Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Стан української культури напередодні та у період національно-демократичної революції 1917-1921рр.

Етап національного відродження початку ХХ ст. був логічним продовженням процесу, започаткованого наприкінці ХІХ ст. і тісно пов’язаного з утворенням національної державності. На початку XX ст. правлячі кола Російської та Австро-Угорської імперій посилили гноблення прогресивної культури взагалі й української зокрема. Особливо сильними утиски й гоніння на українську літературу, мову, театр стали після поразки революції 1905-1907 років.

Культурне піднесення розпочала в Україні революція 1917 року. Попри несприятливі економічні, політичні та військові обставини практично всі уряди України – Центральна Рада, Українська держава гетьмана П.Скоропадського, Директорія, більшовики – намагалися розвивати освіту, літературу, мистецтво.

Однак усе це не задовольняло потреб, уна­слідок чого близько 70 % населення не вміли читати і пи­сати. На кожну тисячу людей у початкових, неповних і середніх школах навчалося всього 67 осіб. У 1914—1915 роках у Україні, яка перебувала у складі Росії, було всього 452 середні школи, в яких навчалось лише 140 тис. учнів. Царський уряд не допускав української мови в на­вчальні заклади, включаючи початкові школи.

Тяжким був стан освіти в західноукраїнських землях. За офіційними даними, в 1900 році у Галичині було неписьменних 63%, у Закарпатті – понад 70%, а в гірських районах — навіть 90 %. Рівень освіти в західноукраїнських землях був нижчим, ніж в усіх інших провінціях Австро-Угорської імперії.

З 61 гімназії, які працювали в 1910 році у Східній Гали­чині, було лише 5 з українською мовою викладання. В усіх середніх школах Східної Галичини, де абсолютну більшість становили українці, учнів-українців було близько 20 %, у реальних училищах — 5,5 %. На Буко­вині з 13 гімназій українською мовою викладання велося лише в одній. Українців серед учнів гімназій було лише 20%.

У Львівському університеті викладан­ня майже повністю велося польською мовою, у Чернівецькому — німець­кою. При цьому у Львівському університеті в 1911 році серед студентів українці становили 21 %, у політехнічному інституті — 4,4 %, в Чернівецькому університеті — 17,6 %.

Революція 1917 року поклала початок створенню національної освіти. Вже в березні 1917 року була відкрита українська гімназія в Києві, десятки українських гімназій в інших містах. У жовтні 1917 року розпочинає свою роботу Український народний університет у Києві, а в Житомирі – Український учительський інститут. Тоді ж відкривається Науково-педагогічна Академія. Восени 1918 року створені університети у Катеринославі та Кам’янці-Подільському, консерваторія в Харкові, сільськогосподарський інститут в Одесі.

Визнанням результатів роботи десятків українських учених було створення Українського наукового товариства у Києві (1908), яке відіграло роль провідного наукового центру.

Після революції 1917 року українська наука вперше отримала значну державну підтримку. В 1918 році була створена Українська академія наук (УАН), першим президентом якої став всесвітньо заний учений академік В. Вернадський (1863-1945).

Значну частину життя він перебував в еміграції. З 1920-х років його драматургія стала широко відомою у Західній Європі. В Берліні у 1921 році була екранізована його п’єса „Чорна пантера і Білий ведмідь”, у якій йшлося про трагічний розрив між високими ідеалами мистецтва і нужденною реальністю богеми.

У драматургії В. Винниченка вперше виведено на сцену українську інтелігенцію, українське місто. Письменник художньо досліджує психологію політизованої людини, революціонера-самозреченця, особисте життя якого підпорядковане громадськими потребами, а моральне єство – світоглядним ідеалам і принципам. Показовою є п’єса „Між двох сил” (1918), де зображено конфлікт між ідеалами людини та її політичними поглядами, моральні хитання особистості у критичних (межових) обставинах.

У Західній Україні співцями тяжкої селянської долі бу­ли письменники В. С. Стефаник (1871- 1936), Л. С. Мартович (1871-1916), Марко Черемшина (Іван Юрійович Семанюк, 1874-1927). На Буковині найвидатнішою письменницею демократичного напряму була О. Ю. Кобилянська (1863 -1942). Найвизначнішим її твором є повість „Земля”.

Незважаючи на тяжкі умови, продовжували розвиватися в Україні драма­тургія, театр, музика. Найбільш значною в Україні була театральна українська трупа М. Кропивницького до якої входили М. Садовський, П.Саксаганський, М.Заньковецька, І.Карпенко-Карий, Г. Борисоглібська, Ф. Левицький та ін. У 1907 р. після успішних гастролей цієї трупи в Києві, М.Садовський заснував перший український стаціонар­ний театр.

Видатним композитором, педагогом і музичним діячем був Я. С. Степовий (Якименко, 1883-1921). Його твори — вокальний цикл „Барвінки”, фортепіанний „Прелюді пам'яті Т. Г. Шевченка”.

На західноукраїнських землях композитором демокра­тичного напряму був С.П. Людкевич (1879-1979). У своїх творах „Хор підземних ковалів”, „Ой вигострю товариша”, „Останній бій”, „Кавказ” (на слова Т. Шевченка) Людкевич створив образ нескореного народу.

У архітектурі на початку XX ст. поширився стиль модерн (від французького moderne — новітній, сучасний). Прихильники модерну, відходячи від принципів класич­ної архітектури, прагнули до логічного й зручного плану­вання, використовували нові залізні конструкції й оздоб­лювальні матеріали (цементне ліплення, штукатурка, прикраси з витого заліза та ін.). Вони вдавалися до асимет­ричного планування будівель, деформації звичних форм (вигнуті карнизи, криволінійні віконні прорізи та ін.), до вигадливих оздоб, символічних химерних орнаментів, ламаних ліній тощо. Одними з кращих споруд у стилі модерн є Критий ринок на Бессарабці в Києві (архітектор Г. Гай) та „Будинок з химерами” (архітектор В. Городецький).

Одночасно з модерністськими використовувалися й мотиви класичного та інших стилів. У Києві це насамперед будинки Педагогічного музею на Володимирській вулиці (архітектор П. Альошин), Державного банку (архітектор О. Кобелєв), бібліотеки Київського університету по вулиці Володимирській (архітектор В. Осьмак) та ін.

У Харкові архітектор О. Бекетов створив будинки Харківського медичного товариства з Бактеріологічним інститутом ім. Л. Пастера і Комерційного інституту, М. Верьовкін спорудив адмініст­ративний будинок страхового товариства „Росія” (тепер Палац праці) і прибутковий житло­вий будинок кредитного товариства „Саламандра“ на Сумській вулиці.

У Севастополі у 1905 р. за проектом архітекто­ра В. Фельдмана зведено будинок панорами „Оборона Севастополя”, в якому було розміщено полотно панорами, створене художником-баталістом Ф. Рубо.