Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Украина – уроки несостоявшейся войны

План

5. Образотворче мистецтво та архітектура.

1. Багата українська культура з другої половини XVIII ст. почала виявляти ознаки занепаду. Це давалося взнаки і в колишній Гетьманщині, і в Правобережній Україні, зокрема у західних землях. Тут остаточно перемогла унія, а з втратою православ'я цей регіон фактично був позбавлений тих політичних і культурних орієнтирів, за які він боровся протягом століть як складова частина однієї національної держави. Уніатське духовенство, яке протистояло колись польсько-католицькій експансії, деградувало, а нове на той час ще не склалося. Поступово занепадала й традиційна українська культура західних міст. Книгодрукування, яким колись пишалися Львів, Острог, Перемишль, згасло. Літературна мова ледь жевріла в цер-ковнослов'янщині. Поступово у Східній Україні єдиним засобом літературного спілкування стає російська, у Західній — польська й латинська, у Закарпатті — латинська й угорська мови.

Царський уряд, ліквідувавши політичну автономію України, поставив собі на меті повністю нівелювати й український народ, влити його у великоросійську націю.

Намір російського самодержавства асимілювати Україну здійснювався у двох напрямках: політичному та ідеологічному. Якщо політичний виражався у ліквідації залишків державності, то ідеологічний напрям мав три об'єкти: полі-тичний лад, релігію та історію. Треба було переконати свій народ, близьких та далеких сусідів, що найкращий лад для України — самодержавний, що їхня національна ідентичність з росіянами підтверджується релігійною єдністю — православ'ям — і що Україна — це Південна Росія, Малоросія, споконвічна російська земля, яка не має власної історії, мови, культури.

Ці ідеї були обґрунтовані у творах В. Татищева, М. Ломоносова, а остаточне втілення знайшли в "Истории государства Российского" М. Карамзіна.

На імперській тріаді "самодержавство, православ'я, народність" виховувалось українське зросійщене дворянство кінця XVIII — початку XIX ст.

Помітний вплив на формування суспільно-політичних поглядів середини XIX ст. спричинило Кирило-Мефодіївське товариство, проголосивши ідею слов'янської федерації. Товариство активізувало зацікавленість суспільства історією слов'ян, їхніми мовами, культурою. М. Костомаров і його однодумці вважали, що саме рідна мова має стати важливою підоймою народної освіти.

Прогресивна західноукраїнська інтелігенція ідею національного відродження пов'язувала з просвітою народу на засадах мови, літератури, духовного розвитку.

Проголосили цю платформу члени гуртка, що склався у Львові на початку 30-х років і був названий сучасниками "Руською трійцею".

Великим історичним здобутком української літератури кінця XVIII — початку XIX ст. було впровадження у культурне життя нації нової української літературної мови, заснованої на живій мові народу, його фольклорі та певних "книжних" елементах, успадкованих з минулого.

Проте як ніхто інший підніс і розширив національну самосвідомість українського народу Тарас Шевченко. Поезія великого співця України будила національно-патріотичні настрої української молоді, доти зрусифікованої або спольщеної, інертно-байдужої до рідної мови та культури.

Творчість Т. Г. Шевченка, відгомони ідей кириломефодіївців були головним побудником, який на початку 60-х років спонукав ціле гроно обдарованих молодих людей із сполонізованих дворянських родин Правобережжя повернутися в українське національно-культурне середовище. Серед визначних імен тут — економіст і публіцист Т. Рильський, історик В. Антонович, мовознавець К. Михальчук, етнограф Б. Познанський, лікар К. Юркевич та ін.

Так само поезія великого Тараса "перевернула свідомість" багатьох молодих галичан. Видані 1859р. в Лейпцігу деякі нецензуровані вірші Т.Шевченка вперше потрапили в Галичину і вразили душі молоді, "як щось зовсім нове і нечуване". Т. Шевченко завершив процес формування новітньої української духовності. Він визначив характер, зміст, проблематику, систему ціннісних орієнтирів нашої культури, дав могутній поштовх розвитку усіх її видів і форм: мови, літератури, образотворчого мистецтва, театру, філософсько-етичного вчення тощо.

У шевченківській моделі культури був закладений величезний заряд народних морально-етичних і духовних цінностей, який дав можливість українському народові вистояти у найтяжчих випробуваннях. Втративши Гетьманщину, він в умовах політичної і соціальної неволі XIX ст. розвивається саме як державна нація, послідовно і непохитно утверджує свою соборність у царині духу, культури насамперед.

В українській культурі другої половини XIX ст. окреслені два періоди: 50—70-ті й 80—90-ті роки. Перший можна назвати часом гуртування інтелектуальних сил у пошуках найбільш дієвих засобів збереження й піднесення національної самосвідомості, другий — пожвавленням розвитку всіх видів і форм культури, включенням її у загальнослов'янський (і світовий) духовний розвиток.

Після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства і придушення революцій 1848 р. в Європі культурне життя на всіх українських землях починає пожвавлюватися лише в кінці 50-х — початку 60-х років, проявляючи себе у виданні етнографічно-фольклорних, літературно-художніх збірників та альбомів ("Записки Южной Руси", "Ужинок рідного поля", "Зоря галицька", "Хата"). Виникають різні легально-просвітницькі товариства в Західній Україні: "Руська бесіда", "Матиця руська", "Просвіта" та ін. На одне з перших місць висувається діяльність київської "Громади".

У громадському житті України початку 60-х років відому роль відіграло "хлопоманство", поширене серед студентів Київського університету. Ці молоді люди не лише носили національний одяг, а й займалися популяризацією української культури, викликаючи шалений спротив російських офіційних властей.

На чільне місце виходить український осередок у Петербурзі, у якому заходами П. КуЛіша (за матеріальної підтримки українських поміщиків Ґалаґана і Тарновсько-го) функціонували друкарня та видавництво. Цей осередок у 1861 —1862рр. видає журнал "Основа", в якому друкувалися твори Т. Шевченка, Марка Вовчка, П. Куліша, М. Костомарова, А. Жемчужникова і О. Сєрова.

Журнал відстоював право українського народу на вільний культурний розвиток, прагнув представити його культуру як цілісність на всій його етнічній території з єдиною загальнонаціональною мовою.

Процес розвитку української культури протягом 60— 90-х років штучно переривався антинаціональними заходами російського уряду, наприклад, виданням у 1863р. Ва-луєвського циркуляра, в якому говорилося: "Большинство малороссов сами весьма основательно доказьівают, что ни-какого малороссийского язьїка не бьіло, нет й бьіть не мо-жет, й что наречие их, употребляемое простонародьем, єсть тот же русский язьік, только испорченньїй влиянием на не-го Польши..." Після цього указу була видана ще ціла низка подібних заборон щодо українських театрів, української дитячої літератури, скасування української преси і т.д.

Українська культура в таких умовах виявляла дивовижну життєздатність, оскільки була невід'ємним явищем історичного поступу. Цю свою нездоланність вона унаочнила двома процесами: по-перше, об'єднанням навколо шевченківського ядра всіх здорових сил нації (М. Драгоманов, О. Духнович, Ю. Федькович, С. Воробкевич) і, по-друге, рятівним виходом не лише за межі Росії, але й на культуру слов'янських та багатьох інших європейських народів.

2. Політика асиміляції, яку провадив російський уряд, базувалася на централізації науки, освіти й культури. У 1812р. було створено Міністерство народної освіти, запроваджено державне керівництво школою, внесені певні зміни до системи діючих шкіл. У кожному губернському місті створювалися гімназії, в повітовому — повітове училище. Характерно, що нові університети засновувалися в колонізованих землях: у 1802 р. було відкрито Дерптський університет, у 1804 — Казанський, у 1805 — Харківський, у 1834 — Київський; реорганізовано в університет Головну Віденську школу.

У задумі організації цих університетів малися на увазі поширення "общерусской" культури. Так, російський цар Микола І, висловлюючися з приводу відкриття Київського університету, говорив: "Університет — це мій твір, але я перший покладу на нього руку, якщо здається, що він не відповідає своєму призначенню. А призначення університету — поширювати російську культуру...".

Фактично ці навчальні заклади відіграли протилежну роль: дали змогу не тільки російській, але й місцевій молоді ознайомитися як із офіційно викладеною, так зі своєю історією.

У Східній Україні вся система освіти була російськомовною. Це стосується університетів (Київ, Харків, Одеса), учительського інституту в Ніжині, 129 гімназій, мережі реальних і комерційних училищ, інститутів благородних дівчат, 1618 міністерських, земських і парафіяльних шкіл. Зрештою, і в Галичині українські школи складали мізерний відсоток (одна школа на 820 тис. населення, тоді як одна польська на ЗО тис. населення). Зусилля відомих педагогів (К. Ушинського, М. Пирогова), зорієнтовані на виховання гармонійної людської особистості, здійснювались у несприятливих як мовних, так і етико-громадських умовах.

У середині XIX ст. стан українського шкільництва можна було оцінити як катастрофічний. Колишні середні школи з українською мовою навчання перетворилися на духовні семінарії, а нові, як уже говорилося, були російськомовними. "Ці всі школи, — писав Мирослав Семчишин, — були чужими для українського народу не тільки мовою, але й програмою, бо в усіх читанках і підручниках говорилося тільки про руський народ, його звичаї, життя, історію. Про свою батьківщину українська дитина нічого не довідалась". На Правобережжі гнітило польське шкільництво. Діти українців не мали майбутнього, вони виходили зі школи, не маючи підготовки зі своєї мови, культури, історії. Імперії потрібні були сліпі раби, глухонімі послушники без роду, без племені.

За часів боротьби за визволення селянства з кріпацької неволі головним завданням української громадської культурної праці було поширення народної освіти, заснування недільних шкіл для дорослих. Недільні школи у колишній імперії з'явилися найраніше у Києві під захистом обраного куратора округу М. І. Пирогова і за діяльної участі професора П. В. Павлова. У жовтні 1859 р. перша недільна школа була відкрита в Києві при Подільському повітовому училищі. У 1860 р. про відкриття недільної школи клопочуться цукрозаводчики К. М. Яхненко і П. Ф. Симиренко.

В організації шкіл беруть участь Т. Шевченко, М. Драгоманов, Ф. Вороний, брати Стефановичі, О. Стоянов, П. Чубинський, П. Житецький. Засновані школи в Чернігові, Каневі, Переяславі, Полтаві.

Дещо по-іншому складалась освітницька діяльність у Галичині, де 70-ті роки проходять під знаком розвитку шкільництва і виходу у світ цілої серії підручників — перекладних та оригінальних, написаних авторами для нижчої і середньої школи — з української мови, літератури, географії, математики, латини, природознавства, фізики, мінералогії, граматики грецької мови, філософії, історії церкви та ін. Авторами їх виступають О. Огоновський, О. Барвінський, В. Ільницький, А. Вахнянин, М. Полянський та ін.

Центром національного відродження в Україні був Харківський університет. У 1841 —1849 рр. ректором університету був П. Гулак-Артемовський — відомий український поет, літературознавець, педагог. Професор університету О. Потебня зробив найвизначніший внесок у розвиток вітчизняної науки того часу. Він методологічно поглибив дослідження української мови і літератури, започаткував психологічно-порівняльну школу в українському мовознавстві, обстоював рівноправність народів і мов. Тут сформулювалася своєрідна романтично-філософська школа, досліджувалася філософія Ф. Гегеля, І. Канта, І. Фіхте, Ф. Шеллінга. Плідну науково-педагогічну діяльність здійснювали В. Каразін (з ініціативи якого засновано університет), І. Срезневський, А. Метлинський, М. Костомаров та інші вчені. У Чернігові й Києві широку культурно-просвітницьку діяльність провадив Б. Грінченко — український письменник, педагог, етнограф, автор першої книги для читання в школі українською мовою "Рідне слово", "Української граматики" та інших підручників. Велику цінність становить підготовлений і виданий Б. Грінченком "Словарь української мови" (1907—1909 рр.).

Незважаючи на тотальну русифікацію, університети висунули цілу когорту вчених зі світовим ім'ям у галузі природничих та технічних наук, таких, як П. Тутківський, Д. Заболотний, М. Гамалія, І. Пулюй, І. Горбачевський, С. Тимошенко — аж до геніального В. Вернадського. Щодо гуманітарних наук, то рівень і світовий престиж визначили, насамперед, українці: М. Костомаров, М. Драгоманов, В. Антонович, О. Потебня, М. Дашкевич, Ф. Вовк. У галузі філософії з'являються праці П. Юркевича, С. Гогоцького, галицького філософа К. Ганкевича.

Чи не головною науковою подією того часу була участь членів "Київської громади" у діяльності Південно-російського відділення "Русского географического общества" (1873—1876 рр.). Підсумком експедиції стало семитомне наукове дослідження, яке б могло скласти честь найславетнішій європейській академії того часу. Тут були зібрані і досліджені документи з усіх сфер буття українського народу — про природу, географію, історію краю. У виданні взяли активну участь М. Драгоманов, Ф. Вовк, М. Лисенко, О. Русов, П. Житецький, В.Антонович.

Поряд з різними природничими науками в XIX ст. особливого розвитку набирає медицина. Видатними вченими-медиками були: Ілля Буяльський, Єфрем Мухін, Павло Наранович. Так, І. Буяльський видав оригінальний атлас з оперативної хірургії "Анатомико-хирургические таблицы", які були перекладені на ряд іноземних мов. Також ним уперше в межах Росії був застосований хлороформний наркоз.

Чимало зробив для розвитку хірургії в Україні Микола Іванович Пирогов. У 1856 р. М. І. Пирогова призначили на посаду опікуна Одеського навчального округу, де він порушив питання про відкриття університету в Одесі. У 1858 р. отримавши посаду опікуна Київського навчального округу, він сприяв розвитку і демократизації освіти. Пирогов був одним із видатних хірургів XIX ст., добре відомим не лише в Україні, але і за кордоном. Він працював майже в усіх ділянках хірургії, але особливо прославився у галузі кістково-пластичних операцій, воєнно-польової хірургії, десмургії.

Видатним хірургом був Микола Васильович Скліфосов-ський, професор Київського університету, завкафедрою Московського університету. М. В. Скліфосовський одним із перших почав впроваджувати в оперативну практику асептику і антисептику. Часто приїздив в Україну і оперував хворих у Полтавській міській лікарні, мав симпатії до українського національного руху.

Одним з перших професорів хірургії, які починали читати лекції українською мовою, був декан медичного факультету Харківського університету Павло Михайлович Шумлянський. Наукові праці Шумлянського присвячені лікуванню вивихів.

Петро Андрійович Наранович займався розвитком урології, запропонував ряд нових хірургічних інструментів, дуже вдало робив операції на очах.

Талановитим хірургом, основоположником вільної пересадки шкіри в Україні був Олександр Степанович Яценко.

З 1787 до 1805р. у Львівському університеті діяв медичний факультет. У 1805 р. замість медичного факультету створено дворічну медико-хірургічну школу, 1833 р. цю школу реорганізовано на трирічну. У 1894 р. у Львові знову засновано медичний факультет. В Одесі медичний факультет відкрито у 1900р.

Професорами терапії в Росії у XIX ст. були українські вчені-медики: Йосип Варвинський, професор Московського університету, Йосип Каменський-Гамета був професором Петербурзької медико-хірургічної академії та редактором "Военно-медицинского журнала". Професорами цієї академії були: Прохор Чаруківський, Іван Сміловський, Степан Андрієв-ський, Аркадій Альфонський був професором, деканом та ректором Московського університету, Яків Саполович був директором Петербурзького медико-інструментального заводу.

У XIX ст. розпочали свою працю два найвидатніші терапевти України Т. Г. Яворський та М. Д. Стражеско, їх обох вважають засновниками терапевтичних шкіл України.

Крім цього, в XIX ст. набувають широкого розвитку фармакологія, епідеміологія, акушерство, стоматологія.

Займалися науковою працею лікарі провінційних лікарень та працівники лікарських управ, міських та військових лікарень. Наукові розвідки та популярні медичні праці писали видатні громадські діячі-лікарі Модест Левицький, Іван Липа та Євген Озаркевич, засновник та директор "Народної лічниці" у Львові.

Після ліквідації кріпацтва почався розвиток земської медицини. Напрям її розвитку йшов від роз'їзної до стаціонарної медицини з улаштуванням амбулаторій, збільшенням кількості лікарських дільниць. Відкривалися земські акушерські і фельдшерські школи. В усіх 70 повітах налічувалося 50 земських акушерок та 150 лікарів.

3. Розвиток культури в Україні надзвичайно ускладнювався мовною політикою, яку здійснювали уряди Польщі та Росії. Якщо у XVIII ст. російський уряд забороняє книгодрукування українською мовою, то в XIX ст. заборони стосуються освіти. Так, у 1817р. була закрита Києво-Могилянська академія як освітній центр України. Особливо негативне ставлення до української мови визначає вже згадуваний вище Валуєвський циркуляр, який у 1876 р. був підтверджений і доповнений пунктами Емського акта. Емським актом у Росії вводилася жорстка цензура на українські книжки, що ввозилися з-за кордону; заборонялося вживання української мови на сцені, при нотописанні.

Мовна політика в Галичині і Буковині з часу, коли вони опинилися під Австрією, також не сприяла вільному розвитку української мови. Так, якщо в 1787р. при Львівському університеті було відкрито Руський інститут, де на двох факультетах (філософському і богословському) окремі предмети викладались українською мовою, то вже в 1808 р. інститут було закрито під тиском польських шовіністичних кіл. Національно-культурному розвитку перешкоджали австро-польські реакційні сили. Намагання цісарського уряду латинізувати український алфавіт викликало так звану азбучну війну, проти цього виступив М. Шашкевич. Протести передової галицької інтелігенції, підтримані відомими європейськими славістами Ф. Міклошичем і П. Шафариком, змусили реакційні кола відмовитися від свого задуму.

Першу в Галичині граматику української мови створив 1829 р. І. Могильницький. У 1846 р. з'являється "Граматика української мови" Й. Лозинського. Під впливом революції 1848 р. в Австрії у Львові створюється культурно-освітнє товариство 'Талицько-руська матиця", яке видавало книжки з різних галузей знань. Першою такою книжкою був "Буквар руський для школ в Галіції" (1848р.), згодом видано "Читанку для малих дітей" М. Шашкевича. У Львівському університеті відкрито кафедру української мови та літератури.

В українських землях, які входили до складу Росії, розвитком мовознавства займались О. Потебня, П. Житець-кий, М. Михальчук, Б. Грінченко. Саме Б. Грінченко — автор першої книги "Рідне слово" для читання в школі українською мовою та "Української граматики". Велику мовну цінність становить підготовлений і виданий Б. Грінченком "Словарь української мови" (1907—1909 рр.).

Питанням розвитку української мови значну увагу приділяв М. Грушевський. У збірці статей "Про українську мову і українську школу" він наводить висновок російської Академії наук про те, "що українська мова єсть, що се мова осібна від руської, або правильніше сказати — великоруської, що її ніхто не видумав, а вона існує... віковічно...".

Престиж української мови, віру у її великі можливості утверджувала й поширювала передусім українська література.

Початком нової доби в українській літературі було опублікування "Енеїди" І. Котляревського в 1798р. Основоположником української художньої прози був Г. Квітка-Основ'яненко. Його твори "Маруся", "Сердешна Оксана", "Козир-дівка", "Щира любов" близькі до сентименталізму. А твір "Конотопська відьма" є зразком так званої химерної прози.

Тематичні і жанрові обрії української літератури 20—30-х років збагатили своєю творчістю П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, Л. Боровиковський, А. Метлинський.

На світовий рівень підніс українську літературу Тарас Григорович Шевченко. У творчості він поєднав національне і загальнолюдське, "став велетнем у царстві людської культури" (І. Франко). Т. Шевченко був видатним поетом-ро-мантиком. Прикладом романтизму є твори "Іван Підкова", "Тарасова ніч", "Гамалія". Творами реалістичного спрямування є його поеми "Кавказ", "Наймичка" та ін.

Як народний подвиг Т. Шевченко оспівував боротьбу за волю, славу, національне самоутвердження ("Гайдамаки").

До політичної історії звертався у містерії "Великий льох", у таких творах, як "Швачка", "Іржавець", "Заступила чорна хмара". Поет звертався до минулого, сучасного й майбутнього, до земляків "мертвих, і живих, і ненарождених...", намагаючись звернути їхню увагу до проблем України.

Чільне місце в українській літературі другої половини XIX ст. посідає Пантелеймон Куліш — поет, прозаїк, журналіст, видавець, літературний критик, мовознавець, етнограф. Він започаткував українську історичну романістику ("Чорна рада"), створив високохудожні переклади Біблії, творів В. Шекспіра тощо.

Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров — три постаті, які красномовно засвідчили рівень зрілості, якого досягла українська художня і суспільна думка в 40—50-ті роки XIX ст. Підтверджували це і нові таланти, що вливалися до української літератури на рубежі 50—60-х років, зокрема авторка "Народних оповідань" Марко Вовчок (М. Маркевич), поети С. Руданський та Л. Глібов, прозаїки А. Свид-ницький та О. Стороженко.

Жанр реалістичної повісті розвинув І. Нечуй-Левицький. У його повістях відображено проблеми селянського життя ("Бурлачка", "Микола Джеря", "Кайдашева сім'я").

З творчістю Панаса Мирного пов'язаний розвиток жанру соціально-психологічного роману ("Хіба ревуть воли, як ясла повні?").

"Буковинським кобзарем" називають Юрія Федьковича, активного діяча національного пробудження на Буковині. Його поезії сповнені щирого почуття і глибоких роздумів над проблемою людського існування (поема "Лук'ян Кобилиця", балада "Довбуш", вірші "Рекрут", "Святий вечір" та ін.).

Серед представників української прози 70—90-х років — письменники О. Кониський, Б. Грінченко, О. Пчілка (Східна Україна), О. Кобилянська, Т. Бордуляк, О. Мако-вей, А. Чайківський (Західна Україна).

Помітний внесок у розвиток української поезії зробили П. Грабовський та В. Самійленко. У їхній творчості відображено національні й філософсько-психологічні проблеми доби.

Найвагоміші здобутки української літератури кінця XIX — початку XX ст. пов'язані з діяльністю Івана Франка. Універсальна особистість в історії світової культури, поет, прозаїк, драматург, журналіст, літературний критик і організатор літературного життя. Його творчість стала основою комплексного вивчення зв'язків української та світової культур.

Творчість І.Франка відзначається самобутністю і водночас споріднена з новими явищами в європейській літературі кінця XIX ст. Його "Галицькі образки" — приклад цікавого експерименту: введення оповідних форм у поезію.

Самобутність художнього мислення І.Франка виразно виявляється у поезіях ліричного циклу. Характерна щодо цього його збірка "З вершин і низин", "Зів'яле листя".

Цінним внеском у світову літературу стали філософські поеми І. Франка — "Смерть Каїна" і "Мойсей".

Прогрес у літературі І. Франко широко пов'язував із вдосконаленням засобів психологізму ("Лель і Полель", "Перехресні стежки", "Украдене щастя"). Творчість Фран-ка-новеліста належить до кращих зразків світової літератури.

Українська література на переломі XIX—XX ст. позначена новаторськими тенденціями. Поряд з відомими іменами (І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська) з'являються самобутні таланти (С. Васильченко, М. Вороний, А. Кримський, П. Карманський, О. Олесь, В. Винниченко). Утверджуються нові ідеї, теми, образи, форми художнього вираження. На оновленні літератури позначився вплив європейського модернізму, мотиви якого властиві вітчизняній культурі XIX ст.

Першим з гаслами модернізму виступив український поет М. Вороний. У 1901 р. він надрукував відозву до українських письменників з проханням надсилати для задуманого ним альманаху "З-над хмар і долин" твори філо-софського спрямування. Він звернув увагу передусім на "естетичний бік" видання, мав на меті наблизити його до "новітніх течій", уникати творів грубо реалістичних з показом щоденного життя. Навколо виступу поета виникла літературна полеміка, у якій брали участь І. Франко, Леся Українка та ін.

У руслі модерністських пошуків формувалася творчість галицьких письменників. У 1906—1909 рр. діяло літературне об'єднання "Молода муза" (П. Карманський, Б. Лепкий, О. Луцький, В. Пачовський, С. Твердохліб та ін.).

Навколо літературно-мистецького видання "Митуса" об'єдналися поети неосимволістського напряму. На засадах символістської поезії стояли В. Бобинський, Р. Купчин-ський, Ю. Шкрумеляк, О. Бабій, М. Голубець, Л. Лепкий.

У 1909—1914 рр. група письменників-модерністів гуртувалася навколо київського журналу "Українська хата". Серед них — М. Сріблянський (Шаповал), М. Євшан, Г. Чупринка, М. Філянський.

4. Проблеми національного самоусвідомлення і но-вочасного професійного рівня були визначальними для різних галузей українського мистецтва. У перші десятиріччя XIX ст. в Україні виникає професійний театр (Київ, Харків, Полтава, Ніжин, Катеринослав), але український репертуар для тогочасних мандрівних труп був небагатий, за винятком п'єс І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, пізніше Т. Шевченка та Я. Кухаренка.

Поява 1798 р. перших трьох частин "Енеїди" І. Котляревського, де народна мова вживається як літературна, відкриває нову главу української літератури і драматургії зокрема. Творчість І. Котляревського започаткувала нову українську драматургію і була своєрідним доробком у царині світського театру.

Виникненню професійного театру передували аматорські вистави. З домашнього аматорського театру генерал-губернатора Я. Лобанова- Ростовського виник у 1818 р. Полтавський театр. В аматорських виставах грав І. Котляревський, котрий у 1819—1821 рр. очолював Полтавський театр. Саме для Полтавського театру він написав 1819р. п'єси "Наталка Полтавка" та "Москаль-чарівник", де використав прийоми вертепу, інтермедії, численні народні пісні й водевільні діалоги.

Традиції І. Котляревського продовжив Г. Квітка-Осно-в'яненко, основоположник художньої прози в новій українській літературі, один із засновників Харківського професійного театру. Великий успіх мали соціально-побутові комедії Г. Квітки-Основ'яненка "Сватання на Гончарівці" (1835) і "Шельменко-денщик" (1838).

З новою українською драматургією і театром пов'язані творчі здобутки акторів М. Щепкіна (1788 — 1863) і К. Со-леника (1811-1851).

М. Щепкін походив з кріпаків, акторську діяльність розпочав 1805 р. У 1821 р. завдяки участі передових представників громадськості його викуплено з кріпацтва. М. Щепкін набув визнання як основоположник сценічного реалізму в українському та російському театральному мистецтві. Виступав у театрах Харкова, Полтави, мав у Києві власну трупу (1821 — 1823), з 1824 р. — у Малому театрі в Москві.

Традиції сценічного реалізму розвивав К. Соленик. Він здобув високу освіту у Віденському університеті. Як актор надавав перевагу українському класичному репертуару.

У другій половині XIX ст. паралельно з розвитком професійного театру поширився аматорський рух, що сприяв піднесенню національної культури. Аматорські вистави були популярними у Чернігові, Полтаві, Єлисаветграді, Києві. В аматорських гуртках розпочинали діяльність реформатори українського театру І. Карпенко-Карий, М. Кропивниць-кий, М. Садовський, П. Саксаганський, М. Старицький.

У цей період посилюються утиски українського театру з боку царського уряду — Емський акт 1876 р., циркуляр 1881 р. Категорично заборонялися українські вистави історичного й соціального змісту. У 1883 р. київський губернатор заборонив діяльність театральних труп на підвладній йому території — Київщині, Полтавщині, Волині, Поділлі. Репресивні заходи царського уряду все ж не могли знищити глибокі українські театральні традиції.

У 1890 р. І. Карпенко-Карий і П. Саксаганський утворили "Товариство російсько-малоросійських артистів під керівництвом П. К. Саксаганського", яке було найкращим українським театральним колективом. На його основі у 1900 р. виникла об'єднана трупа корифеїв українського театру — "Малоросійська трупа М. П. Кропивницького під керівництвом П. К. Саксаганського і М. К. Садовського за участю М. К. Заньковецької".

Одним з найвидатніших діячів українського театру корифеїв був І. Карпенко-Карий. Він написав 18 оригінальних п'єс. Серед них — "Безталанна", "Наймичка", "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Хазяїн", "Сава Чалий" та ін. Його акторська творчість позначена щирістю і психологічною глибиною почуттів, філософським розумінням суспільного буття.

З театром корифеїв пов'язана творчість Марії Заньковецької (справжнє прізвище — Адасовська, 1854—1934). її прирівнювали до видатних актрис світу — італійки Елеонори Дузе та француженки Сари Бернар.

Театр корифеїв знаменує собою розквіт українського професійного театру XIX ст.

У Галичині до 1848 р. українського театру не було, тут діяв театр німецький і польський. Поширювались аматорські гуртки у Коломиї, Львові, Перемишлі.

Український професійний театр Галичини виник 1864 р. у Львові при культурно-освітньому товаристві "Руська бесіда". Його основоположником став український актор і режисер О. Бачинський.

На Буковині при чернівецькій "Руській бесіді" 1869р. утворилися аматорські гуртки. Театральна діяльність активізувалась із заснуванням 1884р. "Руського літературно-драматичного товариства" під керівництвом С. Воробкеви-ча, відомого українського письменника, композитора, педагога. Він написав 18 музично-драматичних творів, побутових драм, комедій, що становили основу театрального репертуару.

Творчу допомогу театрові надавав І. Франко. Свої роздуми про завдання театру він виклав у низці статей — "Руський театр у Галичині", "Наш театр" та ін.

Український театральний процес кінця XIX — початку XX ст. засвідчує спільність з модерністськими тенденціями Європи.

Перші спроби підготовки професійних акторів пов'язані з діяльністю драматичної школи, заснованої 1904 р. у Києві при музичній школі М.Лисенка.

Творчою лабораторією став один з найкращих тогочасних театрів — театр М. Садовського: 1906 р. — у Полтаві, з 1907р. — у Києві.

М. Садовський розвивав кращі здобутки театру корифеїв у поєднанні з європейськими традиціями. У складі трупи працювали М. Заньковецька, М. Старицька, Лесь Курбас, якого М. Садовський запросив зі львівського українського народного театру товариства "Руська бесіда". Музичне оформлення спектаклів здійснювали композитори М. Лисенко та К. Стеценко, художнє — В. Кричевський. Таким чином, створилися передумови розвитку українського театру-модерну, основи якого заклала драматургія Лесі Українки, Володимира Винниченка, Олександра Олеся.

Українська музика була невід'ємною складовою побутово-реалістичного і романтичного театру, доповнювала його психологічну дію, чіткіше окреслювала людські характери. Тут багато важив неповторний чар української народної пісні.

Народна пісенна творчість пов'язана і з розвитком професійної української музики XIX ст. Українська пісня звучить в усіх музичних творах ("Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського, "Катерина" М.Аркаса, "Підгоряни" М. Вербицького, "Осада Дубна" П. Сокальского та ін.), стає основою фортепіанної музики та камерних вокальних творів П. Сокальського, С. Воробкевича, М. Лисенка. Композитори охоче писали музику для хорів, використовуючи народний обрядовий мелос: щедрівки, купальські й весільні пісні тощо. Це сприяло піднесенню української пісні на рівень високого професійного мистецтва.

Поміж усіх видів і жанрів музичного мистецтва найнесприятливіші умови склалися для розвитку опери. Д. Антонович пояснював це тим, що для опери були затісні рамки українського музично-драматичного театру; фахової підготовки актори не мали, відсутньою була національна оперна традиція і, головне, не було державного опікування українською культурою.

Одним із відомих композиторів XIX ст. був С. Гулак-Артемовський — оперний співак, драматург, що навчався у Київській духовній семінарії. У 1839р. М. Глинка, О. Даргомижський та М. Волконський влаштували концерт і на зібрані кошти відправили талановитого юнака до Італії. Дебют С. Гулака-Артемовського відбувся на сцені Флорентійської опери.

Найважливіше досягнення С. Гулака-Артемовського — створення за власним лібрето першої національної опери "Запорожець за Дунаєм" (1862р.). Сюжет опери підказаний М. Костомаровим. Майже 20 років царська цензура забороняла постановку опери. На українській сцені її вперше поставив 1884р. М. Кропивницький.

У другій половині XIX ст. виникає система української музичної освіти. Відкрилися музичні училища у Києві, Одесі, Харкові, Львові.

Серед українських професійних композиторів вирізняється творчість П. Ніщинського і П. Сокальського. П. Ні-щинський закінчив Афінський університет, де здобув ступінь магістра наук. В Одесі організував хори і керував ними. Вершиною його творчості вважається музична картина "Вечорниці", написана для п'єси Т.Шевченка "Назар Стодоля".

П. Сокальський заснував 1864 р. в Одесі Товариство любителів музики. Він створив близько 40 фортепіанних п'єс, 40 романсів, опери "Мазепа", "Майська ніч", "Облога Дубна".

Особливий внесок у розвиток національної музичної культури зробив М. Лисенко (1842—1912) — видатний композитор, піаніст, хоровий диригент, фольклорист, теоретик музики і педагог, засновник професійної школи. Нав-чався у Петербурзькій та Лейпцігській консерваторіях. Активно освоював у своїй музиці шевченкіану (понад 80 вокально-хорових творів різних жанрів).

Композитор збагатив майже всі жанри української музики. Йому належать опери "Різдвяна ніч", "Утоплена", "Наталка Полтавка", "Енеїда" дитячі " Коза-дереза", "Пан Коцький", "Зима і Весна".

М. Лисенко — основоположник інструментальних жанрів в українській музиці, створив численні фортепіанні твори. З іменем Лисенка пов'язаний розвиток національної музичної освіти. Він організовував хори, недільну школу для хлопців-селян, викладав у приватних музичних школах, 1904 р. відкрив у Києві музично-драматичну школу. Тут навчались українські композитори К. Стеценко, Л. Ревуць-кий, О. Кошиць.

Видатними творцями духовної музики на зламі XIX— XX ст. були К. Стеценко та М. Леонтович.

Розвитку професійної музичної освіти сприяло відкриття консерваторій у Києві, Одесі, Харкові. Почали діяти Одеський Український музично-драматичний театр, Харківський театр опери та балету.

Значну роботу з розбудови музичної культури у Західній Україні провадили композитори І. Лаврівський, С. Вороб-кевич, В. Матюк, А. Вахнянин, О. Нижанківський, Д. Сі-чинський, В. Барвінський, С. Людкевич.

У Львові 1903 р. заснована музична школа (з 1907 р. — Вищий музичний інститут, з 1939 р. — державна консерваторія ім. М. В. Лисенка). У 30-х роках діяли 9 філій музичного інституту — у Бориславі, Дрогобичі, Стрию, Тер-нополі, Яворові та інших містах.

Давні традиції має музично-театральна культура Львова. Тут у 1842 р. відкрився приватний міський театр С. Скарбека, один із найбільших у Європі (нині у цьому приміщенні — театр ім. М. Заньковецької). На його сцені де-бютували вихованці Львівської консерваторії С. Крушельницька, М. Менцинський, О. Мишуга, О. Рус-нак, Ф. Лопатинська, О. Носалевич, виконавська майстерність яких набула світового визнання.

У новій українській музиці одним з провідних діячів був В. Барвінський.

У період першої світової війни з'являються стрілецькі пісні. Вони відображають ідеї національно-визвольного руху на західно-українських землях. Для січових стрільців писали пісні І. Франко, О. Маковей, Д. Макогон, Б. Леп-кий, Л. Лепкий, Р. Купчинський. Музику створювали композитори Ф. Колесса, В. Барвінський, М. Гайворонський, Л. Лепкий, Р. Купчинський, Л. Леонтович.

5. У першій половині XIX ст. розвивається станковий живопис. Поширюється автопортрет, зростає інтерес до камерного портрету, мініатюри. Видатним представником українського реалістичного портретного живопису був В. Тропінін. Художник створив узагальнений образ представника українського народу ("Українець", "Український селянин", "Дівчина з Поділля").

Реалістичні традиції В. Тропініна в українському портретному мистецтві першої половини XIX ст. розвивали Т. Шевченко, І. Сошенко та ін.

Одним із зачинателів нової української школи пейзажного і побутового живопису був В. Штернберг ("Вулиця на селі", "Пастух", "Вітряки в степу").

Творчість Шевченка-художника належить до здобутків українського образотворчого мистецтва. На ранніх живописних творах Шевченка позначився вплив його вчителя — К. Брюлова. Поступово у творчості художника виявляються спроби відобразити психологічну глибину й індивідуальні особливості характеру людини. Прикладом є духовна еволюція героя "Притчі про блудного сина" Т. Шевченка.

Безпосередніми продовжувачами демократичних традицій Т. Шевченка були К. Трутовський, Л. Жемчужников, І. Соколов, які піднесли український побутовий жанр на новий рівень.

Створене 1870 р. у Петербурзі "Товариство пересувних художніх виставок" сприяло згуртуванню митців демократичного напрямку. З діяльністю Товариства пов'язаний розвиток художньої освіти, створення місцевих художніх об'єднань. У 1865 р. створена малювальна школа в Одесі, пізніше реорганізована в художнє училище. Важливим центром художньої освіти була Київська малювальна школа, яку заснував у 1875 р. М. Мурашко. В цій школі навчались українські живописці М. Пимоненко, Ф. Красицький, К. Малевич, скульптор Ф. Балавенський та ін.

Видатним майстром побутового жанру був М. Пимоненко. В. Орловський відомий як один з фундаторів нового українського реалістичного пейзажу, його називали "шукачем сонця" — майстром сонячного пейзажу. Майстрами пейзажу світового рівня були С. Васильківський, П. Левченко, І. Труш, К. Костанді.

Значний вплив на творчість українських художників в історичному жанрі мала картина І. Рєпіна "Запорожці". На початку XX ст. український історичний жанр досяг значного розвитку і став характерним явищем національної культури. На історичну тему створили картини Ф. Красицький ("Гість із Запоріжжя"), М. Самокиш ("Запорожці обідають"). Плідно працював в історичному жанрі М.Івасюк ("В'їзд Богдана Хмельницького в Київ", "Іван Богун під Берестечком" та ін.).

Символізм та модерн, що склалися на зламі XIX—XX ст., внесли істотні зміни у розуміння проблем художньої творчості. У розвиток світового авангарду помітний внесок зробили О. Богомазов, М. Бойчук, К. Малевич.

Оригінальним творчим мисленням відзначається Олекса Новаківський. Меценатом О. Новаківського і його школи був митрополит Андрій Шептицький. О. Новаківський — найбільш послідовний представник сецесії в українському образотворчому мистецтві того часу. Його твори — "Музика квітів", "Ноктюрн", "Коляда", "Каштани і бузок" та ін.

На жаль, у цю добу монументальний український живопис представлений слабо, хоча його здобутки значні, скажімо, розписи інтер'єру палацу митрополита у Чернівцях (Й. Бокшай), реставрація фрескового живопису у Кирилівській церкві (М. Врубель), розписи у русько-візантій-ському стилі Володимирського собору в Києві (де поруч з російськими, польськими працювали й українські майстри, а серед них — М. Пимоненко) і, нарешті, розписи Будинку земства у Полтаві (композиції С. Васильківського "Чумацький Ромоданівський шлях").

Щодо монументальної скульптури, то окрасою України є пам'ятники Володимиру Святому (1853 р., скульптори П. Клодт і В. Демут-Малиновський, архітектор К. Тон); Богданові Хмельницькому (1888 р., скульптор М. Мике-шин) у Києві; І. Котляревському (1902 р., скульптор Л. По-зен) у Полтаві. В галузі станкової скульптури працювали Л. Позен (кращі його твори на історичну тему — "Скіф" та "Запорожець у розвідці"); П. Забіла (барельєфні портрети родини Кочубеїв, бюст Т. Шевченка, бронзова статуя О. Герцена на його могилі в Ніцці); В. Беклемішев (погруддя Т. Шевченка).

Слід також назвати численні скульптурні оздоби відомих пам'яток архітектури — зображення на античну тему і ліплення в Одеському оперному театрі (під керівництвом Ф. Етеля); декоративно-монументальні скульптури Т. Ри-гера на будинку Галицького сейму; Л. Марконі — на будинку Політехнічного інституту у Львові; численні скульптури українця П. Війтовича у Львові на фасаді залізничного вокзалу, скульптурні композиції училища художнього промислу, постать Слави на оперному театрі.

В архітектурі XIX ст. переважав в основному стиль класицизму. Національна своєрідність українського класицизму виявилась у збереженні кольорової гами споруд, типової для бароко (блакитний з білим і золотим). У стилі класицизму зводяться житлові будинки, адміністративні установи, освітні заклади. На 30-ті—40-ві роки XIX ст. припадає будівництво університету в Києві (арх. В. Беретті), театрів у Києві, Одесі, Полтаві.

У середині XIX ст. архітектуру Львова доповнюють громадські споруди стилю класицизму, зокрема Український драматичний театр ім. М. Заньковецької (арх. Л. Пихаль, І. Зальцман), Політехнічний інститут (арх. Ю. Захаревич), Наукова бібліотека по вул. В. Стефаника, так званий Ос-солінеум (арх. П. Побіле та Ю. Бем).

В архітектурі другої половини XIX ст. втрачається стильова єдність. Це зумовлено швидкими темпами зростання міст, великими масштабами їхньої забудови.

Однак і в архітектурі цього періоду є цінні здобутки, виконані в стилі неокласицизму та "віденського бароко". В цьому стилі споруджено будинок Галицького сейму у Львові (арх. І. Гохбергер). У цьому будинку тепер розміщений університет ім. І. Франка. До зразків цього стилю належать такі споруди Львова: Музей етнографії та художніх промислів (арх. Ю. Захаревич), будинок залізничного вокзалу (арх. В. Садлівський).

При забудові Києва домінує стиль "французького відродження". У такому стилі споруджено Український драматичний театр ім. І. Франка (арх. Г. Шлейфер, Є. Брат-ман), національний оперний театр (арх. В. Шретер).

Наприкінці XIX — початку XX ст. в українській архітектурі відбувається становлення нового напряму, що дістав назву стилю модерн.

У стилі модерн збудовані перший в Україні критий ринок (Бесарабський) у Києві (арх. Г. Гай), міська залізнична станція (арх. О. Вербицький), власний будинок знаменитого київського архітектора В. Городецького.

Отже, у XIX — на початку XX ст. українська культура продовжувала свій прогресивний розвиток, хоча це відбувалося в умовах систематичних утисків і заборон. Тому українська культура не могла нормально розвиватися за властивими їй еволюційними законами.

Діячам культури доводилося долати не лише внутрішні суперечності та перешкоди, притаманні будь-якій культурі, але й великий політичний тиск з боку державних російської, німецької, польської культур. Історія культури цього періоду ще раз доводить, що за відсутності держави без політичної, матеріальної, правової підтримки культура нації починає занепадати або продовжує свій розвиток через надзусилля.

Украина – уроки несостоявшейся войны

Первой значительной проверкой реформированных вооруженных сил «нового облика» стал украинский кризис. По иронии судьбы, российская сторона оказалась на грани военной конфронтации с наиболее сильным в военном отношении после Российской Федерации государством бывшего СССР – Украиной.

Осуществленная в конце февраля – начале марта 2014 г. скрытная российская военная интервенция в Крым ошеломила многих, заставив даже ряд наблюдателей на Западе и на Украине говорить о некоей новой «гибридной войне». Действия, направленные на силовое прикрытие крымского пророссийского движения и обеспечение невмешательства в события на полуострове украинских силовых структур, были действительны спланированы и осуществлены весьма остроумно и эффектно. В роли «вежливых людей», как теперь известно, выступали подразделения российских ВДВ и бригад спецназа, а также подразделения ССН, что стало фактически их дебютом.

Одновременно операция в Крыму была поддержана в качестве прикрытия внезапной проверкой боеготовности Западного и части Центрального военных округов, начатой по приказу президента Путина 26 февраля. Заявленные в этот раз цели проверки действительно выполнялись, и войска перебрасывались в основном далеко от границ Украины, в том числе в северные регионы России. Это позволило замаскировать переброску нескольких тысяч военнослужащих спецназа и ВДВ в Крым. Одновременно начали выдвижение частей к российско-украинской границе, призванное оказать давление на Украину с целью недопущения использования ею военной силы в Крыму.

В ходе начатого развертывания российских сил части и соединения Российской армии продемонстрировали очень высокий уровень боеготовности и мобильности. Так, 12 марта в Крым прибыла 18-я отдельная мотострелковая бригада из Чечни, совершившая своим ходом 900-километровый марш до Керченской переправы, затем за ней последовала 291-я артиллерийская бригада из Ингушетии. К переброске войск в Крым и к границе с Украиной была привлечена военно-транспортная авиация ВВС. Развертывание и переброска осуществлены с впечатляющими темпами и организацией.

К границе с Украиной в марте-апреле выдвинулись практически все боеготовые соединения центральной части Западного военного округа и части сил Южного и Центрального военного округов. При этом выдвижение мотострелковых бригад, оснащенных колесной техникой (БТР-80/82), осуществлялось своим ходом. К концу апреля 2014 г. общая численность группировки на границах с Украиной (включая Крым), по западным оценкам, достигла 80 тыс. человек, из которых 40 тыс. – в боевых частях.

Согласно западным сведениям, у украинской границы в апреле были развернуты восемь бригад основными силами (три мотострелковые, три десантно-штурмовые, одна морской пехоты, одна артиллерийская), четыре полка основными силами из состава 2-й и 4-й дивизий (три танковых, один мотострелковый), 27 батальонных тактических групп (14 воздушно-десантных, 12 мотострелковых, одна морской пехоты), 13 групп специального назначения, до 10 отдельных артиллерийских дивизионов. Российские силы были сосредоточены в нескольких группировках, нацеленных как на Киев (через Сумскую и Черниговскую области), так и на Донбасс, и на юг Украины (через Мариуполь).

Эти силы по всем параметрам значительно превосходили группировку вооруженных сил Украины (ВСУ), в марте также приступившую к мобилизации. Но процесс сосредоточения шел весьма медленно. Этому способствовало и то, что части ВСУ сохранили советские районы дислокации, расположенные преимущественно в западной части Украины.

Быстрое сосредоточение российских сил в Крыму и блокирование ими находящихся там гарнизонов ВСУ вкупе с развертыванием российских войск на границе практически исключили для Киева шансы на эффективное вооруженное сопротивление. В результате 17 марта Крым был присоединен к России – менее чем через месяц после начала операции.

Однако само по себе это скорее ухудшало стратегическое положение России, поскольку вело к полной антагонизации Украины. Устранить эту угрозу можно было, либо радикально изменив политический курс Киева, либо резко ослабив Украину тем или иным способом – лучше всего путем ее расчленения и присоединения к России русскоязычных областей юга и востока страны, составляющих так называемую Новороссию.

В этих условиях «второй тур» на Украине стал неизбежным, тем более что русскоязычное население юга и востока было вдохновлено присоединением к России Крыма. С начала апреля по Украине прокатилась волна протестов и захватов административных зданий, а в Донбассе возникли вооруженные группы, провозгласившие создание Луганской и Донецкой народных республик (ЛНР и ДНР). Кульминацией событий стало прибытие 13 апреля в Славянск группы Игоря Стрелкова из Крыма. При этом действия Стрелкова, как он сам заявлял незадолго до того в своей ставшей известной переписке, мотивировались уверенностью в полной военной поддержке России, что должно было по крымскому сценарию пресечь возможность силового вмешательства Киева.

Однако в ответ на это восстание новые украинские власти объявили на Донбассе антитеррористическую операцию (АТО), начав сосредоточение сил для подавления сепаратистов.

Москва в тот момент заняла двусмысленную позицию, особенно в свете резко негативной реакции Запада, пораженного стремительным изменением статуса Крыма, а теперь увидевшего перспективу полного разрушения Украины в качестве краеугольного камня антирусского «санитарного кордона». Грозные заявления Москвы в адрес Киева вкупе с продолжавшимся сосредоточением российских войск вынудили украинские власти осторожничать и пытаться ограничиться чисто полицейскими акциями в Донбассе. Значительная часть войск была нацелена на противодействие прямой российской интервенции. Тем не менее к концу апреля наращивание украинских сил в разворачивающейся АТО начало переводить борьбу в Донбассе в стадию вооруженного противостояния.

Судя по всему, российское руководство оказалось не готово к решительным действиям на Украине, к тому же в условиях усиливающегося санкционного нажима Запада. Видимо, в Кремле переоценили масштабы пророссийского «активизма» на юге и востоке Украины, слабость новой украинской власти, и недооценили силу украинского национализма и заинтересованность элит в сохранении «самостийности» и своего места в ней. На заседании Совета безопасности России 24 апреля было принято решение отказаться от ввода войск на Украину в поддержку восстания в Новороссии. В мае начался отвод значительной части российской группировки от границ, а 1 июня Совет Федерации по запросу Кремля отозвал формальное разрешение на применение вооруженных сил на Украине.

Последствия оказались роковыми – руки у Киева были развязаны, и восток Украины погрузился в кровавую гражданскую войну, набиравшую обороты и в конечном счете вынудившую Россию ко все большему вовлечению в нее.

В апреле-мае российское военное вторжение на Украину неизбежно привело бы к стремительному развалу украинского государства в его нынешнем виде и к крушению вооруженных сил. Это дало бы возможность кардинально разрешить «украинский вопрос», отделив русскоговорящие области и обратив оставшуюся Украину во второразрядное государство, неспособное серьезно угрожать российским интересам.

В конечном счете развертывание гражданской войны в Донбассе вынудило российскую сторону ко все большей помощи повстанцам ДНР и ЛНР сперва поставками вооружения и техники, а затем, видимо, и прямым ограниченным участием в боевых действиях – разведкой, действиями артиллерии и, возможно, отдельных общевойсковых и специальных подразделений, найдя кульминацию в нанесении и без того истощенным украинским силам поражения под Иловайском в конце августа. Начиная с июля производилось повторное усиление российской группировки на границе с Украиной – как можно судить, главным образом для сковывания украинских сил в действиях против повстанцев.

В целом, однако, полноценная война России с Украиной так и не состоялась, что не дало возможности провести масштабную проверку армии «нового облика». Но можно сказать, что общий замысел российской военной реформы 2008 г. всецело оправдался – руководство России получило в руки достаточно эффективную военную силу постоянной готовности, способную к масштабным действиям на постсоветском пространстве без проведения мобилизационных мероприятий и без особого доукомплектования.

Серьезный прорыв наблюдается в логистике и тыловом обеспечении задействованных войск. После грузинской кампании годами наращивались возможности стратегического маневра, регулярно отрабатывалась переброска войск на сотни и тысячи километров, и это в высшей степени эффективно сказалось в период украинского кризиса.

В то же время украинский кризис в очередной раз показал, что ахиллесовой пятой Российской армии остаются вопросы комплектования, связанные с доминирующим значением призывного контингента, сейчас к тому же усугубленные кратким временем срочной службы (один год), и недостаточным количеством контрактного состава. Несмотря на декларируемую цель создания армии постоянной боевой готовности, многие российские части и соединения в 2014 г. пришлось задействовать не полностью. Сказался как хронический некомплект личного состава, имеющийся в большинстве частей, так и циклический характер подготовки военнослужащих по призыву. В результате соединения «постоянной боевой готовности» смогли перебросить в зону операции обычно не более двух третей своего штатного состава, оставив на базах неподготовленных солдат осеннего призыва.

Другим серьезным вопросом остаются резервные компоненты. Оптимальная модель резерва в «новом облике» до сих пор так и не выработана, и механизмы развертывания дополнительных частей и соединений в военное время, как и восполнения потерь существующих частей в ходе боевых действий, пока что неясны.

Между тем здесь интересен опыт участия в гражданской войне в Донбассе вооруженных сил Украины. Хотя ВСУ перешли к бригадной организации еще в начале 2000-х гг., однако вплоть до начала конфликта они оставались типичной армией советского типа, с сохранением значительного числа кадрированных частей и соединений, подлежащих доукомплектованию по мобилизации. Это вынудило проводить на Украине классические «волны мобилизации», воочию продемонстрировав все проблемы такого подхода – массовое недовольство и протесты, масштабное уклонение и дезертирство, общий низкий уровень морального и дисциплинарного облика мобилизованных, их низкую обученность и нежелание части из них воевать, особенно во внутреннем конфликте. Переход ВСУ на полное комплектование по контракту в 2013 г. не решил проблемы, поскольку в условиях недостаточного финансирования качество контрактного состава оставалось невысоким, а резерв контрактников накоплен не был. Все это предопределило низкий уровень боеспособности отмобилизованных украинских частей и соединений.

Общая ограниченность количества частей и соединений мирного времени в украинской армии вынудила в ходе войны начать с нуля по мобилизации массовое формирование новых частей в виде территориальных батальонов – в итоге показавших себя неудовлетворительно в силу низкого качества личного состава, отсутствия должной сплоченности и обученности, нехватки вооружения и снабжения.

Важным уроком украинской гражданской войны стало необычайно быстрое расходование людских и материальных ресурсов, резервов и материальной части даже в условиях ограниченного конфликта. Отмобилизованные ВСУ в ходе боев с относительно ограниченными силами повстанцев «сточились» очень быстро, к середине августа начав испытывать серьезные признаки истощения. Громадные запасы тяжелого вооружения, доставшиеся Украине в наследство от СССР, оказались относительно быстро исчерпанными – вся хоть в чем-то приличная техника была либо продана, либо разукомплектована и требовала длительного и затратного ремонта. Наблюдалась острая нехватка запчастей и ряда номенклатуры боеприпасов, а значительная часть наличных боеприпасов имела давно истекшие сроки хранения и была ненадежной либо вообще испорченной.

Таким образом, вопреки прежним иллюзиям (в том числе на Западе и в России) о возможности существования в мирное время компактных армий с небольшими резервами, жизнь настоятельно диктует необходимость сохранения даже для участия в небольшой войне огромных, вполне советских запасов военной техники и военного имущества. При всей затратности хранения таких запасов это обойдется намного дешевле, чем лихорадочное разворачивание выпуска нового вооружения в войну.

Конфликт на Украине продемонстрировал также высокую уязвимость боевой техники перед современными вооружениями – потери украинской бронетехники (в первую очередь танков), самолетов и вертолетов в не самой масштабной войне просто поражают воображение. В частности, повстанцы относительно небольшим количеством зенитных средств (в основном переносных ЗРК) смогли практически парализовать боевую деятельность ВВС Украины. А разорванные буквально в клочья танки Т-64 стали одним из печальных символов донбасского конфликта. Это диктует необходимость кардинального пересмотра подходов к защите боевой техники основных типов.