Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Теми рефератів. .

Філософія та її основні функції

План лекції №1

1. Світ як сукупна реальність

2. Філософія — світоглядне знання

3. Виникнення філософії

4. Основне питання і проблема методу в філософії.

5. Матеріалізм і ідеалізм

6. Значення і функції філософії

Світ як сукупна реальність

Проблема розуміння світу, його сутності й розвитку завжди була в центрі уваги науки, філософії та релігії. Під час їх роз­гляду велися гострі дискусії, думка сягала найвищої межі уза­гальнення й глибини. В них людина наближалась і до таємниць свого виникнення й існування.

Що ж таке світ?

У широкому розумінні — це вся нескінченна й невичерпна дійсність (відома й ще невідома нам) у всій різноманітності ре­чей і явищ, систем і процесів з усіма їхніми зв'язками й відно­шеннями. Інакше кажучи, світ — це цілісна сукупність усього існуючого (того, що має своє буття).

Давньогрецькі філософи розуміли світ як космос ("прикра­са", "краса", "вбрання", а також "лад", "порядок", "устрій" і, нарешті, "світ", "всесвіт"). Так, Геракліт (УІ-У ст. до н. є.) пи­сав: "Цей космос, той же самий для всіх, не створив ніхто з богів, ні з людей, але він завжди був, є і буде вічно живим вог­нем, що іноді розгорається, а іноді згасає"¹.

У понятті "космос" виокремлюють таку ознаку світу, як його системність, структурність і закономірність. У реальному світі є й природна впорядкованість, закономірність, необхідність і така ж природна хаотичність, випадковість. Ці протилежності ста­новлять єдність, переходять одна в іншу: впорядкованість — у хаотичність і навпаки. Та все ж переважає тенденція зростан­ня міри хаотичності (ентропії), хоч і виникають протилежно спрямовані процеси — зростання впорядкованості та міри орган­ізованості матеріальних систем. Так, поява й розвиток життя на Землі (а можливо, і ще в якихось куточках Всесвіту), виникнен­ня розумної істоти — людини, прогрес людської цивілізації — це відносно зростаючої ентропії є, так би мовити, рухом проти течії. Чому і як це стало можливим, як це може вплинути на загальний стан космосу — одна з дуже складних наукових про­блем.

Рівнозначним (чи майже таким) поняттю "космос" є поняття "Всесвіт", хоча кожне з них має свій смисловий відтінок. Понят­тя "космос", як уже було сказано, акцентує увагу на такій оз­наці світу, як системність, упорядкованість, закономірність, а поняття "Всесвіт" — на охопленні всього реально існуючого, тоб­то "всього світу". Обидва ці поняття належать насамперед до ве­ликого, позаземного світу, а наш безпосередньо близький, зем­ний світ розглядається як частка безмежного Всесвіту.

У науці є й таке поняття, як "наш Всесвіт". Воно має кон­кретно-науковий, астрономо-космологічний зміст. Матеріальна система, яка позначається цим терміном, називається ще Мета­галактикою. Це весь відомий нині, доступний для спостережен­ня сучасними засобами космос, який складається з мільярдів зоряних систем — галактик. Серед них і наша Галактика, од­нією з зірок якої є Сонце.

Метагалактика має скінченні розміри — в межах 10 мільяр­дів світлових років — і перебуває в процесі розширення. Вона не завжди існувала, а виникла близько 10¹⁰ (10-20 мільярдів) років тому внаслідок так званого космічного вибуху. Разом з нею з'явилися наші простір і час. З якого стану матерії виник наш Всесвіт? Чому відбувся цей величезний якісний стрибок — народження нашого Всесвіту? Чи є щось, і якщо так, то що саме, поза межами Метагалактики? Все це проблеми, які оста­точно ще не вирішені сучасною наукою, хоча й існують з цього приводу різні гіпотези.

Підходячи до цього питання з науково-філософської точки зору, можна сказати, що нашою Метагалактикою не вичерпується "світ в цілому" (беремо в лапки, бо світ в цілому ніколи нам не даний, це проблематичне поняття); він вічний, не­скінченний, якісно різноманітний, у ньому відбуваються пере­творення — в тому числі й такі глибокі, докорінні, як той же космічний вибух, який дав початок нашому Всесвіту. Можливо, існують інші всесвіти із зовсім інакшими, ніж відомі нам, про­сторово-часовими та іншими характеристиками, де немає звич­них для нас зірок, планет, туманностей тощо.

Систематизована сукупність наукових уявлень про будову Всесвіту, процеси, які в ньому відбуваються, основні його зако­номірності становить наукову картину світу. Це не просто сума різноманітних знань, а цілісна понятійна модель, яка відо­бражає наукове світорозуміння, що сформувалося на певний мо­мент пізнання. В основі кожної наукової картини світу лежать основоположні принципи, способи світопояснення, які назива­ють парадигмами (грецьк. означає "приклад", "зра­зок", "доказ"), тобто це певний визнаний вченими на цей час зразок наукового мислення, принциповий підхід до розв'язання наукових проблем. З прогресом науки вони уточнюються й змінюються, і якщо ця зміна має глибокий, докорінний харак­тер, то її називають науковою революцією.

Упродовж багатьох століть в уявленнях про будову Всесвіту панувала арістотелівсько-птоломеївська парадигма, геоцен­трична система, згідно з якою Земля є центром Всесвіту. її ос­новою були безпосередні спостереження, які нібито свідчать, що Земля перебуває в нерухомості, а навколо неї обертаються всі небесні світила. З відкриттям М. Коперніка (1473-1543), який обґрунтував геліоцентричну систему (в центрі — Сонце), у свідомість вчених, а згодом і людства взагалі (хоча проти цьо­го була церква) увійшла інша парадигма, котра, як виявилось, має об'єктивно-істинний характер.

Механістичне, галілеївсько-ньютонівське розуміння фізично­го світу було видатним науковим досягненням свого часу, але великі відкриття кінця XIX — початку XX ст. (теорія віднос­ності А. Ейнштейна, квантова механіка, створення нових, су­часних уявлень про будову Всесвіту, поняття еволюціонуючого Всесвіту, відкриття фізичних полів як неречовинного виду ма­терії, дослідження внутрішньої структури атома, виявлення не­відомих раніше космічних об'єктів тощо) показали обмеженість механістичних уявлень, спричинилися до виникнення новітньої наукової картини світу й до формування нових парадигм — принципів, зразків, способів світорозуміння.

Кожна нова картина світу зберігає попередні наукові уявлен­ня, які були підтверджені, але переосмислює їх, уточнює, допов­нює, розширює, поглиблює, збагачує і в цілому виражає вищий рівень знання, його нову якість.

Наукова картина світу включає й систему знань про людину й людство, про місце людини у світі, космосі. Величезний вне­сок у створення сучасної наукової картини світу зробили вчені різних галузей знання (еволюційна теорія Ч. Дарвіна і його по­слідовників, генетика, біофізика, біохімія, антропологія, весь комплекс людинознавства тощо).

Таким чином, наукова картина світу — це синтез конкретно-наукових знань, здійснений на основі певних фундаментальних принципів та ідей, вироблених сучасною наукою. За мірою уза­гальнення вона посідає проміжне місце між узагальненнями ок­ремих наук і галузей та узагальненнями вищого, філософсько-світоглядного рівня. Філософія, яка прагне бути наукою, спи­рається на наукову картину світу. Це важливо ще й тому, що висновки й проблеми сучасної науки є досить незвичайними і нерідко мають прямий "вихід" у загальні питання світогляду. Як вести дослідження, щоб досягти істини, тобто знання, яке адекватне об'єктивній дійсності? Як правильно користуватися найзагальнішими поняттями — категоріями, які "організують" весь процес нашого мислення, пізнання? Філософія вчить мис­лити теоретично, а без теоретичного мислення, зрозуміло, немає й науки.

При цьому треба взяти до уваги те, що філософія не зводить­ся до узагальнення конкретно-наукового знання й формування універсальних законів зв'язку й розвитку. Всі питання, до яких звертається філософія, розглядаються нею у світлі її централь­ної, вузлової проблеми — "людина і світ"; вона виражає не тільки загальне світорозуміння, а й світовідношення. Вже дав­но виникла ідея сутнісного співвідношення людини і зовніш­нього щодо неї світу. Якщо Всесвіт — це Макрокосмос, то лю­дина — це Мікрокосмос (малий космос), по-своєму надзвичайно глибокий і навіть у певному розумінні безмежний. Вони перебу­вають у взаємозв'язку. Ця ідея виражена в українській філо­софії (Г. С. Сковорода та ін.), для якої взагалі характерна антропоцентрична, гуманістична спрямованість, відчуття живого зв'язку між людиною і світом.

Філософія — світоглядне знання

Філософія (від грецьк. люблю і мудрість) — це загальносвітоглядна теорія. Об'єктом її пізнання є взаємовід­ношення людини і світу, причому людина і світ розглядаються у своїх найзагальніших (гранично загальних) і найсуттєвіших характеристиках. Предметом філософії є відношення "мислен­ня — буття". Філософія є одночасно й системою знань (тобто впорядкованою і цілісною їх сукупністю), і пошуком вирішен­ня корінних світоглядних питань, бо вони невичерпні й остаточ­но відповісти на них неможливо. На це вказує й саме слово "філософія" — не просто "мудрість" як завершене, "готове" знан­ня, а "любов до мудрості", постійне прагнення до цілковитого розуміння сутності світу і сутності самої людини.

Множинність філософського знання характеризує його як світоглядне знання. Що ж таке світогляд? Світогляд — це сис­тема гранично узагальнених поглядів на світ і місце в ньому людини, на ставлення людини до навколишньої дійсності й са­мої себе. Зумовлені цими поглядами життєві позиції людей, їх переконання, принципи пізнання й діяльності, ціннісні орієн­тації та ідеали теж належать до світогляду. Все це не просто знання, а й оцінювання людиною світу й самої себе.

Ціннісний характер світоглядного знання зумовлений по­єднанням у ньому інтелектуально-розумового компоненту з чут­тєво-емоційним. Це свідчить про наявність у його змісті постій­них спонук до дій, що й надає його формі характеру життєвої програми, а самому світоглядному знанню — рис знання-пере-конання. Світогляд — це своєрідна інтегративна цілісність знання і цінностей, розуму й чуття, інтелекту й дій, критичного сумніву й свідомої переконаності. Інтегральний характер світо­гляду передбачає його структурну складність, наявність у ньому різноманітних рівнів, з-поміж яких насамперед вирізняються емоційно-психологічний (світовідчуття) та пізнавально-інтелек­туальний (світорозуміння) рівні. Іноді ще виокремлюють такий рівень, як світосприйняття, до якого зараховують досвід форму­вання пізнавальних уявлень про світ з використанням наочних образів¹.

Можна сказати, що світогляд — це загалом систематизова­ний комплекс уявлень, оцінок, установок, що забезпечують ці­лісне бачення та осягнення світу й місця в ньому людини з її життєвими позиціями, програмами, які сприяють її активним діям. Цим самим світогляд інтегрує пізнавальну, ціннісну та спонукально-діяльнісну установки людини.

Усі ці функції світогляд здійснює на різноманітних рівнях щодо ступеня загальності (світогляд особистості, груповий, кла­совий, національний, а також професійний тощо) або ступеня історичного розвитку (античний, середньовічний та ін.) чи сту­пеня теоретичної зрілості (стихійно-повсякденний, життєвий, філософсько-теоретичний).

Світогляд не зводиться до сукупності готових, раз і назавжди даних істин (догм). Він перебуває в постійному процесі вдоско­налення. Теоретичною основою для цього є визнання діалектич­ного взаємозв'язку абсолютної та відносної істин. Наслідками визнання абсолютної істини мають бути впевненість у принци­повій можливості пізнання світу, а відносної — постійні сумні­ви, пошуки, праця над удосконаленням свого світогляду й тер­пимість у ставленні до інших.

Як форма світогляду філософія відрізняється від інших його типів — міфології та релігії. Вона має спільні риси з наукою: в одних філософських вченнях вони більше виражені, в інших — менше. Водночас філософія як особливе явище духовної культури відрізняється від спеці­альних наук.

Спільною з наукою рисою є її пізнавальна установка (праг­нення до пізнання істини), теоретична форма знання. Це вияв­ляється в оперуванні загальними поняттями, категоріями, прагненні довести свої положення, раціональну аргументацію, звертанні переважно до розуму, а не до уяви (як міфологія) й не до віри (як релігія).

Відмінність філософії від спеціальних наук полягає в тому, що кожна з них досліджує якийсь фрагмент дійсності, окрему галузь явищ. Філософія ж, як було сказано, розглядає най­більш загальні питання світорозуміння. її предмет — не окремі явища, а світ в цілому (не в розумінні простої суми всіх речей, а в розумінні їх загального зв'язку, загальних законів буття в розвитку).

Кожна окрема наука прагне розглядати свій предмет цілком об'єктивно, таким, яким він є сам по собі, усуваючи момент суб'єктивності. Філософія ж не тільки не усуває суб'єктивності, а для неї відношення "людина — світ", "суб'єкт — об'єкт" саме й є її головною проблемою.

Філософія ставить і намагається вирішити найзагальніші (а тому й найглибші, найсуттєвіші) питання світорозуміння. Проте для їх остаточного вирішення ніколи не вистачає емпі­ричного (досвідного) матеріалу. Крім того, філософія виражає не тільки світорозуміння, а й певне світоставлення; вона спря­мована не тільки на осягнення об'єктивної істини, а й на фор­мування системи цінностей, визначення того, що має для люди­ни найважливіше значення. Внаслідок цього на змісті, харак­тері філософських поглядів, пошуків і висновків позначаються й особливості різних історичних епох, цивілізацій з їх певними "ментальностями" (способами мислення), специфічними риса­ми світорозуміння й життєсприйняття. Оскільки філософія як духовне явище є формою суспільної свідомості, вона несе на собі відбиток історичного й життєвого досвіду, позицій різних національних і соціальних спільнот і груп. На неї впливає си­ла традицій, вона взаємодіє з різноманітними формами духов­ного життя.

Сукупність усіх цих обставин зумовлює те, що у філософії можливі принципово різні позиції, різні, в тому числі й альтернативні, відповіді на докорінні питання світогляду. Це свідчить про те, що їй властивий плюралізм (множинність) учень і типів філософствування. Філософське знання за своєю природою діа­логічне, воно потребує повної свободи обговорення питань, ви­бору позицій. Жодне філософське вчення не повинно претенду­вати на монопольне володіння істиною й нав'язуватись як загальнообов' язкове.

Важливе питання "Що є істина?" має більш регулятивне зна­чення, бо спрямовує переважно на обговорення, філософський пошук. У конкретних ситуаціях істина має бути встановлена однозначно. При дослідженні "граничних" питань виявляється нескінченність, невичерпність, багатогранність дійсності. Пізна­ючи її, розум людини може вдаватися до парадоксів, оскільки звичайні методи верифікації (перевірка досвідом) на цьому рівні узагальнення "не спрацьовують". Питання залишаються, а від­повідей немає. Виникає можливість вибору, відмінність і навіть альтернативність позицій.

У процесі історичного розвитку в філософії сформувався ряд її проблем. Це насамперед проблема буття, тобто того, що мож­на висловити про будь-які речі, явища, систему відношення, процеси лише тому, що вони справді існують, наявні у світі. Відповідно, виникла й така галузь філософської думки, як он­тологія (вчення про буття взагалі, про суще). Оскільки ж є різні типи буття — природа, людина, суспільство, то відповідно ви­різняють філософію природи (раніше її називали натурфілосо­фією), філософію людини (філософську антропологію), філосо­фію суспільства (філософську соціологію).

Предметом філософського аналізу стали й різні види, аспек­ти ставлення людини до дійсності: практичний, пізнавальний, ціннісний, зокрема естетичний, морально-етичний. Відповідними філософськими розділами є праксеологія (від грецьк. — діло, діяння), гносеологія ( знання), аксіологія (цінний, достойний), а також естетика (вчення про прекрасне в житті й мистецтві, про творчість за законами краси), етика (вчення про моральність).

Усі перелічені проблеми групуються навколо центральної, вузлової світоглядної проблеми — "людина і світ". У цій фор­мулі очевидне певне протистояння: людина — це щось таке, що відрізняється від зовнішнього світу, який її оточує і до якого вона належить. У чому полягає відмінність людини, її суттєва специфіка? Насамперед у тому, що їй притаманна свідомість, що вона наділена здатністю до самовизначення, активної, цілеспря­мованої діяльності. Вона є не просто річчю серед речей чи істо­тою серед істот (тварин), а суб'єктом практичної діяльності, пізнання, естетичного освоєння дійсності, морального ставлен­ня передусім до собі подібних. У всьому цьому проявляється духовність людини.

На рівні філософського мислення проблема "людина і світ" постає як питання про відношення свідомості до буття, духу до матерії. В марксистській філософській традиції це питання розглядається насамперед в онтолого-гносеологічному плані: що є первинним й що вторинним, похідним? Чи може людина пізна­ти світ?

Але цим питанням проблема "людина і світ" не вичерпуєть­ся, а альтернативна (антиномія) "матеріалізм — ідеалізм" не має такого абсолютного характеру, який їй іноді приписують. В загальносвітоглядному і смисложиттєвому плані не менше значення, ніж онтолого-гносеологічна, має аксіологічна про­блема — проблема цінності, сенсу самої людини і всього, що для неї є значущим. І тут зберігаються протилежності між тими нормами світогляду, які визнають абсолютну цінність людини (й окремої особи), і тими, які такої цінності не визна­ють або вважають її лише відносною. На відміну від інших антиномій, між цими протилежними позиціями компроміс не­можливий, їх примирення виключається. Людяність і нелю­дяність, гуманізм і антигуманізм, моральність і аморальність, у найзагальнішому значенні — добро і зло; тут необхідний од­нозначний вибір, принцип діалогізму й толерантності стає не­застосовним.

Виникнення філософії

Питання виникнення філософії пов'язане зі становленням світогляду, його розвитком та ступенями зрілості. Відомо, що ще в сиву давнину людина почала осмислювати свої дії щодо природи та інших людей, бачила різницю між світом існуючим і бажаним. Люди не хотіли голодувати, помирати, тому й діяли, щоб вижити. Виробляли програми таких дій, які б сприяли їх виживанню, наближенню існуючого світу до бажаного. Та не всі з цих дій були ефективними, не всі вели до успіху. Тому людина почала приписувати природі певні риси, створювати програми, які б запобігли гніву природи, викликали її доброзичливе став­лення до себе. В результаті виникла міфологія.

Міфічний тип світогляду ґрунтувався на уособленні та одушевленні сил природи, приписуванні їм людських рис. Він ві­дображав і закріплював досвід людей первісного суспільства. У міфології не було чіткого розмежування людини й середовища, природного й надприродного, думок та емоцій. Це було недиференційоване, цілісне світорозуміння. Будучи орієнтованою на подолання фундаментальних суперечностей людського існуван­ня, міфологія сприяла гармонізації індивіда, суспільства й при­роди, пояснювала зв'язок між минулим, сучасним і майбутнім; формувала колективні уявлення соціальних спільнот про пев­ну систему цінностей, норм поведінки; забезпечувала духовну єдність поколінь, емоційно-вольову життєздатність людей. У її надрах зародились елементи моралі, релігії, філософії, мистец­тва, науки.

Релігія як тип світогляду виростає з міфології і зберігає її в собі як свій власний елемент. Основою міфології та релігії є уособлення, уподібнення зовнішнього світу людині, перенесен­ня в нього людських властивостей. Відмінність релігії від міфо­логії полягає не в тому, що міф визнає панування природи над людиною (в міфологічній свідомості природа ще не відокремле­на від людини), а релігія визнає панування Бога. Природа — це реальність, а Бог — продукт людської уяви. Реальне пануван­ня природи і соціальних процесів над людьми, відбиваючись у їхній колективній свідомості, породжує уявлення про пануван­ня богів і над природою, і над людиною. До того ж саме уявлен­ня про богів, а тим паче про єдиного Бога, порівняно пізнього походження. Релігія виникає саме тоді, коли в свідомості лю­дей надприродне починає відокремлюватись від природного, тобто коли відбувається роздвоєння світу на природний і над­природний (на ранніх ступенях еволюції міфологічного світо­гляду такого роздвоєння ще не було).

Лише з появою уявлень про богів як надприродних істот, які мають ознаки особистості, — творців і володарів світу — фор­мується й система дій, покликаних впливати на богів, установ­лювати з ними "практичні" відносини. На місці первісних магі­чних культів (а певною мірою переосмислюючи їх) виникають характерні для релігії хвалебні й умилостивлюючі культи. Про ці останні можна сказати, що релігія рекомендує молитися. Молитва — це перенесення на богів (Бога) тих відносин, які склалися в людському суспільстві після розпаду первіснообщин­ного ладу.

Та на зміну міфічним, релігійним, розпливчастим уявленням мали прийти сухі й точні поняття, які могли б показати, як одне явище виникає з іншого, породжує його.

З їх появою у формі натурфілософії з'явився матеріалізм. Причиною виникнення натурфілософії було те, що природо­знавство тоді ще не було виділене в окрему галузь, природа мислено не була розчленована. Проте зароджувався новий спосіб мислення, згідно з яким філософія пояснювала те, як одне яви­ще випливало з іншого, одне знання — з іншого. Думка заглиб­лювалась у сутність. З'явилось теоретичне мислення.

Перед людством постало триєдине завдання:

• осягнути й сприйняти світ таким, яким він є;

• пізнати людину (її внутрішній світ) такою, якою вона є;

• визначити місце людини в світі й на цій основі сформува­
ти її цілі та завдання.

Вирішення першого завдання спричинилося до появи при­родничих наук (усередині філософії). Вирішення другого — до появи суспільних наук. Вирішення третього — до визначення основної мети людини, обґрунтування її ідеалів, оцінок, прак­тичної й теоретичної діяльності. Останній блок питань належав і належить філософії. Сюди ж зараховують ще й проблеми мето­дології та ін.

Уже в рабовласницькому суспільстві чітко окреслилася тенденція, відповідно до якої предмет сприймали таким, яким він є, без усіляких вигадок. У XVII ст. з'явилась тенденція, згідно з якою прагнули "розкласти предмети по поличках" (створювалась "застигла" картина світу). Проте існувала й протилежна тенденція, формувався діалектичний метод до­слідження. За його допомогою людська думка проникала "вглиб" предмета. Річ розглядалася в її відношеннях і розвит­ку, з різних сторін та граней. Удосконалювався його апарат: формувалися наукові та філософські категорії. У межах філо­софії як "науки наук" паралельно з філософськими виникали й розвивались наукові знання. Вони були єдиною формою те­оретичного осягнення дійсності, рухалися від емпіричного до теоретичного рівня.

У XVII ст. почався процес виокремлення з філософії науко­вих знань. її предмет змінився, хоч у своєму розвитку вона про­довжувала перебувати в постійному зв'язку з науковими знан­нями. Процес впливу на науку з боку філософії й навпаки зав­жди був плідним.

У процесі виникнення й розвитку філософія тлумачилась як знання, позбавлене чуттєвої конкретності (знання про сутність, про загальне). Як і наука, вона виражає свої знання в теоре­тичній формі, хоч і відрізняється від неї. Відрізняється й від релігії, яка орієнтується на непізнавальне осягнення сфери над­природного буття, фіксує його лише в актах віри.

З появою філософії виникають "зацікавлені", "небайдужі" знання. Тому філософія як світогляд відрізняється від інших типів світогляду. Вона реалізує світоглядну функцію на основі теоретичного ставлення до дійсності, протиставляючи антропо­морфізму міфології уявлення про світ як про сферу дії об'єк­тивних неперсоніфікованих сил, а традиційності й безпосеред­ності міфу — свідомий пошук і вибір своїх відносин і тверджень на основі особливих логічних і гносеологічних критеріїв. Тео­ретичне ставлення до дійсності у філософії передбачає зістав­лення суб'єкта й об'єкта та з'ясування взаємовідношень між ними.

Основне питання і проблема методу в філософії. Матеріалізм і ідеалізм

Як уже наголошувалося, світогляд, а отже й філософія як його теоретична серцевина, завжди звертаються до проблеми "людина — світ". Однак від світу, від природи людина суттєво відрізняється, й передусім тим, що їй притаманна свідомість. Ця властивість обумовлена її активним, діяльно перетворюючим ставленням до світу і, у свою чергу, є передумовою такого став­лення.

Свідомість — це не просто властивість матерії, а щось від­носно протилежне їй. Сутність свідомості — її ідеальне відо­браження матеріального світу в мозку людини. Завдяки свідо­мості світ починає існувати "для себе". Активність свідомості, яка реалізується в практичній діяльності людини, стає дедалі важливішим фактором саморозвитку матерії, і його вплив не знає принципових меж Матерія і свідомість — об'єктивне і суб'єктивне — це найширша єдність протилежностей, якою коли-небудь оперувала філософія.

У процесі розвитку філософії, відокремлення від неї конкрет­но-наукового знання, визначення нею свого предмета питання про відношення свідомості й матерії оформилось як основне. Його зміст чітко визначив свого часу Ф. Енгельс у праці "Людвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії": "Велике основне питання всієї, особливо новітньої, філософії є питання про відношення мислення до буття..."

Сьогодні деякі філософи, особливо ідеалісти, все більше став­лять під сумнів це визначення. Вони по-різному формулюють ос­новне питання філософії, проте здається, що вони поступають­ся сформульованому Енгельсом.

Основним питанням філософії має бути саме людина в її став­ленні до природи й до інших людей, тобто відношення "суб'єкт — об'єкт". Вирішення цього питання й визначає тип та характер світогляду, ставлення до природної і соціальної дійсності, життєві орієнтації. Воно пронизує постановку і розв'язання всіх світо­глядних питань — про сутність руху, простору й часу, про при­чинність, співвідношення необхідності й свободи тощо.

У межах свого основного питання філософія виокремлює дві взаємопов'язані між собою сторони.

Перша сторона: що саме — матерія чи свідомість, дух є пер­винним, має самобуття, і що є вторинним, залежним у своєму бутті? Цю сторону називають онтологічною.

Друга сторона: чи може людина пізнавати світ, зокрема його сутність, чи існують якісь нездоланні перешкоди на цьому шляху? Цю проблему називають гносеологічною.

Залежно від того, що ж саме визнають первинним, виокрем­люють два філософські напрями — матеріалізм та ідеалізм.

Ті, хто за первинне вважав природу, приєднались до різних шкіл матеріалізму, який у своєму розвитку пройшов три ос­новні історичні форми, обумовлені як соціальними, так і гно­сеологічними причинами:

• наївний матеріалізм стародавнього світу (рабовласниць­кий лад), нерідко пов'язуваний з такою ж наївною (сти­хійною) діалектикою;

• метафізичний матеріалізм філософії Нового часу (переваж­
но ХУІІ-ХУШ ст.);

• діалектичний матеріалізм (ХІХ-ХХ ст.), в якому матері­
алізм і діалектика органічно поєднані.

Ті, хто стверджував, що дух існував до природи і в остаточ­ному підсумку визнавав створення світу, становили ідеалістич­ний напрям.

Ідеалізм має дві основні форми: об'єктивний і суб'єктивний.

Об'єктивний ідеалізм — це вчення про первинність якогось позалюдського духовного начала (думка, воля, "світовий розум", "аб­солютна ідея"), яке начебто має самобуття, субстанціональність.

Суб'єктивний ідеалізм визнає єдино існуючою свідомість суб'єкта "Я" і заперечує об'єктивне існування матеріального світу. Речі, явища розглядаються ним як комплекси відчуттів, уявлень, ідей суб'єкта. Послідовне дотримання суб'єктивно-іде­алістичної лінії приводить до соліпсизму, тобто такого розумін­ня, ніби існує лише "Я", а навколишній світ, інші люди — це продукт власної свідомості. Проте необхідно зазначити, що й самі суб'єктивні ідеалісти прагнуть уникати такого висновку.

Усі форми ідеалізму об'єднує визнання первинності духов­ного начала.

Матеріалізм історично й по суті пов'язаний з наукою, оскіль­ки прагне осягнути світ таким, яким він є, без будь-яких сто­ронніх доповнень.

Ідеалізм, у свою чергу, переплітається з релігією, оскільки їх поєднує вчення про первинність духу щодо матерії, природи, заперечення самобуття матеріального світу. Не будучи тотож­ним релігії, філософський ідеалізм все ж таки є немовби її теоре­тичним підґрунтям.

Друга сторона основного питання філософії — проблема пі­знаванності світу (гносеологічна) — теж вирішувалась різними філософами неоднаково.

Усі послідовні матеріалісти визнавали й визнають пізнаван­ність світу. Складніше визначити позицію ідеалістів з цього пи­тання. Деякі з них вирішують це питання позитивно, хоча сутність пізнання тлумачать неправильно. Наприклад, для об'єктивних ідеалістів пізнання світу є пізнанням людиною в речах і явищах якоїсь надприродної ідеї ("духу", "розуму"), яка втілена в них. Та й саму людину зі своїм людським розумом розглядають як втілення цього ж духовного начала.

Для суб'єктивних ідеалістів пізнання — це відображення суб'єктом власної свідомості, встановлення зв'язків між елемен­тами її змісту.

Таким чином, кожна форма ідеалізму заперечує в пізнанні саме те, що з матеріалістичного погляду є головним: відобра­ження в свідомості людини існуючої незалежно від неї матері­альної дійсності.

Інші представники ідеалістичного напряму заперечували пі­знаванність об'єктивного світу або вважали можливості його пізнання обмеженими. Таке вчення одержало назву агностицизму (від— непізнаванний).

Агностицизм являє собою ідеалістичне розв'язання другої сторони основного питання філософії, оскільки відриває свідо­мість від матерії і протиставляє її цій останній. В окремих ви­падках агностицизму віддавали перевагу або належне й непослі­довні ("сором'язливі" та ін.) матеріалісти.

Як матеріалізм, так і ідеалізм мають свої власні корені (при­чини, умови виникнення й розвитку). Розрізняють корені соці­альні (включаючи й класові) та гносеологічні.

Завжди вважалось і вважається, що матеріалізм був зацікав­лений в істинному пізнанні природи й суспільства, а ідеа­лізм — не спроможний на це, хоч протиставляти їх абсолютно й не варто. На формування цих напрямів значно впливали соці­ально-економічні, політичні, духовні та культурно-історичні фактори.

Важливою соціальною передумовою виникнення ідеалізму було відокремлення розумової праці від фізичної при переході від первісного до класового суспільства, панування людей, які монополізували розумову, духовну працю, над тими людьми, справою яких була фізична й виконавська праця. Це породжу­вало у представників панівного класу переконання, що духовна діяльність, думка є чимось важливішим, ніж діяльність матері­альна, і тому дух передує матерії, породжує її.

Це питання було й залишається складним, оскільки сві­домість не тільки є властивістю високоорганізованої матерії (залежна від неї), а й має відносну самостійність і тому передує фізичній діяльності людини (не тільки відображає світ, а й тво­рить його).

Гносеологічні корені ідеалізму В. І. Ленін характеризує у "Філософських зошитах", зокрема у фрагменті "До питання про діалектику". Він пише, що "філософський ідеалізм є тільки нісе­нітницею з точки зору матеріалізму грубого, простого, мета­фізичного. Навпаки, з точки зору діалектичного матеріалізму філософський ідеалізм є односторонній, перебільшений... розви­ток (роздування, розпухання) однієї з рисочок, сторін, граней пізнання в абсолют, відірваний від матерії... Прямолінійність і однобокість... суб'єктивізм... гносеологічне коріння іде­алізму".

Таким чином, гносеологічна передумова ідеалізму криється в самій складності й суперечливості процесу пізнання, в тих мо­ментах суб'єктивності, які в ньому є. До ідеалізму приводить невиправданий відрив будь-якої ланки або сторони пізнання від інших його сторін і від практики: перебільшення, роздуван­ня, абсолютизація цієї окремо взятої сторони. Так, відчуття — це необхідне начало пізнання, його джерело. Проте якщо його розглядати як "єдине дане", як те, за межі якого вийти прин­ципово неможливо, то це призводить до агностицизму або суб'єктивного ідеалізму.

Абсолютизація (перебільшення) загальних, абстрактних по­нять, їх надіндивідуальність характеру, відрив від практики, в процесі якої вони формуються, веде до об'єктивного ідеалізму, тобто до такого стану, коли поняттям, ідеям починають припи­сувати самостійне, позалюдське існування.

Низку таких коренів (гносеологічних, соціальних) можна було б продовжити. Та при цьому зрозуміло одне, що найбільш повно, глибоко може пізнати, осмислити світ лише той, хто користується діалектико-матеріалістичним підходом.

Крім основного світоглядного питання в історії філософії значне місце посідає й інша проблема: чи пов'язані між собою різноманітні речі, явища, процеси, що становлять світ; чи є світ єдиним цілим? Перебуває він у процесі зміни, розвитку чи є незмінним?

Те чи інше розв'язання цієї проблеми теж має світоглядне (який світ?) і методологічне (як потрібно пізнавати світ і діяти в ньому?) значення.

Протилежні способи розв'язання цієї проблеми і виступають у формі діалектики й метафізики (в розумінні антидіалектики), боротьба між якими пронизує усю історію філософської думки, як і боротьба матеріалізму та ідеалізму.

І хоча про ці вчення й методи йтиметься далі, все ж коротко зупинимось на них і тут.

Метафізика як філософський метод дослідження визнає ре­чі, явища, процеси відособленими одне від одного, а зв'язки між ними — лише зовнішніми, тому вони, а також поняття, які їх відображають, розглядаються відокремленими один від одного.

Діалектика, навпаки, обґрунтовує, що всі речі, явища, про­цеси, а також поняття, які їх відображають, взаємопов'язані й зовнішньо, й внутрішньо. Оскільки світ за всієї його різнома­нітності є одним цілим, тому й діалектичний метод вимагає, щоб усе, що стає предметом його дослідження, розглядалося з ура­хуванням внутрішніх і зовнішніх зв'язків. Конкретизацією цієї вимоги є системний і комплексний підходи, які мають важливе значення для сучасної науки й практики.

Метафізика визнає речі й явища незмінними. Метафізичний метод полягає в тому, що вони розглядаються поза процесом розвитку. Хоча розвиток ними й не заперечується, проте він зводиться лише до кількісних змін або тлумачиться як повто­рення одних і тих самих циклів. Тому з метафізичної точки зору неможливо пояснити, чому і як виникає нове.

Діалектика, навпаки, обґрунтовує, що все у світі перебуває в процесі розвитку, вічного оновлення; завжди щось відмирає, а щось народжується, зміни мають не просто кількісний, а й кількісно-якісний характер.

Діалектичний метод орієнтує на те, щоб кожен предмет, си­стему розглядати в розвитку, вивчати, як цей предмет виник, які етапи в своїй еволюції пройшов, які тенденції його подаль­шого розвитку, перетворення на щось інше.

Метафізика заперечує в речах будь-які внутрішні протиріччя, розглядає речі як самототожні. З метафізичного погляду супе­речності трапляються лише між різними речами (зовнішні), а також у мисленні (коли мислення здійснюється неправильно).

Згідно з принципами діалектики, всі предмети, явища є вну­трішньо суперечливими. "Боротьба" внутрішніх сторін, тенден­цій становить сутність речей і служить джерелом, рушійною силою їх саморозвитку, причиною якісних змін, перетворення на щось інше.

Діалектичний метод орієнтує на те, щоб виявити й дослідити протиріччя, які дають ключ до розуміння тенденцій і законо­мірностей розвитку.

Звідси випливає, що для глибокого й правильного осягнен­ня світу наші поняття повинні бути взаємопов'язаними, розви­ватися; потрібно вміти схопити й відобразити в нашій думці притаманні речам протиріччя, вміти розуміти протилежності в єдності й взаємопереходах — відповідно до об'єктивної реаль­ності.

Діалектика і метафізика (як матеріалізм та ідеалізм) — це одночасно й форми світорозуміння, й методи пізнання. Причи­ни переважання в науці й філософії в ту чи іншу історичну епо­ху діалектичного чи метафізичного методів були соціально обу­мовленими. Прогресивні сили завжди тяжіли до діалектичного методу, інші — навпаки.

Значення і функції філософії

Філософія виконує низку важливих функцій і тому відіграє важливу роль в житті суспільства. Це зумовлюється насамперед її особливим предметом, до якого належать основне питання філософії та найзагальніші закони розвитку природи, сус­пільства й мислення.

Як відомо, зміст філософії визначається її місцем у системі знань. Вона, з одного боку, черпає матеріал для своїх гранично широких узагальнень із природничих та суспільних наук, з людської практики. Це не просто сума знань, оскільки філо­софські узагальнення завжди пов'язані з основним питанням філософії й з проблемою сутності розвитку. З другого боку, фі­лософія є загальнотеоретичною й загальнометодологічною осно­вою наук, озброює їх знаннями принципів, законів, категорій науково-творчого мислення, дає їм найголовніші пізнавальні орієнтири. Тому для того, щоби будь-який учений відповідав ви­соким вимогам сьогодення, йому необхідно мати глибокі філо­софські знання.

Однією з найважливіших функцій філософії є формування нею найзагальніших ідей, уявлень про природу, про форми людської діяльності. У філософії вони одержали назву універсалій. Важливе місце серед них посідають категорії, які відоб­ражають найзагальніші зв'язки, відношення між речами, явищами. Ні в науці, ні в повсякденному житті обійтись без них неможливо. Тому всі разом вони становлять основу людського інтелекту.

Категорії виникають на певному етапі історичного розвитку й втілюються в мовних структурах. Аналізуючи їх і дії людей, філософи виявляють загальні основи мислення й практики.

У найзагальніших основах культури важливе місце посіда­ють узагальнені образи буття в їх взаємозв'язку й взаємодії. У свою чергу, як вже було сказано, ці образи трансформуються у філософські вчення: онтологію, праксеологію, гносеологію, ак­сіологію та ін. Тому філософія в науковому пізнанні та сус­пільному житті виконує низку важливих функцій:

• світоглядну: формує загальну систему розуміння природи,
людини, суспільства в їх сутнісних характеристиках, тоб­то вирішує загальнотеоретичні проблеми їх наукового ро­зуміння. Вона формується в процесі осмислення, обґрун­тування світоглядних ідеалів. Філософія як світогляд — це не лише зміст, а й спосіб осягнення дійсності, а також принципи самого життя, які визначають характер діяль­ності людей. Найважливішим компонентом світогляду є
ідеали як визначальні життєві цілі. Характер уявлень про
світ сприяє постановці певної мети, життєвих завдань, із
узагальнення яких виробляється життєвий план, форму­ються відповідні ідеали.

У формуванні цієї функції філософія спирається на сукуп­ність наук, на всю людську практику осягнення дійсності, ви­значає своє ставлення до релігії, яка теж претендує на виконан­ня світоглядної функції;

• онтологічну: вирішує проблему, яким є світ сам по собі,
безвідносно до людини, людських форм пізнання, в яких
він (світ) дається людині, якою є його природа, сутність,
структура. До онтологічних включали й проблему люд­
ського буття, його залежності від зовнішніх факторів, під
якими мали на увазі як природні, так і надприродні чин­
ники. Ця функція тісно пов'язана з попередньою;

• праксеологічну: досліджує активне, дійове, практичне
ставлення людини до світу, можливості, способи й межі її
діяльності, зокрема проблему свободи й необхідності та
різноманітні спроби її розв'язання (фаталізм, волюнта­
ризм тощо);

• гносеологічну (логіко-гносеологічну): досліджує процес за­
кономірності пізнання світу людиною, визначає його
сутність, можливості, умови закономірності, розробляє
систему принципів і категорій, які організують раціональ­
не пізнання, є його понятійним фундаментом;

• методологічну: відіграє роль загального методу, цілісної
сукупності орієнтирів як практично-перетворюючої, так і
пізнавальної діяльності. Осмислюючи й обґрунтовуючи
стратегію реалізації людських ідеалів, формуючи принци­
пи їх досягнення, філософія тим самим виконує методоло­
гічну роль. Процес пізнання й практичної діяльності
може дати потрібний ефект, лише будучи відповідно упо­
рядкованим і організованим. Якщо на перших порах сек­
рети такої упорядкованості залишалися поза увагою лю­
дей, то в подальшому вони виділяються в спеціальний
предмет раціонального пізнання й фіксуються як система
соціально апробованих правил, нормативів пізнання й
діяльності. Пізніше методологія стає предметом спеціаль­
ної теоретичної рефлексії, формою якої передусім є філо­
софське осмислення принципів організації й регуляції
пізнавальної діяльності, виділення в ній умов, структури
й змісту знання, а також шляхів, що ведуть до істини.

Кожна наука сама розробляє свої методи, проте вони спира­ються на ту чи іншу філософську систему.

Методологічна функція філософії не зводиться лише до ме­тодології пізнання, а й охоплює весь рівень методології людсь­кої діяльності.

• ідеологічна: показує, що філософські вчення й напрями
виражають не тільки "чисте прагнення до істини", а й інте­
реси та позиції певних суспільних сил, спільнот (націй,
класів тощо). Тому будь-яка філософська школа з позицій
певного класу формує світогляд і впливає на суспільну ді­
яльність з тих же соціальних (класових) позицій;

• виховна: показує, що опанування філософськими знання­
ми, філософським мисленням сприяє формуванню в люди­
ни потреб і прагнень до розумного осягнення світу й самої
себе, свідомого визначення свого місця в світі, своїх най­
вищих цінностей, ідеалів, життєвих орієнтирів і цілей,
сенсу життя;

аксіологічна: вказує на місце цінностей в житті, на струк­
туру ціннісного світу, тобто на зв'язок різних цінностей між собою, із соціальними й культурними факторами та структурою особистості. Вона досліджує моральне й есте­тичне ставлення людини до дійсності;

• інтегруюча (інтегративна): показує, що філософія робить узагальнення з висновків часткових (спеціальних, "конк­ретних") наук, пов'язуючи їх з постановкою й розв'язан­ням корінних світоглядних проблем; тим самим філософія сприяє створенню цілісної системи наукового знання, еле­менти якої (окремі науки, галузі, розділи) між собою не пов'язані. При цьому філософія не підміняє конкретних наук, не претендує на розв'язання "своїми методами" їх проблем.

Підсумовуючи, необхідно наголосити, що у філософії відобра­жається не лише вчорашнє й сьогоднішнє. Вона конструює й майбутнє, формуючи принципово нові ідеї, світоглядні ідеали. В галузі конкретно-історичного життя вона здійснює інтеграцію різних форм людського досвіду.

Нині, коли інтереси людства потребують планетарного підхо­ду до розв'язання світових проблем, філософія має інтегрувати основні досягнення й цінності людської культури. Це може здій­снюватися лише на основі універсального мислення, на яке спроможна тільки філософія. Ось чому без філософії не обійтись людині, яка мислить, творить, відповідає за майбутнє нашої планети.

Теми рефератів

1.Еволюція уявлень про предмет філософії.

2.Зміст та функції філософії.

3.Структура філософії.

4. Світогляд та його структура.

5. Смисложиттєві ідеали в світогляді.

6. Функції світогляду.

7. Основні етапи еволюції світогляду.

8. Філософія як тип світогляду.

9. Основні функції філософії: світоглядна, пізнавальна, методологічна, соціально-практична.

10.Категорії культури і філософські поняття.

11. Співвідношення понять культури і цівілізації.

12. Гуманістичний зміст філософії.

13. Гуманістичний зміст філософії.

14. Загально-цівілізаційне і національне в філософії.

15. Духовні аспекти українського Відродження.

16. Духовно-творча природа філософії.

17. Людиномірна сутність філософії.

18. Цінності у філософії.

Рекомендована література

1. Алексеев ТІ., Панин А. Философия: Учебник. — М., 1998.

2. Блинников Л. В. Великие философы. — М., 1998.

3. Введение в философию: Учеб. для вузов. В 2 ч. — М., 1989.

4. Вступ до філософії у конспектному вигляді. — К., 1995.

5. Вчитель і світогляд / За ред. С. П. Щерби. — Житомир, 1996.

6. Горак Г. І. Філософія: Курс лекцій. — К., 1997.

7. Диоген Лазартский. О жизни, ученнях и изречениях великих философов. — М., 1979.

8. Давидова Л. А. О мировозренческой природе философского знання //
Вопр. философии. — 1988. — № 2.

9. Енгельс Ф. Людвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії //
Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 21.

10. Ильенков В. В. Философия и культура. — М., 1991.

11. Еувакин В. А. Что такое философия? Сущность, закономерности развития и принципьі разработки. — М., 1989.

12. Ленін В. І. Філософські зошити. Повне зібрання творів — Т. 29.

13. Мамардашвили М. Как я понимаю философию? — М., 1990.

14. Нестеренко В. Г. Вступ до філософії і онтологія людини. — К., 1995.

15. Ойзерман Т. Н. Проблеми историко-философской науки. — 2-е изд. —
М., 1982.

16. Ортега-и-Гассет. Что такое философия? — М., 1991.

17. Сагатовский В. И. Вселенная философа. — М., 1972.

18. Туровский М., Туровская С. Предмет философии // Философские науки. — 1990. — № 5.

19. Філософія: Підруч. для вузів. — К., 1995.

20. Філософія: Курс лекцій. — К., 1994.

21. Філософія: Короткий виклад / За ред. С. П. Щерби. — Житомир: Льо­нок, 2000.

22. Філософія І / За ред. С. П. Щерби. — Київ: Кондор, 2003.