У 1222 р. монголо-татарські війська, подолавши Кавказ, рушили в половецькі степи. У битві, яка відбулася на Дону, половці зазнали ніщивної поразки і відступили до Дніпра, сподіваючись на допомогу руських князів. Половецький хан Кобяк звернувся за допомогою до руських князів. Ті, що відгукнулися на заклик, разом з половцями зустріли монгольське військо на р. Капці (1223 p.). Русько-половецьке військо, хоча й мало чисельну перевагу, діяло неузгоджено в силу ворожнечі між князями і було по черзі розгромлене. У битві загинули шість руських князів, а з простих воїнів, за твердженням літописців, повернувся лише кожен десятий. Проте монголи також зазнали тяжких втрат і, не наважуючись продовжити похід, повернули назад. При переправі через Волгу були розгромлені волзькими болгарами. Майже півтора десятиліття на Русі не чули про монголів. Проте у 1237 р. вони знову на чолі з онуком Чингізхана Батиєм опинились на кордонах Русі. Монгольське військо нараховувало близько 140 тис. воїнів. Спочатку вони вогнем і мечем пройшлись по землях Північно-Східної Русі, зруйнувавши міста Рязань, Суздаль, Володимир-на-Клязьмі, Ростов, Улич, Ярославль, Твер, Кострому та інші міста. Дійшовши до озера Селігер монголи повернули на південь. На цьому шляху вони потрапили на сильний опір невеликої фортеці Козельськ, яка впродовж семи тижнів чинила опір монголам. Батий назвав Козельськ, під стінами якого загинуло близько 4 тис. воїнів, "злим містом". У 1238 р. виснажені монгольські війська відійшли у половецькі степи, щоб відновити сили для нових походів.
Навесні 1239 р. військо Батия рушило у землі Південної і Південно-Західної Русі. Ним було захоплено Переяслав, Чернігів, а в грудні 1240 р. — Київ. Кияни під керівництвом воєводи Дмитра мужньо чинили опір шість тижнів, але їх опір було зламано. Останні захисники міста загинули під уламками Десятинної церкви. Русь і народи Центральної Європи своїм героїчним опором врятували Західну Європу від монгольської навали.
Безпосередні наслідки монгольського завоювання для руських князівств:
— руйнація і занепад ролі міст;
— занепад ремесла і торгівлі;
— значні демографічні втрати;
— знищення значної кількості представників руської еліти. Наслідки навали були катастрофічними для руських князівств.
З 74 міст колишньої Київської Русі було розорено 49. 14 вже більше не піднялися з руїн, 15-з часом перетворилися на села. У перші 50 років монгольського панування не було побудовано жодного нового міста, а до монгольського рівня кам'яного будівництва було досягнуто лише через 100 років. Занепав ряд ремісничих спеціальностей, було втрачено секрети виробництва ювелірних виробів (емаль, зернь, чернь). Деякі райони знелюдніли, скоротились посівні площі, занепала торгівля.Причинами завоювання Русі була політична роздробленість держави, внутрішні міжусобиці та неузгодженість князів.
21. Галицько-Волинська держава: основні віхи історії, значення.
Галицька земля, розташована на захід від Києва була віддалена від князівських міжусобиць.
Місцевий князь Володимир, нащадок Ярослава Мудрого, зміг об'єднати галицькі землі в незалежне князівство. Столицею було м. Галич. Син Володимира Ярослав Осмомисл розширив кордони князівства аж до Дунаю. Всередині князівства вів боротьбу з боярами, які представляли значну силу. У цій боротьбі він здобув перемогу.
Волинське князівство, починаючи з часів князя Романа Мстиславича також існувало більш відокремлено. У 1199 р. роман опанував Галичем і об'єднав два князівства.
Бояри противилися твердої, єдиної княжої влади. Йшла боротьба між боярської опозицією і князем. Роман придушив опозицію, вів боротьбу з половецькими і литовськими племенами, воював з Польщею, на деякий час утвердився в Києві, загинув під час війни з Польщею.
Поки росли сини Романа Данило і Василь, владу в свої руки взяли бояри. Ставши дорослими, Романовичі відновили боротьбу за повстання єдиного Гал.-Вол. г-ва.
Данило Романович - видатний держ. діяч, дипломат, полководець. Став князем після довгої боротьби з боярами (1238г.) і правил разом з братом Василем. Заснував міста Львів, Холм та ін Успішно боровся проти польських, угорських, німецьких загарбників, очолив боротьбу проти золотоординського іга. Брав участь у битві на річці Калці в 1223 р. У 1238 розгромив німецьких лицарів під Дорочіном, в 1245 - польсько-угорське військо під Ярославом, у 1253 став королем. У 1252-57 розбив військо хана Куремая, але йому довелося підкоритися Бурундай.
Данило зумів, незважаючи на численні перешкоди, зберегти єдність гос-ва, не дав монголам знищити його, оборонявся проти поляків і угорців.
Після смерті Данила настає поступовий занепад Г.-В. земель (правління князів Льва Василька, Юрія I, братів Андрія і Лева та ін.) У 1349 р польський король Казимир III завойовує Галичину.
Економіка Г-В. г-ва: розвиток землеробства, скотарства, ремесла, промислів і торгівлі сприяло зростанню могутності князівства. Зростало княже, боярське, церковне землеволодіння. Селяни виконували повинності, платили податки на користь д-ви, відробляли панщину і платили оброк.
Культура: зодчі створили прекрасні будівлі князівського палацу, Успенського собору, церква св. Пантелеймона в Галичі Ці споруди прикрашалися розписом, мозаїкою фресками, різьбою, іконами. Славилася школа «Покрова» з Галича. Видатним пам'ятником старовини була Галицько-Волинський літопис.
22. Українські землі у складі Великого князівства Литовського.
У 40-х роках ХIV ст. українські землі зазнали розчленування.Після війни 1351–1352 рр. між Польщею і Литвою Галичина залишилась під владою Польщі, а Берестейщина і Волинь перейшли до Литовської держави. Поставши в середині XIII ст., Литовська держава поступово посилила свій вплив і розширила територію. Так, за князя Гедиміна (1316–1341 рр.) вона захоплює значну частину Білорусі, а його сини Ольгерд і Кейстут приєднують Чернігово-Сіверщину (1357–1358 рр.), Поділля (1363 р.), Київщину(1362 р.). Відтепер історія українських земель стає пов’язаною з історією феодальної Литви. Причини:По-перше, руські землі були роз’єднані і значно ослаблені міжусобицями та золотоординською навалою, що поклало початок „проникнення” на початку XIV ст. на Русь без особливих перешкод. По-друге, дії литовців по захопленню українських земель не мали характеру експансії, схожої на завоювання монголів, а тому місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або ж підтримувало утвердження литовського правління, яке витісняло золотоординське. В більшості випадків місцеві бояри і князі добровільно визнавали владу Литви (так київський князь Федір у1362 р. добровільно визнав владу Ольгерда). Адже литовська влада була толерантнішою, ніж татарська. По-третє, успішному просуванню Литви на руські землі сприяло ослаблення Орди та її розкол на ворогуючі частини (ханства) внаслідок феодальних усобиць в другій половині XIV ст.; литовські князі при забезпеченні управління завойованими руськими землями дотримувались принципу: „Старого не змінюємо, а нового не запроваджуємо”. Уся повнота влади у Великому князівстві Литовському була зосереджена у руках великого князя. На відміну від Київської Русі, князівства у Литві не мали автономії, і поступово місцеві князі були замінені на литовських намісників. Система прямого взаємозв’язку між військовою службою і землеволодінням давала можливість великому литовському князеві мати значне військо і контролювати фактично всі ресурси держави. Чималу частину Великого князівства Литовського складали східнослов’янські землі, де місцеві феодали, як правило, зберегли свої вотчини. Литовці запозичили попередню структуру управління, військову організацію, судову систему тощо. Хоча необхідно визнати, по-перше, що з XVI ст. на українських землях уже діяли Литовські статути – кодекси середньовічного права Великого князівства. По-друге, попри те, що власне литовські землі становили приблизно лише одну десяту всієї держави, литовці не асимілювалися у східнослов’янському етносі, а навпаки, чимдалі посилювали централістські тенденції.
23. Українські землі у складі Польського королівства
Після 1569 року польська шляхта, якої польські королі давали грамоти на так звані порожні землі, почала наступ на центральні українські землі. Там з'явилися великі латифундії польських шляхтичів - Потоцьких, Замойських, Сенявських на Брацлавщині, Калиновських, Тишкевичей, Збаразький на Київщині. Конєцпольських на Чернігівщині, а з кінця 16 століття - Вишневських на Лівобережжі. Польська шляхта використала придбані землі для виробництва сільськогосподарських продуктів, особливо пшениці, яку вивозили в Західну Європу.
З приходом польської шляхти відбуваються значні національні і релігійні зміни. Частина українських дворян денаціоналізує і в результаті політики католицького духовенства, зокрема єзуїтів і їх шкіл, переходить у католицтво. Так перейшли в католицтво такі відомі українські роду як Ходкевичей, Тишкевичей, Сапіг, Радзівмллов, і родина відомого захисника православ'я князя Тантіно Острозького.
При нових польських порядках покращився стан міського населення, але користь від магдебурзького права витягли в основному поляки та німці, а самоврядування українських міщан було значно обмежене.
Від Люблінської унії найбільш постраждали українські селяни. Вони втратили право на землю, була збільшена панщина (дні відпрацювання на поміщика). Обмежувалося право переходити від одного власника до іншого. На Волині панщина досягала трьох днів на тиждень. Трохи кращим було становище селян у малозаселених південних районах, де для залучення селян оголошувалися слободи, звільнення від панщини і повинностей. Але скоро ці тимчасові пільги були скасовані.
Наступ польського уряду і польської шляхти на українські землі для окатоличення та полонізації, з одного боку, економічного і соціального тиску, з іншого боку, викликало опір українського народу. Як протидія початок організовуватися українське козацтво. Невелика частина українського дворянства захищала свою віру, національність і культуру.
Особливо відзначився князь Василь - Костянтин Острозький (1527 - 1608), який створив в Острозі центр української культури з школою і друкарнею (приблизно у 1577 році), розвивав видавничу діяльність. Саме тут була надрукована Острозька Біблія. Як реакція на наступ католицтва на Україні ширилися протестантські течії, зокрема социніан, які мали невеликий успіх. серед українських дворянських родин - Немиричів, Сенют, Гойських та інших.
Але, все ж головну роль у захисті православної віри і української нації перебрали на себе міщани. Вони організовували братства, які з церковних об'єднань поступово перетворилися в могутні культурні і просвітницькі центри, із власними школами і друкарнями. Вони стали конкурувати з католицькими і протестантськими школами. Зразком для інших стала Львівська братська школа (1586). У багатьох містах з'являються аналогічні школи, але найбільшу роль зіграло Київське Богоявленське братство, засноване в 1615 році. Братства почали контролювати місцеве духовенство. Константинопольська патріархія підтримувала братства, надала їм статусу ставропігії (автономна церковна одиниця, яка підпорядковується безпосередньо патріарху).
Римська церква, а також польська королівська влада намагалася залучити православних у свій табір. Крім релігійних мотивів йшлося про більш тісну згуртуванні України і Польщі проти експансії Московії. Ідея релігійної унії знайшла своїх прихильників серед частини православного духовенства. Вони під керівництвом єпископів Іпатія Потія та Кирила Терлецького на Берестейському соборі в 1596 році оголосили про об'єднання православної церкви з римською, із збереженням своїх обрядів і канонічних особливостей. Однак унію підтримали не всі. Багато виступили проти, в тому числі і православні братства.
24. Люблінська унія: причини, зміст, значення.
25. Зміни в соціально-економічному житті українських земель після підписання Люблінської унії.
В 1569 році в м. Любліні сталася подія, яка визначила долю кількох держав, в тому числі й України. Ця подія називається Люблінська унія. Це була визначна подія того часу, але для українського народу вона стала справжнім лихом, бо в результаті її рішень український народ остаточно втратив свою державність і опинився у польській неволі.
Прийняття Люблінської унії було підготовлено соціально-економічними і політичними передумовами розвитку Литви, Польщі, Московської держави того часу і мало важливі наслідки.
Історичні передумови прийняття Люблінської унії були продиктовані важливими внутрішніми і зовнішньополітичними причинами. Невелика Литва включала землі Білорусії й України, що переважали її своєю територією, населенням і природними багатствами. Тому польські магнати й шляхта здавна домагалися об'єднання Великого князівства Литовського з Польським королівством в одну державу, щоб у такий спосіб здобути собі землі насамперед України. Так, у 1385 році між Польщею й Литвою була укладена Кревська унія. Але Кревська унія стала лише першим кроком на шляху до об'єднання двох держав.
Люблінський сейм. Польським королем і Великим князем Литовським у ці тривожні часи був Сигізмунд II Август. Він не мав наступника, тому на ньому закінчувалася Ягеллонська династія, і король побоювався, що після нього литовські арис-тократи оберуть нового керівника держави, повністю відійшовши від Польщі. Крім того, ідея поглинання Короною (так називалося Польське королівство) литовських володінь вельми приваблювала й польську знать. Адже в цьому разі до Польщі долучалися б родючі українські землі з їх працьовитим населенням, польські шляхтичі могли розраховувати на нові посади, нагороди, збільшення своїх статків. Але уряд Литви й панівні кола Польщі пропонували різні умови об'єднання, тому процес затягувався.
Для остаточного вирішення питання про польсько-литовську унію на 23 грудня 1568 р. було призначено спільний сейм у Любліні. Литовські магнати, відчуваючи, що ситуація склалася не на їхню користь, збиралися повільно й неохоче. Тому сейм відкрився лише 10 січня 1659 р., коли до Любліна прибуло близько 160 польських сенаторів і литовських шляхтичів., і тривав до 12 серпня 1569 р.
Сигізмунд II Август, спираючись на підтримку менш заможної шляхти, у березні й травні приєднав до Польщі Волинь і Підляшшя, а 5 червня, на прохання місцевої аристократії середньої ланки, долучив до польської корони Київське, а потім Брацлавське воєводства." Землю Руську і Князівство Київське і всіх тих земель жителів узагалі і кожного особливо од послуху, володіння і посад і повелінь Великого Князівства Литовського на вічні часи вилучаємо, звільняємо і до Польського королівства, як рівних до рівних, вільних до вільних і як власний і справжній до першого і то власного тіла і голови, з усіма взагалі і з кожним особливо, з містами, містечками, селами, повітами, або уїздами, і всіма їхніми,які б не були, маєтками, тую землю і князівство Київське вищезгаданій Короні, або Королівству Польському, прилучаємо і з'єднуємо"
Повернувшись до Любліна, литовські та українсько-білоруські магнати на колінах благали короля не губити Литовське князівство і не віддавати його до "ляської неволі". У відповідь король лише порадив їм без зайвих розмов погодитися з унією і присягнути Польщі.
Вимоги, висунуті шляхтою на Люблінському сеймі, були мінімальними (збереження всіх існуючих привілеїв, свобода віросповідання, руська мова в офіційному діловодстві), а їх реалізація вичерпала політичний потенціал української еліти. До того ж, як слушно зазначив Я.Пеленський, у 60-70-х рр. XVI ст. вона практично не мала можливостей для маневрування: "це був час прогресуючого занепаду Литовської держави, що й ставило шляхту українських земель перед необхідністю вибору між ягеллонською Польщею і Московською Руссю. Польща була країною з досить передовим конституційним устроєм, обмеженою королівською владою, гарантованими політичними свободами й становими привілеями, відносною релігійною толерантністю і самобутньою ренесансною культурою, що не могло не приваблювати суспільну еліту... Оцінюючи цей вибір із сучасної точки зору, слід визнати його продуманим, реалістичним і навіть мудрим. Здавалося, польська політична система, з її відкритим і гнучким характером, мала майбутнє. Однак відхилення від цеї моделі та відмова від релігійної толерантності наприкінці XVI – на початку XVII ст. призвели до глибокої кризи Польсько-Литовської держави"
1 липня 1569 р.акт унії було підписано. Сенатори й посли Литви погодилися з планом, створення Речі Посполитої (від лат. "справа всенародна") – унії обох держав.
"Наслідки Люблінської унії для України були величезні. Україна була розірвана: більша її частина перейшла до Польщі- Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина, Підляшшя. За Литвою залишались білоруські землі по Вітебськ,Оршу, Мстиславець і українські землі: Берестейське воєводство, Пинщина." Юридично ж більш ніж на 220 років значна частина українських земель опинилася під владою Польщі. Лише частина українського Полісся залишалася у Литви, Північна Буковина відійшла до Молдови. Східною частиною Карпатської України після 1526 р. заволоділа Австрія, західною – Трансільванія; Чернігово-Сіверська земля до 1618 р. була підвладна Московській державі (Додаток 5).
Правовий режим Польщі діяв і на землях України. Однак можливість здо-бути шляхетське звання для представників національних меншин у Речі Посполитій водночас означала істотне обмеження їх культурної ідентичності. Саме тому на теренах України в XVII ст. сформувався різновид загальнопольської мови – периферійний діалект в його південному варіанті, а в Білорусі та Литві – північному. Левова частка шляхти й духовенства України поступово прилучалася до польськомовного культурного простору. Польською мовою користувалися в побуті та суспільному житті, бо ця мова була державною, нею викладали в латино-польських школах, колегіумах, університетах. Звичайно, староукраїнську (руську) мову ніхто не забороняв, подеколи вона лунала й на засіданнях сейму. Невипадково архієпископ Чернігівський та Новгород-Сіверський українець Л. Баранович писав виключно польською мовою навіть приватні листи, і це не поодинокий приклад, а тенденція. Саме на такому грунті виникла подвійна лояльність, властива не тільки українцям чи білорусам, а й чехам та словакам (так зва-ний австрославізм). Подібна ситуація склалася і на Галичині та в Закарпатті. У XVI ст. український мислитель С. Оріховський-Роксолан (1513-1566) вважав себе представником руського племені польської нації – яскравий приклад подвійного патріотизму.
Прилучення України як польської колонії до новоєвропейської цивілізації сприяло інтенсифікації виробництва та виходу на західні ринки, але водночас призвело до зростання соціального та конфесійного напруження, що стало причиною низки повстань кінця XVI – 30-х років XVII ст. Усе це підривало стабільність і міць не тільки Речі Посполитої, а й України. Криза східнохрис-тиянської цивілізації і неможливість (через різні системи віри) сприйняття до-сягнень західноєвропейської системи цінностей перетворювали Україну (так само як і Білорусь) на периферійні регіони Європи. Ситуація погіршувалася протилежною цивілізаційно-геополітичною орієнтацією панівних та залежних верств українського суспільства.
Переважна більшість українських земель опинилась під владою кріпосницької й католицької Польщі. Унія принесла на Україну новий адміністративно-територіальний устрій – воєводства; фільваркову систему господарювання з кріпацтвом, що важким соціально-економічний тягарем лягло на плечі українського селянства.
Після Люблінської унії почалося ополячення і окатоличення українського народу, що поставило під загрозу існування українців як окремої нації. Разом з тим для соціально-економічного і політичного розвитку українських земель в той час рішення Люблінської унії мали й позитивні моменти...
26. Наслідки Берестейської унії для церковного життя в Україні.
Берестейська унія - рішення Київської митрополії Руської православної церкви на території Речі Посполитої розірвати стосунки з Константинопольським патріархатом та об'єднатися з Апостольською Столицею у 1596 за умов підлеглості православних Папі Римському, визнання основних католицьких догматів і збереження православної обрядності. Унію формально й офіційно проголошено на церковному соборі в Бересті 1596 року. Безпосередніми приводами до унії були: невдоволення українських православних єпископів тим, що у церковні справи дедалі більше втручалося міщанство, організоване у братства; бажання єпископів звільнитися від підлеглості східним патріархам, які підтримували братства; намагання верхівки українського православного духовенства добитися рівності з католицькими єпископами. Проти унії протестувала значна частина православної шляхти, деякі магнати, більшість духовенства Народна визвольна війна 1648—1654 років привела до цілковитої ліквідації унії на Лівобережжі. Берестейська унія: з моменту розколу християнства1054р. На православну і катол.гілку. намагаючись підняти престиж православного духовенства,подолати дискримінацію православних,львський єпископ Гедеон на зїзді в Белзі(1590) став ініціатором підписаня уніїЮридичне оформлення мало відб.(1596)у м Бересті. Однак собор розколовся на дві частини%уніатська і православна.Уніатська затвердила акт обєднання церкрв та утв. Греко-катол. Церкви.яка підпоряд папі РимськомуЦерковні обряди зал.православними,а церковно-словянську мову- мова богослужіння.. Король сигізмунд3 підтримував унію.Греко-католицьке духовенство,як і католицьке звільнилося від сплати податків,уніатська шляхтанарівні з католицькою могла претендувати на державні посади.Крім того,греко-католицьким єпископам було обіцяно місце в сенат,але цю домовленість лишилась не здійсненою.А Укр.Православна церква,попри велику кількість прихильників залишилась поза законом.. Навколо ідеї обєднання церков розгорнулася гостра і дуже цікава суперечка(полеміка).До Берестейського собору готувалося не лише прихильники унії,за пришвидшення ідеї унії в життя виступало двоє православних єпископи-Іпатій Потій та Кирило Терлецький. а і її противники.(так змінили свою позицію щодо обєднання церков,відмовившись від унії,єпископ Гедеон Балабан.Заперечували унію братства та монастирі.Антиунівську боротьбу очолив князь Василь-Констянтин Острозький.Численні протести православних свідчили,що про добровільне зєднання церков і годі було й думати.. 1637 р., а далі смерть самого Могили (1 січня 1647 р.) і початок козацької революції зробили з проекту універсальної унії свого роду музейний експонат, покликаний засвідчити, що обидві сторони зрештою усвідомили розкол руської церкви як зло, якого можна позбутися, лише йдучи на взаємні поступки.
У 1632 р. київським митрополитом став Петро Могила. Для відновлення авторитету православної церкви Петро Могила розпочав поступове проведення реформи церкви, першим кроком якої стало налагодження суворої дисципліни з-поміж ченців і духовенства. Для нагляду за церковним життям Петро Могила запровадив посади двох митрополичих намісників. Контроль за духовним життям повинні були здійснювати єпархіальні собори.
Зміни, що відбувалися в церковному житті, були закріплені в кількох книгах. Важливою подією стала поява твору «Православне сповідання віри», написаного настоятелем Києво-Печерського монастиря Ісайєю Трофимовичем за активної участі Петра Могили. Твір, у якому викладалися основи православної віри, було схвалено константинопольським патріархом та затверджено собором східних патріархів у Яссах. Сам Петро Могила був автором двох надзвичайно важливих церковних книжок — «Служебника» й «Требника»,
Петро Могила зібрав навколо себе освічене духовенство, яке взяло у свої руки церковні справи, усунувши становище, за якого освічені братчики вирішували різні релігійні питання. Свою роль у врятуванні православної церкви у найбільш скрутні для неї часи братства виконали. Нові часи вимагали консолідації церкви.
Значення діяльності Петра Могили, спрямованої на розбудову церковного й культурного життя України, важко переоцінити. Недарма час, протягом якого Могила був митрополитом, називають Могилянською добою. За визначні заслуги перед Українською православною церквою 12 грудня 1996 р. Петро Могила був канонізований — визнаний Святим.
27. Виникнення козацтва та його роль в українській історії.
Уперше термін «козак» згадується в Початковій монгольській хроніці (1240 p.). Посилення визискування селянства і міщанства, релігійний і національний гніт, напади татар призводили до того, що частина населення втікала в незаселені степові райони середньої течії Дніпра. Там утікачі поступово об'єднувались у групи, які спільно полювали, нападали на татар, відбиваючи в них полонених та награбоване майно. Так, з XIV ст. на теренах України з'являються козаки, які вписали чимало героїчних сторінок в її історію. Термін «козак» тюркського походження означав «вільна людина, «вояк», «степовий розбійник». Оскільки козаки розміщалися за дніпровськими порогами, їх резиденція називалась Запорозькою Січчю. Термін «Запорозька Січ» вживався також у розумінні «військово-політична організація козаків». Легендарним засновником Запорозької Січі вважається Дмитро Байда-Вишневецький, який походив з княжого роду на Волині. На початку 1550-х pp. побудував замок на дніпровському острові Мала Хортиця для захисту від татарських набігів. У 1563 р. князь Вишневецький потрапив у полон до татар, був переданий туркам і за наказом султана страчений. Склад запорізького козацтва був багатонаціональним, хоча переважали українці. Тут були представники 20 національностей: росіяни, білоруси, поляки. Сімейні козаки також допускалися в Запоріжжя, але вони не могли тут жити з сім'ями. Вони поселялися в слободах, зимівниках і хуторах. Але усі, січовики і зимовчаки, називали себе «славним низовим військом Запорізьким» і товариством. Наприкінці XVI ст. запорожців нараховувалося 5-6 тис. Серед козаків було поширене братство — «побратимство». Товариство вирішувало питання про війну і мир, розподіляло всі землі, ліси, угіддя, вибирало посадових осіб, карало винних у злочинах; від імені товариства писались відповіді на послання від різних держав та владних осіб, які присилалися на Січ.Військо Запорізьке мало два поділи: військове і територіальне. У військовому було 38 куренів, а в територіальному — спочатку 5, а потім 8 паланок. Курені:Іванівський, Сергіївський, Канівський, Поповичський, Титарський, Корсунський, Уманський, Полтавський тощо. 10 куренів складали 1/4 Січі, яка називалася пірією і мала свою казну. Назва «курінь» походить від слова «курити», тобто «дими ти» Паланкову старшину складали: полковник, осавул та писар.Увесь склад Війська Запорозького ділився на старшину, молодиків та сіромах — рядових козаків та запорізьке поспільство, яке жило поза Січчю, на зимівниках. Ті козаки, що жили в селах, містечках, на хуторах, називалися ще городовими. Перша писемна згадка про Запорозьку Січ зустрічається у «Всесвітній хроніці» (1551 р.) польського історика Мартина Бєльського. Походи на Крим, у Молдавію показали, що козаки були значною військово-політичною силою, тому польський уряд ви рішив частину з них узяти на службу, щоб використовувати для воєнних цілей і тримати під контролем. У 1572 р. коронний гетьман Ю. Язловецький за указом польського короля Сигізмунда II взяв на службу 300 козаків. їх прізвища заносили у спеціальні списки (реєстр), звідси їх назва — «реєстрові козаки», їм установили певну платню, вони підкорялися лише своєму «старшому». У 1590 р. у реєстрі було вже 1000 чоловік. Зростала і кількість нереєстрового козацтва.Характерними ознаками козацтва були відсутність кріпосництва, формальна рівність між козаками. Фактично Запорізька Січ була козацькою республікою і стала початковим етапом у формуванні української державності. У кінці XVI ст. козацтво виділяється в окремий суспільний стан в Україні, стає значною військово-політичною силою, центром національно-визвольного руху, ядром української державності. Характерною ознакою діяльності Запорізької Січі було прагнення поширити свій політичний вплив на всі українські землі. Саме українське козацтво стало вирішальною силою у боротьбі за українську державність. Цим воно суттєво відрізнялося від донського козацтва, яке виконувало лише військово-оборонні функції.
28. Козацькі повстання XYI ст. та їх наслідки.
Перше велике антифеодальне селянсько-козацьке повстання, очолюване К. Косинським, відбулося в 1591-1593 рр. У 1591 р. Косинський на чолі загону козаків за підтримки селян і міської бідноти захопив Білу Церкву. Згодом спалахнула широка антифеодальна боротьба на Київщині та Переяславщині. Повстанці захопили Трипілля і Переяслав, підійшли до Києва. Рух перекинувся також на Волинське і Брацлавське воєводства. Магнати, злякавшись, створили ополчення шляхти на чолі з київським воєводою князем Острозьким і виступили проти Косинського. У січні 1593 р. під містечком П'яткою на Житомирщині відбулася битва, що тривала тиждень, але так і не виявила переможця. Повстанці відійшли на Січ. У травні 1593 р. двотисячний загін козаків на чолі з Косинським знову вирушив із Запорозької Січі й незабаром оточив Черкаси. Черкаський староста, не дочекавшись допомоги, розпочав переговори з Косинським, запросив його до замку і вбив. Навесні 1594 р. знову почалося повстання проти польської шляхти. Очолив його Северин Наливайко. У Запорозькій Січі він був сотником. Народне повстання охопило Брацлавщину і Волинь. Кріпосні селяни вступали в загони і оголошували себе козаками. Навесні 1595 р. військо повстанців розділилося. Частина його на чолі з Наливайком вирушила до Білорусії. Друга частина на чолі з Григорієм Лободою і Матвієм Шаулою -- до південної Наддніпрянщини. Загін Наливайка захопив Старокостянтинів, Кременець, Слуцьк, Бобруйськ, Могилів і розбив війська шляхти. Водночас військо під проводом Лободи заволоділо Черкасами та Каневом. Піднявшись Дніпром, Шаула захопив Київ і пішов у Білорусію. Таким чином, усе українське Правобережжя та Південно-Східна Білорусія опинилися в руках повстанців. Навесні 1596 р. війська Наливайка, Лободи і Шаули об'єдналися неподалік від Білої Церкви. Кількість їх становила 4 тис. До Білої Церкви наближалося і польсько-шляхетське військо. В урочищі Гострий Камінь відбулася битва. Козаки зазнали великих втрат. Захопивши табір, поляки влаштували жорстоку розправу. Тільки невеликій частині козаків на чолі з
підполковником Кремінським вдалося прорватися на Січ. Наливайка після десяти місяців допитів четвертували у Варшаві. Жолкевський, Вишневецькі, Потоцькі, Калиновські одержали тут нові земельні володіння. Розпочався період кріпосницько-шляхетської реакції.Петро Сагайдачний здійснив похід на Кафу в 1616 р. Виступи 30-х рр. ХVІІ ст. Щоб утихомирити непокірних, у 1625 р. в Україну було направлено восьмитисячне військо Конєцпольського, якого польський уряд призначив гетьманом. Назустріч йому із Запорозької Січі виступило шеститисячне військо на чолі з Марком Жмайлом. Тарас Федорович (Трясило) організував і повів проти шляхти велике військо. Польське військо знов очолив Конєцпольський. Після кількох битв у Переяславі було підписано угоду, згідно з якою реєстр збільшився до 8 тис, усім козакам, які брали участь у повстанні, було оголошено амністію. У 1635 р. Річ Посполита для контролю за козаками побудувала на Дніпрі, на північ від Січі, фортецю Кодак. Та за кілька місяців до завершення будівництва загін козаків на чолі з гетьманом Іваном Сулимою зруйнував фортецю і знищив її гарнізон.
У 1637 р. почалося нове повстання, яке очолив запорозький гетьман Павло Бут (Павлюк). Проте у грудні 1637 р. під Кумейками поблизу Чигирина 15-тисячна польська армія завдала їм рішучого удару. Павлюка схопили і стратили у Варшаві. У 1638 р. повстання на Лівобережній Україні очолили запорозький гетьман Яків Острянин, полковники Карпо Скидан і Дмитро Гуня. Після цих повстань, прагнучи помститися козакам, Польща скоротила реєстр до 6 тис. і позбавила навіть реєстрових козаків права на самоврядування. Скасовувалася посада гетьмана, а замість нього вводилася посада польського старости, яку затверджував король. Козацькі полковники і осавули мали тепер обиратися з шляхти. Обмежувалася й територія козаків. А тих, хто втікав із Січі без дозволу, страчували. Тисячі козаків, яких не внесли до реєстру, оголошувались кріпаками. Проте всі ці заходи не тільки не втихомирили козаків, а навпаки, спричинили нове повстання. Наступне десятиріччя (1639-1648 рр.), назване польськими істориками "золотим спокоєм", було періодом особливо жорстокого і соціального, і національного гноблення.
29. Виникнення та устрій Запорозької Січі.
Січ – укріплене невелике місто, яке було оточене ровом з водою; в центрі була церква, майдан. 1556 р. перша козацька Січ, яка була заснована Вишневецьким, але у 1557 р. була зруйнована монголо-татарами. Серед козаків були купці, духовенство, заможні громадяни. Козацька рада – верховний орган управління. Кошовий отаман – при військовому нападі мав необмежену владу. Військовий суддя – слідкував за дотриманням правил на Січі. Писар – займався документами. Військовий осавул – помічник писаря та кошового отамана. Кошовому отаману,або гетьману належала вища військово-адміністративна та судова влада на Січі.Укр.козацтво моло свої символи-відзнаки,або клейноди. Серед них корогва-прапор,бунчук,булава та печатка з гербом. Військова організація: Гнучкої слави зажила козацька піхота- основний рід козацького війська.Під час бою козаки_піхотинці шикувалися у 3 шеренги. Під час особливо жорстоких битв застосовувався й інший бойовий порядок.Такій бій козаки наз.-галасом.Найпопулрнішим серед козаків був бойовий порядо,що наз табором..Він застосовуався козаками на марші, в обороні та в наступі. Козацька розвідка: постійна загроза нападв з боку Туреччини змушувала козаків дбати про розвідку.У запорізькому війську були сторожова служба й дозір. КОЗАЦЬКА ЗБРОЯ: Запорожці були великими майстрами артилерійської справи. Вони надавали перевагу легким гарматам., користувалися Рушницею, спис, шабля. Козацький флот: Військова майстерність козаків повною мірою виявлялася і в морських походахКозацький флот складався з легких з незвичайно маневрених човнів – Чайок. Вони рухалися за допомогою весел,або вітрил.Вони могли легко пристати до берега, на відміну від громізких тур.галер. Війська майстерність набула розголосу в світіЩе 16ст. польський уряд викор.козаків.У 1572р. Польський король Сигізмунд 2 Август видав унівсал,за яким на службу було взято 300 козаків. Аби не допускати антипольських повстань, король 1578р. Здійснив козацьку реформу. 5оо козаків, найнятих на службу,було внесенно до спеціального списку-реєстру.Саме тому їх називали реємтровими.Реєстровцям було передано у володіння м. Трафтемірів поблизу Канева,а також Зарубський монастир.Уряд Речі Посполитої надав реєстровцям право на незалежність від місцевої адміністрації, звільнив від податків, і повиностей,окрім військової Вони підпорядковувались своїй старшині, мали окремий суд,право на земельні володіння та дозвіл на промисли й торгівлю,а також одержували платню грішми. Нереєстрові коцтво,яке виникло внаслідок самовільного «покозачення» і не маючи офіційного визначення статусу,вело козацький спосіб життя у прикордоних районах. Проте, незважаючи на неоднорідність, козацтво вже мало свою соціальну нішу, власне місце в становій ієрврхії Речі Посполитої.
Дата добавления: 2015-01-30; просмотров: 143 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |