Читайте также:
|
Маданес К.. Системная семейная психотерапия. М, 1999
Марцинковская Т.Д. История психологии: Учеб. пособие для студ. высш.
учеб. заведений.- М.: Издательский центр "Академия", 2001
Петровский А.В. Вопросы истории и теории психологии. 1998
Петровский А.В. Ярошевский М.Г. История и теория психологии в 2-х
томах. Т-1 1996
Шульц Д.П.,Шульц С.Э., История современной психологии. С-Петербург, 1998
Эйдемиллер Э., Юстицкис В.. Психология и психотерапия семьи. С-Пб, 1999
ПЛАН
Вступ………………………………………………………………………………...
Розділ 1. Поняття фінансової системи України та її складові………………..
1.1.Теоретичні основи функціонування фінансової системи……………
1.2.Структура фінансової системи України……………………………….
1.3.Теоретико-методологічні аспекти механізму функціонування фінансової системи України……………………………………………….
Розділ 2. Фінансова система та її місце в соціально-економічному розвитку України…………………………………………………………………………….
2.1. Роль фінансових органів у підвищенні ефективності підприємництва……………………………………………………………………
2.2.Роль фінансової системи у господарській структурі………………
2.3. Роль фінансової політики на соціально-економічні процеси………
Розділ 3. Перспективи розвитку фінансової системи України в контексті досвіду зарубіжних країн……………………………………………………….
3.1. Фінансова система Австрії, Великобританії і Японії: досвід і проблеми формування…………………………………………………….
3.2. Проблеми фінансової системи в Україні та шляхи їх подолання…
Висновки………………………………………………………………………….
Список використаних джерел…………………………………………………….
ВСТУП
Фінансова система держави є відображенням форм і методів конкретного використання фінансів в економіці і відповідною до задіяної моделі економіки та значною мірою визначається нею. Держава, використовуючи фінансові методи, може регулювати темпи й пропорції розвитку окремих галузей економіки. Для цього використовується насамперед податковий механізм. Надаючи податкові пільги, вона сприяє збільшенню власних фінансових ресурсів підприємств, розширенню їхніх фінансових можливостей. Здійснюючи регулювання темпів розвитку певних галузей економіки, держава може створювати сприятливий інвестиційний клімат для залучення зовнішніх джерел фінансування, а також ресурсів банківської системи та населення. Сприятливий інвестиційний клімат можна запроваджувати, зокрема, шляхом надання привілеїв в імпорті, створення офшорних зон, технополісів, спеціальних економічних зон тощо.
Проблема нестабільності фінансової системи України має досить специфічні характеристики. З одного боку, кризові явища пов'язані з моделлю економічного розвитку держави та можливостями здійснення відчутних економічних реформ, з іншого – нестабільність характеризується проблемами внутрішньої та зовнішньої боргової залежності країни.
Проблеми стабілізації і оздоровлення фінансової системи України – це зараз найбільш актуальні для держави питання. Мета стабілізації – створити реальні стартові передумови структурної перебудови економіки, відновлення інвестиційного процесу мобілізації через становлення фінансового ринку та інших фінансових інституцій відповідних фінансових ресурсів.
Актуальність теми полягає в тому, що фінансова система сприяє побудові ефективної фінансової політики, націленої на економічне зростання й покращення добробуту населення.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Чимало науковців присвятили свою увагу дослідженню стану та розвитку фінансової системи. Серед них варто виділити А.С. Криклія, А.І. Даниленко, А. Крилову, Карпінського Б.А., Герасименко О.В. та інших.
Об’єктом дослідження є процеси організації функціонування фінансової системи України.
Предметом дослідження є теоретичні і методичні засади реструктуризації фінансової системи України.
Мета дослідження. Мета курсової роботи – провести комплексний науково-теоретичний аналіз фінансової системи держави та отримати об’єктивні дані, необхідні для формулювання наукових висновків та обґрунтування пропозицій щодо вдосконалення фінансової системи.
Для досягнення поставленої мети були поставлені наступні завдання:
– висвітлити поняття фінансової системи України та її складові;
– охарактеризувати теоретичні основи функціонування фінансової системи;
– дослідити структуру фінансової системи України;
– охарактеризувати теоретико-методологічні аспекти механізму функціонування фінансової системи України;
– визначити роль фінансових органів у підвищені ефективності підприємництва;
– визначити роль фінансової системи у господарській структурі;
– визначити роль фінансової політики на соціально-економічні процеси;
– проаналізувати фінансову систему Австрії, Великобританії і Японії;
– – дослідити проблеми фінансової системи в Україні та визначити шляхи їх подолання
Розділ 1. ПОНЯТТЯ ФІНАНСОВОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ ТА ЇЇ СКЛАДОВІ
1.1.Теоретичні основи функціонування фінансової системи
Вивчення фінансової системи України в сучасних умовах її розвитку, виявлення взаємозалежності та взаємозв'язків між різними її ланками, передусім – бюджетною, є актуальним завданням, оскільки від оптимального та стабільного функціонування фінансової системи країни залежить забезпечення фінансовими ресурсами різних сфер суспільного життя, задоволення інтересів суспільства загалом[16, с.26]. Доведено, що фінансова система, як і інші економічні категорії, об'єктивно необхідна, але стихійно не проявляється, їх вплив на розвиток суспільства можливий лише через правомірні дії людини, місцевої громади, всієї держави [24, с. 3]. Як економічні категорії фінанси й фінансова система проявляються та реалізуються у правовій формі, яка може або забезпечувати їм сприятливі умови для функціонування, або гальмувати їх [16, с. 26].
Термін і поняття «фінансова система» поширені в галузі наукових досліджень та застосовуються в юридичній, економічній та фінансовій літературі. Водночас, як і багато інших базових термінів, пов'язаних із фінансами (починаючи із власне терміна «фінанси»), «фінансова система» не висвітлена в чинному законодавстві. В науці узагальнене розуміння її також відсутнє.
Так, науковці під фінансовою системою розуміють сукупність грошей, фінансових ринків (валютних, грошових, капітальних) та фінансових інститутів (приватних і публічних)[16, с. 26]. Інший підхід включає до фінансової системи державні фінанси (бюджет держави, фонди цільового призначення, державний кредит, фінанси державних підприємств), фінанси суб'єктів господарювання, міжнародні фінанси (валютний ринок, фінанси міжнародних організацій, міжнародні фінансові інституції) та фінансовий ринок (ринок грошей, ринок капіталів, кредитний ринок та ринок цінних паперів) [15, с. 26-27].
Деякі автори наголошують, що поняття «фінансова система» застосовується у двох значеннях: як сукупність установ, що займаються грошовими операціями, і як система фінансових відносин. При цьому поняття «система» передбачає наявність зв'язків. Відтак фінансова система – це сукупність різних сфер або ланок фінансових відносин, кожна з яких має особливості щодо формування та використання фондів грошових коштів, різну роль у суспільному відтворенні [15, с. 26-27].
У фінансовій теорії фінансову систему розглядають як сукупність ринків та інших інститутів, що їх використовують для укладення фінансових угод, обміну активами і ризиками. Вона включає в себе ринки акцій, облігацій та інших фінансових інструментів, фінансових посередників (таких як банки, страхові компанії), фірми, що пропонують фінансові послуги (наприклад, фінансово-консультаційні компанії), та органи, які регулюють діяльність усіх цих установ. Розуміють під фінансовою системою і сукупність усіх механізмів, за допомогою яких здійснюється рух фінансових потоків [20, с. 757].
Однак фінансова система є не тільки економічною, а й правовою категорією. Фінансове право саме й сприймає її як таку.
Якщо узагальнити позиції юристів-фінансистів щодо природи та змісту фінансової системи, то, спираючись на роботи Е. Д. Соколової (котра зіставила численні погляди на природу фінансової системи) [24, с.5] і С. В. Запольського (який вкотре започаткував наукову дискусію щодо природи поняття «фінансова система»)[10, с. 2], можна визначити такі три основні позиції (концепції) в розумінні суті досліджуваного явища.
Фондова концепція наголошує, що класифікацію слід здійснювати, виходячи з особливостей фінансових фондів, властивих національній економіці. В цьому разі фінансову систему утворюють бюджет, позабюджетні фонди, кредитний фонд, страховий фонд, фінансові ресурси суб'єктів господарювання, з подальшою диференціацією типів та видів фінансових фондів. Водночас вважають, що така позиція має як переваги, так і недоліки. Один із них полягає в тому, що за фондовою теорією фінансова система видається наслідком дії фінансового механізму, певним результатом, що оформлює та формалізує фінансові відносини [16, c. 28].
Інституційна концепція виходить із функціональної своєрідності окремо існуючих фінансових інститутів, таких як державні доходи, державні видатки, страхування, державний і банківський кредити, грошовий обіг тощо. Водночас за такого підходу залишаються малозрозумілими систематизаційні ознаки, що пояснюють єдність фінансових механізмів, які діють спільно лише у кінцевому випадку.
Посуб'єктна концепція базується на визначенні органу, що керує фондом чи інститутом або володіє речовим правом того чи того виду щодо мобілізованих фінансових ресурсів. Розрізняють бюджет, позабюджетні фонди, фінанси суб'єктів господарювання, страховий та кредитний фонди, муніципальні фінанси, інвестиційні фонди тощо. Подібний метод систематизації є також невдалим, оскільки побудований за ознаками, що мають службовий характер і не пов'язані з природою та суттю фінансів і фінансових відносин, оскільки покладення функції на певний державний орган і зняття такої функції, так само як і надання права ведення діяльності певного виду, не можна визнавати об'єктивним критерієм [16, с.29].
Усе викладене свідчить про зазначену вище відсутність узагальнених підходів до розуміння природи, змісту та суті фінансової системи [16, с. 30]. Якщо ж говорити про фінансове право, то його норми, як уже зазначалося, регулюють далеко не весь спектр інституцій та операцій, що виконуються на фінансових ринках, а зосереджуються переважно на сфері публічних фінансів.
З точки зору фінансово-правового регулювання, фінансова система України – це, по-перше, сукупність фінансово-правових інститутів, кожен із яких сприяє утворенню публічних фондів коштів, перерозподілу та використанню їх ресурсів або безпосередньо виконанню функції фондів грошових коштів; по-друге, сукупність відносин, що супроводжують публічну фінансову діяльність.
1.2.Структура фінансової системи України
Фінансова система складається із ланок, що характеризуються специфічними формами та методами формування, розподілу і використання грошових фондів, але загалом функціонують у взаємозв'язку і взаємодії.
І.Публічні державні й муніципальні фінанси включають централізовані та децентралізовані фонди:
1.Публічні централізовані фонди – Державний бюджет України та місцеві бюджети.
2.Публічні позабюджетні централізовані фонди – фонди соціального призначення (Пенсійний фонд України, Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійного захворювання України, Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонд соціального захисту інвалідів), фонд національної системи страхування вкладів (Фонд гарантування вкладів фізичних осіб).
3.Державний і муніципальний кредити.
4. Державне обов'язкове особисте і майнове страхування.
5. Фонди державних (муніципальних) фінансових установ, у тому числі банків.
6. Децентралізовані державні та муніципальні фонди (створюються державними та комунальними підприємствами, яким було передано державне й комунальне майно).
II. Фінанси суб'єктів господарювання:
1. Фонди підприємницьких товариств.
2. Фонди непідприємницьких товариств [7, с. 21].
Якщо виходити з інституційної концепції побудови фінансової системи, слід зазначити таке. В науці фінансового права під елементом (частиною) фінансової системи розуміють фінансово-правовий інститут, що має матеріальний (предметний) зміст, взаємопов'язаний із внутрішньою та зовнішньою його формами. Як будь-який інститут права, фінансово-правовий інститут становить систему взаємопов'язаних норм, що регулюють відносно самостійну сукупність суспільних відносин у сфері фінансової діяльності держави та органів місцевого самоврядування. Кожен такий інститут характеризується правовими, економічними властивостями, а деякі з них (наприклад, бюджетна система) – і політичними якостями. Будь-який інститут фінансової системи виконує певну функцію: або фонду грошових коштів (такими є бюджети всіх рівнів, фінанси підприємств), або методу, що сприяє нормальній роботі фінансової системи держави (такою є грошова система), або мобілізації грошових коштів до відповідних фондів держави (такою є податкова система)[ 29, с. 35].
До предмета дослідження окремих фінансово-правових інститутів, відповідно, належать грошова, бюджетна, податкова системи, система державного та муніципального кредиту, майнового та особистого страхування, фінанси суб'єктів господарювання, фінанси населення, банківська система тощо. Коротко їх можна охарактеризувати так.
Грошова система – державно-правова форма організації грошового обігу, що історично склалася в країні та є закріпленою на законодавчому рівні, її зміст становить внутрішню організаційно-правову форму грошового обороту. Розрізняють такі основні елементи грошової системи:
1) функціональні – грошова одиниця, масштаб цін, види державних грошових знаків, які мають статус єдиного законного засобу платежу на території держави;
2) організаційні – організація готівкового обігу, сукупність державних органів, що здійснюють управління грошовим оборотом [16, c. 31].
Грошова система України базується на ряді положень, закріплених Конституцією України та Законом України (далі -ЗУ) «Про Національний банк України», а саме: грошовою одиницею України є гривня, що дорівнює 100 копійкам; випуск та обіг на території України інших грошових одиниць і використання грошових сурогатів як засобу платежу заборонені; офіційне співвідношення між гривнею та золотом або іншими дорогоцінними металами не встановлюється; виключне право введення в обіг (емісії) гривні та розмінної монети, організація їх обігу та вилучення з нього належить Національному банку України (далі – НБУ); готівка перебуває в обігу у вигляді грошових знаків — банкнот (паперових) і монет (металевих); загальна сума введених в обіг банкнот і монет зазначається в рахунках НБУ як його пасив; банкноти і монети є безумовними зобов'язаннями НБУ і забезпечуються всіма його активами; гривня (банкноти і монети) як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України, приймається всіма фізичними та юридичними особами без будь-яких обмежень на всій території України за всіма видами платежів, а також для зарахування на рахунки, вклади, акредитиви та для переказів[16, c. 31].
Бюджетна система – базована на врегульованих правовими нормами економічних відносинах сукупність видів бюджетів, які існують на території держави. Вона є центральним фінансово-правовим інститутом, центральною ланкою фінансової системи країни. Через бюджет як централізований фонд коштів здійснюється розподіл та перерозподіл валового національного продукту. Стаття 5 Бюджетного кодексу України визначила структуру бюджетної системи, що складається з державного та місцевих бюджетів. Місцевими визнаються бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах та бюджети місцевого самоврядування [1]. До останніх належать бюджети територіальних громад, сіл, селищ, міст та їх об'єднань.
Державний бюджет є найбільшим централізованим фондом коштів, що перебуває в розпорядженні уряду і забезпечує провадження державної політики. За його допомогою уряд концентрує в своїх руках значну частину національного доходу, що перерозподіляється фінансовими методами. Саме в цій ланці фінансової системи зосереджуються найбільші доходи та найважливіші з політичної й економічної точки зору загальнодержавні видатки. В державному бюджеті органічно пов'язані основні фінансові інститути – податки, позики й видатки.
Другою за значимістю складовою бюджетної системи є місцеві (муніципальні) фінанси, які поступово розвиваються [3, с. 8]. В Україні відбуваються поступове збільшення масштабів місцевого господарства, розширення та ускладнення функцій місцевої влади, компетенцію якої визначає чинне законодавство України, зокрема Конституція України, ЗУ «Про місцеве самоврядування», «Про місцеві державні адміністрації» тощо. Податкова система – сукупність податків, зборів та інших обов'язкових платежів, що стягуються із платників (фізичних та юридичних осіб) на території держави, а також сукупність форм та методів їх справляння. Систему податків, зборів та обов'язкових платежів разом із основними повноваженнями учасників податкових правовідносин закріплено в ЗУ «Про систему оподаткування». Порядок справляння окремих податків регулюється спеціальними податковими законами.
Податкова система нерозривно пов'язана із бюджетною, оскільки саме через неї мобілізуються основні надходження до бюджетів усіх рівнів.
Система державного та муніципального кредиту – сукупність кредитних відносин, у яких позичальником є держава або орган місцевого самоврядування, а кредиторами – юридичні чи фізичні особи. Призначенням державного кредиту є мобілізація державою коштів для фінансування державних видатків, особливо коли державний бюджет дефіцитний, а також регулювання економіки. Державний кредит існує у різних формах, до яких належать як товарні, так і державні позики, що їх знаряддям є боргові цінні папери (облігації, казначейські зобов'язання тощо). Випускаючи облігації державної внутрішньої позики (далі – ОДВП), держава визначає умови їх випуску та розміщення, термін повернення та розмір відплатності (тобто відсотків, що будуть нараховані за розміщення таких ОДВП). Забезпеченням є все майно держави. Боргові папери можуть випускати у встановлених законодавством випадках і органи місцевої влади [16, c. 33].
Система майнового та особистого страхування – сукупність грошових фондів коштів, що створюються для забезпечення публічного інтересу, а саме гарантування інтересів фізичних та юридичних осіб у разі настання страхових випадків, та формуються за рахунок внесків таких осіб. Система включає, зокрема, соціальні державні фонди коштів, якими опікуються уповноважені органи (Пенсійний фонд), національну систему гарантування вкладів фізичних осіб, якою опікується Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, тощо.
Фінанси суб'єктів господарювання – фінансово-правовий інститут, до складу якого входять фонди коштів юридичних (у т. ч. підприємницьких та непідприємницьких товариств) і фізичних осіб – суб'єктів господарювання, що виникають у зв'язку з господарською (підприємницькою) діяльністю. Ці фінанси розглядають як основне джерело доходів публічних державних та муніципальних фондів коштів. Зокрема, за рахунок податків та зборів, що їх сплачують суб'єкти господарювання, формується дохідна частина бюджетної системи та, значною мірою, цільові позабюджетні фонди. Крім того, дивіденди, нараховані на частку майна, яка належить державі або місцевій громаді в майні суб'єктів господарювання (державних або комунальних), включають до складу доходів відповідних бюджетів [16, c. 34].
Фінанси населення – фінансові ресурси, у першу чергу -грошові кошти, що перебувають у кредитних установах (у т. ч. банках, кредитних спілках, інвестиційних фондах, недержавних пенсійних фондах тощо), а також в особистому розпорядженні громадян. Мають суттєве значення для формування національного валового продукту, а відповідно – й у фінансовій системі країни. Зокрема, виняткової ролі в системі грошового обігу набувають нині саме заощадження населення.
Банківська система – внутрішньо організована, взаємопов'язана, об'єднана загальною метою сукупність банківських установ, що утворені й діють на основі чинного законодавства. Це чітко структурована сукупність фінансових посередників на ринку позичкових капіталів, що відповідно до наданих ліцензій провадять банківську діяльність. Банківська система є складовою фінансової системи країни і підпадає під загальну дію економічних законів, чинних у громадянському суспільстві. За своєю природою вона органічно пов'язана з бюджетною, податковою системами, системою ціноутворення; разом вони впливають на визначення політики цін у внутрішньому обігу та зовнішньоекономічній діяльності.
Банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, а з моменту вступу України до Світової організації торгівлі (далі – СОТ) – також із філій іно земних банків, що створені й діють на території України відповідно до положень чинного законодавства, насамперед ЗУ «Про банки і банківську діяльність», «Про Національний банк України».
Отже, фінансова система – це сукупність різноманітних фондів фінансових ресурсів, які створюються і використовуються в місцях їх акумулювання з певними намірами економічного і соціального розвитку. Фінансова система представляє собою сукупність усіх сфер і ланок, де є неминучим потік фінансових ресурсів. Тобто це і фінанси суб'єктів господарювання, і державні фінанси, міжнародні фінансові відносини, страхування, фінансовий ринок тощо. Від ступеня розвитку і збалансованості кожної з цієї галузі зокрема, залежить рівень розвитку і збалансованості усієї фінансової системи України загалом.
1.3.Теоретико-методологічні аспекти механізму функціонування фінансової системи України
Організаційно-правові основи побудови і функціонування фінансової системи на перший план висувають процедурні питання, які домінують над кількісними характеристиками обсягу фінансових ресурсів. Механізм фінансової системи є інституціональним забезпеченням консенсусного процесу формування і використання фінансових ресурсів у державі, а реалізуються через фінансове право та фінансовий механізм [32, с. 67].
Відносини у сфері формування і використання фінансових ресурсів у державі можуть розглядатися з трьох сторін:
1) залежно від функцій цієї діяльності
2) залежно від фінансово-правового регулювання за фінансово-правовими інститутами;
3) залежно від суб'єктів, між якими виникають ці відносини [32, с.67].
Фінансова система безпосередньо взаємозв’язана з відтворювальним процесом. З одного боку, через неї відбувається забезпечення процесу виробництва ВВП, а з іншого - розподіл та перерозподіл його вартості.
Функціонування фінансової системи, що засновується на кругообігу фінансових ресурсів, спрямоване на створення сприятливих умов для суспільного виробництва. При цьому завдання фінансової системи обумовлюються функціями фінансів: відтворювальною (фінансове забезпечення безперервності суспільного виробництва), розподільною (опосередковування розподілу і перерозподілу вартості ВВП) та контрольною (здійснення контролю за діяльністю суб’єктів фінансових відносин у процесі руху грошових потоків).
У контексті реалізації відтворювальної функції фінансова система має забезпечити мобілізацію та оптимальне розміщення фінансових ресурсів, способи їх переміщення у часі і просторі, ліквідність та управління ризиками, формування інформаційної підтримки. Основними інституціями фінансового ринку, що забезпечують мобілізацію фінансових ресурсів, є установи кредитної системи та інститути спільного інвестування, страхові компанії й пенсійні фонди, які формують конкурентне середовище у боротьбі за сфери їх залучення та напрями інвестування. Ця конкуренція створює надійне підґрунтя для забезпечення оптимальних пропорцій розміщення ресурсів. Водночас на ці пропорції впливає і фінансова та регуляторна політика держави, що реалізується фіскальними й монетарними засобами, які використовують у своїй діяльності Міністерство фінансів, центральний банк, органи регулювання фінансового та страхового ринків. Забезпечення переміщення фінансових ресурсів у просторі й часі реалізується через вказані вище інституції фінансового ринку, а також організаторів торгівлі на ньому – фондові біржі та торговельно-інформаційні системи. Важливу роль відіграють спеціалізовані фінансові інституції – розрахунково-клірингові центри, лізингові і факторингові компанії тощо. Забезпечення ліквідності та управління ризиками відносно суб’єктів господарювання покладається на комерційні банки і небанківські кредитні установи, інвестиційних керуючих, страхові, лізингові, факторингові і форфейтингові та інші компанії. Відносно їх самих ці функції виконують уповноважені державні органи. Формування інформаційної підтримки для споживачів інформації, контролюючих і регулюючих органів дозволяє сформувати прозору й керовану фінансову систему, забезпечувати раціональний, цілеспрямований та ефективний рух фінансових ресурсів. У реалізації цієї функції провідна роль належить як емітентам, що мають розкривати відповідну інформацію, так і фондовим біржам, торговельно-інформаційним системам, інформаційним та рейтинговим агенціям.
Розподільна функція фінансів передбачає насамперед алокацію ресурсів між приватним і державним секторами, здійснення справедливого розподілу доходів у суспільстві та наступного їх перерозподілу з метою усунення дисбалансів, викликаних недоліками ринкових механізмів, а також використання засобів фінансового впливу на темпи й пропорції соціально-економічного розвитку. Алокація ресурсів між приватним та державним секторами реалізується насамперед через державні фінанси - бюджет та фонди цільового призначення – за допомогою податкової системи і державних трансфертів. Забезпечення справедливого розподілу доходів здійснюється на мікрорівні шляхом установлення оптимальних пропорцій між прибутком і заробітною платою, а перерозподіл доходів відбувається через державні фінанси. У процесі розподільних і перерозподільних відносин здійснюється не тільки формування доходів окремих суб’єктів, а й вплив на різні сторони їх діяльності. З метою забезпечення цього впливу у фінансовій системі має бути сформована сукупність форм і методів, інструментів та важелів фінансового впливу на розвиток суспільства. Основна частина фінансового інструментарію державного впливу концентрується в бюджеті та в банківській системі.
Реалізація контрольної функції фінансів пов’язана з формуванням надійної інформаційної бази та створенням відповідної сукупності органів фінансового контролю. Формування інформаційної бази досягається на основі фінансового обліку та звітності, забезпечення їх прозорості, достовірності й доступності в межах, передбачених законодавством. Це є головною передумовою формування інформаційної підтримки при мобілізації та розміщенні ресурсів. Інфраструктура фінансового контролю, яка включає органи і державного (урядового та парламентського), і відомчого (у державному секторі), і незалежного, і громадського контролю, не повинна допускати втаємничення фінансової інформації та фінансових операцій (за винятком приватних, що пов’язані з комерційною таємницею).
Характер функціонування фінансової системи значною мірою залежить від типу фінансової моделі, яка являє собою організацію фінансових відносин у суспільстві з позицій фінансового забезпечення відтворювального процесу й установлення пропорцій між індивідуальним та суспільним споживанням. Виділення типів моделей здійснюється за двома ознаками: за послідовністю (з позиції участі держави) розподілу ВВП та за рівнем його державної централізації [17, с.19].
За послідовністю розподілу ВВП виділяється два типи моделей – ринкової й адміністративної економіки. Їх розглядають виходячи з розподілу новоствореної вартості – національного доходу. В умовах адміністративної економіки переважна його частина одразу централізувалася в бюджеті державою як монопольним власником засобів виробництва, тоді як у ринковій економіці першочергові права на нього належать тим, хто його створює. За рівнем державної централізації ВВП у рамках фінансової моделі ринкової економіки умовно можна виділити три основні типи моделей: американську (незначна централізація – 25-30%), західноєвропейську (поміркована централізація – 35-45%) та скандинавську (досить висока централізація – 45-55%).
Реалізація у процесі функціонування фінансової системи окремих напрямів державної політики засновується на використанні фінансового інструментарію впливу на темпи й пропорції соціально-економічного розвитку. Головна мета фінансових інструментів полягає в тому, щоб не допускати зародження, а тим більше, загострення проблем. Предметом правового регулювання фінансової системи держави є:
- визначення основних завдань фінансової системи держави;
- визначення основних засад її організації та функціонування (до яких, зокрема, належать: централізація управління фінансами і економікою, державне регулювання фінансово-економічної діяльності підприємств, установ і організацій);
- концентрація фінансових ресурсів, запровадження їх централізованого розподілу відповідно до визначених пріоритетів і потреб;
- використання фінансових ресурсів міжнародних організацій та країн, що мають спільні з державою стратегічні інтереси та ін. [32, с.70].
У спеціальному фінансовому законодавстві держави чітко розмежовується фінансова діяльність, яка здійснюється державою як знаряддям публічної влади, і фінансова діяльність, що здійснюється державою через посередництво органів державного управління підприємствами й організаціями. Розвиток і деталізацію правове регулювання фінансової діяльності одержує у спеціальному фінансовому законодавстві, норми якого регулюють якісно однорідні фінансові відносини відповідно до сфер і ланок фінансової системи держави.
Фінансова діяльність держави ґрунтується на відповідних принципах: загальноправових, галузевих, міжгалузевих і принципах окремих інститутів фінансового права.
До принципів фінансової діяльності держави належать:
- принцип єдності фінансової діяльності та грошової системи держави;
- принцип міжгалузевого характеру фінансової діяльності держави;
- принцип самостійності в установлених чинним законодавством межах фінансової діяльності органів місцевого самоврядування;
- принцип соціальної спрямованості фінансової діяльності держави;
- принцип фінансової безпеки держави тощо.
Зважаючи на ці принципи, держава надає фінансовій діяльності відповідних правових форм і за допомогою них наповнює її правовим змістом.
У сфері загальнодержавних фінансів держава в особі уповноважених фінансових і кредитних установ мобілізує, розподіляє й використовує фонди грошових коштів, фінансуючи народне господарство, соціально-культурну сферу, оборону, управління, створення резервів тощо. Що стосується децентралізованих фондів грошових коштів, то держава уповноважує на їх створення і використання підприємства та міністерства. Такі фонди є фінансами галузей народного господарства[32, с.71].
Отже, перед будь-якою державою в галузі фінансової діяльності стоїть два головних завдання: зібрати передбачені державним бюджетом кошти і розподілити їх відповідно до суспільних потреб. Із розподілом коштів пов'язане ще одне завдання – проконтролювати законність збирання, розподілу та використання державних коштів.
Розділ 2. ФІНАНСОВА СИСТЕМА ТА ЇЇ МІСЦЕ В СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОМУ РОЗВИТКУ УКРАЇНИ
2.1. Роль фінансових органів у підвищенні ефективності підприємництва
Підприємництво є важливим фактором розвитку та ефективного функціонування економіки. Особливе значення має мале підприємництво, особливо під час перехідного періоду до ринкової економіки. Воно виявляється у стимулюванні розвитку економічної конкуренції, структурної перебудови економіки, формуванні нового соціального прошарку підприємців-власників, які є соціальним підґрунтям економічної реформи і забезпечують стабільність суспільства і гарантії незворотності руху до ринку.
На сьогодні Україна має чимало проблем в розвитку малого підприємництва, і тому воно не набуває значного розвитку і не підносить її розвиток. Тому необхідна активна державна фінансова підтримка малого підприємництва за такими напрямками:
·пряме державне фінансування та кредитування субєктів малого підприємництва;
·встановлення пільг в оподаткуванні;
·державне гарантування кредитів для субєктів малого підприємництва;
·стимулювання підтримки сектору малих підприємств із боку підприємницьких організацій: банків, страхових компаній, корпорацій. [22]
Значне місце серед напрямів державної підтримки посідає реструктуризація підприємств. Реструктуризацію підприємства можна визначити як комплекс фінансово-економічних, організаційних і правових заходів, спрямованих на оновлення структури підприємства й управління, фінансів і виробництва, організаційно-правової форми діяльності, що дають змогу вдосконалити фінансово-економічні відносини підприємства для забезпечення ефективного використання його потенціалу та збільшення його ринкової вартості. Реструктуризація - це зміна складу, звязків та побудови обєкта, але не зміна його суті. [ 30, с.12]
Ключовими позиціями в понятті реструктуризація підприємства є оновлення, вдосконалення фінансово-економічних відносин, створення доданої вартості.
Місце реструктуризації підприємств у системі фінансів визначається головними цілями, принципами й заходами фінансового характеру, якими в загальному вигляді є:
·вдосконалення внутрішньо господарських фінансових відносин та децентралізація фінансової відповідальності;
·переорієнтація систем мотивації й оцінки ефективності діяльності на вартісні оціночні показники;
·створення стратегічних передумов для залучення капіталу на зовнішніх ринках;
·підвищення рівня концентрації капіталу бізнес-структур;
·забезпечення формування доданої вартості за результатами реструктуризації;
·вдосконалення фінансових відносин між підприємством і власниками, кредиторами, конкурентами, державою;
·формування фінансово-економічного резерву для недопущення ворожого поглинання. [6, с. 9]
Від імені держави фінансовий вплив на підприємства здійснюють різні фінансові органи. Систему фінансових органів очолює Міністерство фінансів. Воно несе відповідальність за фінансове становище держави, розробку та реалізацію фінансової політики. На Міністерство фінансів покладені контроль, ревізія, перевірка фінансово-господарської діяльності всіх державних організацій, установ і підприємств.
До числа органів, що здійснюють управління окремими ланками фінансової системи, належать також Державна казначейська служба, Державна податкова адміністрація, Державна контрольно-ревізійна служба, Рахункова палата.
Державне казначейство створено з метою забезпечення повного і своєчасного виконання Державного бюджету, забезпечення ефективного управління коштами бюджету, підвищення ефективності фінансування видатків в межах наявних в бюджеті ресурсів. Органи Державного казначейства мають право проводити перевірки фінансово-бухгалтерських документів; припиняти фінансування з бюджету підприємств, установ і організацій; безумовно вилучати раніше надані в порядку фінансування кошти бюджету, та інші.
Фахівці Міністерства доходів і зборів організовують справляння податків та контроль за дотриманням податкового законодавства. Особливе місце серед завдань і функцій Міністерства доходів і зборів посідає валютне регулювання та валютний контроль, а саме контроль за розрахунками в межах торгового обігу, наданням звітності про валютні операції, декларуванням валютних цінностей та іншого майна, операціями з валютними цінностями, що потребують отримання ліцензій НБУ. Податкові органи мають право застосовувати щодо порушників фінансові санкції. З метою контролю за валютними операціями, органи державної податкової служби можуть здійснювати планові та позапланові перевірки, які проводяться щодо юридичних осіб, їх філій, відділень, та інших підрозділів; фізичних осіб, що мають статус субєктів підприємницької діяльності.[8, с.2]
Державна контрольно-ревізійна служба спеціалізується на здійсненні фінансового контролю. Вона проводить ревізії фінансово-господарської діяльності підприємств і організацій державного сектора. В 2009 році було затверджено Стратегію розвитку державної контрольно-ревізійної служби на період до 2015 року, якою визначено конкретні кроки Служби з розвитку основних напрямів її діяльності в умовах реформування системи державного внутрішнього контролю. Стратегією окреслено основні цілі розвитку напрямів її діяльності:
1)основною ціллю розвитку інспектування є забезпечення виявлення й документування порушень з ознаками шахрайства;
2)основна ціль розвитку централізованого внутрішнього аудиту - підвищення його дієвості як інструменту оцінки законного й раціонального використання державних ресурсів;
3)основною ціллю розвитку гармонізації внутрішнього контролю і внутрішнього аудиту є забезпечення ефективного функціонування системи внутрішнього контролю і внутрішнього аудиту в органах державного й комунального секторів економіки.[25, с.3]
Дані органи покликані виявляти відхилення від установлених норм, оцінювати їх вплив на господарську діяльність, визначити причини їх появи. Вони здійснюють державний фінансовий контроль, який покликаний мінімізувати або зменшити негативні наслідки зловживань, повязаних із фінансами. В цій сфері спостерігається недостатньо продумане копіювання західного досвіду, зокрема використання в системі державного управління фінансами ринкових методів, що призводить до звуження сфери фінансового контролю. Відбулася децентралізація економіки, яка призвела до погіршення державного контролю. Зарубіжною практикою доведено, що децентралізація дає позитивний результат тоді, коли вона супроводжується посиленням контролю.
Слабкою стороною діяльності контролюючих органів є відсутність чіткої методологічної бази здійснення перевірок. На практиці найчастіше застосовується ревізія, хоча попередній контроль виконує важливішу профілактичну функцію, проте він не має широкого застосування. Головною проблемою органів фінансового контролю є те, що вони фіксують допущені порушення, тоді як їх потрібно передбачати і попереджати.[17, с. 3]
Отже, ми бачимо, що кожен орган фінансової системи України здійснює свій вплив на розвиток і підтримку підприємницької діяльності. Фінансові органи можуть надавати різноманітні пільги підприємствам, приймати рішення на користь їх фінансування, вони здійснюють контроль, ревізію, перевірку їх фінансово-господарської діяльності та інш.
Важливою умовою досягнення довгострокової мети щодо забезпечення стійкого розвитку підприєиництва є політика стимулювання інвестиційної активності з метою підвищення конкурентоздатності країни. Надійним інститутом активної державної інвестиційної політики може стати інвестиційний фонд України. [4, с. 3-7]
2.2. Роль фінансової системи у господарській структурі
Вплив фінансової системи на розвиток і структуру економіки країни та безпосередньо на господарську структуру неабиякий. Фінансова система є основою для створення певної фінансової політики держави. Фінансова політика – це сукупність фінансових (розподільчих і перерозподільчих) заходів, які здійснює держава через фінансову систему. [15, с. 112]
Фінансова система визначає напрямки діяльності держави як всередині країни, так і ззовні. Держава активно впливає на економіку за допомогою фінансових методів: фінансового планування, оперативного управління, фінансового контролю, забезпечення та регулювання. Використовуючи фінансові методи, держава може регулювати темпи й пропорції розвитку окремих галузей економіки. Для цього використовується насамперед податковий механізм. Надаючи податкові пільги, вона сприяє збільшенню власних фінансових ресурсів підприємств, розширенню їхніх фінансових можливостей.
Здійснюючи регулювання темпів розвитку певних галузей економіки, держава може створювати сприятливий інвестиційний клімат для залучення зовнішніх джерел фінансування, а також ресурсів банківської системи та населення. Сприятливий інвестиційний клімат можна запроваджувати, зокрема, шляхом надання привілеїв в імпорті, створення офшорних зон, технополісів, спеціальних економічних зон тощо.
Державні фінанси як складова фінансової системи в ринкових умовах є одним із найдієвіших інструментів впливу на темпи та пропорції розвитку економіки й соціальної сфери. Мобілізуючи доходи до бюджету, держава впливає на фінансові можливості господарських структур і громадян за допомогою об’єктів оподаткування, ставок податків і пільг при оподаткуванні. За допомогою бюджету створюються спеціальні економічні зони, які суттєво впливають на прискорення територіального розвитку економіки. Проте найбільше бюджет впливає на темпи та пропорції розвитку економіки завдяки фінансуванню соціальних витрат і науки. При цьому з бюджету фінансується підготовка кадрів, охорона здоров’я, збереження довкілля тощо.
Велике значення в фінансовій системі України відіграють централізовані і децентралізовані фонди цільового призначення. До них належать: Пенсійний фонд, Фонд зайнятості, Фонд конверсії, Державний інноваційний фонд, позабюджетні фонди місцевих рад та інші. Загалом в Україні нині налічується понад 350 різних позабюджетних фондів. Вони справляють значний вплив на розвиток країни. Ці фонди сприяють локалізації негативних соціальних виявів у суспільстві, допомагають певним громадянам здійснити перекваліфікацію тощо.
Фонд конверсії та Державний інноваційний фонд впливають на розвиток економіки завдяки фінансуванню інноваційних проектів, створенню нових виробництв і технологій, форм організації господарської діяльності.
Важливу роль в державі відіграють страхові та резервні фонди. Реформування економіки передбачає виникнення великої кількості господарських суб’єктів, зацікавлених у забезпеченні захисту своєї підприємницької діяльності, майна та доходів від різних негативних наслідків і непередбачених ситуацій. Саме в цей час набуває значного розвитку страхова справа і насамперед ті види страхування, які майже не розвивалися раніше.
Ефективне функціонування кожної зі складових фінансової системи держави можливе лише за умов чіткого законодавчого регулювання їхньої взаємодії та якщо вони доповнюють одна одну. Так, наприклад, при недоліках в організації фінансової діяльності підприємницьких структур, їхньої збитковості зменшуються надходження до бюджетної системи, централізованих позабюджетних фондів, страхових і резервних фондів. Це звужує фінансові можливості держави, зумовлюючи дефіцит бюджету. Дефіцит бюджету може призвести до зростання інфляції або державного боргу, що негативно позначиться на діяльності всіх учасників фінансового ринку.
Схожих взаємозумовлених як негативних, так і позитивних варіантів може бути багато. Важливо в цьому разі своєчасно їх спрогнозувати та розробити заходи щодо їх локалізації. Тоді фінансова система відграватиме не лише значну роль в державі, а й ефективно та сприятливо впливатиме на розвиток країни в цілому. [15, с.120]
2.3. Роль фінансової політики на соціально-економічні процеси
У кожній державі реалізується певна політика, яка впливає на всі стадії суспільного відтворення. Важливою складовою економічної політики держави є фінансова політика - сукупність розподільних і перерозподільних заходів, які держава здійснює через фінансову систему, щодо організації та використання фінансових відносин з метою забезпечення зростання валового внутрішнього продукту і підвищення добробуту всіх члені суспільства.
На сьогоднішній день дана тема є дуже актуальною, оскільки економіка в країні під час фінансової кризи є нестабільною та слабкою, тому потрібно розробити нові підходи до напрямів реалізації фінансової політики та перетворити її на дієвий інструмент соціально-економічного розвитку держави. [27, c.80]
Головна мета фінансової політики полягає у підвищенні рівні суспільного добробуту шляхом оптимального розподілу валового внутрішнього продукту між галузями національної економіки, соціальними групами населення та окремими територіями.
Сутність фінансової політики виявляється у поєднанні конкретних цілей та відповідних засобів, за допомогою яких вирішуються поставлені завдання.
Фінансова політика охоплює нейтральну ланку системи економічних відносин і відіграє провідну роль у реалізації загальнодержавних функцій. Без врахування етапу та стану суспільно-економічного розвитку країни, політика стає гальмом розвитку економічних відносин.
Основу фінансової політики становить бюджетна політика, яка пов'язана насамперед із формуванням і виконанням бюджетів усіх рівнів, цільових загальнодержавних фондів. Державний бюджет України - це головний фінансовий план країни, який віддзеркалює суспільно-економічний стан у державі. Економічна нестабільність і спад виробництва негативно впливають на формування доходів та фінансування видатків бюджету. Бюджет, його дохідна частина прямо пов'язані із Державною програмою соціально-економічного розвитку України на поточний фінансовий рік. І навпаки, виконання зазначеної програми залежить від її фінансового забезпечення. У цьому напрямку Державний бюджет виступає основою фінансування загальнодержавних програм та сприяє їх виконанню. Державна програма соціально-економічного розвитку України і Державний бюджет України мають своє особливе місце, роль і призначення в системі суспільно-економічних відносин. [5, c.29]
Завданнями бюджетної політики на сучасному етапі є:
сприяння процесу збалансованості макроекономічної стабілізації та структурній перебудові економіки, подолання інфляційних процесів;
здійснення структурних реформ за критерієм економічного зростання і підвищення рівня економіки в країні;
оптимізація рівня бюджетного дефіциту, державного боргу та пошук джерел їх реалістичного фінансування;
пошук додаткових джерел доходів бюджету. [22, с. 27]
До основних завдань фінансової політики слід віднести:
1. Забезпечення збалансованості та стійкості бюджетної системи.
2. Підвищення ефективності витрачання бюджетних коштів.
3. Покращення матеріального становища та добробуту громадян.
Всі ці завдання повинні були підняти економіку країни, але деякі сподівання, що стосувалися виконання завдань державного бюджету України не були виконуються досі.
Згідно з оголошеним МВФ оновленим Меморандумом економічної та фінансової політики української влади, у зв’язку з нестабільною політичною ситуацією прогноз падіння валового внутрішнього продукту України в 2014 році через край більш песимістичний, ніж очікувалося, розвиток світової економіки погіршено.
Ці події негативно впливають на подальше виконання поставлених цілей і завдань, а також гальмують економічний та соціальний розвиток нашої країни.
Отже, з наведених вище фактів можемо зробити висновок, що фінансова політика має бути жорсткою, але справедливою й активною, і повинна стимулювати економічне зростання, захищати національні інтереси та бути привабливою для суб'єктів іноземних країн.
Розділ 3. ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ФІНАНСОВОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ ДОСВІДУ ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН
3.1. Фінансова система Австрії, Великої Британії і Японії: досвід і проблеми формування
Як показує світова, а особливо європейська практика, сучасні фінансові системи високорозвинених держав значною мірою зумовлені особливостями державотворення, розвитком економіки, соціальними параметрами і навіть традиціями, менталітетом населення протягом багатьох століть. [27, с.497]
Австрія стала членом Євросоюзу з 1 січня 1995 р. Вона вирізняється стабільною фінансовою системою, збалансованим бюджетом, ефективною економікою, високим рівнем добробуту, наявністю висококваліфікованих кадрів.
Уряд Австрії, який раніше контролював близько 25 % у підприємств країни, послідовно проводив приватизаційну політику, спрямовану на розвиток фондового ринку та залучення іноземних інвестицій. Останніми роками було досягнуто значних успіхів у приватизації (зокрема, це часткова приватизація компаній "Telekom Austria", "OMV", "VA Stahl AG" і повна приватизація компанії "Austria Tabak AG" та ін.). [11, с.97]
З кожним роком дефіцит федерального держбюджету Австрії (без урахування погашення фінансової заборгованості) скорочується.
Валютно-фінансова політика Австрійського національного Банку (АНБ) будувалася відповідно до позиції Європейського центрального банку ЄС (ЄЦБ).
Велике значення уряд Австрії надає участі країни у Валютному союзі ЄС (ВС). При цьому політика "твердого шилінга", що проводилася Австрією протягом багатьох років, його тісний зв'язок з маркою ФРН сприяли виконанню передумов Валютного союзу за економічними показниками.
Крім того, деякі додаткові вигоди від членства у ВС Австрія бачить і з урахуванням своїх національних особливостей. Зокрема для експортоорієнтованого сектору австрійської економіки введення євро й усунення чинника коливань валютних курсів мають особливо важливе значення, оскільки Австрія належить до країн ЄС з високим рівнем продуктивності праці.
Додаткову перевагу для себе Австрія вбачає і в участі в єдиній системі центральних банків ЄС на чолі з ЄЦБ.
Прагнення Австрії з самого початку брати участь у ВС обумовлено також і тим, що в протилежному випадку австрійський шилінг зазнавав би сильного девальваційного тиску, що не сприяло б стабільності економіки, негативно позначилося б на стані держбюджету, а, зрештою, призвело б до зниження конкурентоспроможності австрійських товарів[11, с.98].
Передбачається, що переваги ЄС носитимуть довгостроковий характер і виявляться в основному з часом. Витрати, пов'язані з переходом на євро, навпаки, мають короткостроковий, разовий характер і будуть сконцентровані на обмеженому проміжку часу. Зокрема, спочатку після введення євро в країнах з найтвердішими валютами, у тому числі в Австрії, спостерігалося деяке збільшення банківського відсотка внаслідок вступу до зони євро країн з менш твердими валютами.
Видаткова частина бюджету Австрії спрямована на забезпечення соціальних витрат і потреб соціальної сфери, допомогу місцевим бюджетам, виплату внесків до бюджету ЄС тощо.
Пенсійний вік у Австрії становить для чоловіків 65, а для жінок — 60 років.
Пенсіонери мають право на безкоштовний проїзд у всіх видах транспорту, включаючи місцеві авіарейси, не платять за вхід у музеї, театри, цирк, бібліотеки. Раз на рік їм оплачують відпочинок у санаторіях або пансіонатах.
Робляться спроби і зі скорочення державного боргу. Але поки зберігається дефіцит бюджету, помітних успіхів у цій сфері досягти не вдається.
Перспективна мета на найближче десятиліття визначена – знизити рівень державного боргу до 5 % ВВП. Зрозуміло, що вирішення цієї проблеми залежатиме від безлічі чинників і перш за все – від успішності виходу на "нульовий дефіцит" бюджету.[11, с.97]
Формування її фінансової системи Великої Британії почалося у XI ст., під час утворення феодальної держави у результаті об'єднання багатьох розрізнених країн. Велика Британія – одна з найстаріших у світі країн з ринковою економікою та парламентсько-конституційною політичною системою.
Фінансова система Великої Британії складається:
— з державного бюджету;
— місцевих бюджетів;
— спеціальних позабюджетних фондів;
— фінансів державних підприємств та корпорацій.
Кожна ланка бюджетної системи є незалежною та функціонує автономно. Головну роль у фінансовій системі відіграє бюджет центрального уряду (державний бюджет Великої Британії). Державний бюджет складається з двох частин: звичайного бюджету (або Консолідованого фонду) та Національного фонду позик. [27, с.513]
Зі звичайного бюджету здійснюються переважно видатки поточного характеру. Вони поділяються на:
– видатки, які щорічно затверджуються парламентом (приблизно 96 % загального обсягу);
– витрати постійного обслуговування, які не затверджуються парламентом. До них зараховуються кошти, що спрямовуються у Національний фонд позик для сплати відсотків за державним боргом та витрати за Цивільним листом (видатки на утримання королеви).
Національний фонд позик відображає операції держави інвестиційного характеру щодо отримання позик та надання кредитів. Він формується за рахунок перевищення доходів над видатками за звичайним бюджетом (якщо має місце його профіцит), отриманих відсотків за наданими довгостроковими кредитами, прибутку Банку Англії, коштів зі звичайного бюджету, спрямованих на обслуговування державного боргу. Головними напрямками його витрат є погашення державного боргу та сплата відсотків за ним, надання кредитів органам місцевої влади, здійснення інвестиційних проектів (переважно капіталовкладення у державні корпорації).
Серед позабюджетних фондів найбільшу роль відіграє фонд національного страхування, який забезпечує цілий спектр програм соціального характеру: з нього фінансуються пенсії по старості, інвалідності, допомоги безробітним, допомоги у випадку захворювань. Джерелами формування доходів фонду є внески працюючих, внески роботодавців, асигнування з бюджету, доходи від інвестиційної діяльності самого фонду.
Частка місцевих бюджетів у бюджетній системі коливається на рівні 30 %. Видатки місцевих бюджетів поділяються на поточні та капітальні (капітальні покриваються за рахунок позик, а джерелом фінансування поточних, головним чином, є податки). Основні напрямки спрямування коштів місцевих бюджетів такі: житлове та шляхове господарство, освіта, місцева влада та самоврядування, судова система, заходи з охорони навколишнього середовища, поліція. Головне джерело місцевих бюджетів — муніципальний податок (справляється залежно від вартості майна та кількості дорослих членів сім'ї). [27, с.514]
Сучасна система оподаткування формувалася ще в кінці XIX ст., але суттєвих змін зазнала у 1965 р., 1973 р. та в середині 90-х років. Податки у Великій Британії поділяються на загальнодержавні й місцеві. Загальнодержавні податки становлять близько 90 % усіх податкових надходжень. Основний місцевий податок – муніципальний, але місцеві органи влади можуть вводити додаткові збори на конкретні місцеві потреби.
Велика Британія – унітарна держава. Її офіційна назва – Сполучене Королівство Великої Британії і Північної Ірландії. До її складу входять Англія, Шотландія, Уельс і Північна Ірландія та кілька островів. Складові Великої Британії мають широкі права щодо автономії. Парламент складається з двох палат – палати громад (нижня палата) та палати лордів (верхня палата). Нижню палату формують на основі загального виборчого права депутати (кількістю 650 осіб), які обираються строком на 5 років. Верхня палата формується на основі дворянської ознаки, як правило з довічним призначенням. Ключовими повноваженнями у сфері державних фінансів наділена нижня палата, оскільки її депутати є представниками народу.
У центральному уряді головною фігурою в питаннях державних фінансів є міністр фінансів (канцлер казначейства). Міністерство, яким він керує, займається одночасно:
– визначенням економічної та фінансової політики держави;
– питаннями формування доходів бюджету;
– здійсненням видаткової політики держави.
Бюджетний рік починається з 1 квітня і завершується 31 березня наступного року. Проект державного бюджету складає казначейство (міністерство фінансів). При розробленні бюджету враховують такі економічні показники: прогнозні темпи зростання ВВП, рівень безробіття, норми відсоткових ставок, динаміку цін, ситуацію на фондовому ринку, рівень податкових ставок та ін. Планування здійснюється на п'ятирічний період у цінах поточного року з відповідним щорічним коригуванням. За такий досить тривалий період часу (п'ять років) можливі помилки у прогнозних розрахунках, але, як свідчить практика, середня помилка не перевищує 1 % від валового національного продукту.
Проект бюджету складається з двох окремих частин – розрахунок доходів та витрат. Після розгляду та затвердження кабінетом проект подається в парламент. У жовтні – листопаді кожного року канцлер казначейства виступає у парламенті з бюджетним посланням, у якому викладаються поточний стан в економіці та державних фінансах і прогнози розвитку на середньострокову та довгострокову перспективу. Уряд також готує щорічну збірку офіційних документів про державні видатки – "Білу книгу", у якій викладає свої плани на наступні три роки. Спеціальний постійний комітет палати громад вивчає "Білу книгу" і доповідає про неї перед дебатами, під час яких парламент висловлює свої зауваження. Бюджетне послання та "Біла книга" обговорюються у парламенті.
Для вотування (розгляду-затвердження) бюджету парламент збирається на спеціальну сесію. Бюджетні права парламенту стосовно бюджетної ініціативи (можливості вносити зміни в поданий проект) є обмеженими. На практиці тільки виконавча влада може збільшити видатки державного бюджету. Проте парламент для розширення обсягів видатків може чинити політичний тиск з метою внесення необхідних поправок, а також пропонувати скорочення витрат. Головну роботу над проектом виконує нижня палата. Тут діє два комітети – із розглядів видатків і доходів. Верхня палата затверджує бюджет у цілому. Затверджений бюджет підписує королева Великої Британії (це її єдина та формальна функція у бюджетному процесі).
Особливість бюджетного процесу полягає в тому, що незначну частину видатків бюджету (близько 4 % від загальної їх кількості) парламент не затверджує. Головним чином, це видатки капітального характеру. [27, с.515]
Виконанням державного бюджету займаються казначейство, міністерства та Банк Англії – орган його касового виконання.
Для Великої Британії характерним є жорсткий контроль за здійсненням бюджетних витрат (з метою їх раціональності та відповідності бюджетним призначенням). Основна мета уряду – контролювати зростання державних видатків, тому головний наголос робиться на ефективності використання бюджетних коштів. Усі відомства самостійно ретельно аналізують виконання конкретних завдань з погляду результативності.
Фінансова система Японії складається з бюджету центрального уряду, місцевих бюджетів і спеціальних фондів і фінансів підприємств, корпорацій, що належать центральним і місцевим органам влади. Особливість державних фінансів Японії полягає в тому, що показник частки державних витрат у ВВП є одним із найменших серед відповідних показників розвинених країн.
Бюджетна система Японії – дворівнева; вона складається з державного та місцевих бюджетів.
Особливу увагу уряд Японії приділяє розвитку науки і освіти, які розглядає як головний чинник економічного зростання. У складі витрат на науку більше 15 % становлять асигнування на соціальні науки, а на природничі та технічні науки виділяються близько 85 % видатків. За рахунок державного бюджету фінансуються: дорожнє будівництво, роботи з розвитку авіаційного і залізничного транспорту, системи зв'язку, витрати з ліквідації наслідків стихійних лих та ін. Щодо військових витрат, то їх рівень у Японії, порівняно з іншими розвиненими країнами, досить низький: вони не перевищують 1 % ВВП. [27, с.525]
Величезну частину витрат державного бюджету становлять соціальні витрати, серед них — пенсії. Японський уряд звертає значну увагу на створення гідного рівня життя особам літнього віку. Це пов'язано з тим, що чисельність цієї категорії постійно зростає. Крім того, через зростання тривалості життя і збільшення періоду трудової активності цієї категорії населення, а також браку молодої робочої сили, літні люди стають важливою складовою ринку праці. Пенсійна система Японії досить складна і багатошарова. Засобами державного бюджету забезпечується 1: 3 виплати базової пенсії, решта виплачується за рахунок різних пенсійних фондів. Основним завданням пенсійної реформи є зниження пенсійного навантаження на бюджет і одночасне збереження виплат пенсіонерам на високому рівні – не менше 50 % від середнього рівня оплати праці в країні.
За рахунок бюджету фінансується також так звана суспільна взаємодопомога, що охоплює ту категорію населення, яка сама не може забезпечити мінімальний рівень життя. Така допомога виплачується на повсякденні потреби, освіту, житло, медичне обслуговування, материнство, по безробіттю, на похорони.
Бюджетний рік для всіх ланок фінансової системи починається у Японії з 1 квітня і закінчується 31 березня наступного календарного року.
У бюджетному процесі беруть участь; парламент, кабінет, Міністерство фінансів, міністерства й урядові агенції, Аудиторська палата, а також науковці, журналісти, які беруть участь у процесі обговорення бюджету. Бюджетний процес охоплює декілька стадій.
Підготовка проекту бюджету здійснюється Міністерством фінансів. Інші міністерства і відомства готують пропозиції щодо обсягу і структури своїх бюджетів, а також з деяких інших фінансових питаннях і направляють відповідні документи до бюджетного департаменту Міністерства фінансів. [27, с.526]
Проект бюджету направляється для узгодження в Управління економічного планування, а потім – на розгляд Кабінету міністрів. Після внесення поправок уряд представляє проект бюджету на розгляд парламенту. Після обговорення в бюджетній комісії парламент затверджує бюджет у вигляді закону. Згідно 8 Конституцією Японії парламент має виняткове право розпоряджатися державними фінансами. Виконання бюджету здійснюється Міністерством фінансів й іншими міністерствами і відомствами. Касове обслуговування бюджету проводять Японський банк і його відділення. Міністерства і відомства в межах встановлених ним витрат представляють в Міністерство фінансів свої платіжні кошториси, які розглядаються ним і затверджуються. Далі копії кошторисів направляють у Японський банк, який здійснює відповідні операції.
Контроль за витрачанням затверджених асигнувань проводиться кожного кварталу у вигляді звітів міністерств і відомств. Інспектори Міністерства фінансів вивчають отримані звіти, перевіряють дані і складають загальний звіт про виконання бюджету за доходами і витратами. Загальний звіт направляється на розгляд уряду країни, який, у свою чергу, відправляє його в ревізійне бюро. Тільки після того, як ревізійне бюро дасть свій висновок, звіт затверджується урядом і передається на розгляд і затвердження до парламенту.
Дохідна частина бюджету Японії складається з податкових і неподаткових надходжень. Порівняно з іншими країнами, частка неподаткових надходжень у Японії достить висока. До них належать доходи від орендної плати, продажу земельних ділянок й іншої нерухомості, пені, штрафи, доходи від лотерей, позики та ін.
Податкова система Японії характеризується множинністю податків. Стягувати їх має право кожен орган територіального управління. Основні прямі податки – податок на доходи фізичних осіб і податок на прибуток компаній.
Дата добавления: 2014-11-24; просмотров: 175 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |