Читайте также:
|
Після Г.Сковороди вперше з новою силою зазвучала філософія українського духу у творчості Великого Українця, Генія і Пророка Т.Г.Шевченка (1814-1861). Ця філософія глибоко індивідуальна, особиста і, грунтувалась на національній ідеї українського народу, його ментальності. У цій філософії — відображення щирої і беззахисної у своїй відкритості душі мислителя, розвитку відтвореного розуму, інтелекту, що простежує життя людське у всеоб'ємності: і в конкретній долі сестри-кріпачки, і в історичній долі цілих народів. Філософія тому й є мудрістю, що вона здатна творити світоглядне диво: особистий, внутрішньо-мистецький світ Тараса Шевченка, переплавлений в литво філософських узагальнень, постав у таких образах, в яких сам народ упізнавав свою душу, прочитав свою історію, зазирнув у своє майбутнє. Філософія Т.Шевченка виростає насамперед з конкретно-узагальненого ставлення до любові, надії і віри. Саме з любові до України виникає шевченківська філософія пробудження людської гідності, смутку-жалю знівеченого життя, сили протесту і бунтарства. Улюблений герой Шевченкових поезій і картин — лицар народний, повстанець-гайдамака, козак-запорожець, що виступає оборонцем рідного краю, носієм народної правди і честі. Гнів мислителя спрямований передовсім проти різних утискувачів, прийшлих і доморощених. Філосфський подвиг Т.Шевченка, вся вибухова сила його творчості полягає в тому, що він зумів серед мертвої тиші, яка покірливо мовчала задухою страху, ненависті, підозри, загальної заціпенілості, посіяти надію. Життя цієї надії починається з оспівування свободи. Шевченко показує, що нездоланність людського духу виявляється і в тому, що безстрашних співців свободи народжують найпохмуріші часи, бунтівний голос покривджених соціальних низів. Вінець Шевченкової творчості — це спів свободі, уславлення свободи, цієї першої й неодмінної передумови людського поступу, добробуту й щастя. До найволелюбніших книг усіх часів належить "Кобзар", він наскрізь просякнутий прагненням свободи, передчуттям її неминучості. Шевченківська творчість пронизана вірою в незнищенність людини, вірою в те, що людина ніколи не змириться з безправством, рабство ніколи не визнає за норму існування. Філософський характер творчості Т.Шевченка відображає її народність, коли кожне явище життя розглядається мовби очима народу, з позицій народу, кожна подія минувшини чи сьогодення вимірюється мірою народної моралі, чистотою й цнотливістю душі трудової людини. Завдяки народності виявляє себе оригінальність шевченківського бачення світу, інтенсивність його світосприймання. Для філософії Т.Шевченка характерне нове, мистецько-поетичне розуміння співвідношення стихійного і закономірного. Так, поезія Т.Шевченка багато в чому зобов'язана фольклорній стихії, в якій синтезувались в єдине ціле безпосередні враження життя і символіка народної пісні, буйна уява народної міфології і надбання світової культури, скарби знань, що відкрились художникові-професіоналові. Шевченкова філософія багата емоційною наснагою образів, широтою і діяльністю асоціативного мислення. В ній крізь людський біль, крізь індивідуальне раз у раз проступає вселюдське: біблійна далеч історії тут мудро перегукується із сьогоденням, досвід минувшини — з сучасним життям і прагненням народів світу. У цьому розумінні філософія Т.Шевченка невичерпна. Нові, прийдешні покоління знаходитимуть у ній синтез народного і вселюдського досвіду, як ми знаходимо його в книгах древніх, що вік їхній вимірюється тисячоліттями.
13 Формування середньовічної філософської думки.Філософія і технологія Аврелія Августина.
Середньовічна філософія у своїй основі є філософія феодального суспільства. Починає свою історію ця філософія в лоні пізньоантичної елліністичної культури, коли увага стала зосереджуватися на внутрішньому, духовному світі особистості. Творцем усього є дух. Дух - це воля, віра, це світ людини, що перетворює все тілесне. Вищим критерієм реальності проголошується духовність. Дух протиставляється тілу. Краса переноситься на дух, а тіло розглядається як джерело гріховності, тому воно огидне, бридке.На цьому ґрунті починає формуватися середньовічна філософська думка. Поступово основні положення християнського віровчення стали приймати форму основних принципів релігійно-філософського теоретизування та світогляду. Поняття "софії" стало розглядатися як "Логос" - слово Боже, що несе віруючим істину.Сам світ поділяється на божественний, духовний і плотський, земний, гріховний. Світ божественний оголошується як справжній, а світ земний - "неістинним", бо створений Богом з "ніщо". Людина постає духовною, такою, що має душу, а не просто тілесною (природною) істотою. Кровноспоріднені зв'язки, етнічна спільність замінюється "справжньою" священною спільнотою - духовністю. В Біблії йдеться, що " нема юдея, ні грека... бо всі ви один у Христі ісусі". Християни, як новий обраний народ, отримують схвалення свого "божественного буття" благословенням церкви.Свій початок середньовічна філософія бере з так званої патристики - терміну, що означає сукупність вчень християнських мислителів II - VIII століть. "Надрозумні" догмати осягаються одкровенням, а це - галузь віри, теології. "Сила Бога не може бути пізнаною в усій своїй повноті із пізнання чуттєво сприйманих речей, з чого випливає, що його сутність не може бути споглядальною". Отже, згідно з вченням Томи, віра має перевагу над розумом, наукою, "Корисно, щоб розум займався догматами віри, але щоб не став високої думки про себе, що зрозумів їх або довів". Те, що є хибним з точки зору теології, не може бути визнано істинним в науці і філософії. "Те, що подано Богом в одкровенні, слід сприймати на віру".В цій площині Тома вирішує питання взаємозв'язку держави і церкви. Згідно з його вченням, не лише церква, а й держава засновані Богом. Але державні і світські установи покликані виконувати другорядну роботу, в той час, як церковні інститути повинні здійснювати безпосереднє керівництво суспільством, а тому перші мусять бути підпорядковані другим.Серед західних "отців церкви" найбільший вплив на подальший хід розвитку середньовічної філософії мав Августин Аврелій (Блаженний)Августин - найвидатніший представник середньовічної філософії. Формулою його вчення було: "Я хочу пізнати Бога і душу, а більше - зовсім нічого".Бог у філософії Августина - це єдине, досконале, абсолютне буття. Бог створив світ, постійно його оберігає і продовж/є його творити. У Августина, як і у Платона, існують два світи. Світ ідеальний існує у Богові, а реальний - у просторі, що виник внаслідок втілення ідеї в матерію. Так Августин створює власний християнський варіант вчення Платона про ідеї..В центрі уваги у Августина - вчення про віру. З його точки зору, віра є особливого роду мислення. Це мислення зі згодою, з схваленням..А.Августин вважав за необхідне посилити віру доказами розуму. Він відстоює внутрішній зв'язок віри і знання і тим самим розробляє теорію гармонії віри й розуму. В роботі "Про християнську науку" А.Августин писав, що людські знання, розум повинні бути інструментом розповсюдження і зміцнення християнської віри. Тому він і розглядав різні галузі знань. "Мудрістю, - писав він, -
[16] Відродження
Відродженням в історії називають сукупність філософських учень, створених у період розпаду феодального й зародження капіталістичного суспільства. Це посередницька ланка між середньовічною схоластикою і науково-філософським мисленням Нового часу, перехідна розумова епоха. Вона характеризувалась незавершеністю, неоднорідністю теоретичної свідомості. Незважаючи на те, що вона переборола схоластику, все ж успадкувала від неї її безліч рис. Це було звільнення думки від схоластичної мудрості, коли схоластичний раціоналізм поступився вільним формам пізнання. Ідейними джерелами цієї філософії були: антична філософія (вчення Платона і неоплатонізм, очищена від середньовічних перекручень філософія Арістотеля, матеріалістичні концепції, зокрема епікуреїзм); єресі, які розхитували догматичну офіційну релігійну ідеологію; східна (насамперед, арабська) філософія; передові тенденції середньовічної філософії, зокрема номіналізм, раціоналістичні та емпіричні тенденції в теорії пізнання. Здійснювався докорінний перелом у поглядах на природу. Всесвіт став предметом дослідницького інтересу. З'являлись натуралістичні вчення про нескінченність і нествореність світу. Цьому сприяли й епохальні відкриття (особливо геліоцентрична концепція М.Коперніка), винаходи XV—XVI століть, розвиток нових галузей промисловості. Істотною рисою філософії Відродження, як і всієї культури тієї доби, був гуманізм, у якому виразилися різнобічні запити людської особистості. Будучи відображенням своєї епохи, філософія Відродження не була простим відновленням античних концепцій. Вона мала й свій власний, досить багатий зміст. У ній прослідковуєть-ся боротьба матеріалістичних тенденцій з ідеалізмом. Важливою рисою цієї філософії було прагнення пояснити існування нескінченного матеріального світу, розуміючи його як такий, в якому панує єдиний закон причинно-наслідкових зв'язків. До найважливіших проблем філософії Відродження треба віднести: онтологічні (точніше — натурфілософські) проблеми, зокрема питання про сутність матерії, руху і його джерел; гносеологічні; філософські аспекти політики, етики, естетики тощо. Гуманізм Нова епоха принесла новий світогляд. Ідейний зміст культури Відродження, що відобразився в наукових, літературних, художніх, філософських творах, склав гуманістичне світобачення. Гуманізм такої своєрідної культурної епохи, як Відродження, мав цілий ряд особливостей. Важливу роль у формуванні ренесансного гуманізму відіграла антична традиція, схиляння перед досягненнями древніх греків і римлян. Гуманісти вони вважали себе прямими спадкоємцями античної культури з її абсолютно іншим, ніж християнське, ставленням до життя. Основною ознакою культури Відродження, на противагу церковно-феодальній культурі, є її світський характер. Люди Відродження піддавали критиці систему феодального світогляду, їм були чужі його ідеали і догми. Систему нових поглядів визначають як антропоцентризм. Людина, а не божество стоїть в центрі світогляду гуманістів. Ідеал гуманістичної культури - всебічно розвинена людська особистість, здатна насолоджуватися природою, любов'ю, мистецтвом, досягненнями людської думки, спілкуванням з друзями. Гуманісти схилялися насамперед перед “сильними” особистостями, їх ідеал мав на увазі лише вибраних і не поширювався на народну масу. Цей світогляд приховував у собі схильність до утвердження особистого успіху, самоутвердження будь-якою ціною. Новий світогляд об'єктивно містив заперечення релігії: в центр світобудови ставилася людина, а не Бог, знання, а не віра. Однак не можна спрощувати взаємовідносини гуманістів і церкви. Вони не були атеїстами, їх критика не торкалася основ релігії, відкидалися лише крайнощі. Серед гуманістів було багато духовних осіб (Микола Кузанський був єпископом, священиком став Франческо Петрарка), часто церковні сановники, в тому числі Папи римські
[17] К главным представителям пивничного гуманизма принадлежит Дезидерий Эразм Роттердамский (1469—1536), голландский мыслитель, вдохновенный писатель и ученый, филолог, философ и богослов. Эразм требовал возврата к подлинной, истинной христианской морали. Христианство должно избавиться от догматизма, от схоластической псевдонаучности, оно должно стать этикой, руководствующейся истинным учением Христа. Аскетизм, отказ от земной жизни и ее даров, является аморальным, смысл жизни состоит в использовании жизненных благ. В этом христианство должно учиться у классической древности. Философия должна сойти «с неба на землю», заниматься основными вопросами естественной жизни человека. Критика паразитической жизни духовенства и церковных бесчинств сближала Эразма с Реформацией, однако сам он не перешел на сторону лютеранства. Он опасался социально-политических последствий Реформации, поэтому начал искать компромиссов и примирения. Он верил, что очищение церкви от догматизма возможно без разрыва с католической традицией. Эразм полагал, что гуманизация общества и изменение в церковных отношениях могут быть достигнуты при помощи образования под руководством просвещенного правителя. Эти утопические воззрения приблизили его к воззрениям Томаса Мора. Великий французский гуманист Ренессанса Мишель де Монтень (1533—1592) был одним из современников гугенотских войн, приведших многих людей к отчаянию и безнадежности. Монтень, как решительный противник схоластики, отвергал бессодержательную академичность университетской философии, которая подчинилась авторитетам (Аристотеля, Платона и др.). Он делал упор на самостоятельность суждений, образцом для которых могло быть свободомыслие античной философии. Характерной чертой мышления Монтеня является скептицизм, однако это особый скептицизм, вытекающий из критики жизни, но не в духе пессимизма, а в духе любви к жизни. При помощи скептицизма он хотел избежать фанатических страстей. Подобно Декарту, скептицизм был для него лишь методом достижения истины при опоре на собственный разум, без слепого подчинения авторитетам. Осознание своего ограниченного, несовершенного познания является предпосылкой следующей ступени познания, которое Монтень понимает как процесс. В равной степени он отвергал как самоуспокоенность, самодовольство и догматизм, так и пессимистический агностицизм. Этическое учение Монтеня является натуралистическим. Против схоластической модели «добродетельной» жизни, против ее суетности, сумрачности он выдвигает гуманистический идеал яркой, любвеобильной, умеренной добродетели, но при этом достаточно мужественной, непримиримой к злобе, страху и унижениям. Этика Монтеня является полностью земной; аскеза, согласно его взглядам, бессмысленна. Человека нельзя вырвать из естественного порядка, из процесса возникновения, изменения и гибели. Монтень отстаивает идею независимости и самостоятельности человеческой личности. Его индивидуализм направлен против лицемерного конформизма, против того положения, когда под лозунгом «жить для других» часто скрываются эгоистические, корыстолюбивые интересы, в которых другой человек выступает лишь как средство. Он осуждает безразличие, подлость и подобострастие, которые душат самостоятельное, свободное мышление человека. К богу он относится скептически: бог непознаваем, поэтому он не имеет никакого отношения к делам человеческим и поведению людей; он считает бога неким неличным принципом. Его воззрения на религиозную терпимость были весьма прогрессивны: ни одна религия не "имеет преимуществ перед истиной.
19. Соціальні теорії епохи Відродження (Нікколо Макіавеллі, Жан Боден, Томас Мор, Томмазо Кампанелла). Нікколо Макіавеллі – італійський громадський діяч, історик, письменний чи не найвідоміший політичний філософ Європи в притул до сьогодення. З 1502 року займав важливу посаду у Флоренській республіці. Протягом 10-ти років був правою рукою голови уряду Содеріні. Найвідоміші з його творів: «Історія Флоренції», «Нотатки перші десять книг Тита Лівія», «Державець». В основному і головному «Державець» - політичний трактат, в якому викладенні дві концепції. Перша з них – конкретна політична концепція в якій він обґрунтовує ідеї об’єднання роздробленої, пограбованої і приниженої Італії в єдину державу. При цьому він не бачить інших засобів обєднання окрім військової сили, керованої розумним, вольовим правителем. Друга концепція – загальна і ідеолого-політична. В центрі уваги Макіавеллі стояла проблема реалізації політичних цілей. Державцю в ході своєї мети, перетворенню в її результат слід використовувати всі ті засоби які дійсно дозволяють їх здійснити. Політику потрібно бути моральним, політик який прагне до своєї мети, повинен докладати усі зусилля до того, щоб бути моральним або хоч створювати ілюзорне уявлення про це. «Макіавеллізм» став синонімом політики, яка керується принципом «мета виправдовує засоби». Макіавеллізм засуджується як теорія і практика використання влади, яка нехтує моральними критеріями, яка виходить з того, що єдиним законом є успіх будь-якою ціною.
Жан Боден свої соціальні політичні погляди виклав в роботах – «Шість книжок про державу», «Метод легкого вивчення історії», в яких обґрунтовується потреба в створенні міцної державної влади. Боден ставить інтереси держави в вище релігійних. Основою держави є сім’я. Заперечував божественне походження держави, яку він визначає як правову владу, що вирішує проблеми сім’ї. Єдиним абсолютним джерелом права повинен бути монарх. Майнову нерівність в суспільстві, що ґрунтується на приватній власності, вважав необхідним природним фактором.
Томас Мор відомий як автор «Утопії», де змалював суспільство про яке він мріяв, суспільство, де нема приватної власності, де панує справедливість і рівний розподіл суспільного багатства. Мор кожне місто поділяє на чотири рівні частини, у середині кожної є ринок. На ці ринки господарі зводять свої вироби і будь-хто без грошей бере стільки скільки йому потрібно. Робочий день потрібен тривати шість годин. Він писав, що у вищій мірі є безумством ставитись до краси, стати ледачим, заподіювати шкоду здоров’ю. Утопійці живуть в умовах демократичного правління, все виробництво ґрунтується на ручній техніці.
Томмазо Кампанелла є автором цілого ряду робіт: «Місто сонця», «Про християнську монархію», «Про церковну владу». В ідеальному суспільстві у Кампанелли спростовані власність і сім’я, діти виховуються державою. Праця обов’язкова для всіх, робочий день скорочений до чотирьох годин. Державний устрій Сонячного міста являє собою теократичну систему, на чолі якої стоїть жрець. Майбутнє суспільство він бачив у вигляді всесвітнього обєднання людей, яке очолює Папа. Політична, світська влада тісно переплітається з церковною, духовною.
20. Емпіричний напрямок у філософії Нового часу (Френсіс Бекон, Томас Гоббс, Джон Локк, Давид Юм) Ф. Бекон – родоначальник нової форми англ. матеріалізму тогочасної експериментальної науки. Бекон обґрунтував в теорії пізнання принцип емпіризму, який основним джерелом знань вважає дослід. З цього принципу він виводить пріоритет індуктивного методу і фактично стає його фундатором.Визначив 5 класів: 1.примари, які стоять на шляху істинного пізнання,2.примари роду,3.примари печери – зумовлює індивід. Особливості людини,4.примари площі – зумовлені неправильним слововживанням,5.примари театру – схильність людей вірити загальноприйнятим віруванням.
Томас Гоббс сенс пізнання бачить у раціональному виясненні причин. Знання істини, осягнення суті явищ можливе лише завдяки розумовій діяльності. Дослід у Гоббса виступає джерелом первісного знання, яке потім підлягає обробці розумом. Чуттєве і раціональне повинне бути в єдності, але провідною формою пізнання є раціональне. Поглибити і далі конкретизувати емпіричну методологію спробував видатний філософ-матеріаліст XVII ст. Джон Локк (1632–1704) у працях: "Досвід про людське розуміння" (1690), "Два трактати про державне управління" (1690), "Думки про виховання" (1693), "Розумність християнства" (1695), які справили значний вплив на подальший розвиток філософської і суспільної думки як на Британських островах, так і на континенті.Основне завдання своєї філософії Локк вбачає в дослідженні пізнавальних здібностей та здатностей людини, у виявленні джерел походження людського знання. Дослідження даних проблем він починає з критики теорії вроджених ідей Декарта. Локк доводить, що всі ідеї і поняття людини виникають внаслідок дії речей зовнішнього світу на органи чуття людини. Він розробляє сенсуалістичну (зепзиз – відчуття) теорію пізнання, згідно з якою джерелом усіх знань є відчуття. Душа людини від природи є "чистою дошкою" {tabula rasa), на якій "чуттєвий досвід малює свої візерунки".Пізнання Локк розглядав як результат чуттєвого досвіду індивіда і поділяв його на дві сфери: зовнішній досвід, об'єктом якого є зовнішній світ, та внутрішній, об'єктом якого є діяльність душі людини. Із цих двох джерел, на думку Локками дістаємо усі наші прості ідеї – найясніші і найочевидніші. Далі пізнання здійснюється через діяльність розуму, який сприймає прості ідеї, співставляє їх, поєднує, порівнює, класифікує, створюючи складні ідеї. Наприклад, складна ідея "друг" є результатом комбінації простих ідей: людина, любов, дія, благо; складна ідея "Бог" є результатом простих ідей рефлексії: безкінечність, існування, тривалість, задоволення, щастя, сила.Далі розвиток емпірико-сенсуалістичної гносеології вже у XVIII ст. продовжує Давид Юм (1711–1776) у працях: "Трактат про людське пізнання" (1748), "Дослідження про принципи моралі" (1751). Проте позиція Д. Юма відрізняється від концепції Д. Локка, зокрема в питанні про джерело наших відчуттів. Якщо Локк вбачав джерело відчуттів людини в природі світу, то Юм вважає, що ми, в принципі, не можемо знати, чи існує зовнішній світ, природа, чи ні.
21. Раціоналістичний напрямок у філософії Нового часу (Рене Декарт, Бенедикт Спіноза. Основоположником раціоналістичного напрямку був французький філософ Рене Декарт (1596–1650). Основні погляди викладені у працях: "Міркування про метод" (1637), "Роздуми пропершу філософію" (1641), "Начала філософії" (1644), "Пристрасті душі" (1649).Як і Ф.Бекон, Р.Декарт підкреслює практичне значення науки як знаряддя прогресу. Проте свою методологію він будує на принципах раціоналістичної дедукції, а експеримент визнає лише як передумову пізнання, що має підпорядковуватись раціонально-математичному мисленню.Суть свого дедуктивного методу Декарт сформулював у відомих чотирьох правилах. За істинні, згідно з першим правилом, можна вважати лише ті положення, які не викликають ніякого сумніву, істинність яких для розуму самоочевидна. Піддавай усе сумніву! У другому правилі формулюється вимога аналітичного вивчення природних явищ. Кожну складну проблему слід ділити на простіші і робити це доти, доки не прийдемо до ясних та очевидних речей. Третє правило вимагає "дотримуватись певного порядку мислення", який полягає в тому, щоб починати з найпростіших і доступних для пізнання предметів і поступово сходити до складніших і важчих. Отже, засадними елементами раціоналістичного методу Декарта є дедукція та інтуїція. Четверте правило орієнтує на досягнення повноти знання, на послідовність та ретельність дедуктивного виведення і вимагає повного переліку, детального огляду всіх ланок. Вихідні самоочевидні положення Декарт кваліфікує як інтуїтивні. Прообразом їх є аксіоми математики, зокрема геометрії.Шукаючи такі самоочевидні вихідні інтуїції, що не викликають ніякого сумніву, Декарт доходить висновку, що в основі їх лежить положення: "Я мислю". Далі Декарт робить другий крок: "Мислю, отже існую"). Тобто від здатності мислити переходить до істоти, яка мислить.Раціоналістичну методологію після Р.Декарта продовжує розвивати нідерландський філософ Бенедикт Спіноза (1632–1677) у працях: "Короткий тракт про Бога, людину та її щастя", "Трактат про вдосконалення розуму", "Етика" (1677).Можливість пізнання Спіноза обґрунтовує єдністю душі і тіла. Зовнішні предмети, діючи на наше тіло, діють також і на душу, викликаючи в ній певні враження, уявлення. Спіноза заперечує і критикує теорію вроджених ідей Р.Декарта, проте визнає наявність у людей вроджених здібностей здобувати знання. Завдання людини полягає в тому, щоб удосконалювати цю природжену здатність до пізнання.. Він розрізняє чотири способи надбання знань, що вичерпують, з його точки зору, всю пізнавальну діяльність людини. Перший полягає в отримані знань завдяки чуткам. Цей спосіб Спіноза відкидає як непридатний. Другим способом є добування знань із безладного неупорядкованого досвіду, що не визнається розумом і базується на випадкових спостереженнях. Цей шлях дає змогу отримати лише неповні та поверхові знання про одиничні речі. За допомогою третього способу виводиться знання про сутність речей за аналогією з іншими. Це знання потребує доведення. Четвертий спосіб пізнання – це шлях, коли істина осягається розумом безпосередньо, за допомогою інтелектуальної інтуїції.. Логічна дедукція та інтелектуальна інтуїція є у Спінози вищими видами пізнавальной діяльності, завдяки яким осягаються сутнісні характеристики дійсності.
22. Французький матеріалізм XVIII ст. (Жюльєн Ламетрі, Дені Дідро, Поль Гольбах, Клод Гельвецій).Жюльєн Ламетрі – французький філософ, належав до прихильників радикального матеріалізму. Він писав: «людина є машиною, що у всьому Всесвіті існує лише одна субстанція, яка різним чином видозмінюється». Вивчити людину можна лише спираючись на механіку її тіла. Про механічний підхід у розумінні людини свідчить сама назва його роботи «Людина - машина». Ламетрі не поділяє думку Декарта, який зводив суть матерії до протяжності. Істинно суттєвою властивістю матерії на його думку є здатність до активності і чутливості. Цю думку поділяв і Дені Дідро. У слід за Локком Ламетрі заперечував існування природжених ідей, оскільки всі ідеї виникають на грунті відчуття. Стверджуючи положення – «людина - машина», Ламетрі доводить непотрібність у принципі всієї релігії. Світ існує сам по собі. Людина створила собі богів, тому що не пізнала природи. Освічена людина перестає вірити в забобони.
У поглядах Дідро видно схильність розглядати все як таке, що розвивається. Світ постійно зароджується і помирає, він ніколи не стоїть на місці.
Поль Анрі Гольбах – французький філософ, соратник Дідро і Гельвеція. Згідно Гольбаху, людина є продуктом природи і у неї немає ніяких підстав визнавати себе привілейованою істотою природи. Людина є річ серед речей. Вона не є вільною у своєму житті. Суть людської природи полягає у намаганні самозбереження, досягненні особистого блага і щастя. Суспільство необхідно розумно розбудувати, тобто створити розумний політичний устрій, розумні закони і людську мораль. Природа у Гольбаха виступає як сукупність різних рушійних сил матерії. Рух притаманний матерії, бо окрім матерії що рухається, не має нічого. Так як рух є універсальним, то природа підкорена універсальним закономірностям. Фатальність згідно Гольбаха – це вічний необхідний непорушний порядок, який встановлений у природі. «Все спостережуване нами неминуче, тобто не може бути іншим ніж воно є».
Клод Гельвецій – фран. Філософ і психолог автор праць «Про людину», «Про дух». Так само як Ламетрі і Гольбах, Гельвецій відносив людину до загальної системи природи. Людина невіддільна від природи і підкорена тим же закономірностям, що і решта природи. Людські потреби, пристрасті, ідеї, судження, вчинки Гельвецій виводим із чуттєвої здатності людей відчувати. Фізичні потреби за Гельвецієм є основною рушійною силою в людині, мотивом усієї діяльності є самолюбство людини. Релігійні погляди встановлюються не розумом, не істиною, а насиллям. При створенні загальноприйнятих поглядів насилля, шахрайство завжди відігравали більшу роль ніж розум та істина. У виховання Гельвецій вбачав універсальний механізм вирішення суспільних проблем. Основою правильного виховання він визнавав «правильні закони» суспільства.
В центрі уваги, поглядів фран. Філософів були питання природи, людини, Бога. Людину вони намагалися пояснити, як частину природи, що зв’язана з рештою природи, реальними фізичними відношеннями. Природа на їх думку існує сама по собі, матерія є будівельним матеріалом природи, вона – вічна, володіє рухом, як своєю необхідною властивістю.
23. Кантівська філософська система про походження пізнавальної діяльності. Концепція світу «речей для нас» і світу «речей у собі»
Родоначальником німецької класичної філософії вважається 1ммануїл Кант. В його творчості умовно виділяють два періоди: докритичний (до 70-х років XVIII ст.) та критичний. Для першого властиве захоплення природничими науками, натурфілософською проблематикою. А другий період, протягом якого власне і розвивається кантівська філософська система, присвячений вивченню походження пізнавальної діяльності, її закономірностей та меж.У критичний період Кант створює філософські праці, які стали подією в історії людської культури: "Критика чистого розуму", "Критика практичного розуму", "Критика здатності судження", присвячені осмисленню філософії як науки, гносеології, проблем людської свободи та моральності і т.ін. Філософія, з його точки зору, має відповісти на такі питання: "Що я можу знати?", "Що я маю робити?", "Чого я можу сподіватись?" Відповідь на такі питання і гарантує філософії її високу місію законодавиці розуму. Таку місію, на думку Канта, може виконати лише трансцендентальна філософія, яка є системою усіх принципів чистого розуму.Філософія поділяється ним на практичну і теоретичну.Практична філософія, філософія моральності, філософія звичаїв містить принципи апріорі, які визначають і роблять необхідно обумовленою всю нашу поведінку. А теоретична філософія має бути теорією наукового пізнання, яка б містила в собі усі принципи чистого розуму, побудовані виключно на поняттях теоретичного знання всіх речей.Кант виділяє два види знання: досвідне (апостеріорне) та незалежне від досвіду (апріорне). Апріорні знання – це знання, що передують досвіду, обумовлюють його і незалежні від нього. Апріорні знання існують у трьох видах пізнання: математиці, теоретичному природознавстві та в метафізиці як теоретичній філософії. Кант у даному випадку намагається поставити і спробувати вирішити важливу проблему гносеології – проблему діалектики взаємозв'язку та взаємопереходу чуттєвого та раціонального у пізнанні.Розробляючи проблеми гносеології, Кант відштовхувався від концепції "речей у собі". Процес людського пізнання, на його думку, починається з досвіду. Існує дві чисті форми чуттєвого наочного уявлення (чуттєвого досвіду): простір та час. Вони упорядковують відчуття, розміщуючи їх у просторі та часі, і є принципами апріорного знання. Суб'єкту протистоїть незалежна від нього об'єктивна реальність ("річ у собі"). Речі у собі, діючи на наші органи чуття, викликають відчуття, які не дають ніякого знання про речі як такі. Світ людини, вважає Кант, це предмети та явища ("світ речей для нас"), які упорядковуються людською свідомістю. Таким чином, у Канта виникає два світи: перший – світ явищ, який існує в нашому досвіді, у просторі та часі; і другий – світ речей у собі, який не досліджений для пізнання і перебуває поза простором і часом, за межами людської свідомості. Далі Кант висуває концепцію трьох сходинок пізнання: чуттєвого споглядання, розсудку та розуму.Кант виділяє чотири антиномії: 1) світ є кінечним у просторі і в часі (теза) – світ є безкінечним у просторі і в часі (антитеза); 2) все у світі є простим і неподільним (теза) – все у світі є складним, і все можна розділити (антитеза); 3) в світі існує свобода (теза) – в світі немає свободи, все відбувається за законами природи, тобто з необхідності (антитеза); 4) існує Бог як першопричина світу (теза) – не існує ніякої першопричини світу (антитеза).
24. Гегель про світовий розвиток як історичний процес саморозвитку абсолютної ідеї. Розробка діалектичного методу. Якщо в цілому характеризувати філософію Гегеля, то потрібно сказати, що це найвідоміший філософ об'єктивного ідеалізму, який у рамках своєї об'єктивно-ідеалістичної системи глибоко і всебічно розробив теорію діалектики. Основні праці: «Наука логіки», «Енциклопедія філософських наук», «Феноменологія духу», «Філософія права», «Філософія історії» та ін. В коло його інтересів входили всі сфери життя – природа, людина, її свобода, закономірності суспільного життя, логіка, право тощо.Заслуга Гегеля полягала також у тому, що він весь природний, історичний і духовний світ вперше подав у вигляді процесу, тобто у вигляді руху, змін, у перетвореннях, у розвитку. Але цей універсальний процес він відобразив своєрідно – ідеалістично. Гегель вважав, що об'єктивно, незалежно від нас існує абсолютний Дух, як самостійна, універсальна, духовна субстанція світу. Цей абсолютний Дух. абсолютна ідея чи розум, постійно розвиваючись, на певному його етапі породжує, «відпускає з себе своє інше» – природу, яка в свою чергу, розвиваючись, породжує «суб'єктивний» Дух – людину, мистецтво, релігію і найвищий прояв цього духу – філософію. Обґрунтовуючи ідею розвитку, Гегель сформулював основні закони діалектики, показав діалектику процесу пізнання, довів, що істина є процесом В основі всієї гегелівської системи є розвиток. Першим законом розвитку є закон переходу кількості в якість.Другий закон – закон заперечення заперечення – розкриває механізм самого розвитку. Положення Гегеля про суперечності як внутрішнє джерело руху,розвитку складає третій закон закон єдності і боротьби протилежностей. Отже розвиток за Гегелем – сутність, нескінченно існуюча сама у собі, причина вічності.Увесь світовий розвиток Гегель зображує як історичний процес саморозвитку Абсолютної ідеї, яка «не лише відображує дійсність, а й творить її»..
Гегель критикував розуміння свободи як відсутність всіляких перепон. Таке розуміння свободи є «свободою порожнечі», говорив він. Гегель підходить до формули свободи як «пізнаної необхідності». Гегель скрізь установив абсолютні межі розвитку: в логіці такою межею є абсолютна істина; у природі – людський дух; у філософії права – конституційна монархія; в історії філософії– його власна філософська система. В основі гегелівського розуміння історії лежить поняття світового духу. В основі історії лежить світовий дух як суб'єкт, який не усвідомлюється окремими індивідами. Вони виходять у своїй діяльності із своїх приватних індивідуальних інтересів,не керуючись світовим духом. Дух діє підсвідоме. Тому часто отримуються протилежні результати. Тобто, тут існує невідповідність між цілями і результатами. Із зіткнення виникає щось єдине, яке не переслідується жодним індивідом. Це історична подія, яка є проявом світового духу. Світовий дух у Гегеля реалізує себе через діяльність окремих індивідів.Люди не підозрюють того, що своєю діяльністю здійснюють світову історію). Відтак, філософія Гегеля була консервативною, вона не давала перспектив для необхідності появи нових формацій, і через це класики марксизму назвали її «кінцем німецької класичної філософії».
25 ."Нова філософія" Фейєрбаха.Гуманізм і критика релігії Фейєрбахом.
Філософська система Л.А.Фейербаха закінчує період німецької класичної філософії. У філософському розвитку Фейербаха розрізняють два періоди: перший, коли він певною мірою дотримувався філософських поглядів Гегеля і його послідовників, та другий, коли перейшов на позиції філософського матеріалізму. Головною справою життя і філософії Фейербаха була критика релігії. На противагу гегелівській філософії релігії Фейербах розглядав філософію та релігію як світорозуміння, що взаємновиключають одне одного. На його думку, філософія є наукою, вираженям ідеї науки, втіленням духу науки як такої, незалежно від будь-якого конкретно визначеного її предмета. А теологія (релігія) завжди переслідувала філософію, оскільки остання підносить людину до рівня Всесвіту. Ключ до правильного розуміння сутності релігійних уяв-лень, з його точки зору, слід шукати в умовах життя людей та в своє-рідному їх заломленні у свідомості людиниЗа-гальну основу будь-якої релігії, на думку Фейербаха, становить почуття залежності або від природи (природні релігії), або ж від соціальних умов (духовні релігії). Проте в релігії відображається, згідно з Фейербахом, не лише почуття залежності.. В релігії відображається також і бажання людини бути неза-лежною, вільною, щасливою. В релігії людина, віддаляючись від себе та зосереджуючись на Богові, постійно знову повертається до самої себе. Людина є початком, серединою і кінцем, завершенням релігії. Отже, метод Фейербаха привів його до висновку, що ключ до ро-зуміння релігії слід шукати в природі людини, в її потребах, інтере-сах, бажаннях, прагненнях. Звідси випливає: "Таємниця та істинний смисл теології є антропологія". Фейербах пропонує такі основні принципи пояснення релігії: 1) людина вірить у богів не лише тому, що має фантазію та по-чуття, а також і тому, що їй притаманне прагнення бути щасливою; 2) вона вірить у досконалу істоту тому, що сама хоче бути доскона-лою; 3) людина вірить у безсмертну істоту тому, що сама не бажає помирати. Не в релігії, а в практичній діяльності, у матеріальній і духовній творчості, у творенні людина долає ті різноманітні незручності, які стоять на її шляху до справжньої свободи. Така своєрідна критика релігії переросла у Фейербаха в критику філософського ідеалізму, яка завершилась переходом до матеріаліс-тичних тенденцій. Він переконливо показав органічний зв'язок релігії та філософського ідеалізму. Якщо Гегель відривав розум, мислення від людини, її чуттєвої діяльності та потреб, то "нова філософія", або "філософія майбутньо-го". Фейербаха виходить з того, що реальним суб'єктом розуму є саме людина. Людина ж у свою чергу є продуктом природи. При-роді людина зобов'язана своїм походженням та існуванням. Людина є частиною природи і може існувати лише в природі, завдяки їй. Він вчив, що у світі немає нічого, окрім матерії, яка рухається, природи, поро-дженням якої і є людина,. На відміну від Гегеля, що зробив предметом своєї філософії абстрактний дух, Фейербах поклав в основу своєї фі-лософії людину і природу. "Нова філософія", на його думку, перетво-рює людину, включно з природою як базисом людини, на єдиний, універсальний, найвищий предмет філософії Історичний процес здійснюється, на думку Фейербаха, не під управлінням світового духу, а лише під впливом змін у релігії та моральній свідомості людини.
26. Культура українського барокко. Києво-Могилянська академія (Петро Могила, Феофан Прокопович)
Визначну роль у духовному відродженні українського народу відіграла Кисво-Могилянська академія, що була заснована в 1632 р. Довгий час Академія була осередком професійної діяльності в галузі науки і філософії не тільки в Україні, вона задовольняла освітні потреби Росії, Білорусії. Особливе значення мало вивчення мов, що відкривало доступ до ознайомлення мовою оригіналу праць грецьких, римських авторів. Найпопулярнішим предметом серед студентів була риторика, яка формувала високу культуру логічного мислення. Філософія вивчалась 2–3 роки, причому професори використовували в своїх лекціях ідеї найвидатніших мислителів, як античності, середньовіччя, так і Нового часу. Серед діячів Академії XVII–XVIII ст. провідне місце в розвитку філософської думкипосідалиЙ.Кононович-Горбацький,І.Гізель, І.Галятовський, С. Яворський, Г.Бужинський, Ф.Прокопович, Л.Барановський та ін. Петро Могила – церковний, політичний, культурно-освітній діяч України.З його іменем пов'язане розгортання системи вищої і середньої освіти в Україні та Росії, один з перших почав видавати книги Українською мовою.Саму суть духовності пов'язував із вірою і церквою, які прилучали людину до Бога. Єдиним носієм віри він вважав церкву, яка могла підпорядкувати собі розум і науку, не заперечуючи і не принижуючи ролі останніх. В «Требнику» - найвизначнішому творі,написаному П.Могилою, осмислюються стратегічні напрямки розвитку духовності українського народу,творення його національної церкви та держави. Розглядає духовність як особливий дар Божий, те спільне, що єднає людину і Бога. Людині потрібна віра, щоб рухатися у напрямку до єднання з Богом. Церква на його думку повинна виступати засобом згуртування і єднання людей у національні спільноти.На його думку Христос наказав кожній людині нести свій тягар і навчив її терпінню.Праця завжди важка, але коли людина реалізує Божий дар терпіння, її життя втрачає безпросвітність.Праця – це спосіб життя людини, це засіб для задоволення життєвих потреб. Петро Могила бачив Україну поза межами Польщі і незалежною від неї.
Феофан Прокопович – вихованець,а потім професор, ректор Києво-Могилянської академії. Його життя і діяльність умовно можна поділити на два періоди: київський і петербурзький. У першому він виступав вченим, філософом, а у другому був політиком, діячем церкви. Прагнув звільнити природознавство, історію від схоластичних канонів. Всупереч середньовічним філософам, що спиралися на вчення Арістотеля, згідно якого матерія набуває свого існування завдяки формі, яку вносить в неї Бог, Ф.Прокопович зазначав, що матерія сама по собі має всі форми, є основою всіх речей. Світ матеріальний за своєю природою, а сама матерія не створюється і не знищується, вона розвива ється за своїми закономірностями. Ніщо не виникає з нічого. Світ матеріальний. Виникнення і знищення, кругообіг небес відбуваються завдяки рухові, який є зачинателем усього життя. Для обґрунтування своїх поглядів Прокопович постійно посилався на численні спостереження, досліди в галузі механіки, оптики. У людині цінував освіченість і розум. Основою діяльності людини вважав активність, чесність,порядність, що тривалість прожитого життя вимірюється не кількістю років, що вона зробила, яку користь принесла людям і державі.
27. Філо софія Г.С.Сковороди
Григорій Савич Сковорода – родоначальник української класичної філософії,поет, співак, музикант, педагог. Народився в Полтавській губернії в сім'ї простого козака. Володів латинською, грецькою, німецькою та єврейськими мовами. Його перу належать багато творів: «Наркис», «Буквар світу», «Розмова дружня про світ духовний», «Потоп зміїн».
Центральною у всій творчості Сковороди є тема самопізнання, яку він називає «найвеличнішим» з усіх мистецтв. Людина шукає щастя і знаходить його через самопізнання. Справжнє щастя приносить людині праця за покликанням, «зріднена праця», яка відповідає вродженим нахилам. Якщо людина бере непосильний для себе обов'язок, займається діяльністю, до якої нема покликання, то таким чином вона зрікається своєї внутрішньої натури, ворогує сама з собою. Світ, казав Сковорода, ловить людей різними тенетами, приваблюючи одних багатством, інших славою, користю, вигодами. Справжня людина є сонцем за своїм серцем, а не за обличчям.
серце – душа, вищий розум. У серці знаходиться істинна людина – Бог. Самопізнання – пошук у собі Бога. Пізнати «свого Бога» - це осягнення добра, правди, справедливості, саме внутрішня людина є істинною причиною наших вчинків. Треба прислухатися до голосу серця, бо саме в ньому найбільш повно являє себе людська суть.Сковорода говорить про те, що бути щасливим – означає пізнати себе, свою природу, творити свою долю. Він вважав, що справжня людина сама випромінює світло подібно до сонця. Треба лише це світло вміти бачити. Ніяка посада, життєва роль не зроблять людину сонячною.Все існуюче Сковорода поділяє на три види буття, три «світи» - великий (макрокосм), малий «мікрокосм», символічний (Біблія).Всі три світи мають дві натури – способи існування буття. Видима натура – зовнішня, речовинна, несправжнє буття. Невидима – справжнє буття. Перший світ є загальний, він складений з нескінченних світів, є єдністю світів видимого і невидимого. Другий світ – це світ людини (мікрокосм). Третій світ – особливий реальний світ, форма переходу від видимого чуттєвого світу до духовного. Світ символів у Сковороди виступає алегорією безсмертя, завдяки йому перед людиною відкривається вічність.філософія Г.Сковороди була найбільш реалістичною на той час, бо вона забезпечувала можливість українського народу в тяжких умовах соціального і національного гноблення збереження і розвитку української духовності як такої
28] Історіософська концепція М. Костомарова. «Книга буття українського народу»
«Мислитель створив власну історіософську концепцію, в якій осмислює проблему "Україна і світ". Спираючись на традиції романтизму, а також ідеї християнської філософії, він виокремлює поняття народ як головну проблему свого пошуку, а поняття Україна робить символом визволення, свободи нації»
«Історія -- це не опис життя вождів і ідей, а опис прагнень, дій і відчуттів народу» -- таким було кредо Костомарова, якому він прагнув слідувати впродовж всього свого життя. Роздуму про зміст історичної науки привели Костомарова до думки про пріоритетність історії народу і його духовного життя перед історією держави. При цьому починати потрібно «з вивчення свого російського народу, а оскільки жив тоді в Малороссиі... то і вирішив почати з його малоросійської гілки, вивчати яку потрібно не лише по мертвих літописах і записках, а й в живому народі
«Поставивши своїм завданням, - писав М. Грушевський, - розробляти «народну історію» (як він це називав в протиставлення заняттям історією державною), й досліджувати життя частин Російської держави, а не її державного життя, що притягало увагу інших істориків, - він хоч нібито уважав історичною необхідністю об'єднання в централізованій державі колишніх автономних областей-земель, але всею душею ненавидів сей процес примусового об'єднання і всі насильства над народнім життям, що його супроводили, як явища глибоко противні моральному почуттю і стихійним пориванням до свободи і рівности, заложеним в основах народнього життя. Всі симпатії його лежали на стороні виявів народніх потягів до свободи, ініціятивности і боротьби за своє самоозначення, а всі антипатії зверталися проти політики його обмеження»
«Книга буття українського народу»
«Закон Божий (Книга буття українського народу)» -- унікальний за змістом і долею твір
М. Костомарова, викладає програмні положення Українсько-Слов'янського товариства святих Кирила й Мефодія, чи більш відомого нам під назвою Кирило-Мефодіївське братство.
Вже на початку твору М. Костомаров показує своє бачення всесвітньої історії. Народи, пише він, забувши справжнього Бога. Людство від давна потрапляє у безкінечні біди, бо видумує панів, які роблять других людей невільниками.
Автор торкається й інших сторін історії: відносин України з Литвою, Польщею, Росією. По-різному складалися ці відносини, але історик відзначає спільне: сусіди не хотіли жити з Україною «по-братерськи -- нерозділимо і несмісимо». М. Костомаров прямо й однозначно заявляє: «Але цього не второпали ні ляхи, ні москалі», тому вони вчинили «найпоганіше діло» -- розділили Україну між собою
[29] Філософія України в ХХст. (М.Грушевський,В.Винниченко,П.Копнін,В.Шинкарук)
На початку ХХ ст. українська культура, перебувала у стані бурхливого розвитку та оновлення. В Україні поширювались ідеї найновітніших західних філософських концепцій (неокантіанства, феноменології), виникали нові напрями розвитку гуманітарної думки. Проте, як відомо, цей процес був перерваний жовтневим переворотом у Росії.
Перш за все філософи вивчали погляди Сковороди, суспільно-політичні позиції Кирило-Мефодіївського братства, методологічні засади природознавства. Достатньо активно опрацьовувались проблеми логіки та соціології. Далеко не всі вчені поділяли погляди фундаторів комуністичної доктрини. Значна частина університетської інтелігенції висловлювала незгоду з матеріалістичним розумінням історії, марксистськими законами суспільного розвитку, а саме це й було визначене офіційними колами як предмет філософських досліджень.
Філософські пошуки пожвавились після того, як 1937 року був створений Інститут філософії і природознавства, що проіснував до 1936 р. Проте доля більшості вчених склалася трагічно: вони були репресовані як, фактично, і вся українська інтелігенція.
М.Грушевським. З-під пера мислителя вийшла низка праць; деякі з них стали ідейними засадами українського націоналізму. Всі ці праці позначені пристрасною аргументацією, динамізмом, ерудицією, інтелігентністю, переконливістю. Крізь усі праці послідовно проведена ідея самостійної української держави.
В. Винниченко розвиває і свій стиль, почавши із удосконаленого новими формальними елементами і мотивами реалізму перших оповідань; далі він дедалі більше переходить до імпресіоністичного стилю, яке у бездоганному вигляді можна побачити в творах і малої («Промінь сонця», «Зіна») і великої форми («Записки кирпатого Мефістофеля»). Психологічний реалізм як перехідний етап панує в перших романах і більшості драм, які вирізняються сценічністю, гостротою і цікавістю інтриги, яка побудована на контрастах.
Найкращі твори Винниченка відзначаються великою майстерністю. Імпресіонізм його характерно вирізняється, наприклад, фіксацією дієвих, переважно зорових деталей, а також тонких і водночас гостро діючих психологічних рухів-рефлексів. Сюжет, часто банальний і нескладний, Винниченко завжди загострює антитезами, а также несподіваними зовнішніми ефектами, насичуючи свої твори актуальними проблемами.
[30] Філософія української діаспори (Д.Донцов, Д.Чижевський, В.Липинський)
Увага філософів української діаспори зосереджена на проблемах політичної філософії, історії української філософії національної ідеї (В'ячеслав Липинський). Особливість філософських досліджень в діаспорі полягає в тому, що майже всі представники наукового потенціалу її зосереджують увагу на розгляді передусім національних особливостей розвитку філософії взагалі і української зокрема, вихо-дячи при цьому на аналіз національного характеру, досліджую-чи вплив його на формування духовної культури народу. При-чому багато хто з дослідників зосереджують творчі зусилля в основному на розгляді української ідеї.
Дмитро Донцов (1883-1973 pp.) - ідеолог українського націоналізму, спрямованого на відокремлення України від Росії, що відображено в творах: «Націоналізм» (1927), «Хрестом і мечем» (1967). Світоглядною основою політичних поглядів є його філософський волюнтаризм та ірраціоналізм, презирство до народу, устремління встановити владу еліти. Особливе місце Д. Чижевський відводить містиці, розуміючи під нею не просто щось таємниче, основане на вірі, а будь-яке вчення про сполучення, поєднання людського, людської душі з Богом. Досить своєрідна інтерпретація Д. Чижевським терміна «ідеалізм». В філософи слово «ідеалізм» означає вчення про те, що думка (ідея) має значення, та навіть головне значення, в житті окремої людини або Й народів, в пізнанні, та і в зовнішньому світі; ідеалізм є визнання, що ідеал — думка є могутня сила.
Дмитро Чижевський (1894-1977pp.) - найвідоміший у діаспорі дослідник історії української філософії, історії, літератури, естетики. У творах «Історія філософії на Україні» (1926), «Філософія Григорія Сковороди» (1934) відносить до української філософії мислителів з ознакою їх участі у творчому процесі національної інтелектуальної традиції. Один з перших визначив емоціональність, ліризм та інші риси української філософської ментальності. Світове значення національної філософії пов'язує з появою в ній великого філософа, котрий створює філософську систему світового значення. Таких філософів в Україні ще не було, вважає Дмитро Чижевський, певно недооцінюючи Григорія Сковороду, Памфіла Юркевича, Льва Шестова та ін.
В 'ячеслав Липинський (1882-1931 pp.) ~ розробляє проблеми історіософії, національної еліти, ролі християнської релігії в об'єднанні українського народу.
Отже, історія української філософії - потужний потік в українській культурі,- який відбиває суперечності буття українського народу.
[31] Істина і заблудження
Істина - це теоретична форма розв'язання суперечності між суб'єктом та об'єктом у процесі пізнання. Будучи результатом суб'єктивної діяльності людини, істина в той же час у своєму змісті відтворює дійсність і тим самим не залежить від суб'єкта. З іншого боку, будучи характеристикою знання і завжди існуючи в суб'єктивній формі, вона характеризує знання не з його суб'єктивного боку, а з точки зору його об'єктивного змісту.
Заблудження - це такий зміст людського знання, в якому дійсність відтворюється неадекватно і який зумовлений історичним рівнем розвитку суб'єкта та його місцем у суспільстві. Заблудження - це ненавмисне спотворення дійсності в уявленнях суб'єкта. Воно має певні закономірні підстави для свого існування, будучи необхідним моментом і результатом пізнання та практики.
Проблема істини завжди була серцевиною теорії пізнання, до якої спрямована вся гносеологічна проблематика. Тому всі філософські напрями і школи в усі часи намагалися сформулювати своє розуміння природи і сутності істини.
Класичне визначення істини, яке потім стало традиційним у філософії, дав Арістотель, визначивши істину як відповідність наших знань дійсності. Проте це визначення було настільки широким і абстрактним, що його дотримувались всі філософи як матеріалісти, так і ідеалісти, як діалектики, так і метафізики. Це визначення істини визнавали такі різні за своїми філософськими поглядами мислителі, як Ф.Аквінський і П.Гольбах, Г.Гегель і Л.Фейербах, а також К.Маркс та його послідовники. Різняться їхні погляди і в питанні про характер відображуваної реальності та про механізм відповідності.
Специфіка сучасного розуміння істини полягає, по-перше, в тому, що дійсність відображена в істині, трактується як об'єктивна реальність, яка існує незалежно від свідомості і сутність якої виявляється через явище; по-друге, пізнання та його результат - істина нерозривно пов'язані з предметно-чуттєвою діяльністю людини, з практикою, достовірне знання сутності та її проявів відтворюється в практиці. Істина - це адекватне відображення об'єкта суб'єктом, яке відтворює об'єкт таким, яким він існує незалежно від свідомості суб'єкта пізнання.
Істина і заблудження подібно до всіх логічних категорій, які вважаються полярними протилежностями, мають абсолютне значення тільки в рамках надзвичайно обмеженої сфери. Як тільки ми станемо застосовувати протилежність істини і заблудження поза межами вищезазначеної вузької сфери, так ця протилежність стає відносною і, значить, непридатною для точного наукового способу висловлювання. А коли ми спробуємо застосувати цю протилежність поза межами зазначеної сфери як абсолютну, то ми вже зовсім зазнаємо фіаско: обидва полюси протилежності перетворяться кожний у свою протилежність, тобто істина стане заблудженням, заблудження - істиною.
[32] Вічні проблеми філософії
Відомо, що серцевиною світогляду і, відповідно, філософії як теоретичного світогляду є трактування відношення людини і світу. Воно є джерелом основних філософських проблем та філософських дисциплін. До найпоширеніших належать проблеми, що таке світ, буття, що насправді існує, а що не існує. Вченням про буття є онтологія.
Онтологія (грец. ontos — єство і logos — слово, вчення) — вчення про першооснови буття, сфери буття і категорії.
Вона виділяє різні сфери буття — неживу і живу природу, соціальний світ, сферу ідеальних предметів тощо, зводячи у певні галузі та види все, що становить буття. Онтологія також розглядає найзагальніші характеристики різних видів буття (просторово-часові, причинні та ін.). Вона охоплює вчення про категорії.
Щодо проблеми, що є основою світу, у філософії сформувалися дві основні течії — матеріалізм, прихильники якого виводили все суще з матерії, природи, різних матеріальних утворень, та ідеалізм, який проголошував сутністю всього сущого ідею, дух, Бога.
Друга проблема, яка бере свій початок із центрального світоглядного відношення, — що таке людина? Це запитання належить до сфери філософської антропології.
Філософська антропологія — вчення про сутність людини, про співвідношення в людині природи та культури.
На відміну від антропології як медикобіологічної дисципліни, вона вивчає людину під особливим кутом зору — з позиції поєднання в ній біологічного і культурного начал.
Оскільки людина живе в суспільстві, що має свою культуру й історію, філософська антропологія є засадничою (формує фундамент) для філософії історії, філософії культури, соціальної філософії. Окремі філософські дисципліни вивчають і типи світоглядних відношень — пізнавальний, оціночний, практичний. Проблема пізнаванності світу, способу пізнання та істинності знання вивчається теорією пізнання, або гносеологією.
Гносеологія (грец. gnosis — пізнання і logos — слово, вчення) — теорія пізнання, одна з головних філософських дисциплін, яка досліджує закономірності процесу пізнання.
Із гносеологією тісно пов'язана логіка, що вивчає закони і форми правильного мислення.
Оціночне відношення людини до світу є предметом вивчення аксіології — філософської дисципліни, яка досліджує закономірності побудови сфери цінностей. Аксіологія є підґрунтям етики, естетики, філософії релігії, які мають справу з цінностями, але в конкретнішому аспекті, ніж аксіологія. Етика вивчає моральне ціннісне відношення, естетика — естетичне, а філософія релігії — релігійне. Аксіологічною дисципліною вважають і філософію права, яка вивчає такі цінності, як справедливість, легітимність тощо.
Філософські проблеми є найзагальнішими, їх важко ранжувати (розташувати, співставити) за ступенем загальності. Скажімо, розгляд філософії можна починати з проблеми буття. Бо справді, буття стосується всього: матеріальних речей, людини, істини, цінностей. У зв'язку з цим онтологію можна вважати вихідною, універсальною дисципліною.
[33] «Філософія життя» і її різновиди (А.Шопенгауер,Ф.Ніцше,В.Дільтей)
У широкому розумінні філософія життя — це будь-яка концепція, що розглядає питання смислу, мети, цінності життя, особливо коли вона недооцінює чи й ігнорує теоретичне знання, звертаючись до непідробної повноти безпосереднього переживання, прагне “зрозуміти життя з нього самого”. Вона надає перевагу почуттям, інстинкту; виступає проти інтелекту; захищає ірраціоналізм і містику від раціоналізму, споглядання від поняття, “творче начало” від “механічного”. В такому розумінні до прибічників філософії життя зараховують деяких досократиків, стоїків, представників ірраціоналізму XVIII ст., романтиків та ін. Засновниками сучасної філософії життя вважаються А. Шопенгауер і Ф.-В. Ніцше.
Філософія життя — підкреслено антираціональний напрям у філософії, в центрі уваги якого перебуває інстинктивно пізнавана цілісна реальність, не тотожна ні духу, ні матерії, яку було названо “життям”.
Представники цієї ірраціоналістичної концепції, що постала наприкінці XIX — у першій чверті XX ст. не дуже переймалися буттям об'єктивного світу: їх передусім цікавив внутрішній світ людини.
Оскільки ця концепція сфокусована на проблемах смислу, мети і цінності життя, істотне місце в ній відводиться етиці. Особливу увагу філософія життя звертає на невдавану (щиру) повноту безпосереднього переживання, внаслідок чого недооцінює або й ігнорує теоретичне знання.
Етичні погляди А. Шопенгауера. Творець філософської концепції, яка стала одним із джерел філософії життя, Шопенгауер наукове світорозуміння вважав ілюзорним, класичну філософію — шарлатанством, а діалектику — “жонглюванням абстрактними формулами”. Його праці значно вплинули на європейську філософію, зокрема й на етику.
Світ, на думку філософа, існує лише настільки, наскільки людина його уявляє. Уявлення розпадається на суб'єкт і об'єкт: споглядання того, хто споглядає. Без суб'єкта уявлення немає його об'єкта, який набуває просторової і часової визначеності (йдеться не про предмети об'єктивного, матеріального світу, а про уявлення). Проте цього для пізнання, що керується принципом каузальності (причинності), недостатньо, оскільки постає питання, чи не є світ чимось більшим та іншим, ніж уявлення. Зрештою, суб'єкт пізнання на основі досвіду може виявити в собі дві принципово різні сутності: своє тіло, яке постає для нього як уявлення, об'єкт серед об'єктів, а також те, безпосередньо знайоме кожному, що називають волею. Тіло — це об'єктивація волі, а воля — це в-собі-буття тіла.
На думку Ф.-В. Ніцше, сучасна йому Європа перебуває напередодні кризи. Однак щоб збагнути це і переоцінити цінності, філософ повинен бути чесним перед собою, мати “злу” совість, не схилятися перед авторитетами, виявляти героїзм мислі (за героїзм мислі Ніцше захоплювався творчістю А. Шопенгауера). Філософ нічого не повинен брати на віру, йому слід підозріло ставитися до дійсності, зривати маски з освячених ідеалів, не лякатися світу, який при цьому йому відкриється, не боятися бути незрозумілим і відкинутим ображеними обивателями. Насамперед він має відмовитися від морального тлумачення світу, яке панує в традиційній філософії і теології, не довіряти смислу, що лежить на поверхні, а відшукати його соціально-психологічні основи.
Різновиди моралі, за твердженнями Ф.-В. Ніцше:
Мораль аристократів — це “мораль переваги”, одвічна, природна, самодостатня. Вона “виростає із торжествуючого самоствердження” людини як неприборкана сила природи.
Мораль рабів, на думку мислителя, сформувалася під впливом античної філософії та християнської релігії і втілилась у численних аскетичних церковно-доброчинних, соціалістичних та інших концепціях людської солідарності.
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 22 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |