Читайте также:
|
Як правило, кожен з подружжя самостійно вступає в угоди з третіми особами, які не зобов'язані вимагати від контрагента доказів наявності згоди на цю угоду другого з подружжя, оскільки за сімейним законодавством така згода презюмується. З огляду на особисто-довірчий характер взаємовідносин між подружжям такий підхід законодавця до укладення угод одним з подружжя є в цілому виправданим, адже в іншому разі треті особи були б вимушені щоразу встановлювати наявність такої згоди того з подружжя, хто не є учасником угоди. Така вимога могла б лише ускладнювати цивільний оборот за участю фізичних осіб, що перебувають у шлюбі. У будь-якому разі в судовій практиці постає питання про правові наслідки укладення угоди одним із подружжя без згоди другого з них, зокрема, про можливість визнання її недійсною. Так, у ч. 1 ст. 65 СК записано, що "дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового, при застосуванні вищенаведеної норми ст. 65 СК України необхідно враховувати, що угода, укладена одним з подружжя щодо розпорядження спільним майном може бути визнана недійсною на вимогу другого з подружжя, якщо буде встановлено, що набувачеві спільного майна було відомо про незгоду другого з подружжя на укладення такої угоди або коли відчуження спільного майна було здійснено всупереч волі другого з подружжя (під впливом насильства, омани, погрози тощо). У разі наявності підстав для визнання недійсними угод щодо самовільного відчуження спільного майна може виникнути питання про доцільність визнання недійсною такої угоди у повному обсязі чи в частині частки того з подружжя, який оспорює правомірність угоди, недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону. Тому відчуження одним із подружжя майна за угодами, що потребують обов'язкового нотаріального посвідчення, наприклад жилого будинку чи квартири, без письмової згоди другого з подружжя є фактом, який засвідчує невідповідність цієї угоди вимогам сімейного законодавства, що, в свою чергу, є достатньою підставою для визнання такої угоди недійсною. Новий СК України не лише зберіг наведену норму ст. 23 КпШС України, але водночас передбачив необхідність письмової згоди другого з подружжя і для відчуження цінного майна (п. З ст. 65). Така новела могла б бути прийнятною, але лише за умови законодавчого визначення поняття цінного майна. Для нотаріальної практики досить складним може виявитися питання про встановлення державним чи приватним нотаріусом факту перебування відчужувача майна у шлюбі. Якщо відчужувачем є громадянин України, то цей факт нотаріус може встановити шляхом огляду паспорта, в якому містяться відмітки про перебування його володільця в шлюбі. Однак ситуація може ускладнитися, якщо угода укладається через повіреного на підставі довіреності або іноземними громадянами, в паспортах яких чи в інших документах, що посвідчують особу, як правило, не фіксуються дані про факт перебування в шлюбі. У таких випадках нотаріус не має підстав вимагати від відчужувача майна письмової згоди другого з подружжя (якщо навіть відчужувач фактично перебуває у шлюбі) на угоду, яка потребує обов'язкового нотаріального посвідчення. Тому, на наш погляд, при укладенні таких угод в тексті договору має бути застереження про те, що відчужувач не перебуває (перебуває) в шлюбі. Таке застереження у разі виникнення спору з приводу правомірності відчуження майна давало б суду підстави робити висновок про добросовісність чи недобросовісність відчужувача майна. Законодавець робить окреме застереження про право подружжя укладати між собою всі дозволені законом майнові угоди, за винятком угод, спрямованих на обмеження майнових прав жінки, чоловіка або дітей, які вважаються недійсними і є не обов'язковими ні для подружжя, ні для третіх осіб (ст. 27 КпШС України). Тобто формально між ними можуть укладатися всі ті угоди, які мають право укладати всі інші суб'єкти цивільних правовідносин, якими, безумовно, і є подружжя. У новому СК України знайшло підтвердження правило про право подружжя на укладення між собою договорів, не заборонених законом. Звичайно, на практиці коло угод між подружжям не надто широке. Однак, оскільки між подружжям відповідно до закону можуть укладатися будь-які угоди, то важливим є питання про форму таких угод, на яке сімейне законодавство відповіді не Дає. Подібне питання може постати і щодо угод, що укладаються подружжям з їх батьками, дітьми та ін. В юридичній літературі ще радянського періоду ці питання були предметом дискусій, які, однак, досі не призвели до реальних позитивних результатів. В юридичній літературі в ході цієї дискусії поширеною була думка про необов'язковість дотримання подружжям вимог щодо форми угод. При цьому автори означеної позиції аргументували це тим, що вимоги цивільного законодавства про форму угод, зокрема про нотаріальну форму посвідчення угод дарування на суму понад 500 крб., стосуються учасників цивільно-правових відносин і не розраховані на відносини осіб, що перебувають у шлюбі або є близькими родичами (батьки і діти), і було б неетично на угоди між такими особами поширювати загальноцивілістичні правила. Дійсно, між подружжям, іншими членами сім'ї стосунки базуються насамперед на засадах любові, дружби та інших моральних цінностях. Однак заради справедливості необхідно визнати, що в судах вирішується значна частина майнових спорів між подружжям, батьками і дітьми щодо приналежності їм майна. У зв'язку з цим виникає також потреба встановити правову природу договорів, за якими майно перейшло від одного члена сім'ї до іншого. Необов'язковість вимог щодо оформлення "подружніх", "сімейних" угод може не лише негативно впливати на ефективність захисту самих же членів сім'ї, але й інших осіб. З цього приводу в літературі цілком слушно зазначалося, що у такому разі не забезпечувалося б виконання судових рішень про відшкодування заподіяних подружжям збитків і вироків про конфіскацію майна, оскільки подружжя-боржник або один з подружжя, що скоїв злочин, завжди міг би запевнити, що належне йому майно вже було раніше подароване другому з них2. У зв'язку з цим пропонувалося передбачити в КпШС України правило про необхідність поширення на майнові угоди між подружжям положень цивільного законодавства. На жаль, у новому СК України ця ситуація не знайшла ніякого відображення, незважаючи на доцільність її практичного вирішення. У ньому лише спеціально застережено, що договір про відчуження одним із подружжя на користь другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя може бути укладений без виділу цієї частки (ст. 64). Однак так чи інакше законодавець не вирішив питання про форму угод між подружжям. Більш того, варто було б розширити коло членів сім'ї, між якими угоди мають оформлятися відповідно до вимог цивільного законодавства.
Дата добавления: 2014-12-15; просмотров: 123 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |