Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Батьки – засновники міста.

Випереджальне завдання. Учні оголошують повідомлення про Г. Потьомкіна та М. Фалєєва.

Григо́рій Олекса́ндрович Потьо́мкін (*13 (24) вересня 1739, Чижово — †5 (16) жовтня 1791) — російський державний і військовий діяч, дипломат, генерал-фельдмаршал (з 1784), князь. Прозваний запорізькими козакамипрізвиськом Гриць Нечеса.

Народився у селі Чижово Духовщинського повіту (тепер Смоленська область, Росія). Мати — Дарія Василівна. З1756 навчався в Московській університетській гімназії, звідки в 1760 виключений. Військову службу розпочав у кіннійгвардії. За участь у палацовому перевороті 1762, внаслідок якого Катерина ІІ здобула російський престол, отримав чин гвардійського підпоручика. Учасник Російсько-турецької війни 1768-74, з 1768 — генерал-майор, з 1771 —генерал-поручик.

Керував приєднанням до Російської імперії і первісним устроєм Новоросії, де володів колосальними земельними наділами і заснував ряд міст, включаючи сучасні обласні центри Дніпропетровськ (1776), Херсон (1778) і Миколаїв (1789). Піднісся як фаворит, а з 8 червня 1774 року, за непідтвердженими даними, морганатичний чоловік Катерини II [1]. У 1784 році нагороджений чином генерал-фельдмаршала. У Петербурзі вибудував для себе Таврійський палац. З 1770 став фаворитом Катерини II, набув вирішального впливу на внутрішньо- та зовнішньополітичні справиРосійської імперії. Займав ряд високих державних і військових посад — член Державної Ради, генерал-ад'ютант (з 1774) та генерал-фельдмаршал (з 1784), Президент Військової колегії (з 1784).

З 1783 Потьомкін управляв новоствореним Катеринославським намісництвом, до складу якого увійшла значна частина південноукраїнських земель. Потьомкін, будучи добрим адміністратором і володіючи фактично необмеженою владою, здійснював заходи по колонізації Півдня України і Криму. В 1776 Потьомкін наказав не повертати селян-втікачів з Лівобережної та Правобережної України, чим сприяв заселенню та господарському освоєнню краю (особливо після юридичного запровадження кріпацтва в 1783 у Лівобережжі і Слобожанщині). У період правління Потьомкіна почалося будівництво Миколаєва, Херсона, Катеринослава, Севастополя, було розпочато вивчення покладів руд і кам'яного вугілля на півдні України.

Підтримував стосунки з відомими діячами української культури Володимиром Золотницьким, Василем Рубаном,Лукою Січкарівим та іншими. У 1786 добився затвердження проекту відкриття університету в Катеринославі (не встиг його реалізувати). Толерантно ставився до діяльності греко-католицької церкви, підтримував єдиного в Російській імперії уніатського єпископа полоцького І. Лісовського.

Був головнокомандуючим російської армії під час російсько-турецької війни 1787-92. Під час мирних російсько-турецьких переговорів 1791 Потьомкін захворів і помер на шляху з Яс до Миколаєва. Похований у Херсоні.

Був фаворитом цариці Катерини Другої, таємно повінчаний з нею.

Миха́йло Лео́нтійович Фалє́єв (*1730, Курськ — 1792, Миколаїв) — купець, містобудівник, перший громадянин містаМиколаєва.

Народився у сім'ї купця. Займався купецтвом у місті Кременчук, у 1780-х — відкомандирований до Катеринослава. Найближчий помічник князя Потьомкіна. Ім'я Фалєєва пов'язане з будівництвом Чорноморського флоту — Михайло Фалєєв керував фінансами по будівництву кораблів.

Перший громадянин міста Миколаїв, Фалєєв зіграв велику роль в організації будівництва верфі у гирлі річки Інгул, будівництві на ній військових кораблів і в будівництві Адміралтейства та самого міста Миколаєва. Спільно з корабельним майстром С. І. Афанасьєвим він, зокрема, зробив обстеження берегів і проміри глибини гирла річки Інгул та Бузького лиману. Постачав в Миколаївське і Севастопольське адміралтейства ліс, вугілля, артилерію, припаси.

Отримав чин полковника і директора за освоєння Дніпровських порогів та удостоєний ордена Святого Володимира IV ступеня.

Отримавши навесні 1788 року від генерал-губернатора Новоросії розпорядження відправитися в м. Херсон для будівництва 15 гребних запорізьких човнів, Фалєєв справляється з цим завданням в найкоротші терміни. Спущені на воду судна стають основою Дніпровсько-Чорноморської флотилії, необхідної для участі в штурмі турецької фортеці Джанкріменд (Очаків). Після її взяття Михайло Леонтійович 10 грудня 1789 був удостоєний [ордена Святого Володимира III ступеня.

Ім'я цієї людини відоме багатьом миколаївцям. В місті є ву­лиця Фалєєвська. Він був найближчим помічником князя Потьомкіна і керував будівництвом верфі та міста. На жаль, невідомі ні місце, ні дата його народження. Називали його купцем. Перші відомості про Фалєєва відносяться до часів російсько-турецької війни 1768-1774рр., коли він став по­стачальником армії Потьомкіна. Ясновельможний князь звертав увагу і цінував людей талановитих, одержимих гран­діозними задумами, які вміли приносити користь державі. Одним із перших завдань Фалєєву була розчистка Дніпровських порогів, які перешкоджали судноплавству по цій великій річці. Побудований ним серед порогів канал існу­вав ще в минулому столітті і мав назву Фалеєвського. Багато інших справ було зроблено Михайлом Леонтійовичем, та головною справою його життя стали верф при гирлі Інгулу та Миколаїв. Він вів велике листування з купцями, підрядчи­ками, архітекторами, військовими, чиновниками з питань будівництва, поставок, розміщення військ, організації охо­рони міста та роботи поштового зв'язку. Жив він в Миколаєві в невеличкому будиночку на розі вулиць Фалєєвської та Нікольської. Помер у 1792 році і був похований біля олтар- ної стіни Адміралтейського собору. В 1936 році, коли зруй­нували собор, була знищена і могила Фалєєва, а труну його перенесли на кладовище у склеп Аркасів.

До літа 1788 року всі місця на Дніпрі, де можна було побуду­вати верфі, були вже викорис­тані. Але потрібно було найти ще одне місце для побудови верфі, на якій можна було б створювати великі кораблі. А для цього по­трібна була глибока річка. Таке зручне місце було знайдено в гирлі річки Інгул.

Дізнавшись про таке місце, Г.О.Потьомкін в червні 1788року пише штурману Микиті Гур'єву: «Доручаю Вам вимір глибини Інгулу від гирла до того місця, де він ще судноплавний...» Гли­бина Інгулу виявилася достатньою, і 21 липня того ж року М.Л.Фалєєв одержав наказ розпоча­ти будівництво верфі, яка зараз називається суд нобудівним заводом ім.61 комунара. Через дві неділі Фалєєв доповідав: «Заклав я на Інгулі кузню кам'яну. Підрядчики обіцяли побуду­вати через місяць. Для двох елінгів місце гар­не вибране».

Сюди потяглись обози з лісом й інструмента­ми, деревним вугіллям та провіантом. За обоза­ми йшли майстрові будівельних професій: 28 мулярів та 90 теслярів, 270 полонених під Оча­ковом турків та невільників.

Восени вже була побудована кузня і розпо­чато будівництво землянок для проживання май­стрових і куренів для рекрутів.

Яким же було наше місто на початку свого існування? Відомості про це збереглися в «За­писках німецького лікаря в Росії». Автор їх Ернест Вільгельм Дрімпельман згадує, як він приїхав до нашого міста в 1788 році. Ось що він пише: «...Я був страшенно Здивований, коли візник, якого я найняв у Елисаветграді, рап­том зупинився і хоча я нічого не побачив, окрімикількох халуп з очерету і вар­ тових, заявив мені, Миколаїв...» Фактично не ще не тільки міста, але й взагалі населеного пункту. Поки що нове місто існувало лише в мріях та думках Потьомкіна. а приїжджі, серед них і Дрімпельман, зупиня­лись у Вітовці, розташованій в жи­вописному місці на березі Бузь­кого лиману в 5 верстах від Ми­колаєва. Тут було хоч якесь жит­ло, тут жив бригадир Фал се в. Тут у 1788 році почалося будівництво польового лазарету, який складав­ся з кількох дерев'яних буди­ночків, покритих очеретом. В них знаходилися також кухня, пекар­ня, лазня і аптека. На кінець року були ще побудовані цегляний за­вод, пивоварня, будинок для ме­дичних чинів.

Весною 1789 року розпочались будівельні роботи на місці нашо­го міста, який спочатку в доку­ментах поетично називався Усть- Інгул.

27 серпня цього ж року гене­рал-губернатор Новоросійського краю князь Г.О.Потьомкін. який був у цей час в таборі при Дубосарах (Молдова), пише чергового ордера Фалєєву: «Фаборову дачу іменувати Спаське, а Вітовку - Богоявленсь- ке, новозведену верф на Інгулі - місто Мико­лаїв». Свою назву місто отримало в пам'ять про перемогу російських військ під Очаковом 6 груд­ня 1788 року - в день Св.Миколи Зимового - покровителя рибалок, моряків, кораблебудівників і всієї морської справи.

В грудні 1789 року вже був побудований перший елінг, і на ньому 5 січня 1790 року зак­ладений первісток миколаївських корабелів - сорокашести гармат­ний військовий фрегат «Святий Микола». Фалєєв планував про­вести закладку корабля в день взяття Очакова 6 грудня 1789 року, чекали приїзду Потьомкіна, який хотів бути присутнім на закладці, але так і не приїхав. Ке­рував будівництвом майстер-корабел О.П.Соко­лов. Будували корабель з великими труднощами. Не вистачало матеріалів, робочих рук. Від важ­кої праці та поганих умов життя майстрові по­мирали у великій кількості. Лише за перші три місяці будівництва померло 547 теслярів. Спус­тили корабель на воду 25 серпня 1790 року при зібранні великої кількості глядачів і пишній це­ремонії. Влітку наступного року корабель прий­няв перше бойове хрещення - взяв участь у пе­реможному бою російської ескадри з турецьким флотом при мисі Каліакрія. «Св. Микола» був у строю 12 років, що немало для дерев'яного ко­рабля. Будучи вже дуже старим та напівзруйно- ваним він опинився у 1802 році в Італії. Повер­нути на батьківщину своїм ходом він вже не міг і був проданий в Неаполі на злам, на дрова.

З різних губерній Росії та Ук­раїни присилали сюди майстро­вих, кваліфікованих робітників, купували у поміщиків в рекрути кріпаків та великими партіями відправляли на Миколаївську верф. Важкою була ця дорога, і не всі доходили до місця призна­чення. Так, за півтора місяці 1790 року в партії з 2163 чоловіка по­мерло 205, захворіло 873.

Та приїжджали сюди не тільки робітники, але й ремісники, купці, морські офіцери, заштатні церков ники та ін. Для розгляду справ та збереження порядку в місті ство­рюються спеціальні установи - ма­гістрат, поліція, контора над пор­том, відомство цивільних буді-

вель.

31 грудня 1791 року землемір Херсонського повіту склав відо­мість про географічне положен­ня і економічне становище міста

Миколаєва і його повіту, яка свідчить: «...В цьому місті публ­ічних (громадських) будівель через молодість міста ще немає... Жителі більшою час­

тиною з інших місць, різного стану, користуються вільним продажем їстівних та питних то­варів. На воду те місто багате і вода безпечна для пиття. В річці Буг ловиться риба осетр, білу­га, стерлядь, севрюга, сазани, виризуб, щука, окунь, йоржі та інших видів багато.

Річка Буг навпроти міста до­сить глибока і широтою у 600 сажнів (1200 м) і по ній від міста Миколаєва до Дніпровсь­кого лиману, а від нього по Чор­ному морю до Костянтинополя й інших міст в Азії може бути корабельний хід з продажею туди заліза, коноплі, канатів, хліба та інших російських то­варів».

План міста та І.Є. Старов.

Наше місто було забудоване не хаотично, а за спеціально складеним планом. Всі його вулиці прямі і перетинаються тільки під прямим кутом. Кварта­ли мають форму прямокутника або квадрата. Така система планування має назву правильної або регу­лярної. Автор цього плану відомий російський зод­чий І.Є.Старов, який багато будував в Москві та Петербурзі, а також розробляв плани деяких про­вінційних міст.

На початку квітня 1790 року Старов приїхав до Миколаєва, а перед тим заїхав в ставку Потьом- кіна в Ясси (Румунія). Князь хотів зробити центр міста в районі Спаська (яхт-клуб), але Старову вдалося переконати його в тому, що місце біля гир­ла Інгулу більш зручне для розташування міста.

Закріплений забудовою в перші роки існування міста, план Мико­лаєва без змін зберігся до нашого часу і є тепер унікальним пам'ят­ником містобудування класичного стилю кінця XVIII ст.

Миколаїв поділявся на три частини: Адмірал­тейство (верф), військова слобідка та цивільне пе­редмістя. Навколо Адміралтейства мала бути побу­дована кріпосна стіна, яка замінила б собою форте­цю. Та із зникненням загрози нападу турків після падіння Очакова, необхідність у фортеці відпала і навколо Адміралтейства побудували звичайну ка­м'яну огорожу. За перші два роки на верфі, окрім елінгів, були побудовані контора, магазин (склад), секретна (майстерня для виготовлення замків та інших секретних пристроїв), такелажна (тут виго­товляли такелаж для кораблів), креслярська, сто­лярна майстерні та кузня.

На схід від Адміралтейства знаходилася неве­лика група кварталів військової слобідки. Тут були побудовані солдатські та офіцерські казарми. Пізніше вона злилася з районом робітничої слобідки.

Поблизу від гирла Інгулу на порівняно неве­ликій території, оточеній вулицями Артилерійською - Адміральською - Садовою - пр.Леніна, розташу­валося саме місто. Забудовувати його почали від площі і вул.Адміральської.

Архітектурній вигляд міста складається в залежності від наяв­ності будівельних матеріалів. Основ­ними в місті були камінь, цегла, інколи дерево, бідняки використо­вували ще глину і очерет. Щоб по­передити нерідкі в ті часи пожежі, Потьомкін наказував: «В місті Миколаєві не будувати нічого де­рев'яного, а якщо у кого будуть мазанки, то їх штукатурити».

На околицях міста було досить вапнякового ка­меню, який добували недалеко від Спаська і на березі Інгулу в районі військової слобідки. З'явили­ся незабаром два цегельні заводи, які забезпечували цим матеріалом всіх бажаючих.

В місті будується багато житла, а також де­кілька церков та контор. Будинки були одноповер­ховими, лише кілька споруд мали два поверхи.