В новітній культурі націоналізму жодні символи не приковують більшої уваги, ніж пам’ятники й могили Невідомих солдатів. Публічні ритуальні почесті, якими вшановують ці монументи саме тому, що вони залишаються навмисно порожніми або ж ніхто не знає, хто там лежить, фактично не мають жодних історичних прецедентів 1.
1 У стародавніх греків існували пам’ятники-кенотафи, але вони були зведені на честь певних відомих осіб, чиї тіла, з тієї чи іншої причини, не можна було врятувати для нормального поховання. Цією інформацією я завдячую моїй колезі — візантиністу Джудіт Геррін.
Зверніть, приміром, увагу на ці відомі тропи: 1. "Довгий сірий стрій ніколи нас не зраджував. В хвилини вагань мільйони привидів у брунатному хакі, в сіроголубих захисних уніформах здійнялися б зі своїх білих хрестів, вигукуючи грізно магічні слова: Обов’язок, Честь, Вітчизна". 2. "Моє ставлення [до американського воїна] сформувалося на полі бою багато років тому і з того часу не змінилось. І зараз, і тоді я вважав його однією з найшляхетніших у світі постатей; його військова репутація не тільки одна з кращих, але й одна з найменш заплямованих [sic]... Він належить історії, подаючи чи не найбільший приклад успішного патріотизму [sic]. Він належить нащадкам, виховуючи майбутні покоління на принципах свободи й незалежності. Він, з усіма своїми досягненнями й заслугами, належить і нам, сучасникам". Douglas MacArthur. "Duty, Honour, Country", Address to the U.S. Military Academy, West Point, May 12,1962, in his A Soldier Speaks, pp. 354 and 357.
Щоб відчути всю силу цього нововведення, варто лише уявити, якою була б загальна реакція, якби хтось раптом "відкрив" ім’я Невідомого солдата чи став би домагатися, щоб кенотаф заповнили справжніми кістьми. Святотатство дивного, новітнього типу! Проте, хоч ці могили й позбавлені розпізнаваних тлінних останків або нетлінних душ, вони, однак, заповнені примарними національними уявленнями. (Ось чому так багато різних націй мають подібні могили, не відчуваючи жодної потреби з’ясовувати національність їхніх відсутніх мешканців. Ким же вони ще можуть бути, як не німцями, американцями, аргентинцями?..)
Культурна значимість таких монументів стає ще зрозумілішою, коли спробувати уявити, скажімо, могилу Невідомого марксиста або пам’ятник полеглим лібералам. Чи не виглядає це повним абсурдом? Справа в тому, що ні марксизм, ні лібералізм не переймаються особливо питаннями смерті й безсмертя. Якщо ж націоналістична уява цим так цікавиться, це наводить на думку про її глибоку спорідненість з уявою релігійною. Оскільки ця спорідненість аж ніяк не випадкова, варто було б розпочати розгляд культурних коренів націоналізму з відношення до смерті як останньої з усіх можливих невідворотностей.
Якщо спосіб, в який людина вмирає, є справою капризу, її смертність є неуникненною. Людські життя заповнені такими поєднаннями неминучості й випадку. Ми всі усвідомлюємо припадковість і невідворотність нашої індивідуальної генетичної спадщини, статі, життєвого циклу, фізичних можливостей, рідної мови тощо. Великим достоїнством традиційних релігійних світоглядів (не беручи, звичайно, до уваги їх роль в легітимації специфічних систем панування й експлуатації) була їхня зацікавленість "людиною в космосі", людською істотою як видом і випадковістю життя. Дивовижність самого факту виживання буддизму, християнства або ісламу впродовж тисяч років у десятках різних соціальних формацій свідчить про їхній винахідливий відгук на незчисленні людські страждання — хвороби, каліцтва, горе, старість та смерть. Чому я народився сліпим? Чому мій найкращий друг паралізований? Чому моя донька є розумово відсталою? Релігії намагаються знайти пояснення. Найбільшою вадою всіх еволюційних та прогресивних манер мислення, включаючи марксизм, є те, що замість відповіді на ці питаня ми отримуємо роздратовану мовчанку 3.
3 Порівн. Régis Debray. "Marxism and the National Question", New Left Review, 105 (September-October 1977), p. 29. Працюючи в 1960-ті роки в Індонезії, я був вражений незворушною відмовою багатьох мусульман прийняти ідеї Дарвіна. Спочатку я тлумачив цю відмову як обскурантизм. Згодом я зрозумів її як чесне намагання бути послідовними: еволюційна доктрина була просто несумісна з ученням Ісламу. Що ми можемо сказати з приводу наукового матеріалізму, який формально визнає відкриття фізики в галузі матерії, проте майже не робить спроб пов’язати ці відкриття з проблемами класової боротьби, революції чи чого б там не було. Чи не приховує ця безодня між протонами й пролетаріатом невизнану метафізичну концепцію людини? Див. однак обнадійливі тексти Sebastiano Timpanaro "On Materialism" та "The Freudian Slip"; a також вдумливу на них відповідь Raymond Williams "Timpanaro’s Materialist Challenge", New Left Review, 109 (May-June 1978), pp. 3-17.
Водночас, у різні способи, релігійна думка реагує також на приховані натяки на безсмертя, трансформуючи здебільшого фатальність у безперервність (карма, первородний гріх тощо). Таким чином, вона цікавиться зв’язками між мертвими й ще ненародженими, таємницею регенерації. Хто ж, переживаючи зачаття й народження власної дитини, не усвідомлював невиразно, як у понятті "безперервність" зливаються в одне ціле поєднаність, випадок і фатальність? (І знову, недоліком еволюційного/прогресивного мислення є майже Гераклітівська ворожість до самої ідеї безперервності.)
Я тут приводжу ці, можливо, простодушні зауваження перш за все тому, що в Західній Європі вісімнадцяте сторіччя знаменувало не тільки схід ери націоналізму, але й сутінки релігійних способів мислення. Століття Просвітництва, раціонального секуляризму, принесло з собою новітню темряву. З занепадом релігійної віри страждання, яке ця віра частково вгамовувала, не зникло. Ніщо не робить приреченість більш несправедливою, ніж думка про зруйнований рай. Ніщо не робить інший тип безперервності більш необхідним, ніж думка про абсурдність спасіння. Саме тому й виникла необхідність секулярної трансформації фатальності у безперервність, випадковості у значимість. Як ми ще пересвідчимось, ніщо не відповідало (відповідає) цій меті краще, ніж ідея нації. Якщо національні держави визнаються повсюди явищем "новим" та "історичним", то нації, яким вони надають політичного виразу, виникають завжди з незапам’ятного минулого 4 і, що найважливіше, прямують до безконечного майбутнього. Чари націоналізму обертають випадок на долю. Ми можемо повторити слідом за Дебре: "Так, я народився французом цілком припадково, але ж, зрештою, Франція — вічна".
4 Покійний президент Сукарно завжди цілком щиро говорив про 350 років колоніалізму, яких зазнала його "Індонезія", хоча самий концепт "Індонезії" є винаходом двадцятого сторіччя, а більша частина теперішньої Індонезії була завойована голландцями лише між 1850 і 1910 pp. Одним із найвидатніших національних героїв сучасної Індонезії є яванський принц Діпонегоро з початку дев’ятнадцятого сторіччя, хоча, згідно з його власними мемуарами, принц мав наміри радше "підкорити [не звільнити!] Яву", аніж вигнати звідти "голландців". І справді, він явно не уявляв "голландців" як певну сукупність. Див. Harry J. Benda and John A. Larkin, eds. The World of Southeast Asia, p. 158; and Ann Kumar. "Diponegoro (1778?-1855)", Indonesia, 13 (April 1972), p. 103. Виділено нами. Подібним чином, Кемаль Ататюрк назвав один зі своїх державних банків "Eti Banka" (Хетським банком), а інший Шумерським банком. (Seton-Watson. Nations and States, p. 259). Ці банки нині процвітають, і немає причин сумніватися в тому, що багато хто з турків, включаючи, мабуть, і самого Кемаля, з усією серйозністю сприймали і сприймають хетів та шумерів як своїх предків. Перш ніж посміхатися, нам варто пригадати міфи про Артура та Боадіцею, а також зважити на комерційний успіх міфографій Толкіна.
Я, зрозуміло, не стверджую, що поява націоналізму наприкінці вісімнадцятого століття була "спричинена" ерозією релігійних догм і що сама ця ерозія не потребує глибокого дослідження. Також я не говорю про те, що націоналізм якимось чином історично "витісняє" релігію. Я лише пропоную спробувати збагнути націоналізм, співставляючи його не з усвідомленими політичними ідеологіями, а з масштабними культурними системами, які йому передували, і з яких — та всупереч яким — він і народився.
Для наших цілей відповідними культурними системами є дві —релігійна спільнота і династична держава. Обидві в часи розквіту сприймалися як самозрозумілі й очевидні, подібно до того, як національність сьогодні. Ось чому важливо зрозуміти, що саме надало цим культурним системам таку самоочевидну вірогідність, і в той же час виділити деякі ключові елементи, що спричинились до їхнього розпаду.
Дата добавления: 2015-09-10; просмотров: 70 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |