Читайте также:
|
10. Досі ми говорили про віру і надію в Новому Завіті і за часів становлення християнства; проте очевидно, що йдеться не тільки про минуле, а й про те, що взагалі стосується життя і смерті людини, а значить, стосується також нас - тут і тепер. Але ми повинні відверто запитати себе: чи християнська віра є для нас сьогодні надією, що перетворює і підтримує життя? Чи є вона для нас«перформацією» - звісткою, що формує по-новому саме життя, чи вже тільки «інформацією», яку ми з часом відклали вбік як застарілу? У пошуках відповіді мені б хотілося почати з класичної форми діалогу, за допомогою якого обряд Хрещення виражав прийняття новонародженого в спільноту віруючих і його відродження в Христі. Священик спершу питав, яке ім'я батьки вибрали для дитини, а потім запитував: «Чого ти просиш у Церкви?». У відповідь звучало: «Віри». «А що тобі дає віра?» - «Життя вічне». З цього діалогу виходило, що батьки шукали для своєї дитини доступ до віри, до спілкування з віруючими, оскільки бачили у вірі ключ до «вічного життя». Дійсно, сьогодні, як і вчора, саме це відкривається в Хрещенні, в якому людина стає християнином: це не просто якийсь акт соціалізації в спільноту, не просто прийняття в Церкву. Батьки чекають для дитини, що хреститься, більшого: вони очікують, що віра, яка охоплює собою тіло Церкви і її Таїнства, подарує їй життя, життя вічне. Віра є суттю надії. Але тоді виникає питання: чи дійсно ми хочемо жити вічно? Сьогодні багато людей відмовляються від віри просто тому, що, ймовірно, вічне життя не здається їм чимось бажаним. Вони зовсім не жадають вічного життя, їм потрібне життя нинішнє, і тому віра у вічне життя здається їм радше перешкодою. Жити вічно - нескінченно - видається їм більшою мірою вироком, аніж даром. Певно, що вони хотіли б відсунути смерть якнайдалі, але жити завжди, без кінця - це, мабуть, не викликає в них нічого, крім нудьги, і в результаті є нестерпне. Саме про це говорить, для прикладу, Отець Церкви Амвросій Медіоланський у похоронній промові при покійному братові Сатирі: «Смерті ж не було в природі, але обернулася вона в природу; бо на початку Бог не установив смерті, але дав її як лік. [...] Через гріхопадіння життя людське у повсякденних трудах і нестерпних стогонах зробилося нещасним: тому і знадобилося покласти край злу, щоб смерть повертала те, чого життя позбулося; бо безсмертя, що не просвічується благодаттю, радше обтяжливе, ніж корисне»6. Трохи раніше Амвросій сказав: «Тому не треба печалитися про смерть, бо вона є причиною спасіння...»7.
11. Незалежно від того, що саме мав на увазі святий Амвросій під цими словами, ясно, що подолання смерті - і навіть продовження життя на більш-менш невизначений термін - поставило б землю і людство в неможливі умови і нікому не принесло б користі. Очевидно, що в нашому твердженні є суперечність, яка вказує на внутрішнє протиріччя самого нашого існування. З одного боку, ми не бажаємо вмирати, передусім ті, хто любить нас, не хочуть, щоб ми померли. Але, з іншого боку, ми також не бажаємо нескінченного життя, та й земля створена не для того. Отже, чого ж ми хочемо насправді? Цей парадокс нашого власного буття приводить до ще глибшого питання: що таке насправді «життя»? І що насправді означає «вічність»? Бувають миті, коли ми раптом розуміємо: так, ймовірно, це і є справжнє «життя», таким воно повинно бути. Порівнюючи з цим те, що ми в повсякденній суєті називаємо «життям», насправді не є ним. Колись Авгус-тин у своєму просторовому листі про молитву, адресованому Пробі, якійсь багатій римлянці, вдові і матері трьох консулів, написав: головно ми шукаємо тільки одного - «блаженного (щасливого) життя» - життя, яке є просто життям, просто «щастям». Кінець кінцем ми ні про що інше і не просимо в молитві. Більше ні до чого ми не прагнемо - тільки до цього. Але потім Августин додає: якщо розібратися, то ми абсолютно не знаємо, чого бажаємо, що нам власне хотілося б. Ми аніскільки не знаємо цю дійсність; навіть тоді, коли ми думаємо, що доторкнулися до неї, насправді нам це не вдається. «Ми не знаємо, про що молитися як слід», -признається він словами святого Павла (Рим 8, 26). Ми лише знаємо, що це не те. Проте в своєму невіданні ми знаємо, що це дійсне життя повинно існувати. «Отже, в нас є якесь, так би мовити, вчене неуцтво (docta ignorantia)», - пише він. Ми не знаємо, чого ми насправді хочемо; ми не знаємо цього «дійсного життя», та все ж таки ми знаємо, що повинно існувати щось, чого ми не знаємо і до чого ми відчуваємо снагу8.
12. Я думаю, що в цьому листі Августин дав дуже точний і завше актуальний опис головного стану людини - стану, з якого виникають всі ЇЇ суперечності та надії. В певному розумінні ми жадаємо життя - того самого, істинного, якого згодом не торкнеться смерть; але разом з тим ми не знаємо, чого прагнемо. Ми не можемо не прагнути цього та все ж таки знаємо, що все, що можемо випробувати або здійснити, не є те, чого ми прагнемо. Цим невідомим є спонукуюча нас правдива «надія», і те, що вона невідома, виявляється водночас причиною всякого роду відчаю, а також усіх спроб - як позитивних, так і деструктивних - знайти справжній світ і справжню людину. Слова «вічне життя» - це спроба дати ім'я невідомій, та все ж таки знайомій дійсності. Це словосполучення, будучи недостатнім, неминуче викликає сум'яття: прикметник «вічне» вказує нам на ідею нескінченності, і це лякає нас; іменник «життя» наводить на думку про знайоме нам життя, яке ми любимо і не хочемо втрачати, але частіше воно приносить з собою труди, ніж відпочинок, так що, з одного боку, ми жадаємо його, а, з іншого, - відкидаємо. Ми можемо тільки спробувати подумки вийти за рамки скороминущого світу, полоненими якого є, і в якійсь мірі збагнути, що вічність складається не зі сталої низки календарних днів, а є чимось подібним до вищого моменту втіхи, коли всесвіт обіймає нас, а ми обіймаємо всесвіт. Це може бути момент занурення в океан нескінченної любові, в якому час - «перш» і «опісля» - більше не існує. Ми можемо тільки спробувати уявити, що ця мить і є життя в повному розумінні, вічно нове занурення в простори буття, що одночасно переповнює нас радістю. Ісус в Євангелії від Йоана говорить про це так: «Я побачу вас знову, і зрадіє серце ваше, і радощів ваших ніхто не відніме у вас» (16, 22). Ми повинні думати так, якщо хочемо зрозуміти, на що націлена християнська надія, чого ми чекаємо від віри, від нашого перебування з Христом9.
Дата добавления: 2015-09-10; просмотров: 105 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |