Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Загальна характеристика політичної думки епохи Відродження (Ренесансу).

Термін "Відродження" на початку означав факт відновлення в культурі видатних досягнень античної цивілізації, втрачених у епоху Середньовіччя. Згодом це поняття починає використо-иуватися на позначення усього комплексу змін, які відбувалися у Європі. Серед цих змін - формування національної державності, криза римо-като-лицької церкви, формування гуманістичної системи цінностей. Ця епоха припадає на середину XIV - початок XVII ст. і характеризується постанов­кою у центр уваги людини з її потребами та поглядами. Підставою для цього були економічні, духовні та інші чинники, зокрема, зростання авто­ритету науки, падіння впливу церкви, Реформація, крах схоластичної сис­теми, поширення раціоналізму.

Для епохи Відродження характерний гуманізм, визнання унікальності кожного індивіда, заклик до автономії особистості. Мислителі Відрод­ження вважали, що доля людини визначається не її знатним походженням, конфесійним статусом, а виключно її активністю, доблестю, благород-СТВОМ. Головними чеснотами особи стають громадянський обов'язок, без­корисливе служіння загальній справі. Ідеалом вважалася держава з рес­публіканським устроєм, яка опиралася на принцип рівності та справедли­вості, гарантією яких мало бути прийняття й дотримання законів, зміст иких гармоніював із єством людини.

Політична думка епохи Відродження у своєму розвитку пройшла три етапи:

1) гуманістичний або антропоцентричний (середина XIV - середина XV ст.). Характеризується протиставленням середньовічному теоцентриз-му інтересу до людини у її стосунках зі світом;

2) неоплатонічний (середина XV - перша третина XVI ст.). Відзна-чм< ться постановкою проблеми соціального буття;

3) натуралістичний (середина XVI - початок XVII ст.). На цьому етапі іикоми природи намагаються застосовувати до пізнання соціальної

ДІЙСНОСТІ.

4.2. Політичні вчення епохи Реформації. Реформація - це широ­кий антифеодальний і антикатолицький рух в І половині XVI ст., який зак­лав початок протестантизму. Реформація означала рух за необхідність удосконалювати церкву, світські порядки, правові інститути. Якщо для Відродження головним було визнання людської гідності, то провідною тенденцією Реформації було прагнення відновити чистоту християнської релігійності. Для Реформації дуже показова обов'язковість жорсткого підпорядкування людини громаді.

Лідером Реформації був М. Лютер, який виступав не лише проти за­силля папської влади, але й за зменшення влади церкви взагалі. У 1517 р., ставши свідком продажу індульгенцій, він прибив до дверей храму у м. Віттенберг свій твір "95 тез ", закликаючи до публічної дискусії. Про­відною думкою тез була неприпустимість перетворення продажу індуль­генцій у засіб збагачення церкви за рахунок духовного розбещення вірую­чих. Тобто, М. Лютер викривав користолюбство тогочасної верхівки католицької церкви, ставив під сумнів законність усіх покарань і пла­тежів, які церква накладала на віруючих. Хоча диспут над тезами був заборонений, вони сприяли об'єднанню різних верств громадян у боротьбі за релігійну та національну незалежність Німеччини.

Провідними ідеями М. Лютера були:

• необхідність всенародної боротьби з папством під проводом світської влади;

• безумовний послух народу світській владі;

• ідеалом є сильна та стабільна абсолютна монархія;

• світська влада не є ідеальною, а лише стримує явне зло;

• необхідним є законний примус з боку держави;

• монарх як суб'єкт верховної влади є вільним від морально-релігійних обмежень; його дії підвладні лише "судові розуму" та вищим законам;

• піддані мають право на незалежні переконання, а у випадку пере­слідування за них - право на опір.

Реформістський рух не був цілісний; в результаті розколу у ньому утво­рилося два напрямки: бюргерсько-князівський (очолював М. Лютер) і пле­бейсько-селянський (очолював Т. Мюнцер).

Реформація у розумінні Т. Мюнцера - це соціально-політичний пе­реворот, який повинні здійснювати селяни та міська біднота. Саме ці найзнедоленіші верстви суспільства здатні встановити новий суспіль­ний лад. Т. Мюнцер виступав за ненасильницьку ліквідацію феодаль­ного ладу і за встановлення такого порядку, в якому жоден христия­нин не мав би приватної власності, не посідав би урядової посади. Його ідеалом був суспільний устрій, позбавлений майнового розша­рування; оскільки всі люди рівні перед Богом, то всі вони повинні бути рівні на Землі.

Другим, крім лютеранства, напрямком Реформації був кальвінізм. Ос­новні його ідеї викладені у праці Ж. Кальвіна "Настанови в христи­янській вірі" (1536). На відміну від лютеранства, яке ставило церкву у за­лежність від держави, кальвінізм зберігав щодо останньої незалежність. Підкрита непокора і повалення правителя-тирана допускається, на думку Ж. Кальвіна, лише тоді, коли використані всі способи пасивної непокори, легальні форми боротьби. Найкращою формою правління Ж. Кальвін вва­жав олігархічну організацію управління державою. Ідеалом є встанов­лення теократії (республіки святих).

Ідеологом французького реформаторства був Ж. Боден. Він виступав на захист віротерпимості, вимагав сильної влади, котра б поважала за­кон, захищала свободу совісті. Ж. Боден першим сформулював і обгрун­тував поняття суверенітету як ознаки держави. "Суверенітет - це абсолют­на і постійна влада держави... Абсолютна, не пов'язана жодними закона­ми влада над громадянами і підданими". Серед суттєвих ознак сувереніте­ту держави Ж. Боден називав право видавати і скасовувати закони, ого­лошувати і заключати мир, призначати вищих посадових осіб, здійснюва­ти суд в останній інституції, помилувати. Вище за носія суверенітету є тільки Бог і закони природи.

Державу Ж. Боден визначав як правове управління багатьма родина­ми і тим, що їм належить, відповідно до справедливості та законів при­роди. Основною держави є сім'я. Ж. Боден вважав, що держава виникає шляхом завоювання, насильства, панування однієї групи над іншою. Ви­никнення різноманітних форм держави Ж. Боден ставив у залежность від географічного становища та природних умов кожного народу. Серед форм правління виділив демократію, аристократію, монархію; до пер­ших двох відносився негативно, бо при демократії дуже багато законів і и над, а загальні справи є в занепаді. Що ж до аристократії, то серед ІНйТних людей розумних небагато і, як наслідок, управляє нерозумна більшість. Найкращою фомою правління Ж. Боден вважав обмежену за­понами монархію, де суверенітет повністю належить монарху, а управ-ніппя країною здійснювалося б на аристократичних і демократичних принципах.

4.3. Вчення про політику Н. Макіавеллі. Італійський державний діяч та мислитель Н. Макіавеллі увійшов в історію політичної думки тво-|іпми "Володар" (1513), "Міркування на першу декаду Тіта Лівія" (1519), "Історія Флоренції" (1532) та ін. У центрі власного світобачення Н. Ма-кіинеллі поставив людину, яка у своїй діяльності керується приватними Інтересами, зумовленими прагненням зберегти та примножити власність. Мін писав: "Людина швидше пробачить смерть свого батька, ніж втрату ммііпа". Людський егоїзм вимагав створення держави, яка б врегулювала іишсдінку індивідів.

Н. Макіавеллі розглядав державу як певний політичний стан суспіль­ства, що характеризувався специфічними відносинами між володарями та підвладними, організованою політичною владою, юстицією, законами. Він виділяв такі конституційні види влади: монархія, аристократія, де­мократія. Кожен із цих видів був нестабільний; ідеальним є змішаний тип влади, який урівноважував би інтереси різних соціальних груп, багатих і бідних. Н. Макіавеллі виступав з ідеєю контролю та рівноваги: мож­ливість брати участь у управлінні державою надавалося одночасно мо­нарху, знаті та народу. "Тоді ці три сили будуть взаємно контролювати одна одну".

У праці "Володар" Н. Макіавеллі змалював образ правителя, який нехтував законами моралі та релігії під час боротьби за владу. Головним критерієм оцінки діяння правителя була могутність держави, задля досяг­нення якої можна використовувати будь-які методи і засоби. Н. Макіа­веллі дає правителю своєрідну індульгенцію на порушення моральних за­повідей.

Правитель, оточений ворогами, не може нікому довіряти і вимушений застосовувати насильство. "Необхідно бути лисицею, щоб розгледіти за­падню, і левом, щоб знищити вовків".

Що краще для володаря, запитує Н. Макіавеллі, щоб його любили чи боялися? Найкраще, щоб і любили, і боялися. Але оскільки цього немож­ливо досягнути одночасно, то потрібно віддати перевагу страхові, бо лю­бов через зіпсуту природу є слабка і мінлива, а страх перед покаранням завжди ефективний.

Довкола принципів Н. Макіавеллі завжди ведеться гостра полеміка, бо немає жодного політика, якому не доводиться вибирати між етичними принципами та практичною доцільністю. Г. Гегель запропонував розгля­дати "Володаря" не як відображення принципів політики, придатних для усіх часів і народів, а як реакцію на тогочасну ситуацію в Італії. У цьому контексті, на думку Г. Гегеля й багатьох інших мислителів, "Володар" -це велике творіння політичного розуму.

У цілому заслуги Н. Макіавеллі у розвитку політичної науки поляга­ють у тому, що він:

в відкинув схоластику, замінивши її раціоналізмом та реалізмом;

• заклав основи політичної науки;

• виступив проти феодальної роздробленості, за створення централізо­ваної Італії;

• увів у політичний лексикон поняття "держава" та "республіка" у су­часному їх розумінні;

• сформулював суперечливий, але вічний принцип "мета виправдовує засоби".

4.4. Політичні ідеї європейського соціалізму XVI - XVII ст.

Англійський державний діяч і політичний мислитель Т. Мор став все-і'иітньовідомим завдяки твору "Утопія" (1516). Утопія - це неіснуючий, вигаданий автором острів, на якому випадково опинився і прожив п'ять років моряк, розповідь якого лягла в основу книги. В Утопії існувала лише суспільна власність, бо вона гарантувала добробут населення і рівність усіх. Управління здійснювалося на основі законів, передбачалася детальна регламентація усіх сторін життєдіяльності громадян.

Органами управління Утопії були народні збори та сенат. З числа кандидатів, висунутих народом, сенат обирав правителя, посада якого Оула довічною (крім випадків, якщо він виявив нахил до тиранії). Припус­калося, що окремі питання могли виноситися на обговорення усього насе-ііемня острова. Найважливіші посадові особи обиралися із числа учених. Усі громадяни повинні працювати по шість годин щодня. Сімейне життя носило патріархальний характер; авторитет особи визначався її віком.

Т. Мор стверджує, що поки існує приватна власність, немає жодних шансів на оздоровлення соціального організму. "Де тільки є приватна класність, там навряд чи можливий правильний і успішний плин держав­них справ". Вихід у людства один - "абсолютне знищення приватної влас­ності". Утопія змогла позбавитися приватної власності; суспільству нале­жала земля й уся вироблена продукція. Достаток, у якому живуть утопійці, досягається примусовою працею, скороченням потреб, ліквіда­цією розкоші.

Т. Мор зазначав, що в Утопії існувало рабство, джерелами якого ста-ншіи полони, злочинці, які відбували покарання, а також люди, які були МСуджені до смерті у інших державах і викуплені у них. Рабство в Утопії не є спадковим, і самі раби могли бути звільнені зі свого стану.

Т. Мор мав великий вплив на наступних представників соціалістичної думки. Його утопія - це не лише форма вираження ідеалу, але й засіб кри­шки існуючого ладу. На відміну від нього, італійський мислитель Т. Кам-пинслла відкрито не критикує соціально-економічний лад. У творі "Місто Сонця" (1601) він висунув ідеал суспільного устрою, заснованого ції спільній праці та спільній власності. На чолі Міста Сонця стоїть Вер-ноиний правитель, іменований Сонцем, Метафізиком. Він є главою як і пітської, так і духовної влади, йому належить право прийняття остаточ­нім о рішення з усіх питань. На посту Метафізик знаходиться доти, доки не ('явиться людина, котра перевершує його знанням, науковими досягнення­ми, здатністю керувати державою. Метафізик здійснює верховну владу, опираючись на трьох радників: Пона (Міць), Сіна (Мудрість) та Мора (Любов). У Місті Сонця існує ще цілий шерег посадових осіб, які відають іузькими напрямками роботи. Ними обираються ті, "кого ще з дитинства нішінчають у школах найпридатнішими, щоб посісти їх". Посадові особи

змінюються з волі народу. Не міняються тільки четверо найвищих, якщо з власної волі вони не передадуть владу мудрішим.

Регулярно у Місті Сонця збирається Рада, на якій "присутні всі від двадцяти років і старші, і всім пропонується поодинці висловлюватися про те, які недоліки є в державі, які посадові особи виконують свої обо­в'язки добре, які - погано..." У Місті Сонця приватна власність ліквідова­на, землеробство та ремесла є справами колективної праці. Посадові осо­би слідкують за тим, щоб ніхто не отримав із виробленого більше, ніж йому належить. Держава втручається навіть у творчість поетів, вказуючи їм, у яку форму втілювати свій талант. Кожен крок громадян Міста Сонця спрямовується і контролюється. Неповторність кожної людини, ініціа­тивність, наявність власних своєрідних потреб особливої цінніості не ма­ють, бо домінують інтереси держави.

У інших творах Т. Кампанелли ("Монархія Месії", "Про царство Боже" та ін.). підкреслюється велике значення всесвітнього єднання в одній монархії усіх держав, що позбавило б людство від воєн, голоду, епі­демій.

4.5. Теорії природного права та суспільного договору. На­прикінці XVI - в першій половині XVII ст. у політичній науці активно роз­виваються теорії природного права та суспільного договору, розробника­ми яких були Г. Грацій, Т. Гоббс, Б. Спіноза, Дж. Локк та ін.

Голландський юрист і політичний мислитель Г. Гроцій є одним із зас­новників вчення про природне право та родоначальником міжнародного права. Його погляди викладені у трактаті "Про право війни і миру. Три книги". На думку Г. Гроція, люди на ранніх етапах були рівними, мали спільну власність. Цей "природний" стан характеризувався відсутністю держави та приватної власності. Але згодом принципи справедливості по­рушилися, виникла ворожнеча, розпочалися війни. З метою подолання не­нависті, створення нормальних умов для співжиття, люди уклали суспіль­ний договір і створили державу. У розумінні Г. Гроція, держава - це "дос­коналий союз вільних людей, укладений заради дотримання права та за­гальної користі". У державі існує громадянська влада, котра є верховною.

Г. Гроцій стояв біля витоків т. зв. "юридичного світогляду". Він по­ділив право на природне та волевстановлююче. Джерелом природного права є людський розум, а до його вимог відноситься утримання від заво-лодіння чужим майном, обов'язок дотримуватися обіцянок, відшкодуван­ня заподіяної шкоди, притягання людей до заслуженої кари та ін.

Мислитель не віддавав переваги жодній із форм правління; при ство­ренні держави народ міг вибирати будь-яку, але обравши, вже не мав права її змінити, окрім випадків крайньої небезпеки для існування само­го народу. Разом із тим, очевидним є його негативне ставлення до ти­ранії та надання переваги монархії та аристократії, хоча він не запере-

чував й проти демократичної форми правління. За своїм соціальним шістом держава у трактуванні Г. Гроція виступає як угода більшості проти меншості, як союз слабких і пригноблених проти сильних і мо­гутніх.

Новий раціоналістичний підхід до проблем суспільства і держави отри­мав свій подальший розвиток у творчості видатного голландського філо­софа та соціального мислителя Б. Спінози, Його політичні погляди викла­дені у праці "Богословсько-політичний трактат" (1670), "Етика" (1675), "Політичний трактат" (1677).

Б. Спіноза вважав, що люди первинно знаходилися у природному стані, де сила та могутність окремого індивіда складали сутність його природного права. Перехід до громадянського стану мислитель пов'язу-ішв із укладанням суспільного договору, поділом праці, різноманітністю піодських потреб, неоднаковими здібностями.

Мислитель обгрунтував ідею про невідчужуванні права особи, серед яких право на існування та діяльність, свободу совісті та думки, свободу і1 нова. Держава у Б. Спінози виступає носієм природних прав усього насе-пеіііія. Основними її функціями він вважав:

• впорядкування релігійного життя;

• забезпечення недоторканості власності;

• поширення освіти;

• гарантування безперешкодного ведення торгівлі;

• оцінка поведінки кожного;

• покарання злочинців;

• вирішення конфліктів, які виникають між громадянами;

• здійснення заходів, спрямованих на ведення воєн та її запобігання.

І>. Спіноза найкращою вважав республікансько-демократичну форму держави, хоча визнавав правомірність існування й інших форм, крім необ­меженої влади однієї людини.

1$ цілому Б. Спіноза увійшов в історію політичної думки як критик тео-ногічних політико-правових ідей, як один із творців світської доктрини Щржави і права.

Політична доктрина англійського філософа та політичного мислителя /' Гоббса викладена у працях "Філософські основи вчення про громадяни­на" (1642), "Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної та фОМпдянської" (1651). В основу теорії держави Т. Гоббс поклав уявлення про природу індивіда. Він вважає, що спочатку усі люди були рівними, мін' егоїзм сприяє виникненню у суспільстві стану "війни всіх проти всіх". Керуючись інстинктом самозахисту і намагаючись зберегти власне життя в умовах загальної війни, частина людей погодилася обрати правителя чи ПрІВНИЙ орган, який би завдяки своїй владі над людьми, поклав край за-РВЛЬНІЙ війні.

"Суспільний договір" за Т. Гоббсом полягав у тому, що індивіди пере­давали своє право на самоврядування одній авторитетній особі, яка у свою чергу брала на себе зобов'язання діяти в ім'я усіх. Для укладення суспільного договору необхідною була згода більшості, а меншість по­винна була підкоритися їй. Об'єднана у такий спосіб сукупність людей складала державу. Після укладення договору громадяни втрачали усі свої попередні права (крім тих, які суверен вирішує їм залишити); вони не могли змінити встановлену форму правління. Громадяни не мали права на повстання, крім випадків самозахисту, якщо суверен не забезпечував підданим безпечне життя.

Т. Гоббс розрізняв держави, що виникають внаслідок добровільної згоди громадян, та держави, що утворилися за допомогою фізичної сили. Він називає три основні форми держави - монархію, аристократію, де­мократію. Найкращою, на думку Т. Гоббса, є монархія, бо вона най­повніше виражає і реалізовує абсолютний характер влади держави, у ній загальні інтереси дуже тісно співпадають із приватними інтересами суверена.

Услід за Н. Макіавеллі та Г. Гроцієм, Т. Гоббс почав розглядати дер­жаву не через призму теології, а виводить закони її розвитку із розуму та досвіду.

Політичне вчення англійського філософа та політичного мислителя Дж. Локка викладене у праці "Два трактати про правління" (1690). На думку Дж. Локка, до виникнення держави люди перебували у природному стані, але він не характеризується як "війна всіх проти всіх". Для природ­ного стану притаманна рівність, право особи розпоряджатися своєю влас­ністю, але у суспільстві були відсутні органи, які б об'єктивно вирішува­ли конфлікти між людьми, карали злочинців, і це спричинило обстановку невпевненості, напруги. Для надійного забезпечення природних прав, рівності та свободи, захисту особи й власності люди створили державу. "Будь-яке мирне утворення держави мало у своїй основі згоду народу", -писав Дж. Локк.

Внаслідок утворення держави індивід, на думку Дж. Локка, не втра­чав усіх своїх прав, а лише право на вироблення та реалізацію законів. Політичну владу він визначав так: "... це право створювати закони з пра­вом застосовувати смертну кару і, відповідно, усіх менших покарань для регулювання та охорони власності; це право використовувати силу сус­пільства для проведення у життя законів, для захисту держави від інозем­ного втручання - і все це в ім'я суспільного блага". Цілісність держави та виконання нею своїх основних завдань, на думку Дж. Локка, здатне забез­печити конституційне правління, при якому влада була б обмежена зако­ном і поділена. Перше місце відводиться законодавчій гілці влади як вер­ховній (але не абсолютній) у державі. Інші гілки влади повинні підпоряд-

ковуватися законодавчій владі, але вони (особливо, виконавча влада) ма­ють великий вплив у державі.

Вчення Дж. Локка було класичним відображенням ідеології ранньо-оуржуазних революцій. Воно ввібрало у себе досягнення передової науко-ної думки XVII ст. та прогресивні досягнення політико-правового знання. Дж. Локк сформулював політичні принципи, які лягли в основу усіх де­мократичних правових держав світу. Його вважають основоположником пібералізму та сучасного конституціоналізму.