паду в про тебе спогади лицем [14, с.12];
… Благословенна, дорога,
В моїй крові і плоті суща,
Ти вічна, як моя жага,
Як голод мій ти невмируща [35, с.296].
Змістова інтерпретація концепту моделюється через системне використання відповідних мікроконтекстів, які забезпечують смислове наповнення концепту різними його складниками. Хоча слова виступають основним засобом кодування інформації, досить часто трансляція повідомлення відбувається невербально.
Художній концепт кохання у поетичному тексті теж може актуалізуватися невербальними засобами. У структурі аналізованого концепту виділено також невербальний елемент, що відтворюється лише описово без жодної згадки імені концепту. Наприклад:
Я буду на світі,
допоки незнане світло
В обличчі твоєму світить.
Я житиму доти,
Допоки горіти буде
Долоні твоєї дотик [35, с.290];
Розкажу тобі думку таємну,
дивний здогад мене обпік:
я залишуся в серці твоєму
на сьогодні, на завтра, на вік [30, с.324];
Я скучив по тобі, де небо молоде,
Два наших імені розлука вполювала
Й за руки їх, розлучених, веде,
Отак довіку б їх не розлучала [37, с.108].
Забуті, стишені жінки!
Як я вас знаю і не знаю…
Вже стільки літ я забуваю
Одних очей два їжаки [37, с.110]
Пряма назва емоції кохання у представлених текстах відсутня, однак зміст усіх уривків поезій виражає цю емоцію [5, с.3]. Якщо навіть у рядках назва почуття кохання відсутня, читач на основі принципів імпліцитності й асоціативних зв’язків розуміє, що мова йде про це високе почуття, адже весь вірш сповнений його настроєм.
У любовній ліриці природа часто персоніфікується безпосередньо Л.Костенко. Вона існує у взаємозв’язку із внутрішнім світом ліричної героїні. Наприклад:
Ти пам’ятаєш, ти прийшов із пристані.
Такі сади були тоді розхристані.
І вся в гірляндах, як індійська жриця,
Весна ряхтіла в іскорках роси.
Плакучі верби не могли журиться,
Такі були у іволг голоси! [30, с.317]
На перший погляд здається, що у даній поезії більше написано про природу, весінній пейзаж, а про кохання не сказано жодного слова. Але це поверхневе враження. У поетеси просто немає слів, що могли б про це почуття сказати прямо. Тому вона показує захмелілу від щастя природу: метафоричний епітет «розхристані» вказує на немов сп’янілі від весняної повноти життя, сади, гостра свіжість вранішньої роси, що виблискує під першими сонячними променями порівнюється із гірляндою, бентежно-радісний спів птахів не дає журитися навіть плакучим вербам. «Настрій» природи абсолютно відповідний настрою сповненої любовними почуттями героїні. Л.Костенко майстерно створила його персоніфікованою метафорою, за допомогою якої її природа дійсно ожила.
Але, як це завжди буває у Л.Костенко, найбільш вражаючі рядки – у фіналі твору. Саме вони надають йому довершеності:
А під вікном цвіли у нас троянди.
Не вистачало трішечки доби
А на дошку прозорої веранди
Ходили то дощі, то голуби... [30, с. 304].
Світлом переповнюється душа ліричної героїні Л.Костенко лише від однієї згадки про коханого:
Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.
Моя душа й від цього вже світає.
«Не знаю, чи побачу Вас чи ні» [30, с.326].
У цьому вірші використано метафору, а саме перенесення ознак природи (світанок), тобто чогось конкретного на душевне. Так само й у вірші «Які щасливі очі у казок!» ім’я наповнює душу героїні «сонцем». У цій фразі використано гіперболу. Сила почуття настільки потужна і несе в собі такий заряд енергії, що поетеса підносить його до космічних вимірів.
Поезія «Хай буде легко. Дотиком пера...» вся пройнята світлом і білим кольором. Поетеса досягає цього використовуючи відповідні епітети:
Хай буде легко. Дотиком пера.
Хай буде вічно. Спомином пресвітлим.
Цей білий світ – березова кора,
по чорним дням побілена десь звідтам [30,с.400]
Читач помічає такі епітети: «пресвітлий», «білий»; дієприкметник «побілена». А сам «білий світ» порівнюється із березовою корою. Отже, даний рядок є розкритою метафорою, оскільки оголені обидва полюси (те, що порівнюється, і те, з чим порівнюється): білий світ – березова кора. Далі у вірші ще більше світла:
Сьогодні сніг іти вже поривавсь.
Сьогодні осінь похлинулась димом.
Хай буде гірко. Спогадом про Вас.
Хай буде світло, спогадом предивним [30,с. 257]
Знову білий колір, виражений іменниками «сніг» і «дим»; і спогад, який ототожнюється із світлом. А сама кінцівка поезії ніби підбиває підсумок:
Хай буде легко. Це був тільки сон,
Що ледь торкнувся пам’яті вустами [30, с. 301]
Власне іменник «сон» і вказує на всю млявість і світлість сказаного.
Ще одна картина грози замальовується у вірші «Пекучий день... лісів солодка млява...». У цій поезії гроза є метафорою, тому що вона «дзвінка і кучерява» і йде «садам замлілі руки цілувать». Прийомом метафори замальовується і блискавка:
Краплини перші вдарили об шибку.
Кардіограму блиснула крива [30, с. 349]
Узагалі метафора Л.Костенко веде в «за текст», постійно вимагає домислити, розгадати текст, вловити логіку руху поетичного образу. З одного боку, виникає відчуття відкритості тексту, а з другого, – відчуття спресованості. Метафорика як шлях до підтексту й ідеї твору допомагає зрозуміти твір, розшифрувати його.
Авторка знаходить спосіб передати тугу через анафору «з іграй». Звертається до сумної арфістки з проханням:
Зіграй мені мелодію любові...
Зіграй мені осінній плач калини.
Зіграй усе, що я тебе прошу [30, с. 364]
Розглянувши метафорику як одну з констант стилю Л.Костенко, можна без перебільшення стверджувати, що метафора і принципи метафоризації є основою майже кожної її поезії. Метафори у всій сукупності своїх проявів відіграють принципово важливу роль на всіх рівнях індивідуального стилю Л.Костенко – функціональному, емотивному, діалогічному, потенційному (що веде у підтекст), композиційному, сюжетотворчому.
Прикметно, що стилю Д.Павличка властиві порівняння. Вони допомагають відтворити рух, динаміку почуттів, чистоту кохання. Порівняння в душі ліричного героя джерельні й чисті, як небесна блакить. На різноманітних асоціаціях створюються і метафори, що базуються на семантиці дієслів фізичної дії: «Дзвенить у зорях небо чисте» [37, с.112], «Небо весняне в сяйві іскриться» [37, с. 142]. Іменники традиційного астрального поетичного словника небо, місяць, зорі, сонце та інші входять в індивідуально-авторські метафори: «В давній золотій печалі лебедіють небеса» [37, с.133], «Лампада сонця в молодому тілі принаджувала жителів темнот» [37, с.116], «Сонце, помальоване циноброю, на вітрилах вечора пливло» [37, с.119]. Зосібна основою метафоричних структур виступає дієслівна ознака: «Знов зірка кличе, мов суниця» [36, с.98], «Ходімо на озимину» [36, с.205], «Зоря, вклоняючись небу, падала в комиші».
Переважну кількість іменникових метафор можна умовно поділити на дві групи. Метафори першої групи означають стан людини: кохання, смуток, надію, тугу, чекання. Інколи вони ніби виступають у контрасті з самим контекстом: замок туги, дно душі, дощ любові, пагорби мети. Метафори другої групи означають явища природи, що впливають на почуття людини: сліди зорі, срібло сіна, річка рук, заметіль сонця, дотик тучі, присмак сонця. Зазвичай в таких метафоричних словосполученнях семантично оновлюються традиційні поетичні слова, що беруть свій початок у фольклорі: кохання, небо, сонце, життя, весна. Деякі словосполучення метафоричного змісту становлять фактично кілька об'єднаних метафор, як ось: «Гуркочуть брили в скалах, мов неба колеться горіх» [36, с.108]. Гуркоче грім, гуркіт грому набувають тут експресивного значення завдяки іменникові брили, що уточнює образ. Наступне порівняння набуває неповторного індивідуального звучання з зіставленням неба: небо розкололося, як горіх (дієслівна ознака). Справді, іменникові словосполучення з метафоричним змістом у Д.Павличка – це концентрована форма вираження ознак предмета через зіставлення його з іншими ознаками. Відтак зміст предмета в процесі метафоризації значно розширюється.
Метафора є основним тропом збірки Д. Паличка «Таємниця твого обличчя». Метафорично збагачена мова поета глибоко відтворює світ переживань ліричного героя та драматизм інтимних почуттів.
Традиційний образ поезії – вогонь – неодноразово метафоризується у збірці «Таємниця твого обличчя». Метафоричні словосполучення у віршах Д. Паличка утворюються за допомогою дієслів: палити, палахкотіти, палати, спалахнути, світити, сяяти, горіти, згоріти, полум’яніти, тліти, мерехтіти, іскритися, опікати, засліплювати, погаснути, запопелитися тощо.
Метафоризований образ вогню має різні семантичні значення:
· пряме, пов’язане із дотиком та зоровими асоціаціями;
· переносне, що вживається як синонім у ряду «сильне почуття», «захоплення», «повна віддача сил чому-небудь».
Там думка палахтить, як рана,
Горить віків броня і бронь.
Благослови мене, кохана,
У скронях схований вогонь [36, с.64].
Схились над полум’ям прозорим [36, с.73]
Тож доторкнись до сивизни,
Що очі молоді пече [36, с.89]
Зачах, згорів я до основ… [36, с.129]
У кожній поезії збірки образ вогню набуває нового семантичного значення. Пройшовши дивовижною дорогою кохання, ліричний герой, збагачений досвідом, сприймає своє почуття як пломінь вічності. Ліричний герой згоден прийняти будь-яку кару заради того, щоб торкнутися до благодатного вогню пристрасті коханої. Пригасало в душі ліричного героя багаття почуттів і знову спалахувало, і ніколи в його серці не оселялася порожнеча.
Горів я, не згорів,
Довіку не згорю,
І серце, як зорю,
Ношу в долонях слів [37, с.154]
У вірші – розгорнута метафора, яка складається з дієслівних «горів я, не згорів, // довіку не згорю», «серце… ношу» та іменної «в долонях слів», завдяки чому метафора постійно набуває нового семантичного значення. Свої почуття ліричний герой втілює у слова, які промовляє коханій.
Надзвичайно цікавою є семантика образного світу інтимної лірики Д.Павличка. Так, збірка «Пахощі хвої» вирізняється вживанням власних назв (Карпати, Черемош) й загальними найменуваннями навколишніх реалій (ватра, смерека, колиба, гуцули та ін.). Також ми виділяємо концепт серця, за допомогою якого автор передає психологічні порухи душі: «У серце, наче в землю деревце, / Вона вросла» [36, с.254], «Забути - себе урити, / Нового серця шукать дарма» [36, с.261], «З грудей я вирву серце нині» [36, с.270]. І для зрілого Д.Павличка також є характерним вживання гуцульських мікрообразів, що сприяє створенню інтимно-еротичних мотивів:
Курилась ватра, я лежав, як дим.
Твого волосся золота колиба
Ласкаво намагалася мене
Всього-всього вмістити під собою [36, с.117].
У збірці М.Вінграновського «Сто поезій» присутні песимістичні мотиви, проте в ній є прекрасні поезії, сповнені радістю кохання і, водночас, делікатністю, написані людиною, яка вміє любити, відчувати, спостерігати за деталями. Тоді за цією конкретикою відчувається щось близьке до болю, особисте:
Прицокало, прибилось, притекло,
Припало, пригорнуло, причинилось,
Заплакало і – никма утекло
Чорняве полум´я з печальними очима.
...Чорняве полум´я, чорняву ту завію
Узяв у душу, як блакитний сон.
А чути плач – то плаче телефон,
Просунувши у ніч свою холодну шию [43, с.102].
Безособовість на початку речення посилює ліричне начало оповіді, кожен може поставити себе на місце героя. Форма середнього роду інтригує й інтимізує, передає усю ту ніжність, глибину, тепло ставлення до коханої жінки. Повтори дієслівних форм теперішнього часу передають відчуття динамізму і «малого вихору» в житті поета, їх перелік справляє цілісне враження, і тому не виникає потреби перечитувати рядки знову. Ні у чому так правдиво не виявляє себе, свою душу людина, як у коханні, у найдорожчому, найпотаємнішому, чоловік проявляє міру людськості свою у ставленні до жінки. А якщо цей чоловік ще й поет, то, мабуть, по тому, як він говорить про кохану жінку, оспівує свої почуття до неї, можна зрозуміти його душевний склад. Його цілком сучасна еротична лірика («Коли моя рука, то тиха, то лукава...», «Чорна райдуга») звучить по-античному світло, витончено і благородно, а шляхетне чуття міри і смаку відчувається навіть на рівні найпростіших словесних реакціях:
Це ти? Це ти. Спасибі... Я журюсь.
Проходь. Сідай. У дні оці і ночі
Вчорашніми очима я дивлюсь
В твої сьогоднішні передвечірні очі.
Чом ти збентежена?.. Оце я тут живу.
Отут я видумав себе й тебе для тебе.
Отут я серце виняньчив для неба,
Не знаючи тоді, що небом назову [44, с.7].
За допомогою уявних образів поет об’єктивізує свої інтимні почуття, легко обминаючи стереотипні образні інтерпретації даної теми. Психологізм М.Вінграновського – не у передачі психологічної ситуації, а в психологічних імпульсах. Тому розділові знаки у нього дорівнюють слову. Напружений синтаксис, переблиск повторного слова різними семантичними гранями і його повнозвучність сприяють у досягненні оптимального ступеня смислового потенціалу. Часом слово поета видихається з такою силою, що його доводиться зупиняти крапкою, аби не набігло, не накотилося наступне слово:
Не – відбувалось. Не – тремтіло.
Не – золотіло. Не – текло.
Не – полотніло. Не – біліло.
Не… – господи…– не – не було!.. [42, с.103]
У поезії Л. Костенко, Д.Павличка, М.Вінграновського функціонують найрізноманітніші метафори для увиразнення почуття кохання та любові з інструментальною, суб’єктною, локативною семантикою. Особливу увагу вони привертають своєю лексико-граматичною природою, оскільки значний метафоричний потенціал таких метафор формується не лише за рахунок лексичної несполучуваності компонентів, але й завдяки «обігруванню» відповідних граматичних значень. Один з найцікавіших типів метафор, показових для шістдесятників, створюють абстрактні іменники в позиції обставини місця.
Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 123 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |