Читайте также:
|
Спадщина, яку залишили після себе художники-передвижники, воістину велика і багатогранно. Саме вони почали зображати у своїх картинах простих людей, їх побут, звичаї, переживання і емоційний стан. На полотнах художників-передвижників також можна побачити сюжети з російської історії, які уособлюють непохитну силу духу простого народу. Серед шедеврів цієї епохи також зустрічаються портрети іменитих людей і знаті.
Художники-передвижники були першими російськими реалістами. Вони протиставляли свою творчість строгим академічним канонам, далеким від сучасної дійсності і запитів нинішнього життя. Товариство пересувних виставок було організовано в Петербурзі. У 1870 р. з ініціативи В. Перова вони разом з художниками Москви створили Товариство пересувних виставок. Перша експозиція була відкрита вже в 1871 році. У своїх роботах молоді реалісти прагнули зобразити справжню життя постійно страждає і пригнобленого селянства, що знаходиться під владою багатіїв і поміщиків. Виставки, які влаштовували художники-передвижники, мали величезний успіх, причому у найрізноманітніших верств населення.
29 листопада 1871 в Петербурзі відбулося відкриття першої пересувної виставки. На експозиції були представлені роботи шістнадцяти живописців. На суд глядачів було виставлено сорок сім полотен. Пізніше, вже в Москві, число виставлених картин досягло 82. Ця ж експозиція згодом була перевезена в Київ і Харків. Такі картини російських художників-передвижників, як «Травнева ніч» (І. Крамського), «Мисливці на привалі», «Портрет купця І. С. Каминіна», «Рибалка», «Портрет А. М. Островського» (В. Г. Перова), «Граки прилетіли»(А. Саврасова),«порожняк»(І. Прянишникова) увійшли в історію російського мистецтва. У своїх роботах реалісти спиралися не лише на досвід вітчизняного живопису, а й на досягнення класичного і сучасного світового мистецтва. Багато представників товариства в різні роки за напрямком Академії мистецтв відвідували зарубіжні країни, де переймали досвід своїх колег, вивчали живопис різних епох і стилів. Свої спостереження і враження від побаченого вони реалізовували в роботах.
42.Класицизм в обр мист та архітектурі в Україні Класицизм (від лат. сlаssісus — «зразковий») — художній напрям у мистецтві та літературі XVII - початку XIX ст., для якого характерні піднесена громадянська тем атика та суворе дотримання певних творчих норм і правил. Класицизму як художньому напряму притаманно відображати життя в ідеальних образах, які тяжіють до загальної «норми», зразка. Зразком досконалого та гармонійного мистецтва в класицизмі була проголошена антична класична минувшина. Тому митці часто зверталися до сюжетів і образів античної міфології. Письменники цієї доби зразки, гідні наслідування, також вбачали в античній класиці, у трагедіях Есхіла та Софокла, у поезії Горація. Особливість літератури класицизму виявилась ще й у тому, що її творці дотримували правил, які були обов’язковими й відповідали порядкам, встановленим у суспільстві. Уперше класицизм з’явився в італійській культурі XVI ст., а найбільшого розквіту досяг у Франції у XVII столітті: у драматургії (П’єр Корнель, Жан Расін, Жан Батіст Мольєр), у поезії (Жан де Ла-фонтен), у живописі (Нікола Пуссен), в архітектурі. Кінець ХVІІ – поч.. ХІХ ст. характеризується в українській архітектурі значним зростанням обсягу будівництва, поширенням нового стилю – класицизму. Класицизм надавав усім містобудівельним заходам державного офіційного характеру. З другого боку в межах цього стилю якоюсь мірою виявились історично-прогресивні будівельно-архітектурні тенденції часу. Крім того, весь пластично-образний арсенал засобів класицизму ніс на собі відлиски античності й епохи Відродження, інтерес до яких знову посилився в епоху просвітительства. У своїх кращих зразках мистецтво класицизму несло важливі естетичні і виховні функції. Урочиста простота будинків, площ, вулиць зовні ніби підпорядковані, геометрії, несла в собі глибокі емоційні імпульси. Розвиток архітектури великою мірою зумовлюється прогресом будівельної техніки. В цей час поступового впроваджуються в будівництво металеві конструкції, проте, як і раніше поширене було дерев’яне будівництво.В розвитку класицизму можна визначити три етапи: становлення стилю, зрілість і занепад. Архітектура першого етапу відзначається переходом від барокко до класицизму, пошуками нових засобів художньої виразності, й новим підходом до ансамблевої забудови. За часів класицизму набуває значення відкритий характер композиції ансамблів площ, вулиць і окремих комплексів.Основним досягненням другого етапу було створення великих ансамблів, а в архітектурі – застосування декоративного мистецтва для втілення значних художніх задумів. На третьому етапі поширилося багатоповерхове будівництво, зростали промислові підприємства, учбові заклади. Занепад класицизму виявився також у відході від творчого розуміння й використання форм античності у пануванні канонів і штампів, у прояві електризму. Кращі набутки зрілого класицизму знаходять підтримку, поширення у творчій практиці українських архітекторів та скульпторів.
43.Література і театральне мистецтво.Театр корифеїв.Молодий театр. Розвиток української літератури в другій половині 19 ст. проходив в умовах застосування Валуєвського циркуляра і Емського указу, що забороняли вживання української мови. Незважаючи на це, у другій половині 19 ст. з'являються нові імена письменників, нові твори, серед них оповідання з народного життя письменниці Марка Вовчок (1834-1907), перший в українській літературі історичний роман П.Куліша (1819-1897) "Чорна Рада", антикріпосницької повісті І. Нечуя-Левицького (1838-1918), роман П.Мирного "Хіба ревуть воли, як ясла повні?". У своїх повістях, віршах Іван Франко (1856-1916) описував життя селян, робітників, інтелігенції Галичини, що знаходилася під владою Австро-Угорської імперії. Він написав також багато публіцистичних і літературно-критичних статей українською, польською і німецькою мовами. Його драма "Украдене щастя" і досі йде на сценах театрів України, на її основі було знято декілька кінофільмів. Чудовою поетесою і письменницею була Леся Українка (1871-1913). В своїх поетичних працях вона розглядала важливі філософсько-історичні і естетичні проблеми. Українське село напередодні й у період революції 1905-1907 рр. показали у своїх творах М.Коцюбинський (1864-1916), В.Винниченко (1880-1951), В.Стефаник (1871-1936) та ін. Багато хто з цих письменників перекладав українською мовою художні твори світової літератури. Український театр. 1881 рік появи українського професійного театру корифеїв, на чолі якого стояли Марко Кропивницький (1840-1910), Михайло Старицький (1840-1904) та Іван Тобілевич (1845-1907) (згодом відомий драматург і актор Карпенко-Карий). Ця трупа ставила п'єси українською і російською мовами. Репертуар української драми (п'єси Котляревського, Квітки-Основ'яненка, Шевченка, Кропивницького, Карпенка-Карого і П.Мирного) обмежувався селянською тематикою. Постановки п'єс із життя інтелігенції, на теми української історії і переклади на українську мову закордонних драматургів заборонялися. Часто виступи українських труп залежали від дозволу місцевого начальства. У Придніпров'ї (Київщина, Полтавщина, Катеринославщина) українським гастролюючим трупам доводилося працювати в таких умовах аж до революції 1905 року. М.Кропивницький був реформатором українського національного театру, розвивав його в шевченківських традиціях, використовуючи багатства українського фольклору і наслідки етнографічних досліджень (національний одяг, предмети побуту, українські пейзажі, декорації і т.п.). Постановки були музичними і супроводжувалися піснями і танцями. Вони проклали дорогу українській опері. Трупа Кропивницького з успіхом гастролювала в Росії (Петербурзі, Москві, містах Поволжя і Кавказу, Кишиневі, Варшаві).Після 1885 р. склад трупи змінювався багато разів. Головні актори покидали трупу Кропивницького, створювали власні театральні колективи. З одного боку це послаблювало "театр корифеїв", розпорошувало його сили. З другого боку вело до збільшення театральних колективів в Україні і поширенню пропаганди української культури серед широких мас населення. Значний внесок у розвиток українського драматичного мистецтва внесла чудова акторка Марія Заньковецька (1854-1934). Ця група акторів отримала назву "корифеїв українського театру" або "театру корифеїв". З початку 20 ст. в українській драматургії з'являються нові тенденції, зв'язані з класовою диференціацією села розвитком капіталізму, посиленням класової боротьби. Ці тенденції знайшли відбиток у п'єсах И.Карпенка-Карого "Хазяїн", "Сто тисяч" і ін. У 1916 р. було створено Молодий театр, керівником якого став Лесь Курбас (1887-1942). Він шукав нові форми сценічної дії, використовуючи досвід європейського модерністського театру, ставив п'єси давньогрецького драматурга Софокла, англійського автора Бернарда Шоу, російського письменника Леоніда Андрєєва, інсценізації поем Т. Шевченко "Ян Гус", "Гайдамаки", які сам і писав, п'єси Лесі Українки тощо.
44.Освіта в роки Української революції 1917-1920рр Культура України 1917-1920 рр. – цей період для України став часом великих випробувань, важливих суспільно-політичних подій, що часто призводили до знищення засад національно-культурного буття, були згубними для діячів культури та не сприяли збереженню культурних цінностей. Та незважаючи на складні катаклізми, українська культура продовжувала плідно розвиватися.[1] Розвиток української культури 20 століття можна характеризувати як період її національно-державного відродження, започаткований демократичними переворотами 1917 р., українською революцією. Дійсно, зміни, які відбулись за цей період дали могутній поштовх для розвитку культури.Цьому сприяла ліквідація численних заборон що тяжіли над Україною впродовж багатьох століть.Переважна більшість населення України була неписьменною. Розгортаючи культурне будівництво, партія більшовиків зробила лікнеп найважливішою державною справою. Культосвітні заклади усіх типів були зобов'язані приділяти лікнепу найбільшу увагу. Установи наркомату освіти дістали право залучати до навчання неписьменних на засадах трудової повинності усіх грамотних громадян, вільних від воєнної мобілізації.Починаючи з весни 1920 р., в Україні розгорнулася кампанія з організації шкіл та гуртків лікнепу. Було відкрито до 7 тис. вечірніх шкіл та гуртків. У них три-чотири рази на тиждень навчалося до 200 тис. чоловік. Крім того, до 50 тис. чоловік було охоплено індивідуальним навчанням.Положення про єдину трудову школу Раднарком УСРР схвалив у липні 1919 р. Шкільні заклади різних типів, у тому числі приватні гімназії та ліцеї, перетворювалися на стандартизовані державні установи з семирічним навчанням.Однак шкільна реформа тоді не встигла розпочатися у зв'язку з падінням радянської влади. У червні 1920 р. було видано постанову наркомат УРСР «Про запровадження в життя єдиної трудової школи», аналогічну попередньому урядовому положенню. Єдина трудова школа була семирічною і поділялася на два ступені — перший (чотири класи) і другий (три класи). Після закінчення школи другого ступеню діти могли продовжити навчання у професійно-технічних школах і технікумах. Єдина трудова школа демократизувала загальну освіту.Наприкінці 1920 р. в Україні діяло близько 22 тис. шкіл, де навчалося 2, 250 млн. учнів. Майже в половині шкіл навчання вже відбувалося українською мовою. Для порівняння слід вказати, що в 1914/15 навчальному році існувало 19,6 тис. загальноосвітніх шкіл і серед них не було жодної української.У березні 1919 р. радянський уряд України оголосив нові правила прийому до вузів. З метою «оробітничення» студентського контингенту пріоритет у прийомі надавався вихідцям із сімей робітничої і сільської бідноти. Від них не вимагалося довідок про закінчення середньої школи, плата за їх навчання скасовувалася, вони забезпечувалися стипендією. Усе це надавало молоді робітничого і селянського походження реальну можливість для навчання.Однак такі студенти не мали первинних знань. Вузи почали запроваджувати так звані «нуль-семестри» — тримісячні підготовчі курси. До них абітурієнтів приймали за рекомендаціями партійних, комсомольських і профспілкових організацій. Коли виявилося, що для більшості студентів «правильного» соціального походження тримісячної підготовки замало, почалася організація робітфаків (робітничих факультетів). У них студенти одержували знання за програмою середньої школи з предметів, яких вимагав профіль вузу.Розукрупнення збільшило кількість вищих навчальних закладів порівняно з довоєнними роками. Наприкінці 1920 р. в Україні налічувалося 38 інститутів, у них навчалося 57 тис. студентів. За рік було випущено близько 3 тис. спеціалістів. У 20-ті роки в Україні відбулися зміни і в системі вищої освіти. При вступі до вищих навчальних закладів враховувалося соціальне походження. Для покращення складу студентів за соціальним станом при вузах створювалися робітничі факультети.
45.Освіта та наука в Україні в 20-30 роки 20ст У цей період значного розвитку набула наука, що розвивалася на громадських засадах — наукові товариства різного профілю. Вони об'єднували як аматорів, так і знаних вчених, які в рамках ухваленої ними програми досліджень здійснювали вільний науковий пошук без огляду на регламентуючий вплив владних структур. У 20-30 х рр. в Україні працювало 35 наукових товариств.Учені Української Радянської Соціалістичної Республіки внесли вагомий вклад у скарбницю світової науки. Багато їхніх розробок стали основою створення нових галузей промисловості, прогресивних технологій, матеріалів, машин і механізмів. У республіці працювало 200 тис. наукових працівників, у тому числі 62 тис. докторів і кандидатів наук. В УРСР налічувалось 150 вузів, в яких працювало 1,4 тис. професорів і докторів наук, близько 16 тис. доцентів і кандидатів наук. Великий загін учених працював у Південному відділенні Всесоюзної Академії сільськогосподарських наук імені В. І. Леніна. Найбільшим науковим центром УРСР була Академія наук Української PCP — 81 тис. співробітників, у тому числі 14 тис. наукових працівників, серед яких понад 1000 докторів і 7000 кандидатів наук, 300 академіків і членів-кореспондентів АН УРСР. В добу воєнного комунізму і русифікаційного курсу, ставлення влади до української науки було негативне, а то й вороже. Заснована в час Визвольних змагань Українська Академія Наук (УАН) опинилась у дуже непевних обставинах. За весь 1919-ий p., заходами Академії появилась з друку лише одна наукова праця — «Записки історично-філологічного відділу». Все ж таки українська наука не завмерла, а навпаки — виявила подиву-гідну динаміку росту, бо за розмірно короткий час (від 1922-30 pp.) виявила перед усім науковим світом свій високий рівень сотнями наукових праць. Центром українського наукового життя був Київ, осідок колишньої Всеукраїнської Академії Наук, перейменованої на Українську Академію Наук. І тут передусім, як і у філіях, чи в пізніших інститутах по більших містах, зосередилась уся наукова і видавнича праця.Другою великою ділянкою дослідів і наукової праці УАН було літературознавство, тобто наука про теорію та історію мистецького слова. З розвитком і утвердженням нової української літератури, наше літературознавство перетерпіло всі періоди національного гніту, дискримінації, переслідування і провокації, які терпів наш народ від московського самодержав’я. Хоча це літературознавство мало свої коріння і джерела в наукових дослідах 1840-60-их pp., мало спроби характеристики літературних процесів та окремих періодів чи письменників, проте, під кінець XIX ст. воно було позбавлене методологічних критеріїв, тяглості і перспективи.На захїдньоукраїнських землях велику роботу в цьому напрямі розгорнуло НТШ (наукове товариство шевченкеа)у Львові і засноване Грушевським у 1907 p.. Українське Літ. Т-во у Києві. Найбільше праці в цій ділянці вклали три визначні літературознавці: Іван Франко, Сергій Єфремов, а теж учитель цілого покоління українських учених — акад. Вол. Перец.
