Читайте также:
|
Питання до розгляду:
1. Зміст і суть відносин власності.
2. Різноманітність форм власності і її відповідність стану продуктивних сил суспільства.
3. Трансформація форм власності в Україні.
4. Необхідність і суть роздержавлення в Україні.
Література:
Башнянин Г.І., Лазур П.Ю., Медведєв В.С. Політична економія. К., Ніка-Центр Ельга, 2000, с.59-83.
Основи економічної теорії. За ред. Ніколенко Ю.В. К., 1998. Т1., с.45-74.
Економічна енциклопедія у З томах. Т1., К., 2000, с.472-480.
1. Власність - система об’єктивних відносин між людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання, що характеризують привласнення засобів виробництва і предметів споживання.
В юридичному розумінні власність встановлює майнові відносини. В правових нормах вона визначається як розподіл (привласнення) матеріального багатства між окремими громадянами, класами, державою. Власнику належить визначене законом майно. Він отримує право володіти, користуватися, розпоряджатися своїми речами.
Відносини власності на засоби виробництва лежать в основі всієї системи виробничих відносин любої економічної системи.
Відносини власності охоплюють:
1)привласнення - повну економічну владу суб’єкта над об’єктом власності;
2) володіння - фактичне володіння майном, без якого всі інші права власності не можуть бути реалізовані;
3) користування - процес отримання корисних властивостей від майна;
4) розпорядження - дії, пов’язані з відчуженням майна від його власника (продаж, дарування, обмін, здача в оренду і т. д.).
Знаючи, яка форма власності утвердилась у виробництві, можна мати уяву про економічний лад у цілому.
В історії відомі різноманітні типи власності, головними серед яких є загальна, приватна, змішана.
Загальна - означає, що всі об’єднані в колективи люди, спільно володіють і використовують засоби виробництва, що їм належать.
До неї відносяться: общинна і державна власність, власність колективів підприємств і інші. Загальна власність породжує спільне привласнення відповідно до трудового вкладу.
Приватна власність - окремі люди відносяться до оречевлених результатів виробництва як до своїх. Вона виступає у двох видах: трудовій і нетрудовій. Суб’єкти трудової приватної власності - ремісники, селяни і т. д., які є і власниками і працівниками.
Нетрудовій приватній власності притаманне збагачення за рахунок найманої праці. Основні засоби виробництва в руках небагатьох, що означає відчуження частини суспільства від цих благ і приводить до їх економічної залежності.
Різновидами нетрудового приватного привласнення є рабовласницька, феодальна, капіталістична власність.
Змішана власність - при якій узгоджуються риси спільної і приватної власності, загальне і приватне привласнення.
Відносини власності змінюються під впливом ряду факторів (державне законодавство, революції, військові перевороти), приймаючи форму відповідного способу виробництва. Вони захищаються державою на законодавчому рівні.
2. Історично першою в умовах первіснообщинного ладу була колективна, общинна форма власності.
Рабовласницька форма власності передбачала появу приватної власності, об’єктом якої, поряд з іншими засобами виробництва, були раби.
Економічною основою феодального способу виробництва була приватна власність на землю.
На початковому етапі розвитку капіталістичного суспільства утвердилась одноосібна власність буржуазії на засоби виробництва. Наймані працівники були юридично вільні, але економічно залежні, тому що не мали засобів виробництва і вимушені були продавати свою робочу силу.
У сучасних умовах в багатьох країнах з розвинутою ринковою економікою переважає приватна власність (індивідуальна, колективна, корпоративна). Одночасно значного розвитку досягла і державна форма власності.
Плюралізм форм власності необхідний і в умовах переходу до ринку постсоціалістичних країн.
3. В Україні до 90-х років перевага надавалась суспільній власності в двох основних формах: державній і кооперативно-колгоспній.
Одержавлення процесів привласнення привело до одержавлення процесу утримання, абсолютизації адміністративних методів господарювання, обмеження самостійності підприємств.
В умовах демократизації економіки, враховуючи світовий досвід розвитку відносин власності, в Україні законом "Про власність" передбачається розвиток наступних форм:
- індивідуальної (особистої і приватної);
- колективної (орендні підприємства, кооперативні, акціонерні товариства, громадянські і релігійні організації);
- державної (загальнодержавної і комунально-муніципальної).
Законом "Про власність" передбачаються рівні права всіх форм власності, а також закріплюється право власності на свій розсуд володіти, користуватись і розпоряджатись майном, яке йому належить.
Крім названих основних форм власності існують і похідні форми: спільні з закордонним капіталом, приватно-державні і інші.
В Конституції України говориться про різноманітність форм власності, на основі яких створюються різні форми господарювання.
4. Суттєве скорочення державного сектору економіки, перехід від монополії держави до різноманітних форм власності передбачається за рахунок роздержавлення.
Роздержавлення - це перетворення державної в інші форми власності. Воно здійснюється двома шляхами:
- шляхом приватизації тобто перетворення загальнонародної і комунальної форм власності в особисту;
- шляхом комерціалізації - перетворення державних підприємств в самостійні господарські одиниці, які будуть свою діяльність на основі підприємництва, тобто самостійно і повністю беруть відповідальність за результати господарської діяльності.
Шляхи роздержавлення власності в Україні:
1) передача підприємств у власність трудових колективів;
2) поділ державної власності між громадянами країни;
3) продаж об’єктів державної власності громадянам і юридичним особам.
Способи приватизації:
1. викуп об’єктів малої приватизації.
2. викуп державного майна, зданого в оренду.
3. продаж на аукціоні чи за конкурсом.
4. продаж акцій відкритих акціонерних товариств.
Питання для закріплення матеріалу:
1. Що таке власність?
2. Які види і форми власності історично відповідали рівню розвитку продуктивних сил?
3. Назвіть основні форми і види власності, які існують в Україні?
Духовное производство и духовное потребление.
Под духовным производством обычно понимается производство сознания в особой общественной форме, осуществляемое специализированными группами людей, которые профессионально заняты квалифицированным умственным трудом. Продуктом духовного производства являются идеи, теории, понятия, законы, духовные ценности, а также сами индивиды и складывающиеся между ними общественные связи. Отличительная особенность духовного производства состоит в том, что его продуктом являются идеальные образования, которые не могут быть отчуждены от их непосредственного производителя. Ученые выделяют три вида духовного производства: 1) наука; 2) искусство; 3) религия.
Некоторые философы склонны добавлять к ним еще и мораль, политику и право. Однако мораль создается самим обществом, а не изобретается профессионалами, а общественные связи, возникающие между индивидами в результате политической и правовой деятельности отдельных членов общества, вряд ли могут быть названы духовными. Однако этот вопрос до сих пор остается дискуссионным.
Важнейшим видом духовного производства является наука. Наукой принято называть теоретически систематизированные взгляды на окружающий мир, воспроизводящие его существенные стороны в абстрактно-логической форме и основанные на данных научных исследований.
На начальных этапах своего существования наука не оказывала сколько-нибудь заметного влияния на развитие общества. Однако с течением времени положение изменилось. Примерно с XIX в. наука начинает играть заметную роль, опережая развитие материального производства, которое в свою очередь изменяется в соответствии с логикой развития науки. Наука становится особым видом духовного производства, продукция которого предопределяет появление новых отраслей материального производства (химии, радиотехники, ракетостроения, электроники, атомной промышленности и т. д.). Огромную роль приобретают так называемые научные модели общественного развития, с помощью которых общество получает возможность, не прибегая к таким методам познания, как эксперимент, определять цели и направление своего развития. Другим важнейшим видом духовного производства является искусство. Искусство есть специфическая форма общественного сознания и человеческой деятельности, которая представляет собой отражение окружающей действительности в художественных образах. Создавая художественные образы, которые с известной долей условности могут быть приравнены к научным моделям, экспериментируя с ними при помощи собственного воображения, люди могут лучше познать себя и мир, в котором они живут. При помощи искусства художники, писатели, скульпторы воспроизводят часто скрытые, незаметные, однако весьма существенные стороны окружающей действительности.
Что же касается религии как вида духовного производства, то создаваемые с ее помощью теории и идеи играли большую роль в развитии общества прежде всего на ранних, донаучных этапах его развития, формируя у людей абстрактное мышление, способность вычленять общее и особенное в окружающем мире. Однако возникающие в рамках религиозных воззрений духовные ценности и складывающиеся на их основе общественные связи играют важную роль в жизни многих обществ и отдельных индивидов.
Духовное потребление представляет собой удовлетворение духовных потребностей человека: познавательной, эстетической потребности в обмене идеалами и ценностями.
Основным свойством духовного потребления, отличающим его от материального, является его всеобщий характер. В отличие от материальных ценностей, размер которых ограничен, ценности духовные не уменьшаются пропорционально количеству людей, ими овладевающими, и потому они доступны всем, являются достоянием всего человечества.
Дата добавления: 2014-12-19; просмотров: 116 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |
| ТЕМА 5. Власність в системі економічних відносин. | | | Учетная политика. Налоговый учет |