Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Право ЄС

В данном случае не возникает каких-либо спорных моментов для целей налогообложения.

Ситуация складывается по-другому, если в соответствии с договором имущество впоследствии подлежит выкупу лизингополучателем. Вопрос об отнесении лизинговых платежей на расходы для целей налогообложения в случае дальнейшего выкупа является довольно спорным. НК РФ специального порядка учета таких операций не содержит. В соответствии с п.п. 10 п. 1 ст. 264 НК РФ лизинговые платежи включаются в состав прочих расходов без каких-либо ограничений (за исключением случаев, когда оборудование учитывается на балансе лизингополучателя). Определения лизингового платежа в НК РФ нет. Следовательно, согласно п. 1 ст. 11 НК РФ необходимо обращаться к другой отрасли законодательства.

На основании Методических рекомендаций по расчету лизинговых платежей, утвержденных Минэкономики России 16.04.96 г., в лизинговые платежи включаются: амортизация лизингового имущества за весь срок действия договора лизинга, компенсация платы лизингодателя за использованные им заемные средства, комиссионное вознаграждение, плата за дополнительные услуги лизингодателя, предусмотренные договором лизинга, а также стоимость выкупаемого имущества, если договором предусмотрен выкуп и порядок выплат указанной стоимости в виде долей в составе лизинговых платежей. Таким образом, выкупная цена является составляющей частью лизингового платежа.

Однако в последнее время налоговыми органами и Минфином России выпущен ряд писем, в соответствии с которыми расходы по уплате выкупной цены предмета лизинга в налоговом учете лизингополучателя формируют первоначальную стоимость амортизируемого имущества. При этом выкупная стоимость предмета лизинга определяется в порядке, установленном п. 1 ст. 257 НК РФ. Если договором лизинга предусмотрено, что предмет лизинга переходит в собственность лизингополучателя после выплаты всех лизинговых платежей без указания выкупной цены в договоре лизинга, всю сумму лизинговых платежей следует рассматривать как расход, направленный на приобретение права собственности на предмет лизинга, являющийся амортизируемым имуществом, включаемый в первоначальную стоимость амортизируемого имущества после перехода права собственности на него к лизингополучателю (письма Минфина России от 3.05.05 г. № 03-06-01-04/125, от 24.05.05 г. № 03-03-01-04/1/288, от 8.04.05 г. № 03-03-01-04/1/174, письмо ФНС России от 16.11.04 г. № 02-5-11/172@). Нормативными документами эта позиция не подкреплена.

Для целей бухгалтерского учета в настоящее время действуют Указания, в соответствии с п. 9 которых начисление причитающихся лизингодателю лизинговых платежей за отчетный период отражается по кредиту счета 76 «Расчеты с разными дебиторами и кредиторами», субсчет «Задолженность по лизинговым платежам» в корреспонденции со счетами учета затрат.

При выкупе лизингового имущества его стоимость на дату перехода права собственности списывается с забалансового счета 001 «Арендованные основные средства». Одновременно производится запись на эту стоимость по дебету счета 01 «Основные средства» и кредиту счета 02 «Износ основных средств», субсчет «Износ собственных основных средств».

Таким образом, возможны два варианта учета таких операций для целей налогового учета:

учитывать всю сумму лизинговых платежей в составе расходов в соответствии с п.п. 10 п. 1 ст. 264 НК РФ и быть готовым к судебному разбирательству с налоговыми органами. (Заметим, что судебная практика по этому вопросу еще не сложилась.);

запросить у лизингодателя расшифровку лизинговых платежей, а также сумму затрат на приобретение этого оборудования. Далее в течение срока договора лизинга исходя из полученной информации, формировать его первоначальную стоимость. По окончании срока договора включить приобретенное оборудование в нужную амортизационную группу и установить по нему срок полезного использования, уменьшенный на количество месяцев его фактической эксплуатации.

2. Лизинговое имущество учитывается на балансе лизингополучателя.

Учет у лизингодателя

На сегодняшний день существует проблема в списании первоначальной стоимости лизингового имущества при его выкупе. Так, в письме Минфина России от 10.06.04 г. № 03-02-05/2/35 указано, что, ввиду того что у лизингодателя сохраняется право собственности на объект лизинга в течение всего периода договора лизинга, в момент передачи объекта лизинга лизингополучателю лизингодатель не может единовременно отнести к расходам первоначальную стоимость объекта лизинга.

Согласно ст. 28 закона № 164-ФЗ в общую сумму договора лизинга может включаться выкупная цена предмета лизинга, если договором лизинга предусмотрен переход права собственности на предмет лизинга к лизингополучателю.

В этом случае сумма выкупной стоимости имущества отражается в составе доходов лизингодателя по мере поступления этих платежей, а в составе расходов - его первоначальная стоимость при переходе права собственности на объект лизинга.

При этом, поскольку производится реализация имущества, не являющегося для лизингодателя амортизируемым, сумма полученного убытка учитывается в составе расходов организации единовременно независимо от соотношения срока нахождения имущества в лизинге и срока эксплуатации объекта в рамках сроков эксплуатации, установленных для соответствующей амортизационной группы.

Однако с принятием Федерального закона от 6.06.05 г. № 58-ФЗ данная проблема решена. Пунктом 23 этого Закона в ст. 272 НК РФ введен п. 8.1, согласно которому расходы по приобретению переданного в лизинг имущества, указанные в п.п. 10 п. 1 ст. 264 НК РФ, признаются в качестве расхода в тех отчетных (налоговых) периодах, в которых в соответствии с условиями договора предусмотрены арендные (лизинговые) платежи. При этом указанные расходы учитываются в сумме, пропорциональной сумме арендных (лизинговых) платежей.

Учет у лизингополучателя

___________

<*> Для целей налогового учета первоначальная стоимость предмета лизинга равна сумме, которую лизингодатель истратил на его приобретение, доставку и доведение до работоспособного состояния. Поскольку в НК РФ не говорится, что эта норма касается только лизингодателя, ею должен руководствоваться и лизингополучатель (п. 1 ст. 257 НК РФ).

Еще одним спорным вопросом является уплата налога на имущество по лизинговому имуществу.

В п. 1 ст. 374 НК РФ установлено, что объектом обложения налогом на имущество для российских организаций признается движимое и недвижимое имущество (включая имущество, переданное во временное владение, пользование, распоряжение или доверительное управление, внесенное в совместную деятельность), учитываемое на балансе в качестве объектов основных средств в соответствии с установленным порядком ведения бухгалтерского учета. Таким образом, необходимым условием для возникновения объекта налогообложения является учет имущества в качестве объекта основных средств по правилам бухгалтерского учета.

Принимая во внимание вышеперечисленные условия, имеются все основания не включать лизинговое имущество в облагаемую базу по налогу на имущество по следующим причинам:

предметы лизинга учитываются не на счете 01 «Основные средства», а на счете 03 «Доходные вложения в материальные ценности» (Указания, План счетов бухгалтерского учета);

доходные вложения отражаются в бухгалтерском балансе обособленно от основных средств (п. 20 ПБУ 4/99 «Бухгалтерская отчетность организации).

Минфин России придерживается такой же точки зрения, определяя предметы лизинга активами, качественно отличными от основных средств. Так, например, в письме Минфина России от 3.03.05 г. № 03-06-01-04/125 отмечено следующее: «Учитывая требование п. 1 ст. 374 Кодекса, имущество, учтенное организацией в качестве доходных вложений в материальные ценности, не рассматривается в качестве объекта налогообложения налогом на имущество организаций до его перевода в состав основных средств в соответствии с установленным порядком ведения бухгалтерского учета.

Предмет лизинга, учитываемый на балансе в составе бухгалтерского счета 01 «Основные средства» в соответствии с правилами ведения бухгалтерского учета, в том числе приказом Минфина России от 17.02.97 г. № 15, подлежит налогообложению налогом на имущество организаций в общеустановленном порядке.

Аналогичная позиция высказана ведомством также в письмах от 31.08.04 г. № 03-06-01-04/16, от 19.11.04 г. № 03-06-01-04/133, от 19.11.04 г. № 03-06-01-04/137, от 30.12.04 г. № 03-06-01-02/26, от 28.02.05 г. № 03-06-01-04/118.

Однако в письме МНС России от 14.10.04 г. № 21-3-05/437 «О налоге на имущество организаций» указано, что основные средства лизинговых компаний, учитываемые на балансе в составе бухгалтерского счета 01 «Основные средства», облагаются налогом на имущество в общеустановленном порядке. Такой же позиции придерживается Управление МНС России по г. Москве (письма от 22.11.04 г. № 23-10/1/74871, от 3.12.04 г. № 23-10/1/77814, от 22.12.04 г. № 23-10/1/83358).

Право ЄС

Право Європейського Союзу (EU law; European Union law) - унікальний правовий феномен, що склався в ході розвитку європейської інтеграції в рамках Європейських співтовариств і Європейського Союзу, результат реалізації наднаціональної компетенції інститутів Європейського Союзу. Правом Європейського союзу є специфічнийправопорядок, правова система, що склалася на стику міжнародного права і внутрішньодержавного права держав-членів Європейського Союзу, володіє самостійними джерелами і принципами. Автономність Права Європейського Союзу підтверджена рядом вирішень Європейського Суду.

Термін «право Європейського Союзу» увійшов до вживання з початку 1990-х рр. з появою Європейського Союзу, до цього правовий масив, що склався, позначався як «право Європейських співтовариств», «право Європейського співтовариства», хоча останні поняття не рівнозначні поняттю «Право Європейського Союзу». Деякі учені розглядають поняття «Право Європейського Союзу» як синонім ширшого поняття «Європейське право», використовуваний у вузькому змісті.

Центральною ланкою, ядром права Європейського Союзу і права Європейських співтовариств є право Європейського Співтовариства (право ЄС). Стрижнем же, конструкцією права ЄС, що несе, є принципи права ЄС - вихідні положення найбільш спільного характеру, що визначають сенс, вміст, реалізацію і розвиток всіх останніхнорм права ЄС.

Принципи права ЄС розділяються на функціональні і загальні. До функціональних принципів відносяться принцип верховенства права ЄС і принцип прямої дії права ЄС. Принцип верховенства права ЄС означає пріоритет норм права ЄС над нормами національного законодавства держав-членів, норми національного права держав-членів не повинні суперечити нормам права ЄС. Принцип прямої дії права ЄС означає безпосереднє застосування права ЄС на території держав-членів, дія норм права Співтовариства без якої-небудь трансформації в правопорядок держави-члена. Дані принципи були вироблені практикою Суду шляхом тлумачення установчих документів організації. До загальних принципів права ЄС належать принцип охорони прав і свобод особистості, принцип правової визначеності, принцип пропорційності, принцип недискримінації, принцип субсидіарності, а також низка процесуальних принципів.

Право Європейського Союзу володіє оригінальною системою джерел. Форми (джерела) права Європейського Союзу утворюють цілісну систему джерел з властивою для такої системи ієрархією актів. Система джерел права Європейського Союзу включає дві групи актів - акти первинного права і акти вторинного права (Рис. 6.1.):

Рис. 6.1. Види джререл права ЕС

До актів первинного права відносяться всі засновницькі договори Європейського Союзу. По своїй юридичній природі акти первинного права є міжнародними договорами. Норми актів первинного права володіють вищою юридичною силою по відношенню до всіх інших норм Європейського Союзу, що містяться в актах вторинного права.

Особливістю Європейського Союзу є те, що в його основі лежать декілька міжнародних договорів установчого характеру. В першу чергу це Паризький договір про заснування Європейського об'єднання вугілля і сталі (ECSC) 1951 р., Римський договір, що засновував Європейське Співтовариство 1957 р., Римський договір, що засновував Евратом 1957 р.,, Маастріхтський договір про Європейський Союз 1992 р., так звані «засновницькі договори у вузькому сенсі». Дані договори носять «конституюючий» характер для Європейського Союзу. До «засновницьких договорів в широкому сенсі» зазвичай відносять всі перераховані вище акти, а також міжнародні договори, що змінюють і доповнюють їх: Брюссельський договір, що засновував єдину Раду і єдину Комісію європейських співтовариств (Договір про злиття) 1965 р., Бюджетний договір 1970 р., Бюджетний договір 1975 р., Єдиний європейський акт 1986 р., Амстердамський договір про зміну Договору про Європейський Союз, договорів, що засновували європейські співтовариства, і низки пов'язаних з ними актів 1997 р. На Конференції держав-членів, що завершилася 11 грудня 2000 р. в Ніцці, були схвалені чергові зміни в засновницькі договори Союзу (Ніццський договір). Ці зміни були остаточно оформлені 14 лютого 2001 р.

До актів вторинного права відносяться акти, що видаються інститутами Союзу, а також всі інші акти, що приймаються на основі засновницьких договорів. У визначенні джерел вторинного права ми спостерігаємо зіткнення підходів до розуміння джерел в континентальній і англо-саксонській правових сім'ях (визнання як джерела юрисдикційних актів), а також вплив концепції джерел в міжнародному праві.

Вторинне право Європейського Союзу має своїми джерелами різні категорії правотворчих форм. Перша категорія актів вторинного права - це нормативні акти, до них відносяться регламенти, директиви, рамкові рішення, спільні вирішення ECSC, рекомендації ECSC. Друга категорія - це індивідуальні акти, до них відносяться рішення (окрім спільних вирішень ECSC). Третя категорія - це рекомендаційні акти, до яких відносяться рекомендації (окрім рекомендацій ECSC) і висновки. Наступною категорією актів вторинного права є акти про координацію Спільної зовнішньої політики і політики безпеки, а також Співпраці поліцій і судових органів в кримінально-правовій сфері. До даної категорії актів відносяться принципи і спільні орієнтири, спільна позиція, спільна акція, спільна стратегія. Окрему категорію актів складають юрисдикційні акти - вирішення Суду. До джерел вторинного права відносяться акти sui generis - «неофіційні» форми права, не передбачені засновницькими договорами акти, що видаються органами Союзу (зазвичай виражаються, як вирішення конкретного органу або резолюція). Останню категорію джерел вторинного права можна позначити як міжнародні акти, в неї входять рішення і акти представників держав-членів, конвенції між державами-членами, увязнені на основі засновницьких договорів, міжнародні договори Європейського Союзу.

Своєрідність Європейського Союзу зумовлює і структурні особливості права Європейського Союзу. Структуру права Європейського Союзу складають декілька взаємозв'язаних елементів. Елементами даної структури є засновницькі договори Європейського Союзу, положення про права і основні свободи людини, а також право Європейських співтовариств.

У праві Європейського Союзу сьогодні спостерігаються тенденції кодифікування і вдосконалення (Enforcement). Лаакенськая декларація 2001 р., прийнята на саміті глав держав/урядів держав-членів в рамках Європейської Ради підкреслює необхідність реформи джерел первинного і вторинного права Європейського Союзу, спрощення правових форм і створення на основі засновницьких договорів Європейського Союзу і Хартії Європейського Союзу про основні права 2000 р. повноцінної Конституції Європейського Союзу.