46.Культурне будівництво в радянській україні в 20-30рр 20ст Історія української культури XX ст. — це доба складного та суперечливого розвитку, який, з одного боку, все тісніше та глибше включав Україну до загальносвітового куль-турного процесу, а з іншого — у воєнних та суспільно-політичних колізіях ламав фун-даментальні засади національно-народного буття, нищив витвори культури й самих її носіїв — як творців матеріального добробуту, так і представників духовної сфери: митців, учених, педагогів, релігійних діячів тощо. XX ст. являє нам «коливання маятника» від всебічного розвитку культури доби національного відродження 10-20-х pp. до занепаду, виродження, асиміляційних процесів. Історія української культури XX ст. — це свідчення незламного духу народу, який, незважаючи на скрутні обставини існування, постійно тяжів до збереження власної мови, історичної пам'яті, мистецьких надбань минулих часів та до витворення нових культурних цінностей, які б несли в собі неповторний національний образ світу. Перемога радянської влади в Україні призвела до того, що всі досягнення в галузі українізації були визнані контрреволюційними, націоналістичними та ворожими народу. В 1919 та на початку 1920 р. бували випадки, коли вживання української мови та вишиваної сорочки могли стати вагомими аргументами для звинувачення в петлюрівщині, і людину могли просто розстріляти. Але масове поширення повстанського руху в Україні примусили більшовиків переглянути свою національну політику в Україні, й не тільки в Україні. В 1923 р. було ухвалено рішення про коренізацію в національних республіках, в Україні вона легально отримала назву українізації. Радянська українізація повторювала курс національних урядів, хоча під новими, марксистськими прапорами, і повинна була створити ілюзію національного характеру радянської влади в Україні. Насправді, імперська Москва не збиралася впроваджувати цей курс "всерйоз та надовго". В той же час націонал-комуністи в Україні наївно повірили в довгочасність цієї політики і ретельно взялися запроваджувати її в життя. Радянська українізація пройшла три етапи: 1)1923-1925 - початок; 2)1925-1928 - піднесення, 3)1928-1933 -гортання ("постишевщина"). Її послідовно здійснювали наркоми освіти УСРР Г.Гринько (1920-1925), О.Шумський (1925-1927), М.Скрипник (1927-1933). Українізація, запроваджена українськими національними урядами, а згодом радянська українізація, спричинила національний ренесанс, який охопив усі галузі української культури. Але вже 1933 року Сталін розпочав тотальний наступ на українську культуру, який супроводжувався винищенням української інтелігенції.
47 .Українська культура в період сталізму.Репресії проти митців
Аналізуючи загальну суспільно-культурну ситуацію 30-х років в Україні, можна умовно виділити такі етапи її розвитку: 1.1930-32 pp. Маховик штучно загостреної «класової боротьби» вже розкручується, але в національно-культурному житті зберігається позитивна інерція 20-х pp. Поки ще триває робота на ниві українізації преси, школи, культурно-пропагандистської діяльності, діловодства. Зберігаються залишки лібералізму в культурній політиці. Все це існує переважно завдяки принциповій позиції Миколи Скрипника – теоретика національного питання, відомого державного діяча нової України. 2.1933-35 pp. Постанови ЦК ВКП(б) піддають нещадній критиці «помилки КП(б)У у запровадженні колективізації та національному питанні». Для «зміцнення» керівництва в Україну направлені П.Постишев та його помічники. Розпочинається масовий терор і спровокований голодомор. Усунений зі своєї посади М.Скрипник кінчає життя самогубством. З арештом у травні 1933 р. письменника М.Ялового почалися репресії проти діячів культури м. Харкова. Глибоко вражений арештом товариша, зацькований політичними звинуваченнями, застрілився М.Хвильовий. Заарештовані та відправлені у табори О.Вишня, Л.Курбас, якого звинувачують у націоналізмі, виганяють з театру, ув'язнюють, згодом він гине в таборі. Жертвами репресій стали художник М.Бойчук та його послідовники, драматург М.Куліш, письменники-члени Всеукраїнської асоціації пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), майстерні революційного слова «МАРС», нео-класики, футуристи та ін. Відразу після вбивства С.Кірова в грудні 1934 р. заарештовані і розстріляні Г.Косинка, Д.Фальківський та ін. Тільки письменників за цей час репресовано близько 500! Саме про цих людей можна сказати, що вони уособлюють «розстріляне відродження» української культури. Підпали під розгром ВУАН і Всеукраїнська асоціація марксистсько-ленінських інститутів, ліквідовано значну кількість НДІ, насамперед, гуманітарного профілю, «проріджено» кадри національного учительства й кооперативного руху. 3.1936-38 pp. У1936 р. хвиля репресій спадає, стабілізується економічне становище. Та вже в 1937-38 pp. репресовані майже всі керівні партійні, державні, військові та ін. кадри на всіх рівнях – зокрема ті, руками яких здійснювався терор 1933-35 pp. Новий шквал репресій уносить багатьох ще уцілілих діячів культури. Тільки наприкінці 1938 р. масовий терор припиняється, зусилля концентруються на вирішенні практичних завдань, бо виникли великі складнощі, викликані кадровими спустошеннями і погіршенням міжнародної ситуації.
Під час німецької окупації українська культура в усіх її формах (наука, освіта, література, мистецтво) опинилася, власне як і весь український народ, перед загрозою повного знищення. Вищі навчальні заклади зачинено, музеї пограбовані, на базі театрів утворено заклади для розваги окупантів з відповідним репертуаром. Інтелігенція, яка потрапила під окупацію, мусила перебиватися випадковими заробітками, щоб вижити. Лише в Одесі, яка стала центром румунської провінції Трансністрія, працював румунізований університет, театр опери та балету, з Румунії приїздив на гастролі російський шансоньє Петро Лещенко, однак про українську культуру не могло бути й мови. Румунські ідеологи, зокрема професор Яського університету Олександр Болдур, доводили, що вся територія Трансністрії заселена русифікованими румунами і завдання нової влади - повернути його в лоно рідної румунської мови і культури. Деякі діячі творчої інтелігенції не встигли чи не хотіли евакуюватися і при відступі німецької армії, резонно боючись репресій сталінського режиму (деякі з них вже встигли відсидіти в концтаборах до війни), подалися на захід. Вони склали другу хвилю української еміграції. Серед них були відомі художники брати Василь та Федір Кричевські, актор Йосип Гірняк, літератори Іван Багряний, Іван Кошелівець, Тодось Осьмачка, Юрій Шевельов (Ю.Шерех), Юрій Лавріненко,Оксана Лятуринська.
48.»Розстріляне Відродження»провідні діячі та їх внесок в культурне життя україни 20-х початку30-хрр 20століття На межі 20-30-х років ситуація в українській культурі докорінно змінилася. Стимульовані непом, процеси в економіці, суспільному житті та культурі вже з другої половини 20-х років стали виходити з-під контролю парткерівництва. Тому влада прагнула до уніфікації культурного розмаїття, що вирувало в 20-х роках, відбираючи собі в союзники ті творчі об'єднання, спілки та групи, внутрішньо організаційне життя яких будувалося переважно на адміністративних принципах, а творче - на ідеологічних і вульгарно-соціологічних. Фактично влада робила вибір між неординарністю і талантом та сірістю вбік останньої.Показова в цьому відношенні літературна дискусія 1925-1928 pp., у ході якої порушувалися питання культурного будівництва в Україні, зокрема про місце інтелігенції в культурному процесі, шляхи розбудови національної культури при соціалізмі, взаємини української та російської культур тощо. У центрі дискусії опинилася найнеординарніша постать у літературі -особистість М. Хвильового. Він був одним з небагатьох, хто не побоявся чесно відображати історичну правду, із в'їдливою іронією й сарказмом викривав вади нового суспільства.Турбота письменника про підвищення рівня художньої майстерності радянської літератури, виступ проти "червоної халтури" і особливо його полемічний заклик "Геть від Москви" з орієнтацією на "психологічну Європу", який по суті зачіпав лише проблему підвищення української культурності, позбавлення провінційності, були всіляко перекручені та інкриміновані Хвильовому як буржуазний націоналізм. Тоталітарне суспільство, відчуваючи свою уразливість перед словом правди, конфіскувало другу частину "Вальдшнепів", надруковану в шостому номері журналу "ВАПЛІТЕ" за 1927 p., заборонило і памфлет "Україна чи Малоросія?", який став відомим лише в 1990 р. Задушлива атмосфера, створена навколо М. Хвильового, врешті призвела до його зламу - він пробував іти на компроміси, думати і діяти як усі, але сила таланту і особистості робили неможливим пристосуванство як спосіб існування. Постріл 13 травня 1933 р. обірвав життя М. Хвильового, ставши трагічною крапкою в історії українського культурного відродження XX ст. З викриттям "культу особи Сталіна" і початком так званої "відлиги" настав період змін. На хвилі загальної лібералізм ціїї суспільства відроджувалося національно-духовне життя України. Виходили нові часописи "Прапор" (1956), "Всесвіт" (1958), у 1960 р. розпочато видання багатотомної Української радянської енциклопедії, запроваджено Державну Шевченківську премію, "Літературну газету" перейменовано на "Літературну Україну".До української громадськості повернулася частина духовної спадщини "розстріляного відродження" - твори О. Близька, О. Досвітнього, М. Драй-Хмари, В. Еллана, Г. Косинки, М. Куліша, були реабілітовані М. Йогансен, В.Підмогильний, Є.Плужник, М.Семенко, М.Філянський та ін. Камертоном високої духовності звучали кіноповісті О. Довженка "Зачарована Десна", "Повість полум'яних літ", "Поема про море". Ці твори, в яких піднімаються злободенні, гострі проблеми української культури, екології, історичної пам'яті, демонстрували новий загальнолюдський вимір творчості митця.Кінець 50-х - 60-і роки - час розквіту ліричної творчості М. Рильського, П. Тичини, М. Бажана, В. Сосюри, А. Малишка, яскравого дебюту молодих поетів М. Вінграновського, В. Коротича, І. Драча, Л. Костенко та ін. Великими подіями суспільного і культурного життя України стали широко відзначені ювілеї класиків української літератури: 100-річчя з дня народження І. Франка (1956), 50-річчя з дня смерті Л. Українки (1963), 100-річчя з дня народження М. Коцюбинського (1964), 150-річчя з дня народження Т. Шевченка (1964).Однак "хрущовська культурна відлига", що тривала і в наступні роки радянської влади, мала обмежений характер, що виявлялось насамперед у загальному низькому культурному рівні політичної верхівки. Досить згадати відомі зустрічі Хрущова та його оточення з художниками (1956) і поетами (1963), де звучала брутальна лайка на адресу всього незрозумілого. Хрущовська реабілітація залишила поза своїми межами десятки імен так званих "затятих націоналістів" - насправді найяскравіші імена української культури - М. Хвильового, С. Єфремова, Г. Чупринку, Г. Михайличенка, найбільш неординарні твори поезії, літератури, мистецтва, історичної науки не тільки XX, а й попередніх століть.
49.Українська культура повоєнного періоду.Шістдесятництво як культурний феномен. Перемога над фашистською Німеччиною посіяла у народу ілюзії про послаблення режиму в СРСР, демократизацію суспільства, викликало певне піднесення національної активності мас та інтелігенції, але всі ці сподівання були марними. Сталін навпаки вважав, що перебування мільйонів людей на окупованій території, вплив німецької та націоналістичної пропаганди в Україні та Прибалтиці вимагають додаткових заходів по зміцненню комуністичної ідеології. Пам'ятаючи історичний досвід декабризму, який розвинувся на тлі перемоги Росії у Вітчизняній війні 1812 р., Сталін хотів запобігти такому розвитку подій і вирішив за старим своїм сценарієм застосувати превентивні заходи проти ймовірної загрози серед партійного апарату, військових, а особливо інтелігенції. Це спричинило до нового витка репресій, боротьби з націоналізмом, космополітизмом, ідеологічних кампаній 1946-1948 рр., що отримали назву "ждановщини" по імені секретаря ЦК ВКП(б) по ідеології А.Жданова, який за дорученням Сталіна очолив цю кампанію.В літературі всебічно розглядалася проблема типового, під яким малося на увазі не те, що переважає в житті, а те, чому, згідно бажанню партійного керівництва, має належати майбутнє. В кіно, внаслідок суворої ідеологічної цензури, наступив так званий період "малокартиння": в 1952 р. всі кіностудії країни випустили тільки 24 повнометражні кінофільми, при чому переважали фільми-біографії, фільми-вистави та патріотичні картини. Антиамериканську спрямованість в дусі "холодної війни" мала більшість театральних вистав.А на Заході в цей час володарем кіноглядача були режисери італійського неореалізму Лукіно Вісконті, Роберто Росселіні, Вітторіо де Сіка, Де Сантіс, сценарист та теоретик кіно Чезаре Дзаваттіні, які знімали чудові фільми про війну, післявоєнне влаштування Італії, були сповнені гумору, оптимізму, гуманності.Політика політичного пресингу та репресій була розповсюджена і на Україну. З 1946 р., в рамках загальносоюзного ідеологічного наступу проти інтелігенції, в Україні комуністична партія розпочала широкомасштабну акцію цькування українських діячів культури під гаслом чергової боротьби з "українським буржуазним націоналізмом". Серед них були відомі українські письменники та поети Максим Рильський, Юрій Яновський, Володимир Сосюра (в 1951 р. в газеті "Правда" було піддано жорстокому розгрому його вірш "Любіть Україну", написаний ще під час війни у 1944 р., а автора примусили написати принизливе каяття; три роки перед тим, в 1948 р., за збірку віршів "Щоб сади шуміли", де було цей вірш передруковано, Сосюра отримав Сталінську премію), Андрій Малишко, літературознавці Олександр Білецький, Олександр Дорошкевич, визначний кінорежисер та драматург Олександр Довженко (за сценарій кінофільму "Україна в огні"), композитор Кость Данькевич (за оперу "Богдан Хмельницький").
50.Архітектура та будівництво в україні у 20ст. Початок XX ст. такий знаменний зростом українського національного руху і відродженням української культури в цілому — започаткував теж відродження українського стилю, що, як типово національний напрямок, проявив себе в пластичному мистецтві, зокрема в архітектурі. Цей поворот до народного мистецтва проявився теж у західній Європі і це привело до зацікавлення старовинною архітектурою і до дослідів над давнім історичним і народним мистецтвом. Велику роль в цьому відіграли наукові археологічні з’їзди, які своєю традицією сягали ще 70-90-их років минулого століття. Такі з’їзди, на початках XX ст. відбулись у Харкові, Чернігові та Катеринославі. В результаті почалися систематичні досліди на окремих українських землях, підчас яких звертали теж увагу на архітектурні пам’ятки, особливо на дерев’яне будівництво. Цінні розвідки про те появились у київських часописах, а теж в «Ілюстрованій Україні» у Львові. Громадські установи, земства, міські управи почали вимагати від архітекторів проектів в українському стилі. І так в Галичині цьому рухові сприяло Т-во для Розвою Руської Штуки (тобто мистецтва), засн. у Львові 1898 р., яке вже від 1905 року під назвою Т-во Прихильників Української Літератури, Науки і Штуки влаштувало кілька виставок модерного мистецтва.В зв’язку з цим, на особливу увагу заслуговують два найвизначніші галицькі архітекти, а саме Василь Нагірний (1847-1921) та Іван Левинський (1851-1918). Перший з них був не тільки головою згаданого т-ва та організатором українського господарського життя, основником «Народної Торговлі» і т.д., але був при цім здібним архітектором і йому належить велика кількість церков у Галичині, при чому, за висловом В. Січинського, Нагірний — як архітектор „найбільше уживав балканізованих форм візантійського стилю з деякими додатками романського стилю”.Другий, І. Левинський, визначний архітектор-інженер, людина великих здібностей, був професором ужиткової архітектури єдиної в Галичині, славної Львівської політехніки (політехнічного інституту). Він проектував і будував цілий ряд найвизначніших будов громадського призначення у Львові, як от будинок Торговельно-промислової Палати, готель Жоржа (сьогодні «Інтурист»). Спеціалізувався у будівництві різних шпиталів, санаторій. Його найбільший архітектурний твір це залізнична станція у Львові з 1906 p., на свій час найкраща вузлова станція в західній Україні. Був Левинський теж ініціатором і проєктодавцем Музичного Інституту ім. Лисенка та відомого в довоєнному Львові «Академічного Дому». Всім своїм будовам старався надати український стиль і прикрашував їх мотивами і деталями, взятими з українсько-візантійського та народного мистецтва.На східноукраїнських землях цей мистецький рух розвивався зовсім іншими шляхами. Тут модерні архітектурні прямування з трудом промощували собі шлях. Архітектурна освіта в Україні кінця XIX і початків XX ст. була в катастрофальному стані. Вся вища технічна освіта була зосереджена в Москві та Петербурзі, бо вже давніше всі кафедри цієї дисципліни, які існували при Харківськім і Київськім університетах, були ліквідовані. Всі заходи організувати в Києві Академію мистецтв ім. Т. Шевченка залишились без результату.4 Найкращою в російській імперії вищою архітектурною школою був Інститут Цивільних Інженерів у Петербурзі, але доступ туди був дуже обмежений. Все таки невеличкий відсоток українців, яким пощастило попасти туди, оснували при ньому Українську Громаду, яка м.ін. ставила своїм завданням шляхом самоосвіти студіювати і плекати українську архітектуру, і влаштовувала лекції, виставки, конкурси і т.п. Ця ж Громада зібрала велику фахову бібліотеку, а її члени виконали ряд проектів в українському стилі (в 1930-их роках залишки майна Громади большевицька влада перевезла до Москви).Другим помітним центром студій української архітектури був Харків, де при Літературно-мистецькому Клюбі у 1911 р. засновано Архітектурно-мистецький Гурток, який теж влаштовував виставки, конкурси та втішався підтримкою місцевої громади.
51.Соціалістичний реалізм:виникнення принципи і вплив на розвиток літератури і мистецтва. Соціалістичний реалізм (лат. socisalis — суспільний, real is — дійсний) — унітарний, псевдохудожній напрям і метод радянської літератури, що сформувався під впливом натуралізму і так званої пролетарської літератури. Він був провідним у мистецтві з 1934 по 1980 рік. Радянська критика пов'язувала з ним найвищі досягнення мистецтва XX століття. Термін "соціалістичний реалізм" з'явився у 1932 році. У 20-х роках на сторінках періодичних видань велися жваві дискусії щодо визначення, яке відобразило б ідейно-естетичну своєрідність мистецтва доби соціалізму. Визначення методу вперше було сформульоване на І з'їзді письменників СРСР в 1934 році. У статуті Спілки радянських письменників відзначалося, що соціалістичний реалізм є основним методом радянської літератури, він "вимагає від письменника правдивого, історично-конкретного зображення дійсності в її революційному розвитку. Соціалістичний реалізм став державним методом. Слова "вимагає від письменника" звучать, як військовий наказ. Вони свідчать, що письменник має право на несвободу — зобов'язаний показувати життя "в революційному розвитку", тобто, не те, що є, а те, що має бути. Мета його творів — ідеологічна і політична — "виховання трудящих у дусі соціалізму". Визначення соціалістичного реалізму має політичний характер, воно позбавлене естетичного змісту.Ідеологією соціалістичного реалізму є марксизм, в основі якого волюнтаризм, він — визначальна риса світогляду. Маркс вважав, що пролетаріат здатний знищити світ економічного детермінізму і побудувати на землі комуністичний рай.Фундаментом теорії соціалістичного реалізму була стаття В.І. Леніна "Партійна організація і партійна література". Характерною ознакою соціалістичного реалізму стала естетизація радянської політики і політизація літератури. Критерієм оцінки твору була не художня якість, а ідеологічний зміст. Часто художньо безпомічні твори відзначалися державними нагородами. Ленінської премії була удостоєна трилогія Л.І. Брежнєва "Мала земля", "Відродження", "Цілина". Соціалістичні реалісти змальовували життя таким, яким хотіли бачити за логікою марксизму. У їх творах місто поставало як уособлення гармонії, а село — дисгармонії і хаосу. Уособленням добра був більшовик, уособленням зла — куркуль. Куркулями вважали працьовитих селян.Позитивними героями літератури соціалістичного реалізму були робітники, селяни-незаможники, а представники інтелігенції поставали як жорстокі, аморальні, підступні.Соціалістичний реалізм вважався вершиною реалізму. Виходило, що соціалістичний реаліст вище реаліста XVIII—XIX ст., вище Шекспіра, Дефо, Дідро, Достоєвського, Нечуя-Левицького.
52.Розвиток кіноматографа на україні початку 20ст.Характеристика творчості довженка 20-ті рр. позначені проголошенням різних декларацій, маніфестів, закликами до експериментаторства, пошуками нового, що починалося, як правило, з відмови від старого.Уже перші кроки українського радянського кіно засвідчили взаємозв'язок прогресу соціального і художнього: головним героєм екрана стала суспільна людина, яка будує новий світ. Пошуки нового героя і екранних засобів для його втілення особливо активізуються в середині і наприкінці 20-х рр.В етапних фільмах другої половини 20-х рр., таких, як «Броненосець «Потьомкін»», «Мати», «Земля», радянське кіно знаменувало становлення нової естетики. Йшов процес усвідомлення того, що ідеал має не лише суспільний характер, а й науково-об'єктивну природу, що він завжди пов'язаний з інтересами і прагненнями трудових мас, що художній ідеал - поняття класове і змінюється він від покоління до покоління, наповнюючись новим соціальним змістом. у Кіно поступово ставало активним фактором культурної революції, ефективним засобом пропаганди соціалістичних ідей. Для цього потрібні були творчі кадри, митці, віддані ідеалам цього суспільства, потрібна була матеріально-технічна база, централізоване управління, здатне налагодити випуск кінофільмів, насамперед хронікально-документальних, для розв'язання невідкладних завдань революції.В історії українського радянського кіно особливу роль відіграють хронікально-документальні стрічки. Вони буквально народжувалися на барикадах революції, в окопах громадянської війни, на фронтах відбудови народного господарств.Після встановлення Радянської влади на Україні відновлюється робота кінотеатрів, а через кілька днів колегія народної освіти України надсилає місцевим Радам спеціальне розпорядження, в якому, зокрема, зазначалося: «Вважаючи, що всі кінематографи і театри служать, як і школа, народній освіті. Радам взяти під свій нагляд усі театри, особливо кінематографи, слідкувати за їх діяльністю, спрямовувати їх в бік розвитку культурних сил народу й закривати їх, якщо вони руйнують творчу роботу Радянської влади в галузі народної освіти».На Україні починають діяти дрібні «кінооб'єднання», «товариства», кіностудії. Робляться спроби комплектування фільмофонду (були це переважно екранізації творів російської та української класичної літератури, зарубіжні стрічки), реставруються старі, від-криваються нові кінотеатри.Складний процес взаємовпливів, взаємопроникнення і взаємодії різних художніх явищ, що сприяло формуванню провідних засад єдиної соціалістичної естетики, збагаченню системи виражальних засобів усього радянського кіномистецтва. Неповторність творчої індивідуальності О. Довженка зумовлює особливе напруження громадського почуття, ліризм, романтичність світосприймання, близькість до фольклорної традиції українського народу. Роздуми про сучасне і майбутнє країни повертають О. Довженка до її минулого, до історії, що осмислюється в широкому соціальному і філософському контексті. Його цікавлять визначні події, вирішальні для долі країни моменти, в яких яскраво розкривається народний характер, становлення нової людини, нових людських взаємовідносин. В революційній історії шукає митець джерела героїзму і незламності народу, що переміг у боротьбі з численними ворогами Радянської влади.Це знайшло конкретний вияв у новаторських фільмах О. Довженка «Звенигора» й «Арсенал». Вони ознаменували не лише новий етап в його біографії, а й стали пам'ятними віхами в розвитку українського кіно, ввійшли до золотого фонду радянської і світової кінокласики.О. Довженко мріяв про твір, де була б відображена багатовікова історія України, її героїчний епос, прагнення трудящих до справедливості. Так народжується епічна «Звенигора» (1927), яка вразила сучасників масштабністю теми й охоплення подій, метафоричною яскравістю кіномови. «Мій фільм більшовицький», - категорично відповідав О. Довженко своїм опонентам. Подібно до народних співців, авторів дум, він прагнув мовою кіно змалювати історичний подвиг революційного народу, що втілив у життя завоювання Жовтня. «Звенигора» була однією з перших художніх спроб розкрити на екрані всю складність процесу формування нових рис національного характеру.
58.Культура закарпаття 10-18століття Початок Угорського періоду (11 — 15 ст.) Використовуючи усобиці, що виникли в Київській державі по смерті Володимира Великого (1015), король Стефан І Святий прилучив Закарпаття до Угорщини, а його син Емеріх дістав титул «князя русинів». З того часу до початку 20 століття Закарпаття постійно перебувало у складі угорської держави, становлячи її прикордонну область на півночі. Через Закарпаття проходила оборонна смуга з укріпленнями, т. зв. засіки; залоги оборонців складалися переважно зі слов'яно-руського автохтонного населення («Руська Мархія»). Монгольський наїзд на Угорщину (1241) відбувся через карпатські перевали і дощенту зруйнував Закарпаття. В 13—14 ст., замість системи засік почали будувати замки, здатні витримати тривалу облогу. У зв'язку з цим поглибився процес феодалізації; з королівських домен утворилися маґнатські лятифундії, що частково існували до 20 століття Одночасно на Закарпаття поширилася комітатська територіяльно-адміністративна організація. Позбавлені політичного самоуправління і привілейованих станів закарпатські українці зберегли свою народність насамперед задяки релігії. Східне християнство ширилося на Закарпаття, мабуть, ще з часів його приналежності до Болгарії. Але відомості про організовані центри церковного життя походять тільки з пізнішої доби. Незважаючи на політичну відокремленість, духовні зв'язки Закарпаття з іншими українськими землями були тісні. Тут вживалися богослужбові книги київського чи львівського друку. В 17—18 ст. на Закарпатті розвивалася місцева релігійна література, що своїм характером була частиною української барокової літератури з незначними угорськими та словацькими впливами. Типові жанри цієї літератури — учительні євангелія, леґенди й апокрифи, збірки проповідей, полемічно-апологетичні писання (серед них виділяються твори найцікавішого релігійного полеміста кінця 17 століття М. Андрелли-Росвигівського, названого також «закарпатським Вишенським»), літописні записки (Гукливський літопис, закарпатська хроніка, почата1660 р. і доведена до 1830 під назвою «Новійшая, яже когда случишася»; подає політичні й церковні події в Угорщині та на Закарпатті, соціально-побутові, опублікований Я. Біленьким «Угорсько-руські літописні записки», «ЗНТШ», CIV). Закарпатське письменство 17—18 ст. користувалося живою народною мовою. Більшість творів поширювалися в рукописах; перші друковані книги для Закарпаття друкувалися в Тернові на Словаччині. Письменство, як і освіта (монастирські школи), мало наскрізь релігійний характер. Тоді ж розвивалося на Закарпатті будівництво дерев'яних церков, з яких залишилося кілька цінних зразків до нашого часу.
53.Фарсований наступ на українську культуру за часів стагнаціїПодальша ідеологізація життя. Жовтневий пленум ЦК КПРС 1964 р., який зняв Хрущова і замінив його Брежнєвим, мав реставраторський характер. Головною ідеологією стає неосталінізм. Провадиться обережна реабілітація сталінізму, висуваються вимоги зважених оцінок минулого, боротьби проти огуджування нашої історії, ревізіонізму. Поширюються концепції розвинутого соціалізму (1967), загострення ідеологічної боротьби, необхідностіорганізації контрпропаганди, насаджується новий культ Брежнєва (твори “Відродження”, “Мала Земля”, “Цілина”), провадяться урочисті святкування ювілеїв, запроваджуються цензурні перепони, ідеологічний контроль тощо. Перші 8 років після зняття Хрущова проходили під знаком ліквідації його перекручень, в тому числі й у національній політиці. В 1968 р. було усунуто секретаря ЦК КПУ Андрія Скабу, який сприяв русіфікації і призначено більш ліберального Федора Овчаренка. Перший секретар Компартії України Петро Шелест у 1970 р. видав книгу “Україна наша радянська”, де писав про історичну автономність України, прогресивну роль козацтва, закликав берегти, як найдорожчий скарб прекрасну українську мову. Він відстоював інтереси України в рамках СРСР, рівноправність народів, виступав проти комплексу “старшого і молодшого брата”, був прибічником економічного паритету республік, проти зменшення інвестицій в Україну. Разом з тим, Шелест був фанатичним прибічником комуністичної ідеї і жорсткого ідеологічного контролю за суспільством і в першу чергу за діяльністю творчої інтелігенції. Коли вийшов роман Олеся Гончара “Собор” (1968), де автор виступив проти руйнування історичних пам’яток церковної архітектури, він був підданий нищівній партійній критиці, а з ним і всі ті, хто став на його оборону. Кінематограф. Перший час продовжував в руслі відлиги працювати і кінематограф. На екрани країни вийшли фільми, зняті на центральних студіях: “Батько солдата” Резо Чхеїдзе (1965), “Ніхто не хотів помирати” Жалакявічуса (1966), “Гамлет” (1964) та “Король Лір”(1971) Козінцева, “А зірки тут тихі” Ростоцького(1973), “Звільнення” Юрія Озерова (1971), “Калина червона” Василя Шукшина (1973), “Міміно” Данелія (1977), “Сходження” Лариси Шепитько, “Сибіриада” Михалкова-Кончаловського (1979), “Велика Вітчизняна” Романа Кармена (1979). Репресії. Розпочинаються хвилі арештів та серії політичних процесів (1965-1966, 1972-1973, 1977-1978). В 1970 р. у Василькові при загадкових обставинах загинула Алла Горська, у 1979 р. в Брюховицькому лісі підо Львовом був по-звірячому вбитий молодий талановитий композитор Володимир Івасюк, автор широко відомої пісні “Червона рута”. Поширення дисидентства інтелігенції. На заваді повного повернення до старих порядків стала інтелігенція Радянського Союзу, з думкою якої нове керівництво партії та уряду не могло не рахуватися. У вересні 1965 р. на прем’єрі фільму “Тіні забутих предків” у кінотеатрі “Україна” в Києві відбулася справжня демонстрація протесту проти арештів інтелігенції. Творча інтелігенція надсилає низку листів до ЦК партії з політичними вимогами (“Лист 78”, 1966, “Лист 139”, 1968). Самвидавом поширюються праці “Інтернаціоналізм чи русифікація?” літературознавця І.Дзюби, “Приєднання чи возз’єднання?”історика М.Брайчевського, “Лихо з розуму” комсомольського працівника і дисидента В.Чорновола.
55.Сучасне українське образотворче мистецтво як втілення менталінтету українців. Постмодернізм Постмодерні́зм (фр. postmodernisme — після модернізму) — світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізму. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.В умовах незалежної України головна увага державних і недержавних структур і організацій зосереджувалася на сприянні вільному розвиткові всіх стилів і жанрів українського образотворчого мистецтва, широкій популяризації його шляхом улаштування всеукраїнських, обласних, групових та персональних виставок. Значне зацікавлення громадськості викликали Всеукраїнські виставки до 400-річчя від дня народження Б. Хмельницького, до 10-ї річниці Чорнобильської трагедії, до 5-ї річниці проголошення незалежності України. Українські митці брали участь у міжнародних виставках із живопису, графіки, гобелену в Білорусі, Польщі, Угорщині. В Україні здобули популярність виставки відомих українських художників Олексія Фіщенка, Михайла Романишина, Григорія Синиці, Надії Бабенко та ін. Здобуття Україною незалежності спонукало до інтенсивних пошуків живописців С. Неледву, Ю. Луцькевича, О. Дубовика, Шарчука, М. Александрова та ін.У тісному зв'язку з життям, актуальними проблемами сучасності розвивалося мистецтво скульптури. У містах і селах України протягом 1992-1996 рр. споруджено десятки нових пам'ятників, зокрема, Тарасу Шевченку в Луцьку, Львові, Чернігові, Червонограді, Золотоноші; Б. Хмельницькому в Черкасах, Суботові, Кіровограді; художникам і композиторам Д. Бортнянському та М. Березовському, І. Падалці, С. Прокоф'єву; поету А. Малишку; княгині Ользі в Києві та Луцьку, князю Ярославу Мудрому в Києві. У столиці також відкрито пам'ятники жертвам репресій 1930-х-1940-х рр., жертвам голодомору 1930-х рр., художникам — жертвам репресій. Знаменною подією в житті України стало відкриття 1 грудня 1998 р. в Києві пам'ятника М.С. Грушевському. В 2001 р. в Києві було споруджено Монумент Незалежності. Поряд із цим ведуться роботи й над скульптурним утіленням історичних постатей, які уособлюють для українського народу гордість нації та історію державотворення, — П. Полуботка, А. Головатого. Серед провідних скульпторів сучасності — Ю. Синькевич, В. Прокопів, Т. Бриж.У 1990-і рр. в державі розгорнулися роботи щодо відбудови визначних пам'яток історії та культури українського народу. Зокрема, в Києві відбудовано Михайлівський Золотоверхий собор, Успенський собор Києво-Печерської лаври. Гідне місце в світі давно посіла українська графіка. Так само відома й українська карикатура. Українські карикатуристи останніми роками завоювали більш як 100 призів на міжнародних конкурсах і фестивалях.Прикладом цього напряму є представник українського трансавангарду Арсена Савадова, картина якого "Смуток Клеопатри" (1987 р.) стала своєрідною емблемою українського постмодернізму. Митця турбує довічна проблема Життя і Смерті, торжества духовного в світі, єдність духу і матерії, мистецтва і сучасності, але зовсім по-різному підходять вони до її втілення.Виникнення школи українського постмодернізму в живописі також пов'язують із Манежною виставкою 1988 р. (іноді ЇЇ називають "українська хвиля", "український трансавангард"). Найцікавіші художники постмодернізму – О. Гнилицький, Г. Сенченко, О. Харченко, О. Голосій; художники групи "Паризька комуна", "Вольова грань національного постмодернізму", "Одеської школи" – О. Ройтбуд, В. Рябченко, С. Ликов
54.Досягнення радянської системи освіти запровадження загальнообов’язкової середньої освіти Посилення консервативних тенденцій у суспільно-політичному житті, суперечливі процеси, що відбувалися в економіці республіки, позначилися і на духовній сфері суспільства. Суперечлива ситуація в царині культури в середині 1960—1980-х pp. визначалася, з одного боку, посиленням ідеологічного диктату, консервацією елементів і традицій «культового» періоду, з іншого — пробудженням національної самосвідомості. Високі кількісні показники часто-густо не відповідали якісним зрушенням у духовному житті республіки. У 1960—1980-х pp. першочергову увагу партійно-державне керівництво приділяло розвиткові та вдосконаленню системи народної освіти, яка традиційно вважалася складовою частиною ідеологічної системи.З 1966 р. розпочалося впровадження загальнообов'язкової десятирічної освіти. В УРСР неухильно розширювалася мережа шкільних закладів (на 1990 р. в Україні діяло понад 20 тисяч шкіл, у яких здобували освіту 6 млн 851 тис. учнів), професійно-технічних училищ (на 1987 р. у республіці функціонувало понад 1200 ПТУ, де навчалося понад 710 тис. учнів), відкривалися численні нові ВНЗ (у 1986 р. в УРСР налічувалося 146 вищих навчальних закладів проти 135 в 1960 p., а кількість студентів зросла з 417 тис. до 850 тис.). До того ж зміцнювалася матеріально-технічна база. Водночас було чимало зроблено для розв'язання проблеми вчительських кадрів, поліпшення якості підготовки спеціалістів із середньою спеціальною освітою. Здійснення широких заходів щодо реформування школи дало змогу до 1976 р. завершити перехід до загальнообов'язкової середньої освіти в УРСР. Статистичні дані промовисто свідчили про досягнення певного прогресу у розвитку загальної освіти в Україні протягом 1960—80-х pp. Проте в умовах функціонування командно-адміністративної системи радянській школі не вдалося уникнути деяких негативних явищ. Запровадження середнього всеобучу, створення нових навчальних закладів, нарощування кількості фахівців із вищою освітою відбувалося на тлі поглиблення ідеологізації та денаціоналізації навчально-виховного процесу. Освіта в УРСР стрімко відставала від науково-технічного процесу і не відповідала потребам часу. Рівень та якість підготовки фахівців як у республіці, так і в СРСР у цілому значно відставав від світового. Разом із тим офіційна влада, дотримуючись політики «злиття націй», стимулювала процес русифікації української школи. Нерівноправне становище української мови порівняно з російською значною мірою закріпила постанова ЦК КПРС від 31 червня 1978 р. «Про подальше вдосконалення вивчення й викладання російської мови в союзних республіках», що визначала виділення додаткових асигнувань на підготовку підручників і програм з російської мови та літератури у школах, технікумах, вищих навчальних закладах, збільшення годин на її викладання, створення нових періодичних видань. Закріплення пріоритетності російської мови, розширення сфери її вжитку мала на меті також постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 26 травня 1983 р. «Про подальші заходи щодо вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік». Цим документом було передбачено збільшення з 1984 р. посадових окладів на 15% учителям підготовчих та 1—3 класів, які здійснюють навчання російською мовою, вчителям російської мови та літератури 4—11 класів шкіл та шкіл-інтернатів усіх типів і найменувань, професійних та середньоспеціальних навчальних закладів із національною мовою навчання, розташованих у сільській місцевості, селищах міського типу. Це матеріальне заохочення було одним із засобів витіснення української мови із сільських, селищних шкіл.У результаті цілеспрямованої урядової національно-мовної політики в 1986/1987 навчальному році порівняно з 1955/1956 р. питома вага учнів у школах з українською мовою зменшилась з 72,8% до 40,6%. Лише 24% дітей, охоплених дошкільною формою виховання, відвідували дитячі садки і групи з українською мовою. Наприкінці 1980-х pp. 700 тис. українців Криму не мали жодної власної школи. Тенденція до скорочення шкіл з українською мовою викладання мала стійкий характер в обласних центрах України, промислових містах Донбасу та Придніпров'я.У цілому, незважаючи на чималу кількість істотних помилок і викривлень у реформуванні освітянської галузі у 1960—1980-х pp., в Україні вдалося створити значний високий науковий і культурний потенціал та забезпечити високий освітній рівень населення республіки.
56. Розвиток сучасної української літератури.Поширення комерційних жанрів. Авангардизм. Після завоювання незалежності в літературі та мистецтві України стверджується плюралізм, сама думка про можливість існування якого у тоталітарному суспільстві була ірреальною. Пануючим стилем у творчому житті стає авангардизм, який імперативно насаджується творчими угрупуваннями, як свого часу партія насаджувала соцреалізм. Високий рівень політизації суспільства привів до того, що в галузі літератури найбільшого поширення набула публіцистика. Література. З'явилися нові молоді літератори, які намагаються по-новому вирішити літературні проблеми, йти в ногу зі світовим літературним процесом. Це - дочка Ліни Костенко Оксана Пахльовська, Оксана Забужко, Юрій Андрухович, К.Москалець, Є.Пашковський та ін. Жанр історичної романістики розвивають, Юрій Мушкетик, Роман Федорів. Роман Р.Іваничука "Орда" продовжує традиції П.Куліша, А.Кащенка, Б.Лепкого. Поет М.Вінграновський написав яскравий роман "Наливайко". Повертаються в Україну твори українських емігрантів - Є.Маланюка, У.Самчука (Волинь), В.Барки, І.Багряного("Сад Гетсиманський", "Тигролови"), Юрія Тарнавського та ін. Однак, комерціалізація культури в Україні набуває гостріших форм, ніжу західних країнах з міцними традиціями приватного благодійництва та з продуманим правовим захистом «третього сектора» в культурі. У нас процес створення ефективного законодавства для неприбуткових та благодійницьких організацій лише розпочався, ще немає умов для того, щоб митець міг працювати творчо, не «продаючись» суто комерційному попитові. Ситуація ускладнювалась тим, що в централізованому СРСР домінувала «радянська культура», натомість українське часто самі українці сприймали як провінційне, другорядне. Така ієрархія культурних цінностей вкарбувалася в масову свідомість мільйонів, і тепер на українському культурному ринку й далі нерідко провідні місця посідає неукраїнська маскультурна продукція. Все це має прямі економічні наслідки – нові ринкові структури культурних індустрій формуються повільно. Високорозвинений американський ринок товарів уторував шлях до України. Для сучасної української молоді «найкращими» здаються не лише американські автомобілі, але й фільми, поп-співаки, кінозірки, а в результаті – принесені цими культурними продуктами життєві цінності та герої, часто вульгарного штибу. Проблема України, як і деяких інших держав, полягає в тому, що культурно-товарний обмін, на жаль, має однобічний напрям. Хоч він є наслідком втілення в життя принципів вільного культурного обміну, все ж він залишається неконтрольованим і необмеженим та відбирає у нас, як поки що слабшого партнера, значно більше ніж дає, передусім – можливість органічного самостійного культурного розвитку. Тому висновок: аби не втратити свою унікальну культуру, слабші нації мають захищати свою економіку, культурно-дозвіллєву індустрію, але не через заборони та бар'єри, а через впровадження сприятливих податкових та інших механізмів для національного виробника культурно-мистецьких цінностей.
57.Сучасне українське кіномистецтво і театр Поступово відроджується українське кіно. Однак на екранах Ук-раїни сьогодні на 90 відсотків – американські стрічки. Українські фільми становлять 0,3 відсотка і займають вони всього один відсоток кіновідеотелеекранного часу. Пропаганда жорстокості та насильства, еротичних сцен та низькопробних фільмів західного виробництва не-гативно впливає на психіку людей, деформує їх свідомість та шкалу моральних цінностей, сприяє розвитку агресивності в суспільстві.. У 1990-і рр. в Україні діяли п'ять державних кіностудій: Національна кіностудія художніх фільмів ім. О. Довженка, Одеська кіностудія художніх фільмів, Українська студія хронікально-документальних фільмів, Національна кінематика України, Українська кіностудія анімаційних фільмів. Розпочав роботу Національний центр Олександра Довженка.Гідний внесок в українське кіномистецтво зробили режисери Р. Балаян, К. Муратова, В. Криштофович, М. Бєліков, В. Гресь, актори Б. Ступка, А. Роговцева, Н. і О. Сумські, С. Олексенко, Р. Недашківська, Б. Брондуков. Упродовж тривалого часу в нас розвивалося надзвичайно цікаве неігрове кіно. У царині науково-популярного та хронікально-документального кіно відомі імена Ф. Соболєва, І. Грачова, Є. Григоровича, П. Зінов'єва. Міжнародне визнання здобула українська школа мультиплікаційного кіно (В. Дахно, Н.Василенко, В. Гончаров, І. Лазарчук, Д. Леркаський та ін.).З 1991 р. кінематограф України був спрямований на вільний ринок. Художник одержав свободу творчості, але ту свободу жодним чином не врегулювали законодавчо, а тому Україна, в якій ще 16 років тому вироблялося 60 художніх ігрових картин та 500 неігрових, перетворилася на країну, де за підтримки держави та за її участю стали виробляти вдесятеро менше фільмів. Так в 1995 році на екрани України випущено лише 6 повнометражних художніх кінокартин, 11 хронікально-документальних фільмів, 13 випусків кіножурналів, а також 5 анімаційних фільмів. 44 кінострічки випущено Національною кінематикою на замовлення міністерств і відомств України в рамках науково-просвітницької програми.У 1990-і рр. на екранах з'явилися фільми талановитих режисерів О. Бійми ("Казка", "За ніччю день іде"); В. Артеменка ("Ой, на горі калина", "Солдатські вдови", "З матір'ю на самоті"). У вересні 1997 р. в Парижі демонструвався кінофільм, який показали на Каннському кінофестивалі, київського режисера В. Криштофовича "Приятель небіжчика". На Міжнародному фестивалі авторського фільму в Белграді (Югославія) у 1998 р. був показаний фільм "Фучжоу" кінорежисера М. Іллєнка. Картина була відзначена дипломом "За видатний фільм". Українська студія хронікально-документальних фільмів випустила фільм "Кольори часу" (режисер І. Шкляревський, оператор Шедужко). У 1998 р. на екрани України вийшов документальний фільм Ю. Луканова "Три любові Степана Бандери".
Дата добавления: 2014-12-15; просмотров: 102 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |