|
Читайте также: |
В наш час, мабуть, нелегко уявити себе в світі, в якому династична держава була для переважної більшості єдиною мислимою "політичною" системою. Адже за своєю фундаментальною суттю "серйозна" монархія корінним чином відрізняється від усіх сучасних концепцій політичного життя. Монархія все зосереджує навколо верховного центру. Свою легітимність вона одержує від божества, а не від населення, яке, врешті-решт, складається з підлеглих, а не з громадян. За сучасною концепцією державний суверенітет здійснюється повністю, рішуче й рівномірно над кожним квадратним сантиметром законно розмежованої території. А за старими уявленнями, коли держави визначалися центрами, кордони були розмитими й нечіткими, а суверенітети непомітно перетікали один в одний. Звідси, як це не парадоксально, й та легкість, з якою домодерним імперіям і королівствам вдавалося на довгий час зберігати своє панування над надзвичайно різнорідними й нерідко навіть не суміжними народностями.
Необхідно також пам’ятати, що ці давні монархічні держави розширювалися не тільки завдяки війнам, але й завдяки шлюбній політиці — цілком відмінній від тієї, що практикується сьогодні. Здійснюючи принцип вертикальності, династичні шлюби сприяли об’єднанню різних народностей під новими владарями. Показовою в цьому відношенні була династія Габсбургів. Як ішлось у відомій сентенції: "Bella gerant alii tu felix Austria nubel" ("Нехай воюють інші, а ти, щаслива Австріє, одружуйся!"). Ось, у дещо скороченому вигляді, титули династів останньої 23:
21 Зверніть увагу на зміни, яких зазнали найменування правителів у зв’язку з цією трансформацією. Школярі пам’ятають монархів за їхніми іменами (яке було прізвище Вільгельма Завойовника?), а президентів — за прізвищами (як звали Еберта?). В громадянському світі, коли будь-хто теоретично може стати президентом, обмежений набір "християнських" імен робить їх непридатними для подібної специфікаційної функції. Натомість у монархіях, де правління зберігається за певним єдиним прізвищем, саме імена, з порядковими числами чи прізвиськами, забезпечують необхідне розмежування.
22 Тут можна мимохідь зазначити, що Нейрн цілком правомірно називає Акт 1707-го р. про унію між Англією й Шотландією "угодою патриціїв", в тому сенсі, що творцями унії були політики-аристократи. (Див. його чіткі аргументи у "The Break-up of Britain", pp. 136f.). Однак нелегко уявити, щоб подібної угоди досягли представники аристократії двох республік. Концепція Сполученого Королівства була, безперечно, вирішальною сполучною ланкою для забезпечення домовленості.
23 Oscar Jászi. The Dissolution of the Habsburg Monarchy, p. 34.
Імператор Австрії; Король Угорщини, Богемії, Далмації, Хорватії, Словенії, Галіції, Лодомерії та Іллірії; Король Єрусалимський тощо; Ерцгерцог Австрійський [sic]; Великий Князь Тосканський і Краківський; Герцог Лот[а]рінгський, Зальцбурзький, Штирії, Каринтії, Крайни й Буковини; Великий Князь Трансильванський, Маркграф Моравський; Герцог Верхньої й Нижньої Силезії, Модени, Парми, П’яченци й Гвастели, Аушвіцу й Сатору, Тешинський, Фріульський, Рагузький й Зарський; світлійший граф Габсбурзький й Тірольський, Кобурзький, Гюрзу й Градісек; Герцог Трієсту й Брізену; Маркграф Верхнього й Нижнього Лаузіцу та Істрії; Граф Гогенембсу, Фельдкірху, Брегенцу, Зонненбергу тощо; Повелитель Трієсту, Каттаро й верхнього рубежу Віндішу; Великий Воєвода Воєводини, Сербії... й т.д.
Це, як справедливо зауважує Ясі, було "не без ознак деякої комічності... свідоцтво незлічених шлюбів, гендлювань і захоплень з боку Габсбургів".
В державах із релігійно санкціонованим багатоженством складні системи багатоярусного конкубінату були фундаментальними для інтеграції цих держав. Фактично, престиж королівського роду, поза божественною аурою, нерідко залежав і від, сказати б, мішаних шлюбів 24. Адже такі суміші були ознакою вищого статусу. Характерно, що в Лондоні не було правлячої "англійської" династії від одинадцятого століття (як не раніше); а до якої "національності" могли б ми віднести Бурбонів 25?
24 Особливо в домодерній Азії. Але той самий принцип діяв і в моногамній християнській Європі. В 1910 р. якийсь Отто Форст видав "Ahnentafel Seiner Kaiserlichen und Königlichen Hoheit des durchlauchtigsten Hem Erzherzogs Franz Ferdinand", в якому нарахував 2047 предків Ерцгерцога, якого невдовзі уб’ють в Сараєво. Серед них було 1486 німців, 124 французи, 196 італійців, 89 іспанців, 52 поляки, 47 датчан, 20 англійців та англійок, а також представники чотирьох інших націй. Цей "курйозний документ" наводиться в ibid., p. 136, no. 1. Я не можу втриматися, щоб не процитувати тут чудовий відгук Франца Йосифа на звістку про вбивство свого дивака-спадкоємця: "Таким чином найвища влада відновила той порядок, який я не міг, на жаль, підтримувати" (ibid., p. 125).
25 Геллнер підкреслює типовість іноземного походження династій, але надто вузько інтерпретує це явище: місцева аристократія віддає перевагу чужоземному монарху, бо він не ставатиме на чийсь бік в їхній внутрішній боротьбі. Thought and Change, p. 136.
Протягом сімнадцятого сторіччя, однак, — з причин, на яких ми тут не зупинятимемось — сакральна монархія в Західній Європі почала поволі втрачати свою автоматичну легітимність. В 1649 p., під час першої з революцій новітнього світу, було страчено Карла Стюарта, і впродовж 1650-х років однією з найповажніших європейських держав правив не король, а плебей Лорд-Протектор. Проте, навіть у часи Попа й Аддісона, Анна Стюарт усе ще зцілювала хворих, накладаючи на них королівські руки, й подібні лікування проводились також Бурбонами, Людовиками XV і XVI, у Франції доби Просвітництва до самого кінця "ancien régime" 26. Але після 1789 р. принцип Легітимності вже потрібно було голосно й свідомо захищати, внаслідок чого "монархія" перетворилась у напівстандартизовану модель. Тенно й Син Небес ставали "Імператорами". В далекому Сіамі Рама V (Чулалонгкорн) посилав своїх синів і племінників до Санкт-Петербурзького, Лондонського і Берлінського дворів навчатися тонкощів світової моделі. В 1887 р. він запровадив обов’язковий принцип "спадкоємності за правом первородства", тим самим привівши Сіам "у відповідність з «цивілізованими» монархіями Європи" 27. Нова система привела в 1910 р. на трон неврівноваженого гомосексуаліста, якого, звичайно, раніше туди б не допустили. Однак міжмонархічне схвалення його вступу на престол під іменем Рами VI було скріплене присутністю на коронуванні юних принців з Британії, Росії, Греції, Швеції, Данії... та Японії 28!
26 Marc Bloch. Les Rois Thaumaturges, pp. 390 and 398-399.
27 Noel A. Battye. "The Military, Government and Society in Siam, 1868-1910", PhD thesis, Cornell 1974, p. 270.
28 Stephen Greene. "Thai Government and Administration in the Reign of Rama VI (1910-1925)", PhD thesis, University of London 1971, p. 92.
Навіть у 1914 р. династичні держави все ще становили більшість у складі світової політичної системи, але, як ми розглянемо детально згодом, багато хто з династів уже підшукував штамп "національності" в міру того, як старий принцип легітимності поволі відживав своє. Тоді, як армії Фрідріха Великого (правив з 1740 по 1786 pp.) комплектувалися значною мірою з "іноземців", війська його двоюрідного племінника Фрідріха Вільгельма III (правив з 1797 по 1840 pp.) були вже, в результаті імпозантних реформ Шарнхорста, Гнейзенау й Клаузевіца, винятково "національно-пруськими" 29.
29 В 1806 р. понад 1,000 осіб з офіцерського складу прусської армії, який налічував 7,000-8,000 чоловік, були іноземцями. "Прусаків зі середніх верств у власній армії кількісно перевершували іноземці; це відповідало приказці про те, що Пруссія — це не країна з армією, а країна при армії". В 1798 р. прусські реформатори вимагали "скорочення наполовину кількості іноземців, яких у рядовому складі налічувалось майже 50%..." Alfred Vagts. A History of Militarism, pp. 64 and 85.
Дата добавления: 2015-09-10; просмотров: 75 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |