Для українського селянства, яке складало переважну бiльшiсть народу i своїм ставленням до рiзних полiтичних сил - претендентiв на владу в Українi пiсля повалення росiйського царизму - вирiшувало їх долю, головним питанням революцiї була земля. Хоча в статистичних даних i наукових дослiдженнях з цього питання є невеликi розбiжностi, проте в цiлому суть земельної проблеми в Українi 1917 року з'ясована достатньо точно. Iз бiльш як 4 млн. сiльськогосподарських володiнь близько 57% складали господарства бiднякiв, 25-30% - господарства середнякiв, 12-15% - господарства куркулiв i менше 1% - помiщицькi господарства. Водночас помiщицьке землеволодiння охоплювало до 40% сiльськогосподарської площi землi, а бiдняцько-середняцькi господарства - лише 34,6%. Кiлькiсть селянських господарств розмiром менше 5 десятин землi в усiй масi сiльськогосподарських володiнь у Подiльскiй губернiї перевищувала 78%, у Полтавськiй та Київськiй губернiях складала 54-56%, i лише в Таврiйськiй, Херсонськiй та Катеринославськiй губернiях - менше 50%.
Три роки революцiї i громадянської вiйни - 1917-1919 - не привели до розв'язання земельної проблеми на користь селянської бiльшостi. Росiйський Тимчасовий уряд нiчого певного селянам не обiцяв i закликав чекати рiшень Установчих зборiв, якi все вiдкладались, доки не стало самого уряду. Українська Центральна Рада не бажала вирiшувати земельної проблеми з iлюзорних мiркувань "єдностi нацiї" i солiдарностi з Тимчасовим урядом. Коли ж останнiй був повалений, то селянство не пiдтримало Центральної Ради в її боротьбi за iснування з новою владою Рад робiтничих, солдатських i селянських депутатiв, яка обiцяла надiлити селян помiщицькою землею.
Знайшовши опору у боротьбі проти бiльшовицьких Рад у нiмецько-австрiйськiй окупацiї України, Центральна Рада спробувала прийняттям земельного закону привернути до себе незаможне селянство. Та було пiзно: помiщики й багатi селяни знайшли спiльнi iнтереси з нiмецько-австрiйською владою, за допомогою якої була розпущена Центральна Рада i встановлена гетьманська влада П.Скоропадського. Каральнi акцiї нової влади проти селян на захист помiщикiв припинили вирiшення земельного питання. Однак революцiйний крах нiмецької i Австро-Угорської iмперiй восени 1918 р. привiв до виводу їх вiйськ з України, а разом з ними втечi П.Скоропадського. Селянськi повстання проти окупантiв i гетьманства сприяли вiдновленню на Українi в кiнцi 1918 - на початку 1919 рр. як УНР на чолi зi спадкоємицею Центральної Ради - Директорiєю, так УРСР на чолi з бiльшовиками. Проте й у 1919 р. жодна влада не вирiшила земельної проблеми, а вiдтак не заручилася пiдтримкою бiльшостi селянства i надовго не затримувалась.
Директорiя УНР не спромоглася реалiзувати нiякої внутрiшньої полiтики перш за все через розкол мiж своїм керiвництвом i пошук опори в зовнiшних силах - Францiї та Польщi, яким було не до iнтересiв українського селянства.
Бiльшовицький уряд УРСР у першiй половинi 1919 р. спробував реалiзувати лiворадикальний курс створення сiльськогосподарських радгоспiв i комун та закрiплення земель за цукровими заводами, чим теж зiпсував вiдносини з селянами.
Звичайно, селянство не тiльки пасивно чекало землi вiд рiзних влад, але й намагалося здобути її власною силою. Проте за умов громадянської вiйни все вирiшувала органiзована збройна сила. Достатньо сказати, що лише пiд час денiкiнської окупацiї в 1919 р. бiля 8 млн. десятин землi були повернутi 3,5 тис. помiщиків, у яких цю землю ранiше самочинно вiдiбрали селяни. Та й не всi селяни мали змогу самочинно захоплювати землю, насамперед це робили багатi й згуртованi в збройнi загони селяни з "варти" гетьмана Скоропадського, сiчовикiв Директорiї та iн.
Перелом у вирiшеннi земельної проблеми на користь українського селянства, а вiдтак i в його взаємовiдносинах з рiзними владами, наступив на рубежi 1919-1920 рр. Авторитет лiдера бiльшовикiв В.Ленiна змусив радикальнi елементи в цiй партiї поступитися намiрами примусового насадження комун i радгоспiв, щоб знову не зiпсувати стосункiв iз селянством України. Бiльшовики прийняли рiшення надiлити бiдних i середнiх селян помiщицькою землею i бiльшою частиною земель радгоспiв, створення яких, як i комун, обмежити виключно бажанням самих селян.
Серед iнших полiтичних сил у той час бiльшовики вирiзнялися не тiльки спроможнiстю до критичної оцiнки власного досвiду й досвiду своїх суперникiв, але вмiнням органiзувати виконання прийнятих рiшень. Одночасно iз вiдновленням органiв своєї влади в груднi 1919-лютому 1920 рокiв у їх структурi були створенi земельнi вiддiли для здiйснення земельних перетворень. 5 лютого 1920 р. був затверджений закон про землю, за яким передбачалося безкоштовно дати в користування селян до 16 млн. десятин земель помiщiкiв, царської сiм'ї, куркулiв i монастирiв, а також 4/5 iз 1,5 млн. десятин радгоспних земель, 9/10 iз 4 млн. десятин земель закрiплених навеснi 1919 р. за цукровими та спиртовими заводами.
Земельнi вiддiли органiв Радянської влади зiбрали і новi данi про стан земельної проблеми на початку 1920 р. На той час в українських селах нараховувалося бiля 1 млн. наймитiв, а з 4 млн. селянських господарств 15% зовсiм не мали землi, 5% - мали до 1 десятини землi, 25% - вiд 1 до 3 десятин i 20% - вiд 3 до 5 десятин землi. При цьому до 45% селянських господарств не мали робочої худоби (волiв та коней) i бiля 40% - не мали сiльськогосподарського реманенту.
Органiзацiйнi заходи бiльшовикiв щодо розв'язання земельної проблеми в Українi вiдзначалися конкретнiстю й оперативнiстю. Зокрема, навеснi 1920 р. Радянським урядом України було направлено в сiльськi повiти 1500 землемiрiв для розподiлу земель мiж селянами. Вже до 20 березня 1920 р. було органiзовано виробництво й розподiлено серед селян 16,7 тис. сiльськогосподарських машин та знарядь.Виходячи з обмежених розрухою та вiйною можливостей негайного забезпечення сiльськогосподарським реманентом всiх незаможних селян, 4 квiтня 1920 р. Радянською владою було прийнято закон "Про облiк i розподiл сiльскогосподарських машин i знарядь". Ним передбачалось органiзувати рацiональне колективне використання знарядь працi на прокатних пунктах, створення ремонтних майстерень та iн. Всього до 1921 р. по Українi було органiзовано 5 тис. прокатних пунктiв, 5 тис. кузень i 1 тис. майстерень з ремонту сiльськогосподарського реманенту. Крiм того, до кiнця листопада 1920 р. серед селян земельними вiддiлами Рад було розподiлено бiльше 35 тис.сiльськогосподарських машин i знарядь працi.
Навеснi 1920 р. державна допомога незаможним селянам була надана i посiвним матерiалом. 2 млн. пудiв зерна на посiв селянам було видiлено iз зiбраної з них продовольчої розкладки. Крiм того, на закупiвлю посiвного матерiалу селянам бiльшовицький уряд України видiлив 32 млн. крб., 5 млрд.крб. земельним вiддiлам Рад України було асигновано радянським урядом Росiї (для ремонту сiльськогосподарського реманенту та iнших витрат).
Важливу роль у проведеннi бiльшовицьких заходiв щодо розв'язання земельної проблеми вiдiграв закон вiд 9 травня 1920 р. про створення комiтетiв незаможних селян в Українi, оскiльки залучив до розподiлу землi й реманенту безземельних i малоземельних селян.
До кiнця 1920 р. близько 16 млн. десятин землi було розподiлено серед селян України. Кiлькiсть землi в розпорядженнi радгоспiв скоротилась з 1,5 млн. десятин до 250-300 тис. десятин, а цукровим заводам iз вiдведених весною 1919 р. 4 млн. десятин землi залишилось 200 тис. десятин. У результатi - кiлькiсть дрiбних селянських господарств з посiвом вiд 1 до 4 десятин зросла до 62% вiд усiєї кiлькостi селянських господарств. Таким чином, головна проблема - надання землi безземельним i малоземельним селянам - була розв'язана вже в 1920 роцi, не зважаючи на обстановку громадянської вiйни та iнтервенцiї (вiйна з Польщею i з Врангелем). Тим самим бiльшовики забезпечили головну передумову остаточного утвердження керованої ними влади Рад в Українi - пiдтримку або ж доброзичливий нейтралiтет з боку бiльшостi українського селянства, яке, нарештi,отримало так довго очiкувану землю. При всiх iнших негативах бiльшовицької "вiйськовокомунiстичної" полiтики, зокрема, продрозкладцi, якi часто переоцiнюються тенденцiйно антикомунiстичними авторами, факт отримання бiльшістю селян землi вiд бiльшовицької влади став визначальним у їх взаємовiдносинах у 1920 роцi. Це красномовно пiдтверджується й розвiдувальними даними бiльшовикiв про кiлькiсть переважно селянських за своїм складом учасникiв збройної боротьби проти Радянської влади: якщо до кiнця жовтня 1920 року їх нараховувалося близько 40тис. чол., то до кiнця сiчня 1921 р. - 20 тис. чол., а до кiнця лютого - бiля 5 тис. чол.
Разом з тим повна вiдповiдь на питання про розв'язання земельної проблеми передбачає також аналiз ситуацiї листопада-грудня 1920 р., а саме короткочасного рецидиву полiтики суцiльної колективiзацiї селян керiвництвом бiльшовикiв i уряду України. Рiшення про це було прийняте V конференцiєю КП(б)У в листопадi й аргументувалось об'єктивними наслiдками урiвняльного розподiлу землi мiж селянами: зникненням великих високопродуктивних культурних господарств (якi замiнили розпорошенi малопродуктивнi землеволодiння), скороченням посiвних площ внаслiдок цього, а також вiйськових дiй. Проте в кiнцi грудня 1920 р. ця спроба була припинена сама собою пiсля ленiнської її критики на VIII Всеросiйському з'їздi Рад. Розвиваючи вже набутий досвiд державної пiдтримки одноосiбних селянських господарств (з яких одразу ж створити великi господарства неможливо, а лише протягом довгого часу наполегливої працi й переконання самих селян у вигодах усуспiльнення засобiв виробництва, як вважав В.Ленiн), В.Ленiн представив на з'їзд законопроект "Про заходи змiцнення i розвитку селянського сiльського господарства". В промовi при обговореннi законопроекту бiльшовицький вождь назвав постановку питання про комуни не дiловою, оскiльки самi селяни їх не хочуть, а найменший примус у цiй справi був би шкiдливим.
Зокрема, В.Ленiн рiзко оцiнив як "найшкiдливiші" пропозицiї до законопроекту делегата вiд уряду України А.Шлiхтера, оскiльки вони пiдмiняли практичнi заходи допомоги одноосiбному селянському господарству загальними розмовами. "Питання про колгоспи не стоiть на черзi", - стверджував В.Ленiн. - "Треба спиратися на одноосiбного селянина, вiн такий i найближчим часом iншим не буде, i мрiяти про перехiд до соцiалiзму й колективiзацiю не доводиться". Незабаром, з лютого-березня 1921 р., непiвська полiтика бiльшовикiв конкретизувала довгострокову стратегiю розвитку одноосiбного селянського господарства i його поступової кооперацiї в рiзноманiтних формах на основi державного сприяння кооперацiї i добровiльного входження до неї селянства.
Вiдповiдь на питання зроблена на основi узагальнення архiвних документiв, преси та iнших публiкацiцй 1919-1921 рр.
Також використанi результати наукових дослiджень питання, про якi
& радимо прочитати:
Iсторiя селянства Української РСР.- Т.2.- К., 1967.
Ксензенко М.I. Завершення революцiйних земельних перетворень на Харкiвщинi (грудень 1919- березень 1921 рр.). - Харкiв, 1968.
Лях Р.Д. Розв'язання аграрного питання на Українi (1917-1923рр.).- Київ - Донецьк, 1975.
Реент А.П. Рабочий класс Советской Украины на завершающем этапе гражданской войны (1920 г.).-К., 1984.
Рубач М.А. Социальная структура аграрных отношений и классовое расслоение крестьянства в украинской деревне в 1917 г.- М., 1960.
Лозовий В.С. Аграрна політика Директорії УНР // Укpаїнський iстоpичний жуpнал.- 1997.- №2.
Дата добавления: 2015-01-29; просмотров: 48 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |