Читайте также:
|
Лексико-семантична структура концепту зрадництва у поезії шістдесятників переконливо свідчить про високий рівень художньо-образного мислення майстра українського поетичного слова, про невичерпне словесно-образне багатство сучасної літературної мови. Метафоричні конструкції, наприклад, являють собою образно-змістові єдності метафоричного слова та модифікатора, тобто становлять мінімальний метафоричний контекст.
Лексеми на позначення зрадництва у поезії Л.Костенко, Д.Павличка та М.Вінграновського часто знаходять своє вираження у словах душа, серце, наприклад:
«Усіх Скорбящих Радості»… Я рада.
І що мене найбільше веселить, -
коли так душу випалила зрада,
то вже душа так наче й не болить [48, с.15]
В душі я чую неясний мотив,
Так ніби десь під вітром опівночі
Дзвенить води весняної розлив
Над нивами чи ніби десь в обочі [43, с.104]
Ти зла, як дика груша при дорозі,
Ти відьма мого серця. Я – тиран
А ти мільйон тиранів. І невдовзі
Приглянувсь я: за планом виник план [35, с.308].
Шістдесятники є носіями своєрідних національно-культурних цінностей та образного бачення світу, що продовжують свій розвиток у їх творчому асоціативно-образному мисленні й стають невід’ємною частиною індивідуальної поетичної картини світу. Важливість і складність концепту зрадництва визначається тим, що в ньому, як у фокусі, пересікаються протилежності біологічного й духовного, особистісного й соціального, інтимного й загально значимого. У моральному плані кохання ґрунтується на християнських заповідях і передбачає вірність. Водночас у концепт кохання за асоціацією входять такі поняття як зрада, ревнощі, страждання, з одного боку, вірність, чистота, цнотливість з іншого. Категоріальною рисою концепту є його не ізольованість, а зв’язок з іншими концептами, що репрезентують фрагменти концептосфери зрадництва, наприклад:
Тобі дано і вірити, й кохати.
А що мені? Які такі куші?!
Нелегко, кажуть, жити на дві хати.
А ще нелегше – жить на дві душі!
Відступник я. Нікчемний я і ниций.
Але ти любиш і тому прости [8, с.120].
Приклад свідчать, що концепт кохання нерозривно пов’язаний із концептами зрада, ревнощі, злочин, вірність тощо.
Ще один мотив зради в українській етнокультурі – «його чари, згуба, щось таємниче, неусвідомлене, отож і екзистенційне…» [48, с.16]. Досліджуваний концепт у художній палітрі поетів експлікується суб’єктом, об’єктом, діями й наслідками ворожіння, що можемо спостерігати з наступних прикладів:
Як не хочеш, моє серце,
Дружиною бути,
То дай мені таке зілля,
Щоб тебе забути.
Буду пити через силу,
Краплі не упущу. Тоді я тебе забуду,
Як очі заплющу... [8, с.123]
Чомусь згадались ночі на Купала...
Зірками ніч висока накрапала.
Бездонне небо і безмежний світ,
а нам всього по вісімнадцять літ.
Такі несмілі, ще тремтять вуста.
Отак до ранку – ніч і висота [8, с.121].
Для кожного концепту притаманний специфічний набір когнітивних ознак – класифікаторів. В асоціативній структурі концепту зрадництва виявлено низку компонентів оцінно-психологічного стану, що взагалі робить його еквівалентом негативних емоцій, які реалізуються в змістовій структурі концепту через семи.
В авторському осмисленні поетичного концепту зафіксовано поетичні рядки з негативно конотованими епітетами, що характеризують:
а) кохання: любов прогіркла, перестояна;
б) об’єкт кохання: …невірного, брехливого, чужого, огидного.
Розкриття семантики поезії Д.Павличка допомагає зрозуміти оригінальне світосприйняття митця та самобутність його поетики. Рядки автора наповнені мовними концептами, що розкривають почуття зрадництва, наприклад:
Я стужився, мила, за тобою,
З туги обернувся мимохіть
В явора, що, палений журбою,
Сам-один між буками стоїть.
Грає листя на веснянім сонці,
А в душі – печаль, як небеса.
Він росте й співає явороньці,
І згорає від сльози роса.
Сніг летить, колючий, ніби трина,
Йде зима й бескидами гуде.
Яворові сниться яворина
Та її кохання молоде.
Він не знає, що надійдуть люди,
Зміряють його на поруби,
Розітнуть йому печальні груди,
Скрипку зроблять із його журби [].
Поруч з паралелізмом наскрізним художнім засобом у творі є персоніфікація: явір набуває прикмет людини. У такий спосіб увиразнюється думка про одухотвореність, здатність усього сущого почувати.
Піднесено-трагічна історія кохання розгортається в поетовому рідному краю. Здогадуємося про це завдяки гірським, лісовим та лicoрубівським мотивам, а також діалектизмам (що поодинокі – не перевантажують текст і влучно вжиті): «трина» - тирса, колюча остюкувата полова; «бескиди» - гірські урвища, провалля.
Авторський задум вміло увиразнюється досить різноманітними тропами і синтаксичними фігурами. Тугу самоти, розлуки з коханою, силу почуття підкреслюють метафори (явір «палений журбою», «згорає від сльози роса»), персоніфікації «яворові сниться яворина»), просте двочленне порівняння («А в душі печаль, як небеса», «Сніг летить колючий, ніби трина»), метонімічний епітет («печальні груди»), інверсія («І згорає від сльози роса» — саме згорає). Риторичне звертання («мила»), літота («яворонька») промовисто увиразнюють ніжність ліричного героя у ставленні до коханої А метафоричний епітет «кохання молоде» розкриває безсмертя, красу, свіжість, цноту й пристрасть цього почуття в душах героїв [].
Найбільше смислове навантаження падає на останній рядок вірша. Символ «скрипка» остаточно розкриває мотив твору: скрипка – це краса тужливої мелодії, краса рукотворна, уможливлена людською творчістю, чий ширше – просто краса душі людини, але саме краса, народжена, вигранена шляхетним почуттям кохання, хай навіть, нещасливого. Інверсія ще раз виділяє серцевинний символ твору. До речі, останній рядок є чіткою логічною крапкою, цілком вичерпує тему, після нього не можна додати до сказаного жодного слова.
Виразний звуковий, музичний супровід емоційного малюнка створює фоніка вірша. Надто ж у 2-й строфі, де вісім разів повторюється звук [с] (що передає шум вітру у кроні дерева, символізує сум, смерть), а також у 4-й строфі, де звук [р], повторений сім разів, посилює суворість, трагізм зображуваного (алітерація).
Щире та неповторне почуття кохання, водночас ніжне та жорстоке, постає майже в кожному вірші збірки.
Лиш усміх відкриває душу,
Зачинену плитою горя,
Замками туги та скорботи [].
Ключове слово метафоричного виразу пов’язане з іменником усмішка. Метафора складається з восьми метафоричних словосполучень. Основою метафоричної структури усміх відкриває душу виступає дієслівна ознака. Слово відкривати долає свою буденність: йдеться про відкриття таємного і майже недосяжного – внутрішнього світу людини. Ключ до дверей людської душі автор знаходить не в очах, а саме в усмішці. Слід звернутися до інших словосполучень розгорнутої метафори, в яких ідеться про тяжкі духовні страждання ліричного героя: душа зачинена плитою горя, душа зачинена замками туги, душа зачинена замками скорботи []. Цей тягар спроможна подолати лише радість, що втілена саме в усмішці коханої, наприклад:
…Коли повертається глузд
Моєму життю єдина
Усмішка милих уст [].
Д.Павличко метафоричними словосполученнями підкреслює особливе значення справжнього почуття, яке приносить життєдайну наснагу, дозволяє завжди почувати себе молодим.
Глянь, чаклування дівчаче, -
Шукає поводиря
Серце моє незряче [].
В основі метафори лежить дієслівна ознака, ускладнена звертанням та епітетом незриме. У житті поводир необхідний тому, хто не знає шляху, хто мусить іти й нічого не бачить. Епітет вказує на неспроможність серця бачити, воно потребує допомоги. І дівоча рука, «ніжна й легка, як подих», має вивести серце на світлий шлях []:
Доти життя, допоки
Ти будеш його вести –
Хоч би й чотири кроки! []
Метафора базується на іменниковій ознаці, її зміст продовжується в наступній строфі:
Я житиму доти,
Поки горіти буде
Долоні твоєї дотик [].
Обличчя коханої, осяяне дивовижним світлом почуттів, підтримує серце і вгамовує душевні муки, проте водночас стає і їхньою причиною, наприклад []:
Метелик у серці моїм
Вогкими крильми тріпоче [].
Ця іменникова метафора ускладнена епітетом вогкими. В основі самої метафори лежить звукова асоціація. Слово-образ метелик поєднує в собі такі почуття як біль і надію. Д.Павличко використовує епітет вогкими зовсім не випадково: метелик з вогкими крилами не може піднятися в небо, він тріпоче ними доти, доки останні сили не залишать його. Цим єдиним словом поет відтворює всю глибину страждань ліричного героя, його прагнення щастя. І тільки сонячні промені серця коханої можуть висушити крила метелика і влити в них силу.
Кожним поетичним рядком збірки «Таємниця твого обличчя» Д.Павличко відкриває читачеві все нові і нові глибини свого багатого метафоричного світу.
Я в руці стискав, наче бите скло,
Мертвої зорі неживе крило [].
Метафоричне сполучення ускладнене порівнянням і епітетом неживе. Ми відчуваємо біль і внутрішню боротьбу. Лексема ж крило пов’язана з образом зорі. Якщо кохана нищить надію, то ліричний герой готовий тримати свій останній мерехтливий промінь світла, який може освітити душу.
Ніч була ясна, я відкрив кулак,
Ах моя рука – мов червоний мак [].
Поет подає слово щоразу в складному контексті, насичує метафори оригінальним змістом і звичним образам надає оновленого значення.
У дивовижній відвертості, ліричності, тонкому володінні семантикою поетичного слова, тяжінні до ускладненої метафоричності та асоціативності вбачають сучасні критики силу поезії М.Вінграновського. Традиційні епітетні сполуки, здрібніло-пестливі форми, ситуативні зв’язки дівчина ~ відра з водою, пісок ~ сліди ніг — все це несе на собі ознаку інтимностіі, підвищеної експресивності, ліричності. Образність постійного тропа червоне намисто оновлюється у незвичній словоформі намистиння.
Незвичне поєднання традиційних епітетів властиве лексемам, що передають поняття людина (дівчина). Так, у метафорах «Чорняве полум’я» з печальними очима», «Спи, моя тривого кароока» оновлюється семантика прикметників чорняве, кароока, переосмислюються слова полум’я, тривога, які заступають поняття дівчина. Фольклорні означення тонкостанна, молода, кароока властиві, як правило, сполученням із лексемою дівчина та її варіантами, створюють нові персоніфікаційні зв’язки у поезії М. Вінграновського: «...горда мужність тонкостаннаї», «... скроні землі молодої», «воленьку карооку». У подібних контекстах спостерігаємо відхід від номінативних значень первинних епітетів і виникнення значень позитивної оцінності.
У М.Вінграновського надзвичайно елегантно зображується мотив запізнілого й болючого кохання. «Колюче щастя» привиджується ліричному героєві в образі «сеньйорити акації» - розгорнутим порівнянням є увесь вірш. У пору життєвої осені, коли чоловікові «стало любити важче, / І солодше любити знов…», коли «вже б, здавалося, відболіло, / Прогоріло у тім вогні, / Ступцювало і душу й тіло, / Вже б, здалося, нащо мені…», пожежа кохання не може обминути його. І знову – «вогонь по плечі…», навіть колючки не страшні. Поет блискуче вибудовує зоровий та асоціативний ряд образів, непомітно залучаючи читача до співпереживання, переадресовуючи йому власні психологічні імпульси.
Часто епітети у М.Вінграновського бувають синкретичними, переплітаючи в собі візуальні, слухові, дотикові образи. Ось як змальовано образ втраченої любові. Вона «зайшла і стала»: «якась завмерла чи примерла», «якась неначе не моя», «якась притьмарена, примеркла», «убога, сіра, запрацьована», «з очами, повних німоти», «хто-ким відцілована». Превалювання пасивних дієприкметників минулого часу над загальноприйнятими прикметниками, за допомогою яких традиційно творяться епітети, надає можливість поетові оперувати глибинними емоційними планами, передає відчуття душевної порожнечі, емоційного спустошення ліричного героя.
Пронизливо-болючий мотив розлуки відтворений за допомогою емоційно-психологічного лексичного ряду:
Ти мені настояна на втечі,
Втеченько, утечо, течія…
Я не знаю, де ти спозаранку,
Гублять твої губи ще кого?..» [44, с.20].
Улюбленим прийомом у М.Вінграновського є градаційне нагнітання лаконічних дієслівних речень:
Переживу. Перечорнію. Перекигичу. Пропаду.
Зате – нічого. Все. Німію.
Байдужість в голови кладу» [44, с.23].
Десь із глибини підсвідомості розчарований чоловік викликає навіть почуття неприязні до жінки, яку раніше кохав:
Одне я хочу: Старій швидше,
Зів’яльсь очима і лицем,
Хай самота тебе допише
Нестерпно сірим олівцем» [44, с29].
Синкретичний епітет «нестерпно сірий» точно відтворює нестерпні душевні муки зраненого серця чоловіка, залишеного коханою. Та як би не самонавіював собі ліричний герой стан заспокоєння, що в його душі нічого «Не – відбувалось. Не - тремтіло. / Не – золотіло. Не – текло. / Не – полотніло. Не – біліло. / Не… Господи!.. – не – не було!..», він розуміє, що лише час здатен притлумити душевні муки: «Як танський фарфор – все минає…» Напружений синтаксис сприяє поглибленню смислового та емоційного потенціалу твору. За допомогою вживання заперечних безособових конструкцій, з яких кожна має цезуру всередині себе після частки «не», а в кожному рядку цезурою відділені заперечні речення одне від одного, автору вдається досягти сприйняття протилежної сутності висловленого. Він сугестує думку: яким би сильним не було почуття розпуки, людина повинна вміти відроджуватися для нових сподівань і звершень, сприймати в усій повноті розмаїтий світ.
Однією з найуживаніших і найвиразніших стилістичних фігур у ліриці М. Вінграновського є еліпс, тобто стилістична фігура, що полягає в опущенні певного члена речення чи словосполучення, які легко відновлюються за змістом поетичного мовлення. Серед різновидів еліпса дослідники вирізняють називні речення. Саме такий еліпс є вельми частотним у творчій практиці М. Вінграновського. Він не тільки формує естетичну зарядженість тексту, але й виконує функцію емоційного (почасти — інформативного) маркера висловлюваного, засобу вираження динамічності ліричного сюжету:
Ти — ранок мій, ти — південь мій і вечір,
Ти — ніч моя…
Хоч все на світі — втеча! [44, с.31]
Серед стилістичних фігур, що підсилюють семантику зрадництва у поезії М. Вінграновського важливу функцію виконує низка формальних проявників тексту (різні види інверсії, еналага, епаналепсис, епімона та ін.).
Проаналізована когнітивно-пропозиційна структура лексики Л.Костенко представляє ядро концепту кохання. Периферійна зона концепту вербалізується лексемами, семантика яких містить імпліцитний зв’язок із ключовою лексемою. Так, із периферією концепту кохання тісно переплітається концепт гріха, репрезентований лексичними одиницями гріх, зрада, блуд, наприклад:
Я знав, я пив її мучення
І взяв на душу гріх чужий;
Тому гріху нема наймення,
Ні заборони, ні межі []
Блудні мавки крадуться через пліт,
Смішки прядуть і заглядають в хатку []
Ще одною стилістичною фігурою у Л.Костенко виступає антитеза, що ґрунтується на антонімічних парах кохання – ненависть, кохання – буденність, кохання – байдужість, вірність – зрада, наприклад: «Свідомість роздвоюється у гураганне русло двох суперечностей і розколює любов ненавистю» []; «Хай лиш миті дарує мені почуття, за якими буденність, щоденна облуда …» []; «По той бік пристрасті – байдужості приділ» []; «Очі зелені – зрадливі, – це тільки повір’я темні. Ті повір’я плечима твоїми топчу і вірність з безодень зелених п’ю…» [].
Крізь призму концепту зрадництва у поезії Л.Костенко розкривається процес метафоризації тематичних груп дієслів, що позначають внутрішній світ людини, фізичні дії, а також багато інших аспектів руху чи стану атрибутів реальної дійсності. Найбільш поширеними є метафори, що відображають внутрішній світ людини, переживання важкого кохання. Переважно це словосполучення (як прислівні, так і не прислівні) типу «дієслово + іменник». Так, наприклад:
Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен []
Душа задивиться в туман
і марить обрисами літа []
Метафори такого типу формують загально мовні, традиційні поетичні метафори. Метафоричні словосполучення, компонентами яких виступають дієслова зі значенням хвилювання або переживання почуття нещасливого кохання, зради найчастіше є традиційними поетичними й індивідуально-авторськими метафорами. Психічний стан людини передається метафорами, в яких використовується семантика дієслів мовлення, пов’язаних зі звуковими асоціаціями
Одна з поезій Л. Костенко, що репрезентує концепт нерозділеного кохання, називається «Світлий сонет». Уживається іменник світло для витонченої класичної форми: концепт світло – це ранок життя, юність, це пробудження перших почуттів, це щастя кохання. Проте під пером поетеси вічний мотив першого кохання розгортається непросто, без взаємності:
Вона в житті зіткнулась з неприємністю:
хлопчина їй не відповів взаємністю.
І то чому; бо любить іншу дівчину.
а вірність має душу неподільчиву [].
Нерозділене кохання супроводжують концепти щастя і печаль водночас. Сімнадцятирічна дівчинка ридає для неї це велика трагедія, лірична героїня — досвідчена жінка, яка осягнула науку почуттів, мудро стверджує: «все як слід». На перетині цих полярних поглядів виникає легкий сумовитий усміх, який пронизує вірш. Злива почуттів жінки характеризується словами на означення концепту горе — «сумна», «печаль», «ридає», «сльози», «неприємність». Лірична героїня по-іншому, з висоти життєвого досвіду оцінює нерозділене кохання — вона певна, ще душа дівчинки вивищилась, стала незмірно багатшою, пережила глибоке емоційне очищення, тому й використовується відповідна лексика: «це ще не сльози», «пощастило дівчинці». Попереду в неї справжні випробування, тривоги, гіркі розчарування, але це невідомо юнці, яка пережимає першу поразку в почуттях так болісно і безпосередньо.
Залежно від того, чи є у позначенні емоцій пряма вказівка на переживання зрадництва, визначено експліцитне та імпліцитне мовне позначення емоційного стану в поетичному тексті. До експліцитних мовних позначень належать лексичні та фразеологічні одиниці, до складу яких входить пряма вказівка на конкретну емоцію. Лексеми та фразеологізми, що не мають безпосередньої вказівки на переживання, зараховують до імпліцитних мовних позначень. Основним вважається лексичний спосіб об’єктивації емоцій. Семантична категоризація зрадництва повинна здійснюватися, перш за все, на основі лексики, яка називає емоції, оскільки в ній емотивні смисли експліцитні, найбільш стійкі і стабільні. Такі слова є безпосередніми знаками емоцій.
Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 107 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |