Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

ДАВУЧА СМЕРТЬ

Читайте также:
  1. Death Смерть
  2. III. ИЗЛЕЧЕНИЕ ИЛИ СМЕРТЬ
  3. Авраам и смерть для себя
  4. Беззаконию не нужна никакая «элита», ему нужна смерть всех!
  5. Бой под Крутами: героическая смерть и безответственность власти
  6. Буйнакск. Смерть Эдуарда и матери
  7. В связи со смертью, уровень Опыта уменьшается на 30%. Текущее значение Опыта: 199, до уровня осталось 1201.
  8. В связи со смертью, уровень Опыта уменьшается на 30%...
  9. В связи со смертью, уровень Опыта уменьшается на 30%....
  10. В связи со смертью, уровень Опыта уменьшается на 30%....

 

Красень Сміт зняв з нього ланцюга й відійшов.

Уперше Біле Ікло не кинувся одразу. Він застиг на місці, нашорошив вуха й уважно, з цікавістю роздивлявся на чудного звіра, що стояв перед ним. Зроду не бачив він такого собаки. Тім Кінен штовхнув бульдога вперед і тихо сказав: «Візьми його!» Коротка, присадкувата й незграбна тварина вийшла на середину кола, спинилась і, кліпаючи очима, глянула на Білого Ікла.

З юрби пролунали вигуки:

– Гайда, Черокі! Візьми його! Гризи його!

Але Черокі, здавалося, не мав особливого бажання битися. Він повернув голову і кліпнув на тих, що кричали, добродушно махаючи цурпалком хвоста. Він не боявся, а тільки лінувався битись. До того ж він, здається, не розумів, що йому таки треба битися з цим собакою. Він не звик мати діло з такими супротивниками і чекав, коли йому дадуть справжнього собаку.

Тім Кінен виступив з юрби і, нахилившись над Черокі, почав ласкаво гладити його по плечах проти шерсті, тим самим ніби злегка підштовхуючи собаку вперед. Це було подібне до наказу і, як видно, ще й дратувало Черокі, бо він став потихеньку, хрипко гарчати. Існував наче якийсь зв'язок між цим гарчанням і рухами руки, що гладила собаку. Що далі вперед вона посувалась, то дужчало гарчання, а потім ураз уривалося, як тільки рука підіймалась, – щоб за хвильку початися знову, коли рука доторкалася йому до шерсті. Кінчаючи погладжувати, щоразу рука якось різко відривалась від тіла, і так само шарпливо знімалося й гарчання.

Все це не могло не вплинути на Білого Ікла. На плечах і на зашийку йому наїжилась уся шерсть. Тім Кінен востаннє підштовхнув Черокі й відступив назад. Бульдог, хутко чалапаючи на своїх коротких ногах, пробіг кілька кроків за інерцією, а тоді ще трохи з власної волі. В цю мить Біле Ікло кинувся на нього. Юрба захоплено закричала. Біле Ікло, наче кіт, перелетів відстань, що розділяла його від противника, і так само по‑котячому рвонув його зубами й відскочив убік.

Позад вуха у бульдога, на товстій його шиї виступила кров. Неначе не помічаючи цього, він кинувся й побіг за Білим Іклом. Прудкість з одного боку й спокійна впертість із іншого захопили глядачів. Почали по‑новій закладатися, і ставки більшали. Біле Ікло усе наскакував, рвав і безборонно відбігав назад, а його чудернацький супротивник усе бігав за ним – не дуже швидко, але й не помалу, спокійно й рішуче, з якимсь мовби діловим виглядом. У його манері відчувалось, що він має певну мету і що нічому в світі не відвернути його від неї.

Це знати було з усього, що він робив, і саме тому Біле Ікло спантеличився. Зроду він не бачив такого собаки. Ніякого тобі волосся на шкірі, шерсть куценька, що зовсім не боронить від укусів. А де те густе хутро, що в'язло в зубах Білому Іклу, коли він бився з собаками своєї породи? Шкіра в цього собаки м'яка, зуби вільно вгороджувалися йому в тіло, і він зовсім начебто не здатний оборонитись. Була ще одна дивна річ – цей пес не скавулів, як звичайно інші собаки, що з ними Білому Іклу доводилося битись. Бульдог тільки тихенько гарчав і мовчки терпів його зуби, хоч не переставав ні на одну мить за ним бігти.

Черокі не був дуже млявий. Він обертався й звивався досить швидко, але жодного разу не міг схопити Білого Ікла. І це його теж спантеличило. Ніколи ще він не бився так, щоб не схопитися із собакою, – зазвичай обидва собаки намагаються одразу зітнутись. А цей його супротивник увесь час тримався на віддалі, метлявсь туди‑сюди і ухилявся від нього. І навіть, схопивши Черокі зубами, він зараз же розтуляв зуби й відскакував.

Білому Іклу все не щастило схопити бульдога за м'яке місце на горлі. Черокі був дуже низенький, та й заважали його масивні щелепи. Тим часом, однак, Біле Ікло був майже зовсім не подряпаний, а в бульдога на тілі ран ставало дедалі більше. Шия й голова йому були порвані з обох боків, з ран точилася кров. Але Черокі нічим не виявляв, що це його турбувало, і бігав собі безперестану за Білим Іклом. Тільки раз він якось нерішуче спинився й кліпнув на глядачів: помахуючи своїм цурпалком хвоста, він хотів сказати їм, що ладен і далі битись.

У цю мить Біле Ікло наскочив і рвонув йому рештки вуха. Вже трохи розсердившись, Черокі знов шарпнувся в погоню, бігаючи всередині того кола, що робив Біле Ікло, й силкуючись схопити його своєю мертвою хваткою за горло. Раз він тільки на волосинку схибив. Під схвальні вигуки глядачів Біле Ікло жваво відскочив у протилежний бік, лише тим і ухилившись від небезпеки.

Час минав. Біле Ікло налітав, ухилявся, насідав, відскакував, рвав. А бульдог понуро й певно все біг за ним. Рано чи пізно він свого доскочить і, схопивши супротивника за горло, забезпечить собі перемогу. Поки що ж він терпляче зносив усе. Замість вух йому висіли якісь китиці, на шиї й на плечах видніли десятки ран від іклів, навіть губи були покусані й у крові – він не міг устерегтися й оборонитись проти блискавичних наскоків ворога.

Раз у раз силкувався Біле Ікло збити Черокі з ніг, але занадто вже різнилися вони зростом: бульдог був дуже низький і присадкуватий. Білому Іклу видалось, що випала слушна нагода. Крутнувшись різко в протилежний бік, він скористався моментом, коли повільніший Черокі виставив незахищене плече і налетів на ворога. Однак його плече виявилося значно вище за супротивникове, а він ударив з такою силою, що не встояв сам і перелетів через бульдога. За весь час його боїв люди оце вперше побачили, що він не втримався на ногах. Його тіло в повітрі по‑котячому вивернулося, і тільки завдяки цьому не впав він навзнак на землю. Він важко вдарився боком і за хвильку вже скочив на ноги. Та якраз у цю мить Черокі встиг схопити його зубами за горло.

Схопив він не зовсім вдало, бо занизько, коло грудей, але вже зубів не розтуляв. Біле Ікло несамовито закидався з боку в бік, намагаючись струснути з себе бульдога. Цей тягар, що волочився за ним, доводив його до сказу. Він зв'язував Білого Ікла й не давав вільно рухатись. Це було наче пастка, і весь його інстинкт обурювався й повставав проти неї. Кілька хвилин він був зовсім як божевільний. Уся його життєва сила згуртувалася в ньому Тіло його посіла невситима жадоба жити. Здоровий розум десь зник, так, неначе зовсім не стало мозку. Усе поглинув сліпий порив жити й рухатись, – насамперед рухатись і далі рухатись, бо саме в русі виявляється життя.

Біле Ікло без упину крутився й крутився, повертався, шарпався вперед і назад, увесь час силкуючись якось звільнитись від цього п'ятдесятифунтового тягаря, що висів йому на шиї. Бульдог не боровся, він тільки не розтуляв щелеп. Зрідка, як йому траплялось торкнутися землі, він пробував опиратись, але зараз же знову злітав у повітря, і Біле Ікло, несамовито гасаючи, далі волік його за собою. Черокі корився інстинктові. Він знав, що чинить правильно, коли міцно стискає зуби, і часом аж здригався від задоволення. У такі моменти він заплющував очі, даючи своє тіло вільно мотати й крутити, як приведеться, не звертаючи уваги навіть на біль. Це не мало ніякого значення, головне – не розтулити зубів, – і він таки не розтуляв їх.

Біле Ікло перестав ганяти, лише коли остаточно знесилився. Він нічого не міг вдіяти і нічого не розумів. Ніколи, скільки разів він бився, не траплялось йому такого. Жоден собака так не бився. Там усе було просто: налетів, рвонув і відскочив; знову налетів, рвонув і відскочив. Трохи перекинувшись на бік, Біле Ікло лежав і відсапувався. Черокі, не розтуляючи зубів, насідав на нього, щоб зовсім повалити його на землю. Біле Ікло опирався й відчував, що шелепи бульдога, трохи послабивши стиск і немовби жуючи його шкуру, чимраз ближче підсуваються йому до горла. Черокі діяв так, щоб, не випускаючи захопленого, при кожній нагоді хапати далі. Така нагода траплялася, коли Біле Ікло утихомирювася, а коли він боровся, то Черокі задовольнявся тим, що міцніше стискував зуби на його шиї.

Зашийок Черокі – то був єдиний шмат тіла супротивника, куди Біле Ікло міг дістати зубами. І він учепився йому в карк, але так жувати, як бульдог, не вмів, та й щелепи його не були до цього пристосовані. Він тільки несамовито рвав і кусав, аж доки раптом становище змінилось. Бульдогові пощастило повалити його на спину, і тепер, усе тримаючи Білого Ікла за горло, він опинився поверх нього. Біле Ікло вигнувся, мов кіт, уперся задніми лапами в живіт ворогові й став його рвати кігтями. Може, він би й випустив йому кишки, якби Черокі не перекинув свого тулуба так, щоб стояти до Білого Ікла під прямим кутом.

Рятунку від щелеп не було. Невблаганні, як сама доля, вони посувалися щораз вище до яремної вени. Білого Ікла рятували від смерті тільки густа його шерсть та шкура, що вільно висіла на шиї й забивала пащеку бульдогові. Але поволі Черокі таки захоплював усе більше шкури й шерсті й цим придушував супротивника. Дихати Білому Іклу щодалі ставало важче.

Здавалось, кінець уже близько. Прихильники Черокі раділи й закладалися на нечувані суми. Ті, хто ставив на Білого Ікла, були пригнічені й відмовлялись від десятьох і навіть двадцятьох проти одного. Знайшовся лиш один сміливець, що прийняв заклад на п'ятдесят проти одного. Це був сам Красень Сміт. Він увійшов у коло і, показуючи пальцем на Білого Ікла, почав злісно й глузливо реготати. Наслідок був такий, як звичайно. Біле Ікло оскаженів від люті. Зібравши рештки сил, він звівся на ноги. А коли він знову забігав зі своїм п'ятдесятифунтовим тягарем, що висів йому на горлі, лють його перейшла в сліпий жах. Жадоба життя знов його охопила, й розум де й подівся, поступившись волі тіла вижити. Він кружляв, спотикався, падав, зривався на ноги, часом ставав на задні лапи й підкидав бульдога з землі, але не мав сили скинути давучу смерть.

Геть виснажений, Біле Ікло нарешті повалився на спину. Черокі зараз же підсунув щелепи далі вгору, вминаючи пащекою шкуру ворога. Біле Ікло зовсім задихався. Пролунали оплески й захоплені вигуки на честь переможця: «Черокі! Черокі!» У відповідь бульдог енергійно замахав цурпалком хвоста, але голосна похвала не відвернула його від роботи. Між хвостом і щелепами не було ніякої залежності, хвіст міг собі махати, а щелепи все тримали мертвою хваткою горло Білому Іклу.

Раптом увагу глядачів привернуло щось інше. Оддалік задзвеніли дзвіночки й долинули крики погонича собак. Усі, за винятком Красеня Сміта, сполохано перезирнулись, чи то не поліція. Та скоро заспокоїлись, побачивши, що двоє подорожніх із санками й собаками їхали не з міста. Вони, мабуть, поверталися з якоїсь розвідувальної експедиції на річці. Побачивши юрбу, незнайомці зупинили собак і підійшли довідатись, що тут за пригода. Один з них, погонич, був вусатий, а другий, молодший і вищий на зріст, – чисто виголений. Його здорове обличчя розпашілося з морозу.

Біле Ікло змагатись уже, власне, перестав. Часом тільки він конвульсивно пробував опиратись. У горло йому проходило мало повітря, і щодалі то менше. Він задихався. Щелепи чавили його немилосердно. Незважаючи на густу шерсть, велику вену на горлі давно б уже було прокушено, якби спершу випадково бульдог не схопив його так низько, майже на грудях. Черокі треба було чимало часу, щоб посувати свої щелепи вище. До того ж йому заважали густа шерсть і шкура, що висіла складками на шиї.

А тим часом звірячий сказ кинувся в голову Красеневі Сміту й притлумив і ту дещицю здорового глузду, що в нього була. Побачивши, що очі Білому Іклу вже скляніють, він зрозумів, що бій програно. Тут він наче з припону зірвався.

Підскочивши до Білого Ікла, він став розлючено копати його ногами. Почувся свист і крики протесту з юрби, але й тільки. Красень Сміт копав собі Білого Ікла далі, коли це в натовпі зчинився якийсь рух. Завзято й нецеремонно розпихаючи людей ліктями, вперед просувався високий юнак, що прибув. Красень Сміт саме намірився ще раз копнути й підняв праву ногу. Але враз юнаків кулак навідліг ударив його по обличчю. Ліва нога, на якій він стояв, відірвалася від землі, цілий тулуб ніби злегка підскочив, і Красень Сміт горілиць гепнувся на сніг.

Подорожній обернувся до юрби.

– Боягузи! Гади! – вигукнув він.

Справедливе обурення діймало його. Сірі його очі сталево зблиснули, коли він подивився на юрбу. Красень Сміт звівся на ноги, задиханий і переляканий, і рушив до нього. Незнайомець не зрозумів, чого йому треба. Не знаючи, який це огидний боягуз, він подумав, що той хоче з ним битись. Крикнувши йому: «Гадина!», він удруге дав йому ляпаса й знову збив з ніг. Красень Сміт вирішив, що сніг – найбезпечніше місце і, не пробуючи більше підвестись, там і лишився, де впав.

– Ходіть‑но сюди, Метте, поможете! – гукнув незнайомець погонича, що й собі протиснувся в коло.

Вони обоє нахилились над собаками. Метт схопив Білого Ікла, щоб зразу відтягти його, як тільки Черокі розтулить зуби. Юнак силкувався обіруч розвести щелепи бульдогові. Проте це йому було не до снаги. Марно намагаючись їх розімкнути, він усе повторював із кожним віддихом: «Гади!»

Юрба заворушилась, почулися протести, що він перебив забаву. Але одразу ж ці голоси стихли, коли він на мить гнівно підвів голову до юрби.

– Гади кляті! – крикнув він, заходжуючись ізнов коло бульдога.

– Дарма силкуємось, містере Скотте, так ми нічого не зарадимо, – озвався врешті Метт.

Обоє вони спинилися і приглянулись до собак.

– Крові небагато витекло, – зауважив Метт, – до вени він ще не дістався.

– Але щомиті може дістатись, – відповів Скотт. – Бачите? Знову посунувся далі.

Юнак, видимо, чимраз більше хвилювався, побоюючись за долю Білого Ікла. Він кілька разів з усієї сили вдарив Черокі по голові, та це ніяк на нього не вплинуло. Замахавши цурпалком свого хвоста, ніби хотів сказати, що розуміє, за що його б'ють, і знає свої права й виконує тільки свої обов'язки.

– Може б, хтось із вас допоміг? – у розпачі звернувся подорожній до юрби.

Проте ніхто не зголосився. Натомість юрба почала докидати саркастичні зауваження й давати глузливі поради.

– Пащеку б йому якось підважити, – порадив Метт.

Скотт схопився за кобуру, що висіла в нього збоку, і, витягнувши револьвера, став протискати дуло між щелепами бульдога. Він пхав його з такою силою, що чути було, як криця скрипіла об стиснені зуби. Обоє, юнак і погонич, стояли навколішки, нахилившись над собаками.

З юрби виступив Тім Кінен і, підійшовши до Скотта, торкнувся до його плеча.

– Глядіть, не поламайте йому зубів! – загрозливо промовив він.

– Ну, то в'язи йому скручу, – відповів Скотт, запихаючи дуло далі між щелепами.

– Кажу, не поламайте йому зубів! – удруге промовив картяр, ще грізніше.

Але якщо він хотів налякати, то з цього нічого не вийшло. Скотт, не відриваючись від своєї праці, озирнувся й холодно спитав:

– Собака ваш?

Картяр кивнув головою.

– Ну, то йдіть розчепіть йому щелепи.

– Еге ж, балакайте, – роздратовано відказав той. – Гадаєте, я й сам би цього не зробив, коли б знаття як?

– Тоді забирайтесь геть, – була відповідь. – І не докучайте. Мені нема коли.

Тім Кінен і далі стояв на місці, але Скотт не звертав уже на нього уваги. Йому пощастило втиснути дуло крізь зуби з одного боку. Тепер він силкувався висунути його з другого боку. Домігшись цього, він почав помалу й обережно рознімати щелепи, а Метт тим часом потроху звільняв з пащеки складки шкури Білого Ікла.

– Держіть свого пса! – наказав Скотт власникові Черокі.

Той, слухняно нахилившись, міцно вхопився за бульдога.

– Ну, тягніть! – крикнув Скотт, зовсім розтулюючи щелепи.

Дарма що бульдог дуже опирався, собак розтягли в різні боки.

– Заберіть його! – скомандував Скотт, і Тім Кінен поволік бульдога в юрбу.

Біле Ікло кілька разів пробував звестись на ноги, та марно. Раз він навіть спромігся встати, але ноги під ним підігнулися, й він, захитавшись, знову повалився на сніг. Очі йому поскляніли й напівзаплющились, щелепи розтулилися, і з пащеки висунувся вкритий брудною піною язик. Біле Ікло мав вигляд задушеного на смерть собаки. Метт уважно його обдивився.

– Ледве теплий, – сказав він. – Хоча ще дихає. Красень Сміт звівся й підійшов глянути на Білого Ікла.

– Метте, скільки коштує добрий запряжний собака? – запитав Скотт.

Погонич, стоячи все на колінах над Білим Іклом подумав хвильку.

– Триста доларів, – сказав він.

– Ну, а коли він увесь пошматований, як оцей? – запитав Скотт, штурхнувши злегка ногою Білого Ікла.

– Половину, – вирішив погонич. Скотт обернувся до Красеня Сміта.

– Чуєте, містере Гаде? Я беру вашого собаку й даю вам за нього півтораста доларів.

Він дістав гаманця й відлічив гроші. Красень Сміт, не доторкнувшись до них, заклав руки за спину.

– Я не продаю, – сказав він.

– Ні, продаєте! – запевнив його Скотт. – Продаєте, бо я купую. Ось вам гроші. Собака мій.

Красень Сміт, так само тримаючи руки за спиною, трохи позадкував.

Скотт ступнув до нього й замахнувся рукою. Красень Сміт пригнувся, сподіваючись удару.

– Я маю на нього право, – запротестував він.

– Ви втратили на нього право, – відрубав Скотт. – Берете гроші чи мені знову вас ударити?

– Гаразд, – враз перелякавшись, погодився Красень Сміт. – Я беру гроші, але я протестую, – додав він. – Цей собака – цілий скарб, і я не дозволю себе грабувати. Кожна людина має свої права.

– Авжеж, – відказав Скотт, даючи йому гроші, – кожна людина має свої права. Але ви не людина, ви – гадина.

– Почекайте‑но, ось лишень я повернуся до Доусона, – погрозився Красень Сміт. – Там я знайду на вас закон.

– Тільки рота роззявите в Доусоні, я зараз же вижену вас із міста! Зрозуміли?

Красень Сміт щось пробубонів.

– Зрозуміли? – гримнув розлючено Скотт.

– Так, – буркнув Красень Сміт, відступаючи.

– Що – так?

– Так, сер, – прогарчав Красень Сміт.

– Стережіться, бо вкусить! – вигукнув хтось із юрби, і на слова ці відповіли реготом.

Скотт, відвернувшись від нього, став помагати погоничеві, що порався коло Білого Ікла.

Глядачі розходились, але де‑не‑де ще стояли купками, поглядали на прибульців і розмовляли. Тім Кінен підійшов до одного гурту.

– Що воно за один? – спитав він.

– Відон Скотт, – хтось відповів.

– А що він за птиця, цей бісів Відон Скотт?

– Та гірничий інженер. Він тут свій у начальства. Коли не хочеш мати клопоту, раджу триматись якнайдалі від нього. Він запанібрата з усіма урядами тутешніми. Сам уповноважений по золотих копальнях – перший йому приятель.

– Я так і гадав, що він якесь цабе, – зауважив картяр. – Тим‑то я й не зачепив його.

 




Дата добавления: 2015-09-10; просмотров: 26 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав

СТІНА СВІТЛА | ЗАКОН ПОЖИВИ | ТВОРЦІ ВОГНЮ | Розділ II | ВИГНАНЕЦЬ | СТЕЖКОЮ БОГІВ | ДОГОВІР | Розділ VI | ВОРОГ СВОЇЙ ПОРОДІ | БОЖЕВІЛЬНИЙ БОГ |


lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2024 год. (0.015 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав