Читайте также:
|
Мета даного підрозділу полягає у теоретичному аналізі методологічних підходів до вивчення саморегуляції соціального процесу, які сьогодні віддзеркалені у філософській та науковій літературі.
Сучасний стан вивчення проблеми саморегуляції соціального процесу характеризується поглибленим та детальним аналізом окремих її сторін і, перш за все, вивченням явища саморегуляції, яке лежить в основі історичних форм як окремої категорії суспільних наук. При вивченні явища саморегуляції у науці сформувалося, як виявляється, декілька напрямків в залежності від специфіки досліджуваного питання.
На основі розмаїття наукових теорій, що пояснюють “саморегуляцію”, можна виділити основні підходи, які аналізують власне саморегуляцію соціального процесу. І починати аналізувати дане явище треба виходячи з більш узагальнюючих концепцій, якими є праці філософів та культурологів, що увійшли до класики теоретичної думки і мають вплив на дослідників різних епох та народів.
Тож наукове осмислення саморегуляції соціального процесу почалося не сьогодні і спочатку розглядалось через призму взаємообумовленості суспільства та природи. На основі робіт, що досліджували цей взаємозв’язок, склався так званий еволюційний підхід. Його прихильники (Е.Геккель, Т.Гекслі, І.Гердер, В.Гумбольт, Ч.Дарвін, В.В.Докучаєв, Е.Зюсс, П.О.Кропоткін, Ж.Ламарк, Д.І.Менделєєв, С.А.Подолинський та інші) розглядали людину як невід’ємну частину природи, розвиток якої підпорядковується відповідним закономірностям. Еволюційний підхід дав можливість вивчати як унікальні адаптивні механізми розвитку людства, так і простежити генетичний зв’язок людини з органічним світом.
Наступним кроком на шляху вивчення форм саморегуляції родового життя світової спільноти є використання категорії “цивілізація” як семантичного фільтру у вивченні явища самоорганізації соціального процесу. На основі цього підходу виник цивілізаційний підхід до проблеми коеволюції людини, суспільства і природи, який формалізував механізми організації людства в цілому, а також взаємодії його з природним середовищем. В межах такого підходу розроблялася антропологічна концепція (Л.Гумільов, Л.Морган, П.Сорокін, Г.Спенсер, Е.Тейлор, А.Тойнбі, О.Шпенглер), яка додала до вивчення коеволюції суспільства з природою дослідження різноманітних культур, традицій, цінностей людських спільнот як засобів саморегуляції соціального життя.
Найбільш евристичною в контексті даного дослідження є пасіонарна теорія етногенезу Л.Гумільова [49-50]. Термін “етнос” найбільш придатний для того, щоб ним позначати спільноти, на які розпадається планетарна спільнота. Етнос, на думку Л.Гумільова, – явище більш географічне, ніж біологічне чи соціальне, оскільки він завжди пов’язаний з ландшафтом, на якому він міститься, і який його годує. А оскільки ландшафти Землі різні, то різні й етноси, що їх населяють.
Структура етносу завжди більш-менш складна, але саме складність забезпечує етносу сталість. Принцип етнічної структури можна назвати ієрархічною співпідпорядкованістю субетнічних груп, розуміючи під останніми таксономічні одиниці, що знаходяться усередині етносу (як цілого) і не порушують його єдності. До речі, французи – яскравий приклад монолітного етносу – включають у себе бретонських кельтів, гасконців баського походження, лотарингійців – нащадків алемів та провансальців – самостійний народ романської групи.
Усі живі системи чинять опір знищенню та адаптуються до зовнішніх умов, наскільки це можливо. А оскільки складність структури перевищує опір етносу зовнішнім ударам, то не випадково, вважає Л.Гумільов, що там, де етнос при народженні був досить “мозаїчним”, він сам починає виділяти субетнічні утворення, що інколи маскуються під стани. Призначення цих субетнічних утворень – підтримання етнічної єдності шляхом внутрішнього неантагоністичного змагання (суперництва). Очевидно, що складність – органічна для етнічної системи і як така виникає у самому процесі етнічного становлення або етногенезу.
Етнос, за Л.Гумільовим, це замкнена система дискретного типу – корпускулярна система. При цьому корпускулярна система розглядається ним як система взаємодії між окремими частинами, пов’язаними між собою не досить жорстко, але все ж таким чином, що потребують одна одну. Біологічний вид такої системи – сім’я.
Корпускулярна система отримує єдиний заряд енергії і, витративши його, переходить або до стану рівноваги із зовнішнім середовищем, або розпадається на частини (етнос, як і окрема людина, є часткою біосфери). Саме як системи такого типу у біосфері існують природні колективи людей із загальним стереотипом поведінки та своєрідною внутрішньою структурою, які протиставляють себе (“ми”) усім іншим колективам (не “ми”). Це протиставлення пов’язує соціальні форми з усіма природними факторами і, на думку Л.Гумільова, саме і є тим механізмом, за допомогою якого людина впливає на природу, сприймає її складові і кристалізує їх у свою культуру.
Із вищевикладеного ясно, що етноси є біофізичними реальностями, які завжди набувають тієї чи іншої соціальної форми – оболонки. Як і всі “живі системи”, у своїй основі вони енергетичні. Цю форму енергії В.І.Вернадський назвав біогеохімічною енергією живої речовини біосфери – це та сама енергія, яка отримана рослинами шляхом фотосинтезу, а потім засвоєна тваринами через їжу. Ця енергія, згідно з Л.Гумільовим, примушує все живе поширюватися шляхом розмноження до можливої межі; Земля не перенасичена живим тільки тому, що ця енергія різноспрямована, і одна система існує за рахунок іншої.
Для нас цей висновок В.І.Вернадського про енергетичні залежності між біоценозом та соціоценозом має принципове значення, оскільки саморегуляція соціального процесу, як виявляється, прямо залежить від енергетичного потенціалу, що циркулює у соціогенезі.
Якщо рушійна сила соціального процесу – енергія, то вона повинна вести себе згідно з енергетичними законами, тобто переходити у інші форми енергії. Очевидно, що кожна особистість, етнос, спільнота, народ, нація, колектив створює навколо себе якусь напругу, володіє певним реальним енергетичним полем або сукупністю полів. Звідси - в основі етнічного поділу лежить різниця поведінки особин, які утворюють етнос. Оскільки особини певного настрою взаємодіють одна з одною, то природно виникає одностайна поведінкова цілісність, що сприймається стороннім спостерігачем як щось нове, незвичайне, не своє. Але як тільки таке пасіонарне поле виникло, воно тут же оформлюється, на думку Л.Гумільова, у соціальний інститут, що згуртовує колектив пасіонаріїв: общину, філософську школу, дружину, поліс тощо.
Цікавим моментом у концепції Л.Гумільова є, з точки зору нашого дослідження, дія механізму саморегуляції. Оскільки при цьому захоплюються особини не пасіонарні, а ті, що отримали той же настрій шляхом пасіонарної індукції, консорція перетворюється у етнос, що при поширенні підкорює (політично або морально) інші етноси і нав’язує їм свій пасіонарний ритм. Оскільки цей ритм накладається на інші ритми, повної асиміляції не відбувається і виникає суперетнос – своєрідна етнічна галактика, що об’єднує групи етносів у цілісність вищого порядку [див.: 50].
Таким чином можна припустити, що сутність саморегуляції родового життя людини втілюється за рахунок встановлення природним шляхом енергетичного балансу, який утворюють живі системи у процесі співіснування.
Оригінальною є також й ідея саморегуляції соціального процесу за рахунок впливу на нього зовнішнього середовища. Концепція взаємовідносин суспільства з оточуючим середовищем за принципом “Виклик – і – Відповідь” обґрунтована, як добре відомо для соціальних філософів, соціологів та культурологів, А.Тойнбі [175]. Автор “Постижения истории” припускав, що Виклик та Відповідь можуть проявлятися у різних формах, але всі Відповіді, по суті, зливаються в одну, довіряючись поклику Господа “відчувати і знаходити слідом за ним” (Деян. VІІ, 27). Можливо, погляд автора на історію комусь здається неточним або навіть помилковим, але він запевняє читача, що через осягнення дійсності він робить спробу збагнути Бога, який розкриває Себе через рух душ, які щиро вірять у Нього. Історія, яка на поверхні явищ обіцяє розмаїття варіантів, на рівні свого істинного змісту є односпрямованою, орієнтованою на осягнення Бога через саморозкриття людини. Таким чином, саморегуляція родового життя людей здійснюється шляхом морального імперативу. І якщо Розум компенсував людині залежність від природи, то моральний закон дав їй надію на гармонізацію взаємодії історії і особистості. Утвердження та розповсюдження моральності можливі через традицію і через мімесіс (наслідування).
Рух історії визначається повнотою та інтенсивністю Відповіді на Виклик, потужністю Пориву, спрямованого божественному Пориву. Ривок уперед здатна здійснити меншість, що захоплює за собою інертну масу і здатна перенести “божий закон від однієї душі до іншої”. Одночасно А.Тойнбі попереджує про те, що відповідальність за надломи цивілізації лежить на совісті її лідерів. При цьому творчі особистості в аванґарді цивілізації, що впливають на не творчу більшість через механізм міменсу, можуть зазнати невдачі з двох причин. Одну він називає негативною, а іншу – позитивною. Негативна невдача полягає у тому, що лідери самі можуть опинитися під гіпнозом, яким вони впливали на своїх послідовників. Саме це призводить до катастрофічної втрати ініціативи. “Якщо сліпий веде сліпого, то вони обоє впадуть у яму” (Матф. ХV, 14).
Позитивна невдача, за А.Тойнбі, полягає у тому, що влада – це сила, яку важко утримати у певних рамках. А коли ці рамки впали, управління перестає бути мистецтвом. Зупинка колони на півдорозі здатна викликати рецидив непослуху з боку простої більшості та побоювання командирів. Побоювання, у свою чергу, підштовхує командирів до застосування грубої сили з метою підтримання свого авторитету, оскільки довіри до них уже немає. Чітке ще недавно формування впадає в анархію. Причина цього розладу в соціальному процесі полягає у відмові або втраті людьми міменсесу. Чисельні історичні драми та трагедії ХХ ст. слугують прямим підтвердженням цього спостереження А.Тойнбі.
Важливим джерелом для глибокого розуміння саморегуляції соціального процесу є теорія соціокультурної динаміки П.Сорокіна. Її евристичний потенціал полягає у тому, що регуляція відбувається за рахунок цінностей культури. Кожна велика культура, за визначенням П.Сорокіна, є не просто конгломерат різних явищ, що співіснують і не пов’язані одне з одним, а являє собою єдність або індивідуальність, усі складові частини якої проникнуті одним основоположним принципом, висловлюють одну, головну, цінність. Саме цінність є основою і фундаментом будь-якої культури. Домінуючі риси вишуканих мистецтв і науки, такої єдиної культури, її філософії і релігії, етики і права, її основних форм соціальної, економічної та політичної організації, більшої частини її звичаїв, її способу життя та мислення (менталітету) – всі вони по-своєму виражають її основоположний принцип, її головну цінність, вважає П.Сорокін [157].
Для нас наведена теза є надто важливою, оскільки висвітлює цінності культури як інструмент регуляції поведінки спільноти. П.Сорокін слушно зауважує, що головним принципом або головною цінністю культури Заходу у часи середньовіччя був Бог. Архітектура і скульптура, література і живопис, музика, філософія, наука, етика, право мали виключно релігійний характер. Політична організація в її духовній та світській сферах була переважно теократичною і базувалась на релігії. Родина як священний релігійний союз виражала, згідно з П.Сорокіним, все ту ж фундаментальну цінність. Навіть організація економіки контролювалась релігією, яка накладала численні заборони на форми економічних відносин. Така уніфікована система культури, заснована на принципі надчутливості та надрозумності Бога як єдиної реальності та цінності, названа П.Сорокіним ідеаціональною. Подібна установка лежала в основі інтеграційної культури Брахманської Індії, буддиської і лаоістської культур, грецької культури VІІІ–VІ ст. до н.е.
За його спостереженнями, наприкінці ХІІ ст. на теренах Європи з’являється зародок принципово нового типу. Суть його полягала у тому, що об’єктивна реальність та її смисл чуттєві. Так сформувалась та розквітла у XIII–ХІV ст. нова культура, яку П.Сорокін назвав ідеалістичною.
Спостереження П.Сорокіним еволюції культур або принципів саморегуляції соціального життя людей мають величезне методологічне значення для реалізації мети даного дослідження, оскільки “культура сенсорна, емпірична, світська”, названа ним чуттєвою, сьогодні поступається своїм місцем більш високій культурі, що приходить з майбутнього. Тут ми маємо на увазі прихід інформаційної цивілізації на місце індустріальної.
Іншим напрямком у цивілізаційному підході, що досліджує зміни станів суспільства, є теорії про розвиток соціального процесу з точки зору зміни одних цивілізацій іншими (одних етносів іншими). У таких теоріях механізмами саморегуляції виступають певні процеси або елементи. Так, розвиток суспільства з точки зору цивілізаційного підходу розглядає Л.Г.Морган [209], який на основі критерію – прогресу у виробництві засобів до життя (що можна вважати саморегулятивним процесом), виділяє три стадії соціальної еволюції: дикість, варварство та цивілізацію. У свою чергу дві перші стадії поділяються на ступені – нижчий, середній та вищий. Цивілізація, на його думку, є досягнення більш високого, у порівнянні з варварством, рівня розвитку.
Представником цього напрямку є також П.Куусі, який у своїй роботі “Этот человеческий мир” [94] виділяє культури збирання та полювання, аграрну культуру, що охоплює всю епоху, коли основою матеріального виробництва було землеробство та скотарство, та науково-технічну культуру, що почала формуватися у 1830 – 1870-х рр., у період швидкого розвитку промисловості у Західній Європі. У свою чергу аграрну культуру П.Куусі ділить на період невеликих держав (8000 – 3500 рр. до н.е.), період давніх імперій (3500 – 600 рр. до н.е.), період античних держав (600 р. до н.е. – 500 р.), період європейського панування (500 – 1750 рр.) [94, 131]. Саме у процесі розвитку цих культур, на його думку, йде створення та заміна поведінських механізмів у результаті взаємодії двох саморегулятивних систем – біологічної та культурної.
Подібну концепцію поділу світу з точки зору цивілізаційного підходу пропонують й інші вчені, зокрема Ю.В.Яковець, який виділив кілька циклів-цивілізацій: неолітичну (7-4 тисячоліття до н.е.), східно-рабовласницьку (3 – перша половина 1 тисячоліття до н.е.), античну (VI ст. до н.е. – VI ст. н.е.), ранньофеодальну (VII – XIII ст.), доіндустріальну (XIV-XVIII ст.), індустріальну (60–90-і рр. XVIII ст. – 60-90-і рр. ХХ ст.), постіндустріальну (80-ті рр. ХХ ст. – кінець ХХІ – початок ХХІІ ст.) [214].
На сучасному етапі розвитку все більшого поширення набуває цивілізаційний підхід, згідно з яким суспільство активно формує інформаційну цивілізацію на основі інформації, управління та організації. Характеристиками цієї стадії, на думку Р.Ф.Абдєєва, є зміна світосприйняття, революція у сфері комунікацій та інформації, що досягла небачених донині масштабів і призвела до стрімкого прориву у галузі освіти, бізнесу, наукових досліджень тощо [1, 7].
З точки зору зміни станів суспільства завдяки функції саморегуляції можна розглянути і формаційний підхід. Саморегуляція тут буде проявлятися в заміні одних способів виробництва іншими, а також в заміні відповідних суспільних відносин іншими. Тобто, при переході до нової суспільно-економічної формації відбувається стихійна або спрямована зміна розвитку суспільства, що виражається в створенні нових умов його функціонування. Таких формацій виділили п'ять: дві безкласові – первіснообщинна та комуністична і три класові – рабовласницька, феодальна та капіталістична. При цьому нижчою формою комуністичної формації є соціалізм. При переході до комунізму, на думку Ф.Енгельса та В.І.Леніна, відбувається відмирання держави як політичного інституту через диктатуру пролетаріату.
До цього підходу близько примикає так званий державницький підхід, провідна ідея якого полягає у тому, що головним засобом саморегуляції соціального життя є держава. Концептуально це вилилось у теорії розвитку суспільства. Найбільш дослідженими виявляються теорії появи, функціонування та розвитку держави, а також форми управління нею.
Так, наприклад, ще у Стародавньому Китаї (VII–I ст. до н.е.) була розроблена концепція державного управління на основі законів “фа” (легізм) [127], яка базувалася на владі (як управлінні людьми), принципові особистої відповідальності чиновників за свої діяння, а також на ідеї кругової поруки, втіленій у життя в царстві Цинь (359-350 рр. до н.е.) та першій централізованій китайській імперії Цинь (221-207 рр. до н.е.) [126].
У Стародавніх Греції та Римі державу ототожнювали із суспільством, що знайшло прояв у полісній системі і було найбільш наочним утіленням суспільної цілісності, зв’язку всіх частин організму; розглядали форми правління в ній, що змінювали одна одну – демократію, олігархію, аристократію, тімократію, тиранію та виділяли соціальні групи людей, які могли найбільш ефективно здійснювати управління нею (Платон, Аристотель, Полібій та інші).
Ще у Давньому Єгипті, Вавилоні, Іудеї і особливо у середньовічних державах була поширена теорія божественного походження держави. Вона пояснювала створення держави та управління нею аналогічно до процесу створення світу, з чого випливало, що правитель держави наділявся церквою правом керувати людьми і вершити земні справи.
У період Нового часу і пізніше виникало багато теорій походження держави (“війна всіх проти всіх” Т.Гоббса, теорія суспільного договору Ж.Ж.Руссо, концепція “соціальної фізіології” К.А.Сен-Сімона, концепція громадянського суспільства Г.В.Ф.Гегеля, суспільно-економічна теорія К.Маркса та Ф.Енгельса), які поряд зі шляхами її створення шукали також оптимальні форми функціонування держави, закони розвитку суспільства. Це давало можливість глибше осягнути сутність взаємодії суспільства та держави як цілісних організмів, знайти їх основні детермінаційно-функціональні зв’язки та залежності, виявити органи управління державою.
Також виділяли державу як регулятивну систему, що забезпечує підпорядкування складної сукупності відмінних між собою частин, що її утворюють (Г.Спенсер). Серед них називали, в першу чергу, політичні режими як сукупність методів, за допомогою яких держава здійснює свої функції із притаманними їм органами влади (парламентом, інститутом президентства тощо), що, в свою чергу, формувало різні типи держав.
Цікаву концепцію висунув ще у XVIII ст. Леже Марі Дешан. На його думку, історія поділяється на три періоди: перший – “стан дикунства”, в якому колись перебувало суспільство, що відповідає, на нашу думку, по аналогії цивілізаційним та формаційним підходам, аграрній цивілізації та первіснообщинній формації; другий – “стан законів”, в якому людство перебуває зараз і якому відповідають індустріальна та постіндустріальна цивілізації та класові формації (феодальна та капіталістична); третій – “стан звичаїв”, який повинен наблизити людину, що прагне вдосконалення, до Цілого. Цей стан він також називає розумним, станом моральної рівності. Такий поділ дає можливість говорити про саморегуляцію на основі соціальних норм суспільства [54].
Наступний підхід до осягнення явища саморегуляції соціального процесу – ноосферний. Його формували відповідно до власних світоглядних позицій В.І.Вернадський, Е.Леруа, П.Тейяр де Шарден. Головна ідея цього підходу полягає у ствердженні єдності людини і Космосу, що виявляється в узгодженні їх розвитку. До того ж, на певному етапі коеволюції людство повинне взяти на себе відповідальність за подальший розвиток біосфери. На сучасному етапі проблеми ноосферології аналізуються у роботах В.П.Казначеєва, А.Д.Урсула, О.Л.Яншина та інших. І тут є моменти, які треба визнати як принципові для вивчення саморегуляції соціального процесу. Ми маємо на увазі вплив Космосу, або так званої третьої природи, на поведінку людей. Сьогодні не можна не визнавати наявності такого впливу, оскільки Космос як середовище майбутнього проживання людини з кожним роком усе активніше впливає на розвиток земної цивілізації.
Одночасно у другій половині ХХ ст. у науці оформився науковий напрямок – синергетика, що вивчає самоорганізовані системи, яким притаманна функція саморегуляції як атрибутивної властивості цілого по відношенню до частин – органів цього цілого. Вона відображає здатність системи зберігати цілісність, а також здатність до еволюції, відгукуючись на зовнішні та внутрішні впливи. При реагуванні на такі впливи в системі відбуваються процеси впорядкування змін, що дістали назву саморегулятивних.
В останні десятиліття кількість робіт, що вивчають такі системи, зростає по експоненті (І.Пригожин, І.Стенгерс [132-133] та інші), але їх специфікою залишається різноманітність в поясненні саморегуляції. Основою визначень у всіх дослідженнях залишається те, що саморегуляція – це властивість і функція збереження цілісності системи, її пристосованість (адаптація) до навколишнього оточення. Відмінність у поясненні явища саморегуляції полягає у різному тлумаченні співвідношення саморегуляції та споріднених з нею явищ регуляції та організації.
Більшість вчених, наприклад, В.Н.Мазур, В.Г.Королько та інші сьогодні при побудові повної картини функціонування та розвитку саморегулятивних систем ототожнюють саморегуляцію з поняттям “регуляції”, уточнюючи лише те, що саморегуляція неможлива на рівні зовнішньої регуляції, а можлива лише на рівнях внутрішньої та змішаної регуляції, тобто є аналогом регуляції при розгляді системи зсередини [86, 67]. При цьому регуляцію визначають як процеси упорядкування процесу або процесів [86, 64] у системі для збереження її функціонування та розвитку, а поняття “саморегуляція” пояснюється через аналіз соціальної регуляції у її відповідності з більш частковими процесами, що є складовими загального регуляційного процесу [86, 60].
Така подібність внутрішньої та змішаної регуляції з саморегуляцією дає можливість говорити при подальшому, більш детальному, розгляді про тотожні механізми їх дії, такі як, прямий та зворотний зв'язки, їх тотожні форми існування в різних системах – регулювання (саморегулювання) на біологічному рівні розвитку матерії, а також управління (самоуправління) та керівництво – на соціальному рівні розвитку матерії. При цьому як форма регуляції (саморегуляції) розглядається управління, що існує лише в соціальних системах і дає можливість визначитися з напрямками цілеспрямованого регулювання, притаманного державі, і яке проявляється в теоріях управління.
Своє бачення саморегуляції у руслі теорії самоорганізації пропонує у монографії “Философия информационной цивилизации” Р.Ф.Абдєєв [1], який вважає, що саморегуляція є першим контуром зворотного зв'язку механізму управління. Вона забезпечує цілісність живої субстанції, її стійке функціонування в умовах впливу зовнішнього середовища [1, 204].
Разом з тим він виділяє механізми саморегуляції на всіх рівнях біосфери, до яких належать на рівні живої особини – клітини, тканини, органи, системи органів та організм у цілому; на рівні суспільства – ринок, що здійснює баланс між попитом та пропозицією необхідної для життя суспільства товарної маси [1, 204]. Саме зведення механізмів саморегуляції у суспільстві до ринку як універсального саморегулятора суспільного виробництва і є, на наш погляд, вразливим місцем теорії Р.Ф.Абдєєва, оскільки, таким чином, обмежується дія інших механізмів, що функціонують у цілісності.
Розглядає саморегуляцію як частину самоорганізованої системи і запорізький вчений В.Воронкова у статті “Управление как единый социальный организм” [42]. Вона визначає саморегуляцію як “доцільне функціонування живих систем різних рівнів організації та складності”. На її думку, “саморегуляція є одним з рівнів регуляції активності таких систем, який виражає специфіку психічних засобів відображення і моделювання дійсності, що реалізують її, у тому числі рефлексії суб'єкта” [42, 8-9].
Думки, що саморегуляція є властивістю самоорганізованої системи, дотримується і В.М.Биченков, який вважає, що “поняття саморегуляції характеризує функціонування об'єкта як системи, великої кількості певним чином організованих елементів, що взаємодіють, з точки зору цієї взаємодії” [26, 656].
Цей висновок В.М.Биченкова означає для нас те, що ми можемо зробити морфологічний аналіз системи саморегуляції, виокремити її елементи, формалізувати її провідні зв’язки та функції.
Категорія “саморегуляції”, на його думку, підкреслює ту обставину, що соціальний процес протікає сам по собі, без втручання суб'єкта, незалежно від нього. Тому механізми саморегулювання, що діють у системі, мають, на думку В.М.Биченкова, як загальні з механізмами самоорганізації закономірності, притаманні системі в цілому, так і особливі механізми дії, властиві лише певній сфері життя суспільства, які не завжди збігаються з закономірностями самоорганізації.
Так, найбільш загальні механізми самоорганізації, що функціонують як стихійні саморегулятивні механізми, можуть перетворюватися на спрямовані механізми, що проявляється в такій закономірності, як багатоваріантність та поліальтернативність у функціонуванні системи. Ця закономірність дає можливість створювати відповідні соціальні інститути, що відображають функціонування в соціальному процесі різних норм, в першу чергу соціальних, і які формуються в процесі саморегуляції [див.: 26].
Однак такий шлях формування соціальних інститутів у ході саморегуляції соціального процесу не єдиний. Треба враховувати також те, що сформований соціальний інститут може створити істотно нове утворення (або стан) системи, і це може призвести до зміни власне цього ж інституту. Поліальтернативність та багатоваріантність як закономірність самоорганізації не завжди призводять до створення соціальних інститутів, але завжди є характеристиками функції саморегуляції. Саме неврахування такої можливості і є, на наш погляд, недоліком теорії В.М.Биченкова.
Окремо серед сучасних концепцій самоорганізації можна виділити теорії, що пояснюють дію саморегуляції в біологічних системах. Так, Н.В.Ківенко в своїй роботі “Отражение и его роль в живых системах” [82] вказує на те, що існування саморегуляції та регуляції в біологічних системах відбувається, як і в соціальних, на основі загальної властивості матерії – відображення. На його основі формуються і механізми дії регуляції (саморегуляції), і підсистеми саморегулятивних систем – регулююча (та, що управляє) та регульована (та, якою управляють).
Регуляція (саморегуляція) при цьому розуміється як функція адаптації системи до змін, що спричиняють зовнішні впливи, тобто взаємодія з навколишнім середовищем. Ці впливи відбуваються на основі обміну енергією, речовиною та інформацією. Саме інформації Н.В.Ківенко надає великого значення, розглядаючи власне інформаційні впливи в системі, що і визначає цінність її дослідження, але в цьому ж є і недолік – на другий план відкидаються механізми саморегуляції на основі речовинно-енергетичних впливів.
Введення категорій синергетики та теорій самоорганізації в науковий обіг вплинуло на формаційний підхід, що тривалий час використовувався у вітчизняній науці. Так, на думку Ю.Г.Єршова, “тільки виходячи з єдності елементів та структури, субстратної й функціональної структур, класів, соціальних груп та їх суспільних відносин, ми зможемо прийти до розуміння формації як саморегулятивного цілого, в процесі руху якого виявляються можливості розвитку кожного з елементів, а в міру того, як вони реалізуються, змінюється організація системи в цілому” [63, 29]. Така зміна відбувається при переході від однієї формації до іншої, що забезпечується також і процесами саморегуляції, які, з позицій марксизму, розглядаються як процеси управління, що забезпечують вже не стихійну саморегуляцію, а соціальну регуляцію.
На думку М.Піттнера, соціальна регуляція – “це тип впливу, який управляє і здійснюється не небезпосередньо через свідому діяльність суб'єкта, а завдяки дії соціальних регуляторів – нормативних (норми, стандарти, критерії, принципи) та ненормативних (ідеї, цілі)” [128, 141]. Але при цьому забувається, що існує як мінімум два види саморегуляції – стихійний (саморегулювання) та спрямований (управління).
Саме про управління постійно говорять представники формаційного підходу, забуваючи, що при переході від стихійного саморегулювання (поява людини, первіснообщинний лад – доформаційна епоха) до управління цей стихійний вид саморегуляції не зникає, а продовжує існувати в латентному вигляді і проявлятися лише у кризових ситуаціях. У цьому і полягає недолік розгляду саморегуляції у формаційному підході з точки зору самоорганізації.
Отже, сучасні наукові теорії, а саме: синергетика та теорія самоорганізації дозволяють розглянути саморегуляцію як функцію або властивість самоорганізованих систем. Ця властивість (функція) тотожна регуляції і характеризує здатність системи до змін під дією зовнішніх та внутрішніх впливів і являє собою процеси упорядкування змін, що дає можливість стабілізувати саморегулятивну систему після нововведень. Дія саморегуляції (регуляції) відбувається на основі загальної властивості матерії – відображення і проходить через механізми саморегуляції (регуляції) – прямий та зворотний зв'язки, а також проявляється в певних формах – саморегулювання (регулювання), самоуправління (управління) та керівництво.
Розглядаючи саморегуляцію як функцію саморегулятивних систем, вчені спираються на більш ранні дослідження цієї проблеми, зокрема на теорію функціоналізму. Ще у ХІХ ст. у дослідженнях одного з його засновників – Г.Спенсера розглядалися складові частини суспільства, їх зростаюча взаємозалежність, яка породжує необхідність створення “регулюючої системи”, що контролювала б дії цих частин і забезпечувала їх координацію. “В державі, як і в живому тілі, неминуче виникає регулююча система... При формуванні більш міцного співтовариства... з'являються вищі центри регулювання і підлеглі центри, вищі центри починають розширюватися і ускладнюватися” [75, 46].
На думку Г.Спенсера, на ранньому етапі соціальної еволюції регулювання необхідне по відношенню до навколишнього середовища, коли відбувається спонтанне пристосування складових частин однієї до одної. У подальшій еволюції спонтанність регулювання замінюється системами управління, що здійснюють внутрішню регуляцію і соціальний контроль, які, в свою чергу, складають основу для поділу суспільства на типи.
Виділяючи типи суспільств - прості, складні, подвійної складності, потрійної складності, Г.Спенсер одночасно поділяє їх за розвиненістю політичної сфери. Так, прості типи суспільства поділяються на ті, що мають керівника; ті, у яких керівник з'являється епізодично; ті, у яких нестабільне керівництво; і ті, які мають стабільне керівництво. Суспільства на основі різних ступенів складності класифікуються, крім цього, також за типом внутрішньої регуляції, коли при злагоді існує відносно слабка та розпливчаста система внутрішньої регуляції, а при військових відносинах виникає примусовий та централізований контроль. Таким чином, у теорії Г.Спенсера регулювання виступає як функція системи, що необхідна для еволюції суспільства, а з подальшим його розвитком перетворюється на систему управління, тобто розглядається як частина певної цілісності.
У ХХ ст. інший представник функціоналізму Т.Парсонс виділяв у соціальній системі інтегративні та регулятивні процеси, що мають компенсаторський характер, оскільки відновлюють стабільність системи після потрясінь та змін [124]. Як висновок з вищевикладеного випливає те, що роботи Т.Парсонса підштовхують нас до вивчення функціональних залежностей, які мають бути притаманними системі саморегуляції соціального процесу.
Отже, представники теорії функціоналізму виділяють у суспільстві регулятивні процеси та систему, які забезпечують координацію та контроль системи по відношенню до навколишнього оточення та окремих частин соціальної цілісності. Однак недоліком такого підходу є поєднання у понятті “регуляція” як стихійних процесів адаптації суспільства до навколишнього середовища, так і системи управління, що складається у соціальному організмі і яка цілеспрямовано координує зміни в системі.
Сучасні дослідження проблем саморегуляції доводять, що вона існує не лише у суспільстві як саморегулятивній системі, але таку систему має і особистість. Саме її досліджують деякі вчені у медицині, валеології та психології.
У медицині саморегуляцію особистості розуміють як певну властивість організму, що може контролювати дії індивіда і підтримувати гомеостаз системи. Це стосується східної (нетрадиційної) медицини, де в курсах лікування використовують саморегуляцію власної працездатності. Серед представників цього напрямку слід назвати В.Антонова, О.Баликіну та інших, які вважають саморегуляцію, зокрема психічну, управлінням своїм здоров'ям, функціонуванням та працездатністю, емоціями, зокрема у взаємодії з іншими людьми.
А.М.Степанов вважає, наприклад, що для підтримання гомеостазу системи, тобто динамічної стабільності життєво важливих функцій і параметрів системи, у тому числі і організму людини, необхідна структура управління матеріальними об'єктами (гомеостат), що має прямі, зворотні, перехресні зв'язки [166, 11]. Саме завдяки гомеостату здійснюється саморегуляція людського організму, його реакція на зовнішні впливи та внутрішні зміни.
Подібне визначення саморегуляції має і валеологія, що використовує його для характеристики властивостей організму при виконанні ним певних навантажень (вправ). Наприклад, А.Л.Семенцов вважає людину саморегулятивною екологічною системою, якій саморегуляція допомагає при лікуванні організму та при дотриманні правил здорового способу життя, а В.М.Ченегів розглядає функціональну систему антигравітації як вроджений механізм саморегуляції. На основі цих визначень вони розробляють комплекси вправ для оздоровлення організму.
В психології поняття саморегуляції також має кілька визначень. Так, В.А.Іванніков розглядає саморегуляцію як проблему в підході до аналізу волі через “аналіз регуляції виконавчої частини дії і різних психічних процесів” [71].
На думку Л.П.Буєвої, з якою погоджується Л.Н.Коган, саморегуляція – “це переведення індивідом усередину зовнішніх регулятивних систем” [23, 28], тобто це “норми, принципи, зразки поведінки, ціннісні орієнтації тощо, що засвоюються людиною, перетворюючись для неї в норми її внутрішньої саморегуляції, входять в її побут, у звички, в культуру” [85, 127]. Тобто саморегуляція по відношенню до індивіда виконує роль механізмів адаптації, що поєднуються з механізмами самореалізації особистості. Цієї точки зору дотримується і Є.Гаврилін та І.Мірошник.
На думку Є.В.Тітова, якщо психічні впливи у людини виконують певну регулятивну функцію, тобто виступають психічною саморегуляцією, то тоді їх можна розглядати як певну форму психічного впливу.
Подібної до них точки зору дотримується і В.Е.Хмелько, який у своїй роботі “Социальная направленость личности” [193] вказує, що “специфіка саморегуляції полягає у тому, що вона – такий вторинний процес, який за способом свого здійснення є взаємодією між собою первинних процесів, що складають дану систему, а за формою прояву – процесом підвищення рівня взаємної відносної впорядкованості цих первинних процесів” [193, 13].
При цьому під вторинними процесами він розуміє процес зміни процесів. Стосовно особистості саморегуляція, виступаючи як система життєдіяльності людини, може існувати тільки тоді, коли вона забезпечує, з одного боку, пристосування внутрішніх процесів до зовнішніх умов, а з іншого – пристосування зовнішніх процесів поведінки, взаємодії з середовищем до стану внутрішніх умов, внутрішніх процесів в організмі [193, 16].
Свою теорію В.Е.Хмелько будує на концепції Л.С.Виготського, який вважає, що “саморегуляція соціальної життєдіяльності людини може бути адекватною цій життєдіяльності тільки здійснюючись соціальними ж засобами, що виробляються людьми, а не природою” [31, 41]. Таку саморегуляцію він називає “автостимуляція”, тобто створення й використання штучних стимулів-засобів і визначення за їх допомогою власної поведінки.
Як Л.С.Виготський, так і В.Е.Хмелько виділяють основні засоби саморегуляції соціальної поведінки людини – це, на їх думку, ті або інші знаки, знакові системи, і перш за все мовні, навіть ті, що не промовляються вголос. Саме знакові системи виконують функції зв'язку з іншими людьми і впливають на їхню поведінку [див.: 193].
У психології існує також точка зору, згідно з якою саморегуляція виступає як внутрішня регуляція поведінки людини. При цьому поняття “регуляція” використовується у даній концепції в широкому розумінні як “впорядкування, організація і детермінація доцільних процесів, тобто як зовнішня регуляція і внутрішня саморегуляція поведінки” [145, 12].
Близька до названої концепції і теорія Б.В.Зейгарник, яка визначила саморегуляцію як свідоме управління своєю поведінкою, засноване на рефлексивній позиції по відношенню до себе і своєї діяльності [67]. Визначаючи психологічний зміст поняття “саморегуляція” з позиції теорії діяльності вона виділяє два її рівні: 1) операційно-технічний, пов’язаний зі свідомою організацією дії за допомогою засобів, спрямованих на її оптимізацію; 2) мотиваційний, пов’язаний з організацією загальної спрямованості діяльності за допомогою свідомого управління своєю мотиваційно-потребовою сферою [68, 122].
Саме другий рівень і досліджує Б.В.Зейгарник у співпраці з А.Б.Холмогоровою та Е.С.Мазур. На їх думку, на мотиваційному рівні саморегуляції можна виділити дві її форми: саморегуляцію як вольову поведінку і саморегуляцію як одну зі складових діяльності переживання [68, 123]. При цьому основна відмінність саморегуляції від волі, яка також виконує функцію управління мотиваційною сферою, полягає у тому, що саморегуляція спрямована на гармонізацію мотиваційної сфери, усунення внутрішніх конфліктів та суперечок на основі свідомої перебудови і породження нових смислів, в той час як воля спрямована, перш за все, на подолання перепон на шляху досягнення мети. Характерними рисами саморегуляції є усвідомленість і довільність.
Виділяючи два механізми саморегуляції – рефлексію та смислове зв’язування, Б.В.Зейгарник та її співавтори, спираючись на роботи Н.Г.Алєксєєва, визначають рефлексію як оберненість суб’єкта на себе і свою діяльність. На їх думку, рефлексія є універсальним механізмом процесу саморегуляції, який зупиняє (фіксує) процес діяльності, відчужує і об’єктивує його, що і робить можливим усвідомлений вплив на цей процес [68, 125].
Інший механізм саморегуляції – смислове зв’язування як складова переживання є одночасно і механізмом саморегуляції як вольової поведінки. Але у другому випадку воно полягає скоріше в посиленні вже існуючих смислів шляхом їх ув’язування з іншими мотивами і цінностями, в той час як у першому випадку відбуваться формування нової смислової системи [68, 127].
Перший рівень саморегуляції – операційно-технічний, пов’язаний зі свідомою організацією дії за допомогою засобів, спрямованих на її оптимізацію, виділений Б.В.Зейгарник, досліджує О.А.Конопкін на прикладі сенсомоторної діяльності. У своїх роботах він зазначає, що “саморегуляція як загальнобіологічне поняття пов’язана з широким колом біокібернетичних проблем доцільного функціонування живих систем різного рівня організації і складності” [88, 158].
Особливу увагу стосовно пояснення саморегуляції з точки зору психології привертають теорії, що вивчають людей з психічними відхиленнями та захворюваннями. Наприклад, І.А.Сапарова, вивчаючи особливості смислової регуляції при іпохондричних станах різного генезису, наводить таке її визначення: “Смислова регуляція, що розуміється як довільний, усвідомлений процес, опосередкований вершинними утвореннями особистості, повинна найбільш повно проявлятися при вирішенні людських життєвих труднощів, суперечностей (у зазначеному випадку - хвороби)” [146, 75]. Наводячи визначення смислової регуляції, вона використовує і поняття саморегуляції, що у її розумінні є тотожними.
Базуючись на дослідженнях Б.В.Зейгарник, один із її співавторів Е.С.Мазур разом з В.Б.Гельфандом та П.В.Качаловим вивчали смислову регуляцію негативних переживань, зокрема у потерпілих від землетрусу у Вірменії [106]. На їх думку, “процеси саморегуляції беруть участь не тільки під час переробки негативних переживань, але й в пошуці виходу з критичних життєвих ситуацій, що потребує формування нових життєвих змістів замість втрачених” [106, 55].
Таким чином, у психології саморегуляція має кілька визначень: 1) це процеси адаптації людини до навколишнього оточення; 2) це вторинні процеси, тобто процеси зміни процесів, які по відношенню до людини виступають системою її життєдіяльності; 3) це внутрішня регуляція поведінки людини, або свідоме управління своєю поведінкою.
Поєднання психологічних і соціальних основ розуміння “саморегуляції” можна знайти у теорії П.Куусі, який розглядає поведінкові зміни людини у суспільстві. На його думку, людина – це частина двох саморегулятивних систем: системи природи (біологічна еволюція) і системи культури (культурна еволюція). “Наш розвиток є наслідком саморегулювання цих систем. Завдяки саморегуляції біологічної системи наш розвиток протікав у тісних рамках загальних для нас основних функцій. Завдяки саморегуляції культурної системи він ішов у руслі законів культурної еволюції і власних наших поведінкових властивостей, притаманних нам як біологічному виду” [94, 248].
Слід зауважити, що концепція П.Куусі базується, як наголошує він сам, на антропологічній літературі, тому людина виступає у нього, перш за все, як біологічна система з притаманними їй функціями, і в залежності від цього вона створює свої поведінкові механізми у суспільстві. Саморегуляція при цьому виступає як адаптація людини до суспільства. На нашу думку, саморегуляція – це не лише адаптація людини до суспільства, але, виходячи з розглянутих вище теорій, і реакція суспільства на зміну у навколишньому оточенні та всередині його самого.
Ще одним напрямком психології, що використовує поняття саморегуляції є бізнес-психологія, яка пов'язує його з медициною і розглядає як одну з властивостей організму в бізнес-тренінгах (наприклад, роботи О.В.Зав’язкіна [65]).
Таким чином, проаналізувавши наведені вище теорії, можна зробити висновок про розмаїття у визначенні поняття “саморегуляції”. У суспільних науках вона визначається: 1) як підсистема саморегулятивної системи, що відповідає за взаємодію неоднорідних елементів, які функціонують і розвиваються; 2) як властивість (функція) складної самоорганізованої системи, що відповідає за здатність системи реагувати на певні зовнішні та внутрішні зміни, а також упорядковувати при цьому всі процеси всередині системи для її оптимального функціонування та еволюції.
У психології, медицині та валеології “саморегуляція” пояснюється таким чином: 1) певна властивість (функція) організму індивіда, що полягає в упорядкуванні процесів змін в системі (людині) при адаптації як до навколишнього середовища (зовнішні впливи), так і до змін в результаті внутрішніх впливів, а також забезпечує системі здатність до еволюції в результаті пристосування до нових умов; 2) внутрішня регуляція поведінки людини, або свідоме управління своєю поведінкою.
Специфікою майже всіх наведених вище теорій є те, що зростає диференціація вивчення саморегуляції, зокрема, досліджуються її окремі складові, що формує різні підходи в науці.
Сьогодні на практиці існує та пробиває собі шлях так званий “модельний” підхід, який сформувався внаслідок дослідження коеволюції в системі “суспільство-природа” на засадах глобального відтворення, що здійснювалось під егідою Римського клубу (Дж.Форрестер, Д.Медоуз, М.Месерович, Е.Пестель, Е.Ласло, А.Печчеї та інші). Позитивним моментом цих праць було безумовне визнання ролі соціального фактора в коеволюційних процесах, а також виявлення умов коеволюції (концепція “нульового зростання”, а пізніше - “органічного зростання”, “Новий Гуманізм Печчеї”).
Напрямком, який послідовно вивчає впорядкування соціального процесу, є менеджмент або, точніше, теорія управління та її підгалузь – управління соціальними процесами. Саме тут розглядають саморегуляцію, управління та регуляцію як окремі компоненти єдиної системи. Найбільш дослідженим процесом є управління, у вивченні якого можна виділити три підходи: менеджмент, “кібернетичний” та близький до нього синергетичний.
Менеджмент у всіх своїх проявах розглядає управління як мистецтво вирішення соціально-психологічних та економічних завдань, які виникають в організації. Саме такої позиції дотримується більшість вчених при розгляді управління. Але менеджмент дає найбільш вузьке визначення цього явища. В загальному вигляді управління є тут певним типом взаємодії, що існує між двома суб’єктами, один з яких постає саме як суб’єкт управління, а інший – як об’єкт управління. При цьому управління відіграє координаційну роль, яка формує й приводить в дію ресурси даної організації для досягнення поставлених цілей.
Спираючись на дослідження О.С.Віханського та А.І.Наумова [див.: 33] усі вчення цього підходу можна розділити на “одномірні” та “синтетичні”. “Одномірні” вчення спочатку були спрямовані на пошук шляхів підвищення продуктивності праці, ефективності вирішення виробничих питань (наприклад, теорія “наукового управління” Ф.У.Тейлора про механістичне розуміння людини, її місця в організації й сутності її діяльності) [див.: 170].
У 20-30-х рр. ХХ ст. в “одномірних” теоріях змінюється розуміння управління. Його характерною рисою стає вивчення відносин між людьми, можливість впливати на них на основі психічної саморегуляції для досягнення ефективних результатів управління. Засновником цієї теорії був Е.Мейо, який розглядав людину як соціальну істоту, робота якої залежала від соціальних умов, в яких перебувала людина та від відносин між самими людьми у процесі виробництва.
Це започаткувало розвиток так званих біхевіористських теорій менеджменту, які розглядали управління й роль людини у ньому через призму не тільки економічних, але й соціальних інтересів (В.Д.Скотт), через лідерство, а не посадову владу (М.П.Фоллет), через “піраміду потреб” (А.Маслоу). Їм протистояли теорії, які базувалися на принципі: людиною потрібно управляти. Це теорія “Х” і “Y” (Д.МакГрегор), яка базується на американському досвіді управління і характеризується ефективністю управління без вияву ініціативи та слабко використовуваним інтелектуальним потенціалом людини, та теорія “Z” У.Оучі, яку він розробив у 1981 р. на основі японського досвіду управління і яка доповнює теорію Д.МакГрегора.
У.Оучі [121] формулює основні правила керівництва людьми, спираючись на які можна досягти ефективного управління: групове прийняття рішень, індивідуальна відповідальність, довгострокове наймання кадрів, повільна оцінка кадрів та їх помірне просування, невизначений, неформальний контроль чіткими й формалізованими методами, неспеціалізована кар’єра, всебічна турбота про робітників.
Серед “одномірних” вчень в історії менеджменту особливу увагу привертають теорії адміністрування А.Файоля [181], який уперше описав такий вид діяльності, як управління, притаманний організації, яка розглядається як єдиний організм. Він виділяє п’ять обов’язкових функцій управління: планування, функцію організації, розпорядження, координацію, контроль. Також ним виділяється чотирнадцять принципів управління: 1) поділ праці; 2) влада; 3) дисципліна; 4) єдність розпорядження; 5) єдність керівництва; 6) підпорядкування індивідуальних інтересів загальним інтересам; 7) нагородження персоналу; 8) централізація; 9) ланцюг взаємодії; 10) порядок; 11) рівність; 12) стабільність персоналу; 13) ініціатива; 14) корпоративний дух.
Інше вчення – теорія М.Вебера про бюрократичну систему, яка повинна забезпечувати швидкість, точність, порядок, певність, безперервність і передбачуваність управління.
Діаметрально протилежним поглядом є “синтетичні” концепції, які розглядають управління як багатопланове, комплексне явище, що змінюється і має багато зв’язків із зовнішнім та внутрішнім оточенням організації. Ці вчення засновані на системному підході до організації, на її багатомірності, на факторах, що впливають прямо та опосередковано на її функціонування. Їх особливістю також є те, що вони виходять із так званого системного ефекту, котрий проявляється в тому, що ціле завжди якісно відмінне від частин, що його складають.
У 50-х рр. ХХ ст. П.Дракер розробив концепцію управління за цілями, основним положенням якої була думка про те, що управління повинне починатися з вироблення цілей, потім переходити до формування функцій, системи взаємодії й процесу.
Серед “синтетичних” вчень про управління помітне місце займають ситуаційні теорії. Їх суть полягає в тому, що результати одних і тих же управлінських дій у різних умовах можуть відрізнятися один від одного. Але в них обов’язково виділяють чотири особливості: по-перше, управління повинне здійснювати аналіз ситуації з точки зору вимог цієї ситуації до організації; по-друге, потрібно виробити відповідний підхід до здійснення управління, який би найбільш адекватно відповідав вимогам, що висуваються до організації ситуацією; по-третє, управління повинне створювати потенціал і необхідну гнучкість для переходу до управлінського стилю, відповідного ситуації; по-четверте, управління повинне провести відповідні зміни, що дозволяють пристосуватися до ситуації.
У 80-х рр. ХХ ст. популярності серед системних концепцій набула теорія “7-С” (в англійській мові всі складові починаються з “С”), яку розробили Е.Атос, Р.Паскаль, Т.Пітер, Р.Уотерман. Ключовими моментами її є стратегія, структура, система, штат, стиль, кваліфікація, поділ цінностей.
З вищевикладеного можна зробити висновок, що, хоча теорії менеджменту і розглядають управління організацією, однак вони одночасно виражають сутність процесу управління взагалі, що полягає у виникненні потреб, їх задоволенні через постановку цілей та моделювання ситуації з вибору шляхів її вирішення.
В основі другого напрямку у дослідженні управління лежить “кібернетичний” підхід, який орієнтується на виявлення й аналіз зворотних зв’язків і каналів управління у об’єктів, що вивчаються.
Початком такого вивчення саморегуляції в технічних системах стали 40-і рр. ХІХ ст., коли незалежно один від одного російський інженер І.В.Вишеградський, який пізніше став міністром фінансів імператора Олександра ІІ, та знаменитий англійський фізик Дж.Максвелл розробили теорію регулятора Уатта (автоматичного пристрою, який регулює оберти парової машини). Їх основним досягненням було формулювання принципів розрахунку параметрів регулятора в системі “парова машина – регулятор”, які забезпечували стійке функціонування всієї системи [див.: 116].
Саме ці роботи започаткували низку досліджень, які ще наприкінці ХІХ ст. дозволили створити науковий фундамент проектування механізмів управління складними технічними системами (принцип Ле Шательє-Брауна) на основі принципу зворотного зв’язку, який, як стало відомо пізніше, існує у всіх саморегулятивних системах. Спочатку сутністю цього принципу було коригування системи в залежності від характеру та величини непередбачених зовнішніх впливів.
Але вже у ХХ ст., особливо у післявоєнні роки (50-і рр.) розуміння зворотного зв’язку змінилося. Тепер – це вплив, що управляє і який розглядають у вигляді лінійної функції відхилень від передбаченого режиму, який до того ж вважається стаціонарним.
Під зворотним зв’язком тепер розуміють таку “підсистему системи управління”, яка здатна вносити зміни у програму досягнення мети управління в залежності від змін у непередбаченому зовнішньому оточенні. Зворотний зв’язок, що був орієнтований одразу ж на досягнення кінцевої мети, вже не є рефлективним – він зв’язує реакцію системи із зовнішнім впливом складних алгоритмів.
Система при цьому діє за принципом вибору, віддачі наказів, отримання інформації про виконання. Виділяють і механізми, що визначають зміни відповідності, які є реакцією на зовнішній вплив. Ці механізми бувають двоякі: механізми на основі негативного зворотного зв’язку, які діють для підтримання стабільності системи, тобто компенсують зовнішній вплив, та механізми на основі позитивного зворотного зв’язку, що погіршують стабільність системи. Серед прибічників цього підходу можна назвати Н.Вінера, М.М.Моісеєва, М.Піттнера, М.М.Сєтрова та інших дослідників.
Третій підхід до вивчення управління представлений ученими (В.Н.Келасьєв, І.Пригожин, І.Стергерс та інші), які є прибічниками синергетики. Вони розглядають соціальні системи, в яких управління зводиться до вирішення завдань з підвищення здатності цих систем до самоорганізації, тобто до підтримання стабільності системи. Саме ця група поєднує в собі найбільш широкі визначення управління, які включають також поняття зворотного зв’язку. Зауваження про наявність зворотного зв’язку у процесах саморегуляції надто важливе, щоб системно висвітлити саме властивість соціальних систем до “само”-відтворення, організації та регуляції.
Отже, розглянувши все розмаїття пояснень саморегуляції соціального процесу, можна виділити кілька підходів до вивчення цього явища, а саме: еволюційний, цивілізаційний, формаційний, менеджмент, синергетичний, “кібернетичний”, “державницький”, “модельний”, психологічний та деякі інші. Визначаючи спільне у цих підходах до розуміння саморегуляції, слід зазначити, що вони спираються при поясненні розвитку суспільства на різні процеси, які відбуваються в ньому і які можна віднести до типу саморегулятивних.
Однак істотним недоліком наведених підходів є використання при поясненні розвитку суспільства лише одного критерію, на основі якого і робиться класифікація етапів, без врахування інших критеріїв, що позбавляє ці підходи повноти дослідження. Такий стан речей вимагає докладнішого розгляду саморегуляції у філософському контексті, що і буде зроблено далі. Але для практичного здійснення процедури аналізу попередньо треба уточнити цілу низку методів та понять, що мають слугувати нам методологічними інструментами аналізу предмета даного дослідження. Одночасно це означає, що визріла нагальна потреба філософського узагальнення результатів, отриманих у ході виділення окремих підходів.
Узагальнюючи всі подані вище підходи до вивчення саморегуляції та пов'язаних з нею регуляції та управління, можна зробити висновок, що саморегуляція – це тотожний регуляції процес, що полягає в здатності системи реагувати на зовнішні впливи через стихійні (спонтанні) процеси всередині системи, а управління – це форма регуляції, що існує лише у суспільстві і полягає в його свідомих, цілеспрямованих формах пристосування до зовнішніх та внутрішніх умов існування соціальної спільноти.
Стало зрозуміло, що ми маємо справу з явищем, яке має системний характер і тому у ньому можна шляхом застосування морфологічного аналізу обґрунтувати елементну базу, виокремити специфічні типи зв’язку між окремими її складовими, визначити рівні її саморозгортання.
Функціональний аналіз теж має евристичні можливості, оскільки саме завдяки йому можна формалізувати функціональне багатство системи саморегуляції соціального життя світової спільноти.
Зрозуміло, що у специфічних умовах, які спонукали людей створити держави за національними ознаками, будуть свої специфічні риси у функціонуванні систем саморегуляції соціальними процесами. Оскільки жодна система не здатна одночасно виникнути і набути зрілих форм, то ми можемо сформувати робочу гіпотезу про те, що вона повинна пройти певний шлях у морфологічному становленні та поступово, у залежності від морфологічної зрілості, виявляти систему функцій, однією з останніх має бути система зворотного зв’язку або соціального контролю.
Такий висновок підводить нас до розуміння наявності історичного шляху або специфічної траєкторії у саморозгортанні системи саморегуляції соціального процесу. Тож ми маємо тепер повне право говорити про історичні форми саморегуляції соціального процесу.
Наш аналіз напрямків дослідження саморегуляції соціального процесу чітко вказує на те, що це явище надто складне, досліджується давно і ретельно. Однак саме філософський аналіз здатен підвести під існуючі підходи розуміння природи системи саморегуляції соціального процесу, уточнити сутність, розкрити її зміст та форми існування. Крім того, дедуктивний метод, яким переважно працює теоретична думка, дає змогу позбутись зайвого, того, що є несуттєвим, і вибудувати логічну структуру системи саморегуляції, яка пробиває собі шлях у дійсність крізь різноманітність форм випадкового.
На цьому можна припинити аналіз напрямків вивчення саморегуляції соціального процесу, оскільки викристалізувались головні контури системи та її функціональні властивості. Тепер можна перейти до формування комплексу методологічних засобів для системного вивчення онтологічної основи системи саморегуляції соціального процесу, формалізації її сутності, змісту та форм існування і розвитку.
Дата добавления: 2015-09-10; просмотров: 81 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |