Читайте также:
|
Не дать возродиться старым привычкам и создать
фундамент для будущих инициатив — задача этого
этапа. Если изменения «не вырублены в камне», со-
трудники и руководители решат, что они «победили»,
и могут самодовольно вернуться к старым методам
работы. В некоторых случаях для закрепления изме-
нений могут потребоваться десятилетия, что также
является причиной, почему в течение короткого пе-
риода времени число одновременно проводимых ини-
циатив по изменениям должно быть по возможности
ограничено.
Как мы видим, реальные изменения требуют тонко-
го подхода, ориентированного на взаимосвязи и вовле-
чение. Для достижения настоящего сотрудничества же-
лание перемен должно быть широко распространено на
всех уровнях организации, поскольку успешные измене-
ния начинаются только тогда, когда каждый индивиду-
ум в организации ясно видит свою роль. Эффективная
коммуникация является необходимым условием для
достижения понимания необходимости перемен и при-
верженности им среди всех сотрудников организации.
Только последовательная и увлекательная коммуника-
ция может создать чувство сопричастности и побудить
к сотрудничеству всех работников компании.
Руководителям не стоит забывать, что именно чело-
веческий фактор является ключевым при проведении
изменений.
Изменения являются неотъемлемой частью жизни
организации, поэтому способность организации управ-
лять изменениями является основным источником
конкурентного преимущества, создающим основу для
успеха организации в будущем.
Изменения — сложный процесс для любой компа-
нии, неизбежно несущий с собой риски, но чрезвычай-
но плодотворный в случае успеха. Ясный и сжатый под-
ход к процессу изменений начинается с преодоления
сопротивления переменам на самом высоком уровне
компании.
27__
Хотя временами может казаться, что изменения не-
обязательны, опыт компаний по всему миру свидетель-
ствует, что никакого другого выбора нет. Управляю-
щие, руководители, владельцы и все заинтересован-
ные лица могут на свой страх и риск игнорировать этот
факт, но корпоративное выживание в наше время, как
никогда раньше, зависит от способности инициировать
изменения и управлять ими.
Держава в Давньому Римі
П Л А Н
1. Організація римської громади. Реформи Сервія Туллія.
2. Римська республіка. Правовий статус особи в Римі. Інститут свободи, громадянства і сім’ї.
3. Основні риси римської республіки.
1. Час заснування міста Рим, який історична традиція пов’язує з іменами легендарних Ромула і Рема, і відносить до 753 р. до н. е., характеризується процесами розкладу первіснообщинного ладу у племен, що розселялися біля ріки Тибр. Об’єднання шляхом воєн трьох племен (подібне афінському сінойкізму) древніх латинів, сабинів і етрусків призвело до утворення в Римі общини.
У VIII ст. до н. е. на лівому березі Тибру з’явилися перші поселення, а згодом заселяються усі сім пагорбів, на яких розташований Рим.
Населення додержавного Риму ділилося на такі суспільні верстви: квірити (римські громадяни); клієнти (чужинці, відпущені на волю раби, незаконно народжені діти); плебеї (вільне другорядне населення підкорених Римом латинських общин).
Будучи особисто вільними, але обмеженими в правах, клієнти знаходилися під заступництвом патронів з патриціїв (спадкова аристократія), за що, в свою чергу, повинні були робити їм майнові і особисті послуги.
Плебеї залишалися вільними, але були обмежені в майнових і особистих правах. Вони могли отримувати земельну ділянку тільки з вільної частини общинного земельного фонду, не мали права одружуватися з членами общини і були позбавлені можливості брати участь в управлінні її справами.
Держави у цей час ще не існувало, але певні органи управління суспільством були.
На чолі римської общини стояв виборний вождь – рекс. Хоч за традицією його називали царем, його повноваження були обмежені. Обирали рекса пожиттєво на Народних зборах і вони ж могли зняти царя з посади, притягнути до відповідальності. Рекс був верховним суддею, воєначальником, жерцем, здійснював поточне управління суспільством. Над ним стояли Народні збори та Сенат. У разі смерті чи зміщенні Рекса, тимчасове виконання його функцій покладалося на спеціальних службовців, які призначалися з числа сенаторів й мали завданням підготувати вибори нового Рекса. З 509 року до н.е. посада Рекса була скасована, почали обирати двох консулів.
В організації римської общини привертає увагу чіткість її побудови. До общини входило 300 родів, що об’єднувалися в 30 курій, які, в свою чергу, входили в 3 триби.
Народні збори скликалися для вирішення найважливіших загальних питань. Брали участь у зборах тільки чоловіки – громадяни Риму. Народ збирався по куріях (куріатні коміції). Кожна курія в зборах була представлена тільки воїнами (100 піших і 10 кінних) і мала один голос. На зборах вирішувалися питання війни і миру, обиралися службові особи, приймали нові общини до складу римського народу, розглядалися справи культу, апеляції громадян, засуджених до смертної кари, затверджувалися заповіти та усиновлення. Кожна курія мала один голос.
Сенат – Рада старійшин родів. Рекс узгоджував із Сенатом усі важливі рішення. Попередньо оговорювалися усі основні питання, які виносилися на Народні збори. Сенат оберігав традиції, укладав мир, договори з іншими народами.
Жрецькі колегії (виразники волі богів). При рексі існували такі колегії жерців: авгурів, понтифіків, феціалів.
Родоплемінний устрій поступово занепадав, чому сприяла поява приватної власності, майнової нерівності, рабства, боротьба між патриціями та плебеями. Результат цієї боротьби знайшов відображення у перемозі плебеїв, зруйнуванні замкненої римської родової організації і створенні необхідних передумов до утворення держави.
Таким чином, виникнення держави в Стародавньому Римі було результатом загальних процесів розкладу первіснообщинного ладу, породжених розвитком приватної власності, майнової і соціальної диференціації. На зміну полісу, як політичній общині, прийшла держава.
Історія пов’язує закріплення перемоги плебеїв і виникнення держави в Стародавньому Римі з реформами рекса Сервія Туллія, що відносяться до VI ст. до н. е..
Тодішній римський цар Сервій Туллій (578–534 рр. до н.е.) провів реформи, в основу яких було покладено майновий і територіальний принципи общинної організації Риму:
1. Усе чоловіче вільне населення розділено на п’ять розрядів за обсягом володіння землею. Від розряду залежали політичні та військові права. Плебеї були зрівняні у правах із патриціями (брали участь у Народних зборах, голосували, обиралися на більшість політичних посад, брали участь у розподілі державних та захоплених рабів, земель тощо).
Права людини почали визначатися не знатністю, а майном.
2. Армія розділена на п’ять розрядів. Кожен розряд виставляв певну кількість військових одиниць – центурій (загін у сто осіб). Воїни центурій ділилися на юніорів (17-45 років, для бойових походів), сеньйорів (46-60 років, виконували гарнізонну службу). Всього існувало 193 центурії. Кожна центурія мала один голос на Народних зборах.
3. Проведено перепис громадян (80 тис. громадян).
4. Визначено межі поселення римського народу. Людей поділено за територіальним принципом на 21 трибу (4 - міські, 17 – сільські). У трибу входили і патриції, і плебеї, що жили в ній і підкорялися її старості. Він же збирав з них податки. Триби проводили свої збори – трибутні коміції, в яких кожна триба мала один голос. По трибах проводили набір у військо, стягали податок на військові цілі.
Реформи Сервія Туллія ліквідували первіснообщинний лад і остаточно утворили державу. Ці реформи заклали основи поділу суспільства не за родовою ознакою, знатністю походження, а за майновим і територіальним принципами. Реформи носили одиничний характер, але водночас призвели до змін, які тривали упродовж кількох століть.
2. З V по І ст. до н.е. - це період інтенсивного розвитку і зміцнення Риму. Створено федерацію племен та міст під керівництвом Риму. Розглядаючи провідний елемент форми держави станово-кастового суспільства – форму правління, слід зазначити, що в 509 р. до н. е. в Римі, після останнього (сьомого) рекса Тарквінія Гордого, своєрідна „монархія” поступилася місцем республіканському ладу. Соціальна диференціація, що посилювалася, призвела до біль чіткого, ніж на Сході, оформлення різних за правовим статусом соціальних груп – класів.
Люди ділилися на вільних та невільних. Серед класу вільних виділялися: повноправні та неповноправні.
Повноправними вважалися особи, які належали до кожного з родів, що входили до складу римської общини і були зараховані в одну з курій. До ІІІ ст. до н. е. стара патриціанська знать стала поступатися новій аристократії, так званим нобілям. В цей час у рядах пануючого класу виділилася ще одна група – вершники, яка претендувала на розподіл влади разом з нобілями. „Нові вершники” займалися комерцією і лихварством і поповнили ряди фінансової і торгової аристократії. З часом стан вершників перетворився в служивий стан, що постачав кадри для імператорської адміністрації в Римі, провінціях і для командних посад в армії.
Більш значною за чисельністю була провінційна знать (римські і неримські власники ремісничих майстерень, судновласники і торговці), яка ще не оформилася за станами, але вже відігравала впливову роль у місцевому управлінні.
Вільне населення ділилося на групи за ступенем правоздатності. Повну правоздатність мали тільки громадяни Риму, вільно народжені. Для цього необхідно було відповідати трьом статусам: статусу волі, статусу громадянства та сімейному статусу. Статус волі передбачає, що особа не є рабом.
Громадянство набувалося: внаслідок народження від шлюбу римських громадян або хоча б від матері – римлянки; внаслідок звільнення громадянином свого раба; внаслідок усиновлення (удочеріння) римським громадянином дитини – чужинця; внаслідок надання державою громадянства цілим общинам чи окремим особам.
Громадянство втрачалося: якщо громадянин був засуджений за важкі кримінальні злочини (відданий у гладіатори чи вигнаний з держави з забороною повернення); якщо громадянин потрапив у рабство за борги чи потрапив у полон, де став рабом.
Повна правоздатність:
1. Право на шлюб.
2. Можливість розпоряджатися своїм майном.
3. Право виступу в органах влади.
4. Право висувати свою кандидатуру на різні державні посади.
У Стародавньому Римі, крім повноправних громадян, були дві категорії неповноправних: плебеї і клієнти (вільновідпущеники), які не мали права на шлюб з повноправними громадянами, не могли голосувати. Протягом багатьох століть плебеї боролися за зрівняння в правах з патриціями і на початку ІІІ ст. до н. е., домоглися свого, стали поповнювати нарівні з патриціанською знаттю ряди нобілей.
Чужинці мали обмежену правоздатність: могли користуватися захистом римлянина і через нього укладати угоди. На правах іноземців довгий час у Римі були так звані перегрини – жителі римських провінцій. З розширенням кордонів Римської держави зростала і їх чисельність. Центральна влада стала перед проблемою визначення їх правового статусу. У 212 р., владою імператора Каракали, право громадянства було надане всім вільним жителям Римської імперії.
До категорії відносно вільних але неповноправних жителів потрібно віднести і так званих люмпен-пролетарів.
До категорії невільного населення входили раби. Раб не мав жодної правоздатності, перебував у державній чи приватній власності. Власник право життя і смерті над рабом; держава у відносини господарів з рабами не втручалася, ніяких гарантій захисту рабів не встановлювала.
Способи встановлення рабства: військовий полон або захоплення людини, яка належить до держави, непов’язаної з Римом договорами; народження від рабині; купівля рабів за кордоном; продаж римського громадянина у рабство у випадку скоєння особливо важких злочинів або за несплату боргів.
Способи припинення рабства: відпущення на волю раба його господарем в присутності представника влади (за заповітом); за ініціативою держави за визначні заслуги раба; шляхом викупу раба у власників примусово в разі систематичної жорстокої поведінки господаря з рабами. У таких випадках раб ставав вільновідпущеником; його правоздатність була обмежена. Він не міг займати виборних посад, брати шлюб з вільно народженою особою. Продовжувала існувати матеріальна та моральна залежність від колишнього господаря.
3. Лад Римської республіки відрізнявся деякими важливими властивостями, що закріпили особливий політичний рівень взаємодії суспільних інтересів громадянина з інтересами всього суспільства.
Різні інститути Римської республіки були по-різному взаємопов’язані з політичною волею народу:
· двоє зборів, одні з яких були спочатку чисто плебейськими;
· колегіальність магістратур з правом інтерцесії одного з магістратів у справах іншого;
· невтручання однієї магістратури в справи іншої (свого роду розділення влади);
· суворе дотримання термінів повноважень всіх без виключення магістратур і відповідальність магістратів за зловживання;
· спроба виділення судової влади від влади виконавчої;
· виключні повноваження народних трибунів;
· наявність Сенату як органу, що призначався і володів вищим авторитетом, хоча був позбавлений виконавчої влади.
Все це разом характеризує форму правління римської держави V – II ст. до н. е. як республіку з розподілом влади між демократією і аристократією, де вплив останньої був переважаючим. Це пояснювалося тим, що, хоча народні збори і вважалися органами влади римського народу і уособлювали властиву полісу демократію, не вони переважали в управлінні державою. Це були сенат і магістрати – органи реальної влади нобілітету.
Поєднання „ народного суверенітету ” з „ представницьким органом ” і з колегіально-одноосібним управлінням створювали особливий устрій взаємної політичної урівноваженості, яка вже в давні часи уявлялася ідеалом гарантій від державних зловживань. Владні інститути Риму, крім того, мали в своєму розпорядженні різні повноваження і права взаємного контролю, що створювало особливу систему політичних стримувань – важливу для запобігання суб’єктивізму в державній діяльності.
Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 155 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |