|
Читайте также: |
Філософське вирішення Кузанським проблеми відношення Бога і світу має геоцентричне спрямування. Необмежене знання можливе лише у формі символу, загальної абстракції, яка виявляє властивості дійсності у формі людських уявлень, а тому може відображати те, чого в світі немає, тобто фантазії.Кузанський розвиває пантеїстичну традицію у філософії, згідно з якою Бог існує невідривно від чуттєво даного світу.Галілей також домігся значних успіхів у розвитку механіки, створив найважливішу її галузь — динаміку, тобто відкрив вчення про рух тіл, а результати усіх своїх досліджень він опублікував у роботі під назвою «Діалог про дві найголовніші системи світу» — Птолемея й Коперника. Досліди Галілея йшли врозріз із фізикою Арістотеля.Зроблений Галілеєм висновок був своєрідним варіантом закону інерції. Галілей також увів поняття «кругової інерції», зміст якого полягав у тому, що при відсутності яких-небудь сил тіло зможе продовжувати рух по окружності.Пантеїзм Бруно є найбільш радикальним та послідовним серед усіх вчень представників італійської філософії природи. До головних трактатів Бруно відносять "Про причину, принцип та єдине", "Про нескінченність Космосу та світів".Основою теоретичної системи Бруно є концепція про єдність світу, що забезпечується праосновою всесвіту — Єдиним. Єдине розглядається ним як самодостатня сутність, що не потребує зовнішнього втручання жодних сил. Бруно називає Єдине дуже часто матерією, однак не можна визнати, що сучасні визначення матерії є придатними для бруновського розуміння. В Єдиному збігаються одне і різноманітне, мінімум і максимум; у єдності самодостатність існування кожного особливого фрагменту, "кожна річ являє себе єдиною, але не єдиним чином". Багатоявність одного й того самого за сутністю свідчить про підпорядкованість всього видимого світу єдиному законові. У своїй методології Бруно пантеїстично ототожнює матерію і рух, природу і світову душу (часто називаючи її Богом). В його вченні матерія пронизана "універсальною діючою причиною — розумом — першою і головною силою світової душі; світова душа — універсальна форма буття Єдиного". Отже, на відміну від сучасних уявлень для Бруно не стоїть проблема форми організації мислячої матерії. Матерія є мислячою за своїм основним принципом. "Матерія не може існувати без форми, і навпаки, форма виявляє себе як внутрішній бік матерії, вона не може бути чимось привнесеним ззовні, надбаним".Теза про нескінченність всесвіту має фундаментальне значення для космогонії Бруно.Уможливило Бруно висловити гіпотезу про існування інших суспільств на інших планетах.У своїй теорії пізнання Бруно використовує гіпотезу, згідно з якою через людську душу діє вселенська світова душа, яка не відокремлюється від душевної матерії.Однак душі відрізняються одна від одної. Людська душа відмінна від душі тварин своєю особливою конфігурацією, яка залежить від будови тіла. Пізнання починається з чуттєвого сприйняття, потім утворюються уявлення, потім здоровий глузд і розум. Чуттєвого пізнання недостатньо для появи глузду та розуму, тому Бруно визнає два етапи процесу. На першому утворюються уявлення під дією органів чуттів, а на другому, частково незалежному від першого змістовно, виникають судження, думки, ідеї.Пантеїстична філософія природи Бруно завершує розвиток ренесансного осмислення буття. За перші двадцять років своєї діяльності у Флоренції Леонардо виконав лише кілька малюнків, почав кілька живописних робіт. Леонардо да Вінчі уособлює ідеал універсальної людини епохи Відродженя.
12.Римська філософія (Лукрецій Кар,Сенека,Цицерон). Тіт Лукре́ций Кар вважається одним з яскравих прихильників атомістичного матеріалізму, послідовником учення Епікура. На зорі зародження римської філософської термінології Лукрецій в своїй основній праці — філософській поемі «Про природу речей» вдягнув своє учення в струнку поетичну форму. Слідуючи теорії епікуреїзму, Лукрецій Кар постулював свободу волі людини, відсутність впливу богів на життя людей.Він вважав, що метою життя людини повинна бути атараксия, аргументовано відкидав боязнь смерті, саму смерть і потойбічне життя: на його думку, матерія вічна і нескінченна, а після смерті людини її тіло знаходить інші форми існування. Розвивав вчення про атомізм, широко пропагував ідеї фізики Епікура, попутно торкаючись питань космології і етики.Проте Лукрецію чужий песимізм. Преклоніння перед природою, віра в її невичерпні сили з'єднується у нього з апологією людського розуму, проникаючого в самі глибокі таємниці всесвіту і що є джерелом дійсної мудрості Тіт Лукреций Кар є головним пропагандистом і доксографом учення Епікура.Етика Сенеки - етика пасивного героїзму. Змінити в житті, по суті, нічого не можна. Потрібно панувати над своїми пристрастями, не бути у них в рабстві. Що ж до щастя, то воно цілком залежить від нас в тому сенсі, що нещасливий лише той, хто сам вважає себе нещасним: "Кожен нещасний настільки, наскільки вважає себе нещасним". Краще всього приймати все, як воно є.У цьому і полягає та велич духу, яку проповідував стоїцизм і що привертало до нього всіх тих, по кому пройшовся каток тоталітаризму. Фаталізм Сенеки – психологічна підпора для діяльної все ж таки людини, яка не стане зневірятися, якщо у неї щось не вийде. Така людина на хвилину зупиниться, зітхне, скаже: "Не доля!", посміхнеться і знову візьметься за справу. Можливо, іншим разом повезе! Сенека ж при всьому його фаталізмі і проповіді покірності долі вихваляє здоровий розум, мужній і енергійний дух, благородство, витривалість і готовність до всякого повороту долі.Таке її вище і єдине призначення.Етика Сенеки суперечлива. Навіщо потрібна енергія, якщо все ж таки від нас нічого не залежить? Якщо немає великої мети? Цю суперечність стоїки так і не змогли вирішити. Культ розуму і сили духу і визнання безсилля людини перед незрозумілою людському розуму долею, від якої всього можна чекати, перед волею бога як особистого світового розуму, що йде непізнаваними для людини шляхами, несумісні.Марк Туллій Цицерон філософські трактати, що не містять нових ідей, цінні тим, що висловлюють, детально і без спотворень, учення провідних філософських шкіл його часу: стоїків, академіків і епікурейців.Етика Цицерона примикає до стоїцизму. "Вище благо полягає в тому, щоб жити згідно з природою, тобто задовольнятися малим і чеснотою; або слідувати природі і жити за її законами, тобто не відмовляти в тому, чого вона вимагає, наскільки, проте, це допускає чесноту, яка перш за все повинна служити законом". Таким чином, одного керівного початку для етичної поведінки немає: людина повинна коливатися, прислухаючись то до голосу природи, то до голосу чесноти, і вирішувати їх зіткнення за принципом, який йому не даний.Як справжній римлянин, Цицерон не може примиритися із стоїчною думкою про необхідність і навіть можливість усуватися від політичного життя. "Вітчизна, даючи нам життя і виховання, чекає від нас винагороди: якщо воно забезпечує нам добробут, то, звичайно, не для того, щоб дати нашому неробству вірну охорону,
14 Схоластика.Номіналізм і реалізм. Схоластика — це тип релігійної філософії, для якого характерне принципове панування теології над усіма іншими формами пізнання, знання. З іншого боку, схоластика є методом, який, в основному, полягав у перегляді та порівнянні висловів попередніх мислителів та Біблії, і виведенні нового синтезу. Витоки схоластики можна знайти у пізньоантичній філософії, насамперед — у Прокла, який абсолютизував дедуктивізм..Схоластику поділяють на ранню, зрілу та пізню. Існує також, схожий на досократський період, досхоластичний період, який датується VI — IX ст.Рання схоластика (XI—XII ст.) склалася в умовах становлення феодального ладу в Європі та папської влади Риму; вона повністю перебувала під впливом августинівського платонізмуВ ранній схоластиці домінує спір про універсалії: Що більше належить до сутності — одиночні речі чи загальні (універсальні) поняття? Реалісти (послідовники Платона) вважали, що універсальні поняття реально існують як сутності речей, тобто створюються перед окремим речами. Номіналісти (послідовники Аристотеля) вважали, що справжня суть полягає в окремих речах, а універсальні поняття є нічим іншим як сформовані в голові людей (від лат. «номен»). Отже, універсалії створюються після речей. Згідного із цим вченням, Божа трійця повинна складатися із трьох осіб. Варто звернути увагу на наступну термінологічну деталь: реалісти були би ідеалістами, а номіналісти — реалістами. Синтез був запропонований Абелярдом (концептуалізм) — універсалії знаходяться в окремих речах як їх властивості,а за їх межами як поняття духа (для Бога вони є перед речами, а для людини після речей).В період зрілої схоластики (XII—XIII ст.), яка розвивалася в середньовічних університетах, її центром визнається Паризький університет, де культивувався платонізм, який поступово витіснявся аристотелізмом.Реалі́зм — стиль і метод у мистецтві й літературі, а також філософська доктрина, яка вчить, що предмети видимого світу існують незалежно від людського відчування і пізнання.У мистецтві й літературі реалізм прагне до найдокладнішого опису спостережених явищ, без ідеалізації.У мистецтві, найстаріша українська ікона і стінопис були фактично творами реалізму, лише що він був підпорядкований приматові форми й усталеного сюжету в композиції — все це було зумовлене вимогами обряду. Позитивним явищем тут було оживлення мистецтва шляхом наближення його до актуальних проблем людини свого часу, неґативним — затрата суворої дисципліни мисі, форми, до якої почало повертатися щойно мистецтво нашої доби, після довгого періоду пересичення реалізмом і натуралізмом. У своїх суто реалістичних формах він виступив щойно з пол. 19 ст. Реаліст Т. Шевченко, з своїм гаслом «ні однієї риски без натури», стояв на межі академізму й тієї класицистичної традиції, яку в Петербурзі залишили його попередники: Д. Левицький і В. Боровиковський. Ці елементи, разом з відкриттям українського сюжету (природи, людини, історії) зробили з Шевченка ту ланку, яка поєднала давнє українське мистецтво з новим. Фактично добою реалізму в українському мистецтві стала доба передвижників, у лавах яких було чимало українців.В підсовітській Україні реалізм — стиль майже обов'язковий і виступає у формі соцреалізму. Соцреалістичні теорії розглядають реалізм як основну мету і завершення творчості, тоді як антиреалісти приймають реалізм як вихідну пізнавальну базу, на основі якої можна розвивати вищі форми мистецтва.
15. Альберт Великий і Фоми Аквінського
зрозумів, що проникнення античного мислення в область культури Західної Європи не можна зупинити і що, навпаки, слід використовувати філософську мудрість античності для обгрунтування і підкріплення християнства. У своїй творчості він часто звертається до трактатів Аристотеля, коментує їх, зокрема високо оцінює логіку. У її дусі він знову вводить в схоластику XIII в. реалістичне рішення проблеми універсалій, причому в її компромісною формі (universalia in rebus). Він відводить філософії більш самостійну роль, ніж старші схоласти. Розрізняє, наприклад, проблеми релігійних догматів і містерій (триєдності, втілення, спокутування, воскресіння і т. д.), що є змістом теологічного дослідження, і природничонаукові проблеми, які вимагають філософського пояснення. У арістотелізме Альберта проявляються і елементи інших ідейних концепцій, зокрема неоплатонізму. По суті це вже арістотелізм, пристосований до вимог християнства і церковного вчення. Цей найбільш відомий німецький схоласт сам не створив логічно стрункої, єдиної філософської та теологічної системи. Виконав це завдання тільки його учень Фома.В основних питаннях вони дотримувалися однакового думки. Головними працями Фоми Аквінського вважаються «Сума теології» (1266-1274) і «Сума проти язичників» (1259-1264) Завдання науки зводяться до пояснення закономірностей світу. Аквінський визнає також можливість досягнення об'єктивного, вірного знання і відкидає такі уявлення, згідно з якими дійсним вважається лише діяльність людського розуму. Пізнання повинно бути спрямоване насамперед на об'єкт, але ні в якому разі не всередину, на суб'єктивні форми мислення. І хоча пізнання об'єктивно і правдиво, воно не може охопити все. Над царством філософського, метафізичного пізнання знаходиться інше царство, яким займається богослов'я. Сюди не можна проникнути природною силою мислення. Область наісущественнейшіх таїнств християнської віри залишається для Аквінського поза філософського розуму і пізнання (наприклад, триєдність, воскресіння і т. д.). Проте між наукою і вірою немає суперечності. Християнська істина стоїть вище розуму, але вона не суперечить розуму. Істина може бути лише одна, бо походить від бога. Аргументи, які висуваються проти християнської віри з позицій людського розуму, суперечать вищому, божественному розуму, а коштів, якими володіє людський розум для такого протистояння, явно недостатньо. Філософія повинна служити вірі, теології тим, що релігійні істини представляє і тлумачить у категоріях розуму, і тим, що спростовує як помилкові аргументи проти віри. Цією роллю вона і обмежується. Філософія сама не може довести надприродну істину, але може послабити виставлені проти неї аргументи. Світ він представляв як систему, порядок, згідно з яким все розділено на кілька ієрархічно обумовлених ступенів. Сама широка ступінь - нежива природа, над нею підноситься світ рослин і тварин, з якого виростає найвищий ступінь - світ людей, який є переходом до надприродною і духовній сфері. Наісовершеннейшей реальністю, вершиною, першою причиною абсолютної, сенсом і метою всього сущого є бог. Аквінський з'єднує метафізику Аристотеля з платонівським уявленнями, це проявляється в поняттях есенції і екзистенції (сутності та існування). Будь-яке суще, як одиничне, так і божественний абсолют, складається з сутності (еssentia) і існування (esse, ехistensia). У бога сутність тотожна з існуванням. Навпаки, сутність усіх створених речей не узгоджується з існуванням, бо вона не випливає з їхньої одиничної суті.
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 31 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |