Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Основні інститути далекосхідного права

Читайте также:
  1. I. Понятие законности. Соотношение законности, права и власти.
  2. I. Понятие законности. Соотношение законности, права и власти.
  3. I. Понятие и виды источников (форм) права.
  4. I. Права на результаты интеллектуальной деятельности
  5. I. Теория государства и права как наука. Ее место в системе юридических наук.
  6. I. Теория государства и права как наука. Ее место в системе юридических наук.
  7. II. Методология теории государства и права.
  8. II. Организация деятельности Школы Права
  9. II. Основні засоби
  10. II. Основы горного права

Цивільно-правові інститути

Середньовічне далекосхідне право складалося в умовах протиборства соціа­льно-класових сил, інтереси яких переважно були пов'язані або з державною, або з приватною власністю на землю.

Право власності.Общинне землеволодіння було знищено в Китаї ще в ста­родавні часи. Колективна власність на землюдовго продовжувала існувати у формах неподільної сімейної власності; родової власності, тобто такої, що ви­ділялася на підтримку культу предків і на общинні цвинтарі; власності буд­дійських і даосійських общин.

Відчуженість великої сімейної власності припускалася лише у випадку крайньої потреби з правом наступного викупу. Ці обмеження і визначили ши­рокий розвиток інституту застави землі, особливістю якого було те, що застав­ник тривалий час не втрачав на закладену землю права власності, зберігаючи право викупу землі після закінчення терміну сплати боргу.

За указом 962 р. право викуповувати землю, навіть після закінчення термі­ну сплати боргу, передавалося і нащадкам заставника. У випадку несплати земля, що продавалася, мала бути запропонована спочатку родичам, потім сусі­дам заставника.

У Японії, починаючи з VII ст., існувало три форми власності на землю:державна (казенна), громадська і великосімейна.

Державний фонд надільних земель ділився на ділянки, які отримали віль­ні, залежні і навіть раби (1/3 наділу вільного), а також державні подвір'я і державні раби, що, на відміну від всіх інших, не сплачували податки в держа­вну скарбницю.

Сімейна власність всебічно охоронялася державою. Земля, що знаходилася в розпорядженні окремого двору (присадибна або садова ділянка, розорана або зрошена цілина), переходила у володіння трьом поколінням сім'ї. Заборонявся безпричинний поділ подвір'я, самовільний вихід із сім'ї тощо. Бажаючий виді­литися мав отримати поручительство від п'ятидворок, що він не був «у бігах або обманщиком».

У суспільній власності знаходилися ліси, гори, пустовища, пасовища, якими міг користуватися кожен.

Разом із ліквідацією надільної системи і розвитком вально-ленних відносин усе більшого поширення стали набувати такі форми феодальної земельної вла­сності, як спадковий фонд і бенефіцій самурая-воїна, замінений згодом випла­тою «рисового пайка».

Зобов'язальне право. У китайськомуправі зобов'язань особливе місце при­ділялосядоговору купівлі-продажі, при якому угода сторін була головною умо­вою його дійсності.

Купівля-продаж звичайних речей відрізнялася від купівлі-продажу не тіль­ки землі, але людей і худоби. Під час продажу людей необхідно було свідчен­ня, що людина, яка продавалася, з народження була особисто вільна. З епохи Хань китайське традиційне право знало продаж укредит. Купівля-продаж звичайних речей, так само як рабів і худоби, потребувала складання купчої, відмова від якої погрожувала штрафом. Невчасне складання купчої каралося биттям товстими палицями.

Ретельно відслідковуючи за станом ринку, китайська держава створила сис­тему контрольних окружних, повітових органів. Спеціально призначені чинов­ники стежили за діяльністю торгових рядів. Адміністрація кожні десять днів встановлювала ринкові ціни, реєструвала всі лавки торговців, всі угоди по про­дажу нерухомості, людей, худоби, контролювала систему мір і ваги. Винні в укладенні торгових угод без добровільної взаємної згоди сторін, із застосуван­ням сили або по завищених цінах каралися биттям товстими палицями. Існу­вала державна торгова монополія на ряд товарів: сіль, чай та ін. При укладан­ні договору купівлі залучалися поручителі і свідки. При продажі землі спе­ціально обговорювалося, що продаються і надра, і те, що над поверхнею землі.

Китайське право відрізняло від договору позики договір позички,передачу в користування конкретно-визначеної речі, неповернення якої вело за собою кримінальну відповідальність. Особливо оговорювалася в кодексі заборона укладати договір позички чиновникам, у віданні яких знаходилися державні раби, худоба, коли річ позичалася самому собі або іншій особі, а також надан­ня собі або іншій особі безвідсоткової позики з державних коштів.

У середньовічному праві Японіїне склалося чіткого уявлення про зо­бов'язання в юридичному розумінні слова і причиною тому був слабкий розви­ток товарно-грошових відносин. Європейському терміну «зобов'язання» у япон­ській мові відповідало слово «гиму», яке означало те, що повинна робити кожна людина або що заборонено їй робити, виходячи з її статусу. Всі зо­бов'язальні відносини споконвічно визнавалися, таким чином, у суворо визна­чених межах.

У «Тайхо Йоро рьо» лише десять статей присвячено договорам купівлі-продажу, найму, позики, застави, які жорстко регламентувалися державою; за їх порушення, як правило, притягали до кримінальної відповідальності.

Сімейно-шлюбне право.Нерозривний зв'язок сімейно — шлюбного права з релігійною традицією в Китаї визначав стійку спадкоємність його норм і в се­редньовічному праві. Підвалини патріархальної сім'ї — панування батька над членами сім'ї, чоловіка над дружиною і т.д. — визначили характер цих норм.

Шлюби між представниками окремих станів засуджувалися і навіть у ряді випадків переслідувалися за законом. Шлюб розглядався як обов'язок, вико­нання якого мало служити інтересам сім'ї, вимогам культу предків. Метою шлюбу була поява нащадка чоловічої статі. Шлюбу передувала змова сімей нареченого і нареченої, що не потребувала згоди тих, хто вступав до шлюбу, але передбачала обов'язкову згоду батька. Вік шлюбного повноліття в кодек­сах не закріплювався. Як правило, він обмежувався 15—16 роками для чоло­віків і 14—15 — для жінок. Був поширений звичай заручин дітей, які ще не народилися.

Заборонялися шлюби вільних із рабами, із родичами по чоловічій лінії, з особою, що носила те ж прізвище. Заборонялася полігамія, другий шлюб при житті першої дружини визнавався недійсним. У чоловіків могла бути необме­жена кількість наложниць, права яких визначалися звичаєм.

Китайський шлюб не носив священного, нерозривного характеру. Він міг бути розірваний за взаємною згодою обох з подружжя. Приводом для розлу­чення служили безплідність дружини, розпуста, неповага до чоловіка і його батьків, балакучість, схильність до злодійства, заздрісний і підозрілий харак­тер, застаріла недуга. Дружина могла вимагати розлучення, якщо чоловік за­лишав її більше як на три місяці, продав у рабство або примушував до амора­льної поведінки.

Японськесімейно-шлюбне право розвивалося під сильним впливом китайсь­кого права, але в деяких моментах було більш регламентованим. Наприклад, на відміну від Китаю, де чіткого віку шлюбного повноліття не було встановле­но, у Японії вік для чоловіка був обмежений 15 роками, для жінки — 13.

Як і в Китаї шлюби укладалися сім'ями, згода батьків і найближчих роди­чів була обов'язковою умовою дійсності шлюбу. Був потрібен також однаковий становий статус нареченого і нареченої, «непорочність» їх дошлюбних відно­син. Шлюбу передувала домовленість батьків і заручини, безпричинне розі­рвання якої каралося. Домовленість також розривалася, якщо наречений не з'являвся протягом одного місяця або, якщо шлюб не був укладений протягом трьох місяців після заручин. Спричиняло розірвання заручин також вчинення злочину нареченим або нареченою.

Порядки патріархальної сім'ї були відображені й у праві Японії,але прояв­лялися вони слабше, ніж у Китаї,не настільки безправним було і становище жінки в сім'ї. Шлюб у принципі був моногамним, наложниці не враховували­ся. Як і в Китаї, жінка знаходилася під опікою чоловіка: батька, чоловіка, си­на; але ця опіка була більш легкою і регулювалася законом. Чоловік не міг рі­вняти дружину з наложницею, не міг він нав'язати дружині і розлучення через наложницю. Безпричинне розлучення спричиняло за собою заборону нового пі любу.

Розлучення, як і в Китаї, не тільки дозволялося, але і прямо передбачалося при визначених обставинах: у випадку спроби убивства, побиття батьків і ін­ших близьких родичів чоловіка або дружини.

Розлучення, як і шлюб, було справою не тільки чоловіків, але і їх сімей. При розлученні з ініціативи чоловіка або дружини була потрібна згода батьків з обох сторін. Батьки повинні були підписати «розлучний папір». Перелік об­ставин, що давали чоловіку законні підстави для розлучення, був значно шир­ший, ніж у дружини. Вона мала право на розлучення лише у випадку трива­лої, протягом п'яти років безвісної відсутності чоловіка або тяжкої образи ним її батьків.

Законні підстави для чоловіка на розлучення були ті ж, що й у Китаї, але не всі вони спричиняли за собою вигнання розлученої дружини з будинку. За винятком «розпусти», «непокори свекру або свекрусі», «дурної хвороби», дру­жина могла і після розлучення (пов'язаного з її балакучістю, відсутністю чоло­вічого нащадка, ревнощами тощо) залишатися в будинку чоловіка, якщо вона підтримувала його в період жалоби по батьках, була більш знатною, ніж її чо­ловік і тим самим підвищила його соціальний статус, якщо в неї не було бать­ківської сім'ї. Чоловіку могли відмовити в розлученні й у тому випадку, якщо він розбагатів завдяки приданому дружини.

У японському праві проявилася відносна толерантність до незаконнонаро-джених дітей і дітей, батьки яких були нерівні за своїм соціальним статусом. Як правило, діяла фікція, що батьки не знали про дійсний «негідницький» статус свого партнера, тоді дитина ставала рьомином. Незаконнонароджені ді­ти передавалися на виховання в сім'ю одного з батьків, що займала більш ви­сокий соціальний статус, але матір і батька такої дитини розлучали. Статус ръомина одержувала і дитина, яка з'явилася на світ у результаті насильства хазяїна над рабинею.

Бездітним сім'ям із метою продовження роду давалося право усиновити ди­тину близьких родичів, яка одержувала при цьому всі права законнонародже-ного.

Спадкове право.Спадкування в Китаїносило характер правонаступництва, тому що супроводжувалося відповідальністю спадкоємців за борги померлого. Окремо успадковувався чин (титул, посада), якщо він передавався в спадщину, і майно померлого, яке переходило спадкоємцям по чоловічій лінії. Заміжня дочка не мала права на спадщину, незаміжня — отримувала половину частки братів. Чин міг бути успадкований тільки старшим сином дружини.

Батько не міг позбавити сина спадщини, не мав права збільшити частку од­ного сина за рахунок іншого. Припускалося дарування землі тільки для релі­гійних цілей, на «добрі справи».

У японськихкодексах відносно докладно був розроблений інститут успадку­вання за законом. У спадщину входили залежні люди (холопи), поля, будівлі, інше майно. До неї ж входило придане дружини померлого голови сім'ї.

Якщо мова йшла про поля і майно, які були пожалувані за заслуги, спад­кові частки синів і дочок були рівними. В інших випадках частка першої дружини, а також старшого сина була в два рази більшою, ніж у інших синів (як від дружини, так і від наложниці), дочка ж мала право на чверть частки старшого сина.

Питання про заповіт у праві Японії не отримало достатньої розробки, оскі­льки переважала великосімейна власність. За заповітом можна було передати тільки особисто нажиту або особисто успадковану власність.

Злочини і покарання вКитаї

У середньовічному праві Китаю,як і в стародавні часи, можна спостерігати домінування кримінально-правових інститутів над іншими. Про переважаючий характер кримінально-правових норм свідчить той факт, що в масовій свідомості з правом асоціювалося лише кримінальне право, норми якого застосовувалися не тільки у випадку вчинення злочину, але і при простому порушенні моралі.

Це було характерно і для Японії, що спадкувала й у цій сфері правовий до­свід Китаю. Для даних країн інститути злочину і покарання мали першорядне значення і виклад нами цього матеріалу після цивільно-правових інститутів обумовлений не його значущістю, а вже сформованою визначеною дидактичною схемою.

Жорстка правова градація людей, що безпосередньо впливала на оцінку тя­жкості будь-якої аморальної поведінки в залежності від статі, віку, місця в іє­рархії родинних відносин і в соціальній ієрархії, певною мірою ретушувала со­ціально-класові відмінності в традиційному праві, формувала стійкі уявлення про кримінальне право як захисника загальнонаціональних інтересів.

Злочинець, як суб'єкт злочину, міг бути і вільним, і рабом. У тих випадках, коли в кодексах не було спеціальних вказівок, особисто невільний буцуй залучався до суду як вільний. Але ця обставина не виключала суто станового принципу застосування покарання за велику кількість злочинів, а до речей, як об'єктів злочину, могли бути віднесені й особисто невільні люди.

На рівні загальних принципів китайський законодавець враховував у пев­них випадках форми провини: намір і необережність, але не завжди послідов­но. Формальна невизначеність, розмитість меж моральної норми лі перешко­джала чіткому розмежуванню в праві форм провини, призводила до частого використання при винесені покарань таких категорій, як незнання, недба­лість, безпам'ятність, помилка — понять, які застосовувалися широко ще в стародавні часи як основа для помилування.

У III—IV ст.ст. головним показником навмисності злочину вважалося скла­дання плану його вчинення. Навмисний злочин за танським кодексом відріз­нявся не тільки складанням плану, але й попередньою змовою двох або більше осіб.

Законодавство, у тому числі і танське, не знало і розробленого інституту не­обхідної оборони, але звільняло від відповідальності найближчих родичів — си­на, онука й ін., які захищали від нападу батька, мати, діда, бабку. За танським кодексом пом'якшувалися, як правило, покарання за злочини для трьох катего­рій осіб «старих і малих», а також інвалідів. Але часто дітям злочинця погро­жував продаж у рабство. Жінки могли бути страчені, але не могли бути заслані, а страта вагітної жінки відстрочувалася на 100 днів після народження дитини.

Класифікація злочинів залежно від їх суспільної небезпеки у світлі конфу-ціанської моралі спиралась, у традиційному праві, на концепції «10 зол», що склалася в глибокій давнині і пережила століття.

До першого з «10зол» відносилась «змова про заколот проти государя», під якою розумілася змова про будь-яке заподіяння шкоди імператору. Головне в цій категорії злочинів — спрямованість злочинного зазіхання на імператора. У тому ж плані трактувалися наступні дві форми зла:

друге «велика непокора», бунт проти існуючих порядків і моралі, на­мір, спроба зруйнувати або руйнація храму і могил предків імператора або ім­ператорської резиденції;

третє «змова, зрада», що означали зраду імператору, державі, перехід на бік його ворогів, заколот, втечу з країни або спробу втекти з міста, що зна­ ходиться під облогою.

Всі особи, що вчиняли ці злочини, а також члени їх сімей вважалися «підда­ними, які не виконали свій обов'язок». Злочинці, їхні батьки і сини старше 16 років підлягали страті через обезглавлення, а жінки сім'ї (матері, незаміжня до­чка, дружини, наложниця — разом із слугами) конфісковувались як раби.

У логічному зв'язку з першими трьома формами зла знаходилися і наступні злочини:

четверте зло «непокора, непокірність» — охоплювало злочини проти близьких родичів, убивство або побиття діда, бабки, батьків, намір убити їх, убивство старших братів, сестер, близьких кровних родичів чоловіка (але не дружини): його батьків, бабки або діда;

п'яте зло «кривда, порочність» — означала поведінку, що суперечила природному порядку, злочини, вчинені з особливою жорстокістю, злобливістю. Конкретно сюди були віднесені убивства в одній сім'ї трьох чоловіків (якщо вони не чинили злочинів, за які передбачалася страта) або вчинення злочину з особливою жорстокістю, наприклад, із розчленовуванням трупа, а також усі види чаклунських магічних дій, приготування, збереження і передача іншій особі отрути тощо;

шосте зло «вираження великої неповаги». У його основі була група злочинів, пов'язаних із порушенням особливо значущих заборон лі, до числа яких були віднесені, наприклад, крадіжка предметів культу, а також речей, використовуваних імператором (імператорської печатки, печатки його дружи­ни, матері, бабки), а також помилки, допущені при готуванні йому їжі, ліків, лихослів'я в його адресу. Всі особи, що вчинили дії, які загрожували здоров'ю імператора, або заподіяли йому моральної чи фізичної шкоди (наприклад, не виконали або підробили його указ), підлягали удавленню. При цьому мова йшла про таку форму провини, як недбалість, помилка, що виключали намір. В іншому випадку злочини відносились до першого зла, із усіма наслідками, що звідси витікали.

Сьома, восьма, дев'ята і десята форми зла так чи інакше були пов'язані з захистом морального порядку в сім'ї, який розглядався як основа соціального порядку:

сьоме зло «вираз синівської неповаги», непокора батькам. До нього відносились, наприклад, обвинувачення в неблагочинних діях діда, бабки, ба­ тьків, їх погане утримання, виділення із сім'ї і розподіл майна без їхньої зго­ ди, вступ у шлюб під час носіння трауру або носіння в цей час нетраурного одягу тощо;

восьме зло «незгода, розбіжність» між кровними родичами. До цієї ка­тегорії відносився широкий спектр злочинних дій: від наміру убити або прода­ти в рабство близького родича до побиття дружиною чоловіка і доносу на роди­чів старшого покоління;

дев'яте зло «кривда, неправедність» — включало в себе злочини, вчи­нені один проти одного особами, пов'язаними не сімейними, а офіційними, со­ціально-ієрархічними відносинами, наприклад, вбивство підлеглим свого нача­льника, командира, вчителя-наставника в конфуціанскій моралі, тобто члена тієї групи осіб, що, як і сім'я, скріплювала соціальний порядок. Сюди ж були віднесені різноманітні форми вияву дружиною неповаги до чоловіка, напри­клад, недотримання трауру тощо;

десяте зло «кровозмішувані статеві зв'язки», що прирівнювалися до поведінки «птахів і звірів і містили в собі статеві відносини не тільки з кров­ними і найближчими родичами, але і з наложницями діда і батька.

«10 зол» не покривали всі злочинні дії. Вони були своєрідним мірилом від­носин до інших злочинів, серед яких за всіх часів виділялися злочини проти конкретної особи, зазіхання на її життя, здоров'я тощо. Покарання при цьому визначалися в традиційному китайському праві з урахуванням ряду чинників соціального статусу, відносин злочинця і потерпілого в системі кровноспорід-нених і службових зв'язків, наявності й інтенсивності злочинної волі тощо.

Навмисне убивство спричиняло за собою найтяжче покарання — обезглав­лення. Від відповідальності вільного за убивство «помилково», наприклад, під час гри, можна було відкупитися. Тільки змова рабів і буцуїв убити хазяїна спричиняла за собою вищу міру покарання, убивство ж хазяїном свого раба і буцуя каралося за танським кодексом 100ударами товстими палицями, якщо вони завинили перед ним, якщо ні — то одним роком каторги. Убивство ж «помилково» у цьому випадку взагалі не каралося.

Ті ж умови враховувалися при нанесенні тілесних ушкоджень, але міра по­карання була меншою. Чоловік, що заподіяв поранення дружині, карався менш суворо, ніж у випадку поранення сторонньої людини. За поранення на­ложниці він взагалі не карався.

До злочинів проти особи за танським кодексом відносились різноманітні ситуації продажу в рабство вільного, що входили в категорію «незаконного пе­реміщення речі з властивого їй хазяйського місця», разом із розкраданням і привласненням різноманітного майна.

Особливу групу злочинів складали різноманітні форми незаконного збага­чення, одержання майна обманом, за допомогою залякування, придбання з за­стосуванням сили або надмірного отримання вигоди. Таким чином, стиралася грань між злочином і порушенням легальних обмежень договорів, що було ха­рактерною рисою традиційного права, яке не проводить, як правило, чітких відмінностей між сферою публічних і приватних інтересів.

При винесенні покарання враховувалася і вартість викраденого. Крадіжка в особливо великих розмірах каралась за танським кодексом висилкою із додат­ковими каторжними роботами і компенсацією вартості викраденої речі в по­двійному розмірі. Крадіжка державного майна збільшувала міру покарання. Крадіжка в родичів зменшувала її. До крадіжки прирівнювалося і заподіяння збитку чужому майну. Сурово карався підпал, затоплення чужої ділянки.

Принципи тотальної особистої залежності підпорядкованого від начальника, простого смертного від посадової особи були благодатним ґрунтом для різнома­нітних видів посадових злочинів і насамперед хабарництва, міра покарання за яке варіювалася залежно від того, чи порушив чиновник закон при одержанні «подарунка», покаявся або ні, а також залежно від вартості, розмірів хабаря. Винними в злочині при цьому вважалися обидві сторони.

Про сувору, але безуспішну, через велику кількість правових лазівок боро­тьбу держави проти посадових злочинів свідчать і інші приклади. Посадовим злочином, наприклад, вважалося, за танським кодексом, будь-яке отримання подарунку чиновником від своїх підлеглих, навіть якщо він був у відставці. Проте такі знаки подяки підлеглих, як підношення в дні «трауру і горя», да­рова праця «із дотриманням міри», не вважалися злочинними.

Китайське право не розподіляло адміністративного і кримінального пока­рання. Будь-яке порушення в сфері діяльності адміністрації спричиняло за собою кримінальне покарання, було то запізнення або невихід на роботу чинов­ника чи розголошення державної таємниці. При цьому чиновник не ніс пока­рання за протиправну дію, якщо вона була зроблена за наказом начальника.

Особливу групу злочинів складали різноманітні порушення моральних під­валин у сім'ї, статеві злочини, найважливішим критерієм негативної оцінки яких виступала стать злочинця і його місце в системі родинних зв'язків із по­терпілим. Поряд зі злочинами, що входили у «10 зол», традиційне право суро­во карало перелюбство, розбещення чиновником жінки, якщо вона знаходила­ся в сфері його адміністративної влади, зґвалтування, особливо якщо раб зґвалтував вільну жінку тощо. Закон не вважав при цьому злочином статеві зв'язки хазяїна з рабинею або дочкою буцуїв.

Злочини і покарання вЯпонії

Як уже було відзначено, на японське кримінальнеправо значний вплив ма­ло китайське право. Про це свідчить кримінальний кодекс «Тайхо ріцу рьо» (VIIIст.), у якому система злочинів і покарань побудована, як і в Китаї, відпо­відно до конфуціанських уявлень про найбільш тяжкі порушення моралі (лі). Проте в Японії, на відміну від Китаю, виділялися не «10», а «8 зол», у число яких входили насамперед такі злочини проти імператорської влади, як:

«заколот» (руйнація государевих помешкань і усипальниць тощо);

«державна зрада» (убивство найближчих родичів імператора, а також за­мах на їхнє убивство, побиття тощо);

«лихослів'я і неповажне ставлення» до правителя.

«велика неповага» (руйнація храмів, священних ритуальних предметів тощо); До інших злочинів відносились:

«жорстоке вбивство» (вбивство трьох членів однієї сім'ї, своїх найближ­чих родичів, убивство дружиною або наложницею родичів чоловіка, а також їх побиття тощо);

«неповага» до батька або найближчих родичів (порушення проти них су­дових справ або їх прокляття, вихід із сім'ї при живих батьках, самовільне укладення шлюбу тощо);

«порушення обов'язку» (вбивство хазяїна, начальника, наставника ) тощо. П'ятичленна система покарань містила в собі страту через повішення або обезглавлення, висилання з каторжними роботами і без таких, каторгу, бит­тя палицями (від 60 до 100 ударів), різками (від 10 до 50 ударів). Страта прос­толюдина відбувалася на міській площі, жінок і чиновників привселюдно не страчували, а чиновникам високих рангів давалася можливість покінчити життя самогубством.

Виселення залежно від відстані до місця призначення могло бути ближнім, середнім і далеким. Дружини і наложниці засуджених відправлялися в за­слання разом із ними в обов'язковому порядку. Каторга виражалася в приму­сових роботах, як правило, за місцем проживання.

«Тайхо Йоро рьо» передбачало і такі покарання, як конфіскація майна, штраф тощо. Конфісковане майно злочинця розподілялося порівну між скарб­ницею і його найближчими родичами, якщо вони не були співучасниками зло­чину. Від покарання, навіть від страти (як данина давньому звичаю), можна було відкупитися, але можливість відкупу залежала від рішення влади. Цим правом користувалися родичі імператора, найбільш знатні вельможі з «6 кате­горій гідних».

Від загальних покарань відрізнялися спеціальні покарання для військових осіб і цивільних чиновників. У переліку спеціальних покарань «Тайхо Йоро рьо» значне місце відводить пониження чиновників в особливих посадових правах. Чиновник, що вчинив злочин або проступок, незалежно від того, вине­сено щодо нього вирок про страту, або він отримав прощення від імператора чи право відкупу від покарання, піддавався позбавленню, в тій або іншій мірі, своїх посадових прав: пониженню в посаді або ранзі, розжалуванню або звіль­ненню з однієї або всіх посад. Якщо просте звільнення відносилось до числа тяжких покарань і від нього не можна було відкупитися, то особливо тяжким покаранням вважалося звільнення з виключенням із списків чиновників, що означало неможливість у майбутньому повернутися на службу.

Специфічною рисою кримінального права Японії було поширення його норм на представників буддійської церкви, визнання кодексом поряд із світськими покараннями і покарань релігійних — єпитимій. Представники буддійського духовенства, засуджені до тяжкого покарання за вбивство, насильство, злодій­ство тощо попередньо позбавлялися свого сану. Передбачалося стосовно них і деяке пом'якшення покарання. Заслання, наприклад, могли замінити чотирма роками каторги, при покаранні палицями кожні десять палиць замінялися де­сятьма днями єпитимії, тобто вчиненню справ «угодних Будді»: переписуван­ню релігійних книг, прибиранню храмів тощо.

Кримінальне право Японії не знало чітко сформульованих загальних прин­ципів і норм про форми провини (намір і необережність), про замах, про спів­участь у різноманітних формах тощо, що, проте, враховувалося при розгляді конкретних злочинів.

«Замах» і «задум» у випадку «жорстокого убивства» каралися, наприклад, як закінчене убивство. У ряді випадків більш тяжко каралася така форма співучасті, як підмова тощо.

До числа обставин, що пом'якшували провину, відносилися добровільне відшкодування нанесеного збитку, усунення заподіяної шкоди, визнання про­вини, активна допомога у розкритті злочину. Також пом'якшувалося пока­рання, коли злочин був вчинений під погрозою або примусом, у силу матері­альної або службової залежності, крадіжки в родичів, але обтяжувалося, як­що крадіжку здійснив у своєму будинку молодший член сім'ї. До числа об­ставин, що обтяжували провину, відносились рецидив (третя крадіжка) і стан сп'яніння.

Крім «8 зол» кодекс знав просте вбивство, нанесення тяжких тілесних ушкоджень, обмову, що входила до розряду «непрямих» злочинів, поряд із за­лученням у вчинення злочинів і необґрунтованого притягнення до суду. Серед злочинів проти власності виділялися: крадіжка, здирство, розбій і крадіжка при пожежі, що прирівнювалася до здирства, а також здирство майна шляхом письмових погроз тощо.

Вторгнення в чужий будинок уночі надавало право хазяїну убити «незвано­го гостя», що прирівнювалося в такому випадку до права необхідної оборони. Поняття несамовитості карне право не знало, але покарання пом'якшувалося, тобто давалося право відкупу у випадку вчинення злочину малолітнім, старим, душевнохворим, калікою.

Майже усі «законні» межі застосування покарання були розмиті після вста­новлення сьогунату, коли безперешкодне поширення одержали форми неправо-вої розправи або «дурні звичаї». Самурай, як уже було відзначено, міг безкар­но убити простолюдина за образу.

Право не знало також вимоги обов'язкового покарання за убивство. Не ка­ралося, наприклад, вбивство чоловіком зрадливої дружини і її коханця, дозво­лялося убити на місці злочину, або в порядку помсти, вбивцю своїх батьків. Набула поширення практика безкарного дітовбивства, особливо в селянських сім'ях (з метою позбавлення від «зайвого рота»).

Крім того, покарання досить часто посилювалися, набуваючи жорстоких форм. Японські джерела повідомляють, наприклад, про таке поширене пока­рання. Живого злочинця закопували по шию на проїзній дорозі, поруч клали дерев'яну пилку, якою міг скористатися кожний, хто проїжджав, щоб відо­кремити його голову від туловиська.

У «Кодексі 100 статей» крадіжка на незначну суму в 10 ієн спричиняла за собою тілесне покарання і таврування. Крадіжка на велику суму — страту че­рез відсікання голови з обов'язковим спотворюванням трупа і привселюдного показу голови страченого.

Судовий процес

Судовий процес у Китаїв основному мав інквізиційний характер. Справа починалася звичайно з письмової або усної скарги потерпілого в повітовий суд. Вона складалася за визначеною формою, яку добре знали вуличні переписува­чі, що сиділи біля воріт суду.

Переслідування злочинця було обов'язком держави. Спеціальні чиновники, відповідальні за пошуки злочинця, повинні були розшукати його у визначений термін (за зводом законів 1690 р. протягом одного місяця). Якщо злочинець не був знайдений, чиновник карався ударами палицею. Прострочення в два місяці коштували йому ЗО ударів палицями. Це створювало умови для частого притя­гнення до відповідальності невинних. До суду злочинця тримали у в'язниці, жінок віддавали на поруки в будинок чоловіка.

У судах крім суддів і чиновників, що розслідували злочин, були діловоди, посильні, стражники, екзекутори. В разі непояви в суді свідка його карали 40-50 ударами палицями. Судді проводили допити, очні ставки, призначали кату­вання, що застосовувалися до тих, хто не зізнавався. Вони виходили з презум­пції винності звинувачуваного, ставили своєю головною ціллю домогтися ви­знання останнього. Якщо визнання провини не було вирвано після триразового допиту під катуваннями, то катування могли бути застосовані до обвинувача, щоб обвинувати його в лжесвідченні. Раби не могли свідчити проти своїх ха­зяїв. Вирок записувався. Звинувачуваний в танському Китаї міг бути виправ­даний, засуджений або його справа могла бути визнана сумнівною.

Вирок до страти затверджувався імператором. Тіла і голови страчених зло­чинців виставлялися для привселюдного огляду. Простолюдинів страчували на ринковій площі, а чиновників вдома. При винесенні вироку про покарання ка­торжними роботами (або більш суворому) була потрібна згода звинувачуваного. Якщо він не погоджувався, справа підлягала перегляду. Якщо доказів було не­достатньо й звинувачуваний не визнавав себе винним, запрошували поручите­лів і його відпускали на волю. При сумнівному рішенні звинувачуваному дава­лася також можливість відкупитися.

У Японіївідповідно до Закону XXIX«Про в'язниці» («Тайхо Йоро рьо») процес носив змішаний звинувачувально-інквізиційний характер. Судова справа починала­ся як із заяви державної установи, так і окремої особи. Широко практикувалися доноси «публічні» і «таємні», такі, за якими слідство носило приватний характер.

Донос був обов'язковий для близьких родичів жертви. Якщо вони не доно­сили протягом 36 днів про вбивство, то піддавалися покаранню як співучасни­ки. Якщо мова йшла про заколот, «образу величності», то доносителя прямо доставляли до імператора. Але не можна було доносити на злочинця його бли­зьким родичам і слугам.

Розслідування проводилося спеціально призначеними слідчими. У випадку кровної спорідненості зі злочинцем або особливих із ним відносин вони могли бути замінені. Слідчим заборонялося висловлюватися про винність або невин­ність підслідних. У випадку вчинення тяжких злочинів практикувалося попе­реднє утримання під вартою і доносителя, і підозрюваного. Чиновник, що вів слідство, мав засвідчитися в повноцінності доказів. При тяжких злочинах, не­ясності доказів, заперечуванні підслідного дозволялось застосування катувань, але не більше трьох разів і з інтервалами в 20 днів. Особливо ретельне («по­трійне») слідство проводилося, якщо мова йшла про заколот.

Суд не був відділений від адміністрації. Судова справа мала порушуватися за місцем приписки позивача, наприклад, у повітовому управлінні або, в разі неможливості до нього добратися, у найближчій державній установі.

Підсудність справи визначалася як за місцем вчинення злочину, так і за ступенем його важливості, тяжкості можливого покарання. Справи про каторгу і термінове заслання вирішувались провінційними управліннями, а ті, за яки­ми передбачалося більш тяжке покарання, передавалися на розгляд до Мініс­терства юстиції (у Японії не було, як у Китаї, Вищого суду).

Спеціальні судді і слідчі цього міністерства не тільки проводили розсліду­вання важливих справ; але і перевіряли і переглядали вироки, винесені ниж­чими інстанціями, вирішували питання про стягнення боргів.

У віданні Міністерства юстиції було два управління: управління стягнень, що проводило конфіскацію майна і стягнення штрафів на користь скарбниці, і тюремне управління, яке здійснювало нагляд за підслідними, примусовими роботами ув'язнених, виконанням вироків.

В обов'язковому порядку в Міністерство юстиції передавалися справи, пов'язані зі стратою, безстроковим засланням або звільненням чиновників із виключенням їх із списків. Деякі справи направлялися для розгляду в Держа­вну раду, де за допомогою спеціальних законознавців-слідчих могло проводи­тись додаткове розслідування або припинення справ. Слушність судових рі­шень на місцях Державна рада перевіряла також за допомогою своїх спеціальних інспекторів. Про справи, пов'язані із стратою, безстроковим за­сланням і виключенням чиновників із списків, доповідали імператору, який виступав вищою апеляційною інстанцією.


Дата добавления: 2014-12-15; просмотров: 13 | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2021 год. (0.022 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав