином, утворюється видозмінений стан саморегулятивної системи, за якого відтворення будь-якого елемента системи означає, що на початку (на “вході”) і в кінці (на “виході”) кожного циклу цього процесу даний елемент виявляється в одному і тому ж стані. А оскільки інші види елементів при цьому перетворюються, то така саморегулятивна система являє собою димерний тип саморегулятивних систем, тобто складається з двох частин. Система при цьому ділиться на дві підсистеми – регулюючу та регульовану [86, 79].
Роздвоєна саморегулятивна система з’являється кожного разу, коли якісно різні процеси здійснюються через дію одних і тих же, але різних елементів, тобто через процесну й субстратну структуру системи, які збігаються, а їх протилежність, відповідно, знімається. Виникає об’єктивна необхідність в іншому поділі єдності на протилежності.
Формою реалізації цього стає роздвоєння протилежних моментів єдності процесу саморегуляції на активний (той, що визначає) і пасивний (той, що визначається), що приводить до появи відносин координації. Але роздвоєння на такі протилежності означає впорядкування процесів не лише за принципом координації, а і за принципом субординації [86, 79]. Цей принцип є динамічною формою саморегулятивних систем.
Найпростішою формою субординації є роздвоєння процесів, що визначають, і, процесів, які визначаються, між різними елементами системи, що означає поділ останніх не просто на регулюючі та регульовані, а поділ, зя якого перші починають віддавати команди іншим, а інші починають віддавати першим ресурси. Формується протиріччя між регулюючою та регульованою підсистемами, завдяки чому система набуває “вертикального” виміру [86, 79]. Саме димерний тип саморегулятивних систем складається у суспільстві, що забезпечує створення різних типів управління.
Третім типом саморегулятивних систем є система, що ділиться на три підсистеми: регулюючу, регульовану та регулюючу-регульовану [87, 65]. Звідси і її назва – тримерний (трьохчастинний) тип саморегулятивних систем. В залежності від пропорцій між її компонентами ця форма може мати істотно різні і навіть протилежні модифікації. Наприклад, в одній із систем більше елементів є регульованими, а меншість – регулюючими, в інших системах може бути навпаки.
Представники синергетики звертають увагу і на засоби, що існують в саморегулятивних системах для виконання функції саморегуляції (регуляції). Це – речовина, енергія та інформація. На рівні біологічних саморегулятивних систем основну роль відіграє речовина та енергія, а допоміжну – інформація (генний рівень), що забезпечує оптимальне реагування на зовнішні та внутрішні зміни в системі; на рівні соціальних саморегулятивних систем проходить зміна пріоритетів – тут основну роль відіграє інформація, а речовина та енергія виконують функції допоміжних засобів.
Отже, така точка зору дає можливість говорити про створення повної картини дії саморегулятивних систем, де однією з функцій виступає саморегуляція (регуляція), що забезпечує здатність системи до реагування на зміни під дією зовнішніх та внутрішніх впливів та збереження стабільності системи під дією таких впливів. Але при майже повній подібності саморегуляції з регуляцією постає проблема пошуку кордону при розмежуванні цих понять, затушовується проблема їх взаємозв'язку і взаємопереходу між основними типами регуляції та саморегуляції, а процес їх становлення подекуди залишається незрозумілим.
Процес класифікації систем саморегуляції ще далекий від свого завершення, бо існують й інші пропозиції щодо поділу систем. Так, наприклад, на основі синергетики розробили свою теорію “динамічного цілого” і петербурзькі вчені на чолі з В.Н.Келасьєвим, які вважають, що саморегуляція є процесами цілеспрямованих змін системи [див.: 144].
Пропонуючи свою схему формування та розвитку саморегулятивних систем, авторський колектив вводить поняття “динамічного цілого”, що замінює поняття “соціальної системи”. Саме в динамічному цілому й існує таке явище, як саморегулятивний комплекс, що виконує функцію стабілізації системи та її адаптації до змін, який породжується “об'єктивними властивостями потреби, необхідності самозмін, що представлені в абсолюті з можливостями системи” [144, 43-44]. Тобто саморегулятивний комплекс є і “спонукаюча”, і виконавча ланки системи, в основі яких лежить “Абсолют”, тобто суб'єктивна реальність, що “виростає” над елементами, зв'язками, які відтворюють динамічне ціле.
На думку В.Н.Келасьєва, механізм дії цього комплексу такий: у ньому на основі інформації формуються образи (наприклад, власні потреби “динамічного цілого”, навколишнє оточення тощо), що переходять в умовні значення в системі, яка одночасно відтворює себе сама. Це призводить до самозмін системи у будь-яких напрямках, що і виконує функція саморегуляції [див.: 144].
Теорія петербурзьких вчених має спільні риси з теорією саморегулятивних систем, наведеною вище, але вона є більш описова стосовно функціонування та розвитку таких систем, хоча і виділяє саморегулятивний комплекс як елемент системи. Але її автори не виділяють особливості систем біологічного та соціального рівня існування матерії, що не дає можливості говорити про специфіку саморегулятивного комплексу у різних типах таких систем.
Дещо подібна класифікація системи саморегуляції подана у сучасних підручниках з менеджменту. Так, наприклад, О.Віханський та О.Наумов у підручнику “Менеджмент”, що вийшов друком у 1998 р., пишуть про те, що система управління складається з трьох підсистем, виокремлення яких відбулось зовсім недавно. При цьому вони мають на увазі структурно-функціональну підсистему, інформаційно-поведінкову підсистему та підсистему саморозвитку системи управління [33, 31-36].
Таким чином, для обґрунтування історичних форм саморегуляції соціального процесу морфологічний аналіз предмета дослідження забезпечує високоефективним методологічним засобом, а саме евристичною моделлю. Така модель, по-перше, виокремлює елементи, які можуть розглядатися у подальшому дослідженні як критерії для класифікації розвитку системи саморегуляції соціального процесу.
По-друге, морфологічний аналіз підтвердив наше бачення семантичної природи системи саморегуляції соціального процесу, повною мірою використав ідею інформаційної форми існування даного явища.
По-третє, морфологічна зрілість або структурна розвиненість у науковій літературі вже використана як засіб класифікації історичних форм існування системи саморегуляції соціального процесу. Нагадаємо, що на основі цього виділені три види систем саморегуляції: амерна, димерна та тримерна.
По-четверте, ефективно спрацював методологічний інструментарій, який ми обрали раніше, наприклад, види зв’язку, притаманні системі саморегуляції, що формується у соціальному організмі країни.
По-п’яте, морфологічний аналіз системи саморегуляції та його результати – це лише частина шляху до визначення сутності та змісту історичних форм саморегуляції, оскільки існує ще й функціональний аналіз їх розгляду, який ми і зробимо логічно, поглиблюючи наше дослідження.
Дата добавления: 2015-09-10; просмотров: 82 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |