Емський акт (Емський указ) -розпорядження російського уряду, спрямоване на придушення української культури, підписане імператором Олександром II 18(30).5.1876 у м. Емсі (Німеччина). Е. а. доповнював основні положення Валуєвського циркуляра 1863. Виданий у зв'язку з меморандумом, надісланим цареві помічником попечителя Київського учбового округу М. Юзефовичем, в якому українців звинувачено в тому, що вони хочуть “вільної України у формі республіки з гетьманом на чолі”. Е. а. забороняв ввозити на територію Російської імперії з-за кордону українські книги, українською мовою видавати оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот, театральні вистави і публічні читання. Місцевій адміністрації наказувалося посилити нагляд, щоб у початкових школах не велося викладання українською мовою, та щоб з бібліотек були вилучені українські книги українською мовою. На підставі Е.а. було закрито Південно-Західний Відділ Російського Географічного Товариства у Києві, припинено видання “Кіевского Телеграфа”, ліквідовано Громади, звільнено ряд професорів - українців з Київського університету (М. Драгоманова, Ф. Вовка, М. Зібера, С. Подолинського та ін.). В 1878 на Паризькому літературному конгресі М. Драгоманов виступивши на захист української мови і культури, різко засудив Е.а. Ставши одним з проявів колоніально-національної політики російського царизму щодо України, Е.а. гальмував розвиток української культури та національно-визвольного руху, хоча повністю його припинити не міг.
Емський акт 1876 – таємне розпорядження про повну заборону укр. письменства, підписане імп. Олександром II у нім. курортному м-ку Емс (нині м. Бад-Емс, Німеччина) 30(18) трав. Е.а. доповнював Валуєвський циркуляр 1863. Сучасники називали його також "Юзефовичевим законом" (за прізвищем гол. його автора – пом. куратора Київ. учбового округу М. Юзефовича, який в 1840-х рр. допоміг властям викрити учасників Кирило-Мефодіївського товариства). Е.а. заборонив друкувати українською мовою оригінальні та перекладні тв. (навіть тексти до нот), завозити укр. книги й брошури, надруковані за кордоном, ставити укр. вистави, влаштовувати концерти укр. пісень та декламацій. Призвів і до заборони діяльності громад – напівлегальних орг-цій національно свідомої інтелігенції української, закриття наук. осередку тодішнього українофільства – Південно-Західного відділу Російського географічного товариства – та прихильної до українців газ. "Киевский телеграф"; зазнали репресій з боку царських властей і деякі професори Київського університету.
Укр. громадськість на поч. 20 ст. розгорнула масову кампанію за скасування Е.а. Її вимоги підтримали такі найавторитетніші вчені Петерб. АН, як академіки Ф. Корш та О. Шахматов. 1905 їхня ґрунтовна доповідь "Об отмене стеснений малорусского печатного слова" була схвалена заг. зборами академіків та надіслана царському урядові. В демократ. і ліберальній періодичній пресі, що видавалася в Російській імперії (передусім – в Україні), публікувалися списки осіб, у т. ч. робітників і селян, які вимагали свободи укр. слова. Під час революції 1905–1907 30(17) жовт. 1905 імп. Микола II підписав маніфест про запровадження в життя політ. свобод, у т. ч. й свободи слова. Невдовзі почали виходити періодична преса укр. мовою, створюватися вид-ва укр. книжок. Е.а. без будь-якого офіц. оголошення припинив свою чинність, хоча так і не був скасований формально.
64. Зміст реформ ОлександраII.
Скасування кріпосного права в Росії викликала необхідність про-ведення іінших буржуазних реформ - у галузі місцевого управ -ня, суду, освіти, фінансів, у військовій справі.
1 січня 1864 було видано "Положення про губернські і повітовіземських установах ", вводите безстановий виборні ор-Гани місцевогосамоврядування - земства.Оні обиралися всіма сос-ловіямі на трирічнийтермін і складалися з розпорядчих органів (повітових та губернських земськихзборів) і виконавчих (повітових та губернських земських управ).
Земства несли відповідальність за народну освіту, за народнездоров'я, за своєчасні поставки продовольства, за ка-якість доріг, застрахування, за ветеринарну допомогу та інше.
Все це вимагає великих коштів, тому земствам було дозволеновводити нові податки, обкладати населення повинностями, утворювати земськікапітали.Прі своєму повному розвитку земська діяльність повинна булаохопити всі сторони місцевої жізні.Новие форми місцевого самоврядування нетільки зробили його всесословним, але і розширили коло йогополномочій.Самоуправленіе отримало таке широке поширення, щобагатьма було зрозуміле, як перехід до представницького способуправління, тому з боку уряду незабаром стало помітнопрагнення утримати діяльність земств на місцевому рівні, і недозволяти спілкуватися між собою земським корпораціям.
16 червня 1870 було видано "Міське положення", за кото-рому в 509містах вводилося виборне самоврядування - міські думи, які обираються начотири года.Городская дума обирала свій пос-тоянно діючийвиконавчий орган - міську управу, відбутися у-явшую з міського головиі декількох членов.Городской голова був одночасно головою іміської думи і міської упра-ви.Право обирати і бути обраним доміську думу мали право тільки жителі, які мають майновим цензом
(переважно власники будинків, торгово-промислових закладів, банків - одним словом торгово-промислова буржуазія).
Таким чином, основна маса міського населення була уст-поранена відучасті в міському самоуправленіі.Компетенція городс-кого самоврядуваннябула обмежена рішенням суто господарських питань (благоустрійміст, пристрій базарів і т.п.).
Одночасно з земської реформою, була підготовлена і доль-ная.Ізусіх реформ того часу вона була найбільш послідовною і однією з найбільшзначітельних.Судебние статути 20 листопада 1864 вводилибезстановий, гласний суд за участю присяжних заседате-лий, адвокатурою ізмагальністю сторон.Прісяжние заседате-ли, що беруть участь в судовомупроцесі встановлювали лише винність або невинність підсудного, мірупокарання ж визначали самі судьі.Решенія, прийняті судом за участюприсяжних засідателів вважалися остаточними, в іншому випадку моглибути оскаржені в судовій палате.Решенія окружних судів, в якихбрали участі присяжні засідателі могли бути оскаржені лише в томувипадку, якщо було скоєно порушення законного порядку судопроіз -водства.Апелляціі на ці рішення розглядав Сенат.
Для розбору дрібних проступків і цивільних справ з позовом до 500рублів в повітах і містах вводився світової суду з спрощенимсудопроізводством.Состав мирових суддів обирався на повітових земс-кихзборах.
Судові статути 1864 вводили інститут "присяжних повірених" --адвокатуру, а також інститут судових следователей.Пред-седателі і члениокружних судів і судових палат, присяжні пове-ренние, їх помічники ісудові слідчі повинні були мати вищу юридичнуобразованіе.Председателі і члени окружних судів і судових палатзатверджувалися імператором, а світові судді - Сенатом.После цього вони немогли бути звільнені або усунені від поса-ності на якийсь час, а лишеу разі вчинення будь-якого кримінального злочину, але і тоді рішенняпро з усунення з посади виносив суд. Таким чином закон вводивважливий принцип незмінюваність суддів.
У 1861-1874 роках було проведено серію військових реформ.
У 1874 році був виданий статут про загальний військовий обов'язок, який докорінно змінив порядок поповнення войск.Прі Петрові Великому всі станизалучалися до військової службе.По законам ХVIII століття дворянство поступовобуло звільнено від військової повинності, і рекрутчини стала участь непросто нижчих верств населення, але бід-кро з них, тому що ті, кт??багатший могли відкупитися, найнявши за себе рекрута.Такая форма військовоїповинності лягла тяжкий тягар-ньому на плечі бідних верств населення, томущо термін служби в той час було 25 років, тобто годувальники, ідучи збудинку, залишали його практично на все життя, селянські господарстварозорялися з усіма наслідками, що випливають звідси наслідками.
За новим законом, призиваються всі молоді люди, які досягли 21 року, алеуряд щороку визначає необхідну кількість но-вобранцев, і пожеребком бере з призовників тільки це число (зазвичай на службузакликалося не більше 20-25% призовників). Призи-ву не підлягали єдинийсин у батьків, єдиний годуй-Лец в сім'ї, а також якщо старший братпризовника відбуває або від-був службу.Взятие на службу числяться в ній: всухопутних військах 15 років: 6 років в строю і 9 років у запасі, у флоті - 7років дії-котельної служби та 3 роки в запасе.Для отримали початковуобразо-вання термін дійсної служби скорочується до 4-х років, закінчивши-шихміську школу - до 3-х років, гімназію - до півтора року, а що маливища освіта - до півроку.
Таким чином, ми можемо зробити висновок, що нова система передпілля-галане тільки військове навчання солдатів, але в той же час проводив-ся рядзаходів з метою просвіти (особливо це помітно під час керуваннявійськовим міністерством графом Д. А. Мілютін).
Військові витрати, викликані Східної війною, а також викупнаоперація, затіяна в цей час змусила уряд вийти з рамокбюджета.Правітельство брало кредити за кордоном, вдавався до внутрішніхпозиками, випускало кредитні білети.Все це призвело до того, що всталареальна проблема впорядкування державного господарства.
Для збільшення державних доходів було прийнято низку заходів, однимз яких - скасування винних відкупів.
При Катерині II приватні особи "відкуповуватися" право продажу вина впевному окрузі за деяку сумму.По новим порядком вино моглопродавати будь-яка особа, але все вино, що надходять у продаж обкладалося
"акцизом" (податком на користь держави). Таким же акцизом були обкладенісіль, цукор, табак.Билі збільшені деякі митні пошліни.Главним жзасобом підняти економічну міць країни вважалося будівництво мережізалізних дорог.В зв'язку з нею іноземний від'їзд виріс в 10 разів, і майжетакож збільшився ввезення товарів в Россію.Чісло торгових і промисловихпідприємств замет-но збільшилася, а також кількість фабрик і заводов.Появіліськредитні установи - банки, на чолі яких стояв Державний банк
(1860 рік).
Росія почала втрачати характер патріархального землевладель-чеськогогосударства.Освобожденний від кріпосної залежності та інших стисненийнародний праця знаходив собі застосування в різних галузяхпромисловості, створених нових умов суспільного життя.
Ще на початку свого царювання Олександр II скасував деякісором'язливі заходи стосовно навчальних закладів, прийнятих імператором
Миколою I. Викладання в університетах отримало більше свободи, вонистали доступні для вільних слухачів, як чоловіків, так і женщін.Однаконовизна положення призвела в 1861 році до деяких заворушень, після чогосвободу університетів довелося кілька огранічіть.В 1863 був виданийстатут, згідно з яким професорська корпорація отрималасамоуправленіе.Студенти ж не отримали права впливати будь-яким чином напорядок в університеті, що було приводом для частих "студентськихзаворушень ". Під впливом таких настроїв граф Д. А. Толстой вирішивздійснити реформу середньої школи.В початку царювання імператора (приміністра А. В. Головін) доступ в гімназії був відкритий для всіх дітейсословій.Гімназіі ж були двох типів: класичні, з вивченням древніхмов і реальні, відповідно без них, але з переважанняместествознанія.Граф Толстой, підтримуваний М.Н.Катко-вим у 1871 роцісклав новий статут гімназії, схвалений госуд-рем.Классіческая гімназіябула зроблена єдиним типом общеоб-разовательной і всесословнойсередньої школи, випускники якої мали право вступу доуніверсітет.Реальние гімназії замінили "реальними училищами"; мета їх була втому, щоб давати освіту людям усіх станів, але пристосоване допрактичним потребнос-тям і до придбання практичних познаній.Етойреформою було створено повне переважання класичної школи.Но граф
Толстой випустив з виду кілька моментів, а саме: через відсутність дос -таточного кількості викладачів латини та грецької язи -ка, довелося виписувати фахівців з-за граніци.Естественно, їхвикладання не подобалося студентам, тому що перше не знали ні російськоїмови, ні російської літератури.
Таким чином, незважаючи на те, що реформа графа Толстого мала в основіправильну ідею про значення класицизму, вона не увійшла до звичаї нашогосуспільства.
Одночасно з реформою чоловічої середньої школи, реформірова-лась іженская.До правління Олександра II існували тільки інститути іприватні пансіони, в яких навчалися в основному дворянки. З кінця 50-хз'являються жіночі гімназії для всіх станів. Паралельно сталивідкриватися жіночі єпархіальні училища. Через деякий час успішновирішилося питання про вищу жіночому образованіі.Также були зроблені великіуспіхи в плані початковим і народної освіти.
Але, незважаючи на зусилля, народна грамотність в епоху реформ стоялаще на низькому рівні.
65. Утворення перших політичних партій у Західній Україні.
Кінець XIX ст. став переломним у розвитку українського національного руху. З виникненням перших українських партій національна ідея виходить за межі інтелігентського середовища і проникає у широкі маси. На історичну арену виходить нове, енергійніше покоління діячів, яке висуває вимогу повної незалежності України.
Перші українські політичні партії з'явилися у Галичині. У жовтні 1890р. у Львові було створено Русько-українську радикальну партію (РУРП). Ініціаторами створення цієї партії стали І. Франко і М. Павлик. За порадами Драгоманова вони стали на позиції "наукового соціалізму". У 1895р. до програми було включено положення, що найповніше ідеї соціалізму можна реалізувати в рамках незалежної української держави, а в найближчій перспективі — у межах повністю автономної провінції Австрійської імперії. Окрім цих положень, у програмі висувались вимоги передачі селянам якомога більше землі. Декларувалось встановлення колективної організації праці й колективної власності на засоби виробництва еволюційним шляхом. Партія видавала для селян газети "Хлібороб" і "Громада". Для пропаганди програмних положень було випущено серію брошур під загальною назвою "Радикальна тактика" (І. Франко). Великої уваги партія приділяла пропаганді своїх ідей у селянських масах через різноманітні установи, організації. Незважаючи на наполегливу працю, партія не здобула собі широкої підтримки. Проти неї було настроєно духовенство, яке заблокувало партії доступ до селянства. Соціалістичні ідеї не мали підтримки через малочисельність українського пролетаріату. Наприкінці 1899р. партія переживає кризу.
У 1899р. з'являється Українська соціал-демократична партія (УСДП), яку заснували Микола Ганкевич, Семен Вітик, Юліан Бачинський. Вона була створена з метою відстоювання інтересів українського робітництва. У національному питанні виступала поборником політичної незалежності України.
У 1899р. утворилась Українська національно-демократична партія (УНДП), яка стала наймасовішою і найвпливовішою партією. Засновниками цієї партії були оновлені народовці і частина радикалів. Найвизначнішими діячами партії стали Є. Левицький, В. Охримович, М. Грушевський і І. Франко. У своїй програмі УНДП проголосила своєю довготривалою метою національну незалежність України, до своїх найближчих цілей вона відносила автономію і збереження відданості Габсбургам. В інших питаннях це була типово ліберальна партія, яка прагнула уникати гострих соціальних питань. Своєю поміркованістю і народовською тактикою вона завоювала прихильність більшої частини населення. Під її впливом знаходилась "Просвіта" та інші організації, установи.
Також у 1899р. окремі представники духовенства утворили Католицько-руський союз. Але, будучи клерикально-консервативною партією, вона не знайшла широкої підтримки навіть серед священиків.
Із зростанням організаційної і політичної сили українофілів у Галичині слабнув вплив русофілів, які здавали свої позиції як на організаційному, так і на політичному рівні. Так "Просвіта" по Галичині мала 900 відділень, аналогічна русофільська організація - лише 106. У виборах 1913р. до галицького сейму було обрано 30 українофілів і лише 1 русофіл.
Сподіваючись затримати процес свого занепаду, в 1900 р. русофіли проголосили "новий курс", що закликав до цілковитого ототожнення з Росією. Вони заснували Російську національну партію, яка отримала великі дотації від царського уряду і була підтримана польською аристократією, щоб внести розкол в український рух.
66. Основні тенденції соціально-економічного розвитку Наддніпрянської України у др. пол. XIX ст.
67. Напрямки розвитку і здобутки національно-визвольного руху Наддніпрянської України у др. пол. XIX ст.
68. Виникнення політичних партій в Україні (кінець ХІХ-початок ХХ ст.).
69. Позиції українських політичних сил Наддпіпрянської України та західноукраїнських земель щодо Першої світової війни.
70. Україна у роки Першої світової війни (УСС).
Перша світова війна, в якій Росія і Австро-Угорщина виступали в протилежних військово-політичних коаліціях, була справжньою трагедією для українського народу. Протягом цієї війни Східна Галичина, Північна Буковина і частково Закарпаття стали ареною військових дій, унаслідок чого зазнали страшних збитків від руйнувань і спустошень. Чимало районів було зруйновано дотла, населення евакуйоване, а їхнє господарство та майно втрачено. У запеклій Галицькій битві, яка тривала з 19 серпня до 4 жовтня 1914 р., австро-угорську армію було розгромлено, вона втратила більш як 336 тис. солдатів. Галичину й Буковину окупувала царська Росія. Однак у квітні 1915 р. австро-німецькі війська змусили російську армію відступити з Галичини.
За сім місяців окупації царська адміністрація робила все, щоб придушити національно-визвольний рух галичан. Правлячі кола Росії вважали приєднання західноукраїнських земель одним із завдань війни.Окупанти нищили все, що було українським: гімназії, культурно-освітні установи, господарські й спортивні організації, які створювалися десятиріччями. Натомість почала здійснюватися насильницька русифікація регіону. Тисячі борців за національне відродження було депортовано до Сибіру. Почалося переслідування греко-католицької церкви. Одним із перших ув'язнили митрополита Андрія Шептицького, який з 1900 р. очолював греко-католицьку церкву Галичини.
У цій національній трагедії українського народу ганебну роль відіграло галицьке москвофільство. Воно допомагало царській адміністрації вишукувати і арештовувати діячів українського національного руху, руйнувати осередки культури. Зійшовши до ролі нікчемних перевертнів, москвофіли втратили будь-який вплив на галичан.
Шовіністична політика царської окупаційної адміністрації в Галичині так шокувала демократичну громадськість Росії, що відомий політичний діяч П. Мілюков назвав її у Державній думі "Європейським скандалом".
27 липня 1914 р. українські партії утворили у Львові єдиний об'єднаний представницький орган — Головну українську раду в складі національно-демократичної, радикальної і соціал-демократичної партій. Головою ради обрали К. Лівицького. Рада закликала всіх українців стати проти царської імперії. Згодом Головна українська рада створила Центральну бойову раду, яка звернулася до австрійського уряду з проханням дозволити сформувати національну військову організацію — легіон Українських січових стрільців (УСС). Протягом двох тижнів на звернення відгукнулося більш як 28 тис. національно-свідомих юнаків, багато з яких належали до організацій "Січ", "Пласт" і "Сокіл". Це надзвичайно занепокоїло насамперед впливові польські кола. Під тиском польських політиків австрійський уряд обмежив чисельність легіону двома тисячами. Це було перше українське військове формування того часу, яке в складі австро-угорської армії брало активну участь в бойових діях. Українські січові стрільці вели успішні бойові дії в Карпатах.
Група діячів українського визвольного руху, які змушені були в різні часи емігрувати з Російської імперії, утворили також у Львові позапартійну організацію — "Союз визволення України" (СВУ). На чолі її стояли Д. Донців, В. Дорошенко, А. Жук, М. Залізняк та інші. 1 вересня 1914 р. було надруковано платформу Союзу, якою передбачалося з допомогою австрійських властей утворення на території Російської імперії самостійної української держави з демократичним ладом і повною свободою для всіх національностей, із самостійною українською церквою.
Серед західних українців програма і діяльність СВУ, як украй політизованої організації, не знайшли широкої підтримки. У часи окупації Львова Союз діяв у Відні, де наприкінці 1918 р. припинив свою діяльність.
1916 р. австрійські власті, намагаючись заручитися підтримкою після тяжких поразок, пообіцяли галицьким полякам широку автономію після закінчення війни. Певні послаблення одержали й українські організації, зокрема СВУ дістав дозвіл працювати з українськими солдатами царської армії в таборах військовополонених в Австро-Угорщині та Німеччині. Появилася можливість утворювати з полонених національні збройні формування на зразок легіону Українських січових стрільців, які поповнили б вичерпані військові резерви Центральних держав. Це привело до створення так званих Сірожупанної та Синьожупанної дивізій, які згодом взяли участь у боротьбі за захист української держави.
71. Воєнні дії на території України в роки Першої світової війни.
28 червня (11 липня) 1914 року в столиці Боснії м. Сараєво серб, член партії «Млада Босна», гімназист Гаврило Принцип убив ерцгерцога Франца-Фердинанда, наступника австрійського цісаря Франца-Йосифа. Ця подія стала приводом для Першої світової війни, яка вибухнула в липні 1914 року. У ній узяли участь 38 держав, мобілізувавши до своїх армій 73,5 млн. солдатів, 10 млн. з яких загине, 20 млн. будуть поранені.
Перша світова війна започаткувала один з найтрагічніших періодів в історії українського народу. Українські землі, особливо Галичина, в умовах війни перетворилися на арену жорстоких і кривавих битв. Понад 3,5 млн. українців у російській армії з одного боку й 250 тис. в австро-угорській з другого змушені були вбивати один одного, воюючи за інтереси чужих їм держав.
Довідка.
Перша світова війна (1914— 1918pp.) — війна між двома коаліціями держав — німецько-австрійським блоком і Антантою за економічні й політичні сфери впливу. У війну втягнуто 38 країн, у яких проживало 75% населення земної кулі. Воєнні дії велися на території Європи, Азії, Африки. Українці теж були змушені брати участь у війні й битися на 11 її фронтах з обох ворожих боків. Протягом усієї Першої світової війни Росія прагнула приєднати Галичину, Австро-Угорщина — захопити Волинь і Поділля, Німеччина намагалася анексувати всю Україну. У війні Німеччина та її союзники зазнали поразки. Юридичні наслідки зафіксовані в мирних угодах Паризької (1919—1920) і Вашингтонської (1921 — 1922) конференцій. За період війни убито 9,5 млн. осіб, більш ніж 20 млн. поранено, 10 млн. померло від голоду та епідемій.
Анексувати — насильно приєднувати, загарбувати чужу територію, іншу державу.
Початок війни
Початок військових дій на українських землях був надзвичайно вдалим для російської армії. У ході запеклої Галицької битви, що тривала від 19 серпня до 4 жовтня 1914 року, австро-угорська армія була розгромлена.
Вона втратила понад 336 тис. солдатів, з яких більше 100 тис. потрапило в полон. Росіяни в боях захопили 400 австрійських гармат. Галичина та Буковина опинилися під окупацією царської Росії.
У березні 1915 року після шестимісячної облоги росіяни здобули найміцнішу австрійську фортецю Перемишль. Після цієї операції ще 120 тис. австрійських солдатів стали полоненими. Російські військові підрозділи штурмували Карпатські перевали, але просунутися далі не змогли. У квітні 1915 року на допомогу ослабленим австрійцям прийшла німецька армія генерала Макензена. Скориставшись серйозною нестачею в росіян необхідного людського резерву й відсутністю зброї, набоїв та снарядів, австро-німецькі війська перейшли в рішучий контрнаступ. Вони вдвічі перевершували росіян у живій силі й ушестеро в артилерії. Австро-німецькі військові підрозділи легко прорвали російський Південно-Західний фронт під Горлицею й Тарнавом і в тяжких боях змусили армію противника покинути Галичину. Під час контрнаступу німці та австрійці застосували проти росіян так званий «ураганний вогонь» з гармат, протистояти якому російські солдати не могли (у російській армії в окремі дні взагалі не було снарядів).
9 червня 1915 року австро-німецька армія зайняла Львів, а в липні цього ж року звільнила від росіян усю Галичину й значну частину Волині. Відступ російської армії тривав аж до середини вересня 1915 року.
У ході цієї наступальної операції в складі австрійської армії особливо відзначився створений на початку війни легіон Українських січових стрільців (УСС), який нарахував 2,5 тис. вояків. Стрільці найбільше прославилися в запеклих боях за гору Маківка в Карпатах у квітні-травні 1915 року. Взяття гори, яка декілька разів переходила від однієї армії до іншої, забезпечувало надійну перешкоду подальшому просуванню противника. Мужньо билися тут і російські війська під командуванням Олексія Каледіна. Бої за Маківку стали переломними у воєнних операціях 1915 року. Після їх успішного завершення австро-німецькі війська перейшли в наступ. Українські січові стрільці в їх складі в червні 1915 року увійшли до Галича й вивісили тут на знак перемоги жовто-синій прапор.
У липні був сформований 1-й полк УСС на чолі з отаманом Г. Коссаком. До листопада 1915 року січові стрільці мужньо захищали свої позиції. Німецьке командування відзначало, що полк УСС — «найкращий підрозділ з усієї австро-угорської армії».
Довідка.
Українські січові стрільці (УСС) — військові підрозділи, створені в 1914 р. для боротьби за незалежну Україну. Під час Першої світової війни входили до складу Австро-Угорської армії, згодом армії Української Народної Республіки (УНР). З грудня 1918 р. по липень 1919 р. захищали свою землю від агресії Польщі. Еліту УСС становили М. Безручко, Є. Коновалець, А. Мельник, Д. Вітовський, Р. Дашкевич, В. Дідушко та ін.
Становище українців у роки війни
Ведення воєнних дій на території Галичини мало трагічні наслідки для українського населення цього регіону. Аналізуючи свої поразки на початку війни, австро-угорське командування охоче вірило заявам польської провінційної адміністрації, що причиною невдач австрійської армії стала «зрада українців», їх неприхована підтримка росіян. Унаслідок цих наклепницьких звинувачень була розгорнута кампанія страшного терору проти українського народу, а особливо проти москвофілів. Спочатку українців цілими сотнями заарештовували й страчували без суду, згодом тисячами гнали до Австрії, де кидали до концентраційних таборів. Найлиховіснішим серед них був Телергоф, де в страхітливих умовах одночасно тримали ЗО тис. осіб, які здебільшого гинули від голоду, антисанітарії та хвороб. Лише від тифу тут померло понад 1 тис. бранців.
Ще гіршою була доля галицьких українців, які опинилися під російською окупаційною владою. Після завоювання краю верховний головнокомандувач російських військ великий князь Микола Миколайович видав маніфест, у якому висловив радість, що «російський народ об'єднався» і що нарешті «завершене діло Івана Калити». Царат цинічно проголосив, що Галичина — це «давня російська земля», яка тепер «назавжди возз'єднується з матір'ю-Росією». Це «возз'єднання» супроводжувалося загальним шаленим наступом на український рух. Генерал-губернатором краю був призначений чорносотенець граф О. Бобринський, який відразу розпочав широкомасштабні репресії проти українців. «Східна Галичина й Лемківщина, — зазначав він, — споконвіку корінна частина єдиної великої Росії. На цих землях корінне населення завжди було російським, тому й лад тут має бути російський. Я буду впроваджувати тут російську мову, закон та устрій».
Цю шовіністичну політику російського самодержавства активно підтримували лідери західноукраїнських москвофілів В. Дудикевич, С. Бондасюк, Ю. Яворський, які повернулися в Галичину з еміграції разом з російською армією. Москвофіли виявляли й видавали російським властям прихильників українства, яких згодом депортували в глиб Російської імперії. Тільки через київські тюрми були відправлені до Сибіру 12 тис. галицьких українців, серед яких було чимало греко-католицьких священиків. Серед заарештованих був і митрополит А. Шептицький, вивезений до монастирської тюрми в Суздалі.
До Львова приїхав православний волинський архієпископ Євлогій (Георгієвськии), відомий противник греко-католицької церкви. З ним прибуло православне духовенство, представники якого заповнили біля 200 вакантних парафій, з яких росіяни повисилали до Сибіру греко-католицьких священиків.
За наказом царського уряду на окупованій російськими військами території були закриті всі українські культурні установи, періодичні видання, вводилося примусове обмеження на вживання української мови, робилися спроби запровадити в школах російську мову. Така відверта шовіністична політика царської окупаційної влади в Галичині шокувала навіть демократичну громадськість Росії. Відомий російський політик Павло Мілюков назвав її в Державній думі «європейським скандалом».
Брусиловський наступ
Відступивши з Галичини й Буковини під натиском австро-німецьких військ, російська армія восени 1915 року закріпилася на лінії Кам'янець-Подільський — Тернопіль — Кременець — Дубно. У кінці 1915 року Росія почала отримувати від своїх союзників у війні значну кількість зброї та амуніції. У 1916 році вона одержала 9,5 тис. кулеметів, 446 важких гармат, велику кількість снарядів та набоїв. У травні 1916 року російські війська Південно-Західного фронту під керівництвом генерала Олексія Брусилова завдали австрійцям тяжких поразок і зайняли значну територію Галичини й Волині. У ході цієї наступальної операції росіяни просунулися вперед на 80-120 км.
Масштаби втрат противника були найбільшими за весь воєнний період 1914-1916 pp. Унаслідок Брусиловського прориву австрійська армія втратила понад 1 млн. осіб убитими й пораненими, більш як 400 тис. осіб потрапили в полон. Утрати російської армії також були значними й становили близько 500 тис. вояків.
Брусиловський наступ великою мірою допоміг французькій армії, яку німці в цей час сильно тіснили під Верденом. Проте цей наступ для російської армії дав небагато. На цьому наступальні дії військ Південно-Західного фронту в Україні припинилися. Лінія фронту залишалася незмінною до літа 1917 року, коли Тимчасовий уряд Росії розпочав новий наступ, який завершився повним провалом і новим відступом російських військ.
72. Українська діаспора: формування і діяльність.
73. Лютнева революція 1917р. Посилення національного руху.
Кінець лютого 1917 р. став для російського царизму фатальним. Стихійна хвиля народного невдоволення, швидко набираючи силу, переросла в революцію. Протягом надзвичайно короткого часу (з 23 лютого до 2 березня) самодержавство впало, Микола II відрікся від влади і, фактично, в країні встановився республіканський лад. Така блискавичність перемоги над царизмом пояснюється насамперед кризовим станом в імперії, гостротою політичних, соціально-економічних та національних проблем, зростаючою активністю політичних сил, падінням авторитету та слабкістю реально існуючої влади. Могутнім каталізатором подій стала Перша світова війна.
Лютнева революція в Росії лише на певний час зняла політичну напруженість у країні. Після падіння царизму перед суспільством постали невідкладні завдання, з'явилися нові проблеми. Першочерговими завданнями були: створення нової стабільної держави; визначеність у питанні про участь у війні; подолання негативних тенденцій в економіці; вирішення аграрного та національного питань.
Перемога революції сприяла створенню на теренах колишньої імперії нової політичної ситуації та суспільної атмосфери. Тимчасовий вакуум легітимної (законної) влади; поява конкуруючих владних структур (Тимчасовий уряд Ради); широкомасштабне втягнення в орбіту революційної діяльності неосвічених і недосвідчених народних мас; активний вихід армії на авансцену внутріполітичної боротьби; посилення в народній свідомості орієнтації на силові методи вирішення суспільних проблем; зростання ролі політичних партій, пошуки політичними силами нових шляхів суспільного розвитку; активізація національних рухів — всі ці тенденції та процеси позначилися на історичному розвитку України не тільки на початку, а й протягом усього 1917 р. Водночас місцеві чинники зумовили специфіку та особливості суспільного життя українських земель.
Після Лютневої революції влада формально перебувала в руках Тимчасового уряду, який отримав повноваження від ліберальних кіл Державної думи. Його основною опорою на місцях і, зокрема, в Україні були торгово-промислова буржуазія, землевласники, чиновництво та інтелігенція переважно кадетської орієнтації. Саме ці соціальні верстви почали створювати громадські ради та комітети, які й розглядалися Тимчасовим урядом як представницькі органи місцевої влади. Широка демократизація суспільства (проголошення політичних прав і свобод, скасування національних та релігійних обмежень, смертної кари, ліквідація репресивних органів царського режиму, оголошення амністії) зумовили на перших порах популярність нового уряду серед місцевих органів влади. Проте революційна ейфорія швидко минула. Небажання, а значною мірою неможливість через певні обставини Тимчасового уряду йти на радикальні суспільні зміни до скликання Установчих зборів зумовили катастрофічне, прогресуюче падіння авторитету та впливовості всієї вертикалі офіційних владних структур, перманентну кризу влади[5, c. 361-362].
У центрі і на місцях виникають альтернативні органи влади — Ради депутатів як безпосередній наслідок волевиявлення політично активної частини трудящих і логічне продовження революційних традицій 1905— 1907 рр. У середині 1917 р. в Україні їх налічувалося 252. У Радах домінували загальноросійські соціалістичні партії есерів та соціал-демократів. Найвпливовішими вони були в Донбасі, де їх кількість становила 180 (71%), у великих містах — Харкові, Києві, Катеринославі, Луганську, Полтаві та ін., у прифронтовій смузі Південно-Західного та Румунського фронтів, у сільській окрузі українсько-російського пограниччя — північна частина Чернігівщини, Харківщина.
Майже одразу після Лютневої революції питання про самовизначення України опинилося в епіцентрі політичної боротьби. Незважаючи на суттєві розходження у вирішенні соціально-економічних питань, кадети, які домінували в Тимчасовому уряді, та есеро-меншовицький блок, що визначав політичну лінію Рад, значною мірою сходилися в поглядах на розв'язання національного питання. Обстоюючи унітарну форму російської держави, ці політичні сили визнавали за Україною тільки право на національно-культурну автономію. Таке вирішення українського питання вже на початку 1917 р. не відповідало вимогам часу, якісно новому рівню національного руху і тому не тільки породжувало численні тертя, суперечності та протиріччя між різними політичними силами суспільства, а й зумовило появу в Україні ще одного альтернативного центру влади — Центральної Ради — громадсько-політичного об'єднання, що утворилося 4 березня 1917 р. У надзвичайно короткий час Центральна Рада переросла у впливовий представницький орган народної влади. Важливу роль у її створенні, зміцненні та визначенні основних напрямів діяльності відіграли три провідні українські партії: Українська партія соціалістів-революціонерів (М. Ковалевський, П. Христюк, М. Шаповал), Українська соціал-демократична робітнича партія (В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порпі) та Українська партія соціалістів-федералістів (Д. Дорошенко, С. Єфремов, А. Ніковський). Головою Центральної Ради було обрано М. Грушевського.
Швидкому зростанню авторитету, популярності та впливовості цього органу влади сприяло те, що він обстоював близькі та зрозумілі народу ідеї національно-територіальної автономії та популярні ідеї соціалізму. Значну роль у цьому процесі відіграв і демократичний та всеохоплюючий принцип формування Центральної Ради, адже з самого початку свого існування вона була уособленням трьох представництв: національного, соціально-класового та територіального. Такі ідейні засади та організаційні основи значною мірою і забезпечили їй широку народну підтримку. Свою прихильність до Центральної Ради висловили військовий, селянський та робітничий всеукраїнські з'їзди, скликані в травні 1917 р.
Отже, безпосередніми наслідками Лютневої революції 1917 р. для України були посилення політичної боротьби; вихід на політичну арену широких народних мас; перетворення армії на впливовий фактор внутрішнього життя; зростання ролі політичних партій; зміщення суспільних настроїв вліво; паралельна поява конкуруючих владних структур Тимчасового уряду і Рад, у діяльності яких домінував соціальний акцент, та Центральної Ради, у роботі якої надавалася перевага вирішенню питань національного розвитку[2, c. 472-473].
74. Утворення ЦР, її склад, завдання. Михайло Грушевський.
3-4 березня 1917 року в Києві була організована Українська Центральна Рада (УЦР), яка об'єднала представників головних українських політичних партій. Ідея створення Центральної Ради народилася на зборах Товариства українських поступовців (ТУП), яке було започатковане М. Гру-шевським, С. Єфремовим і Є. Чикаленком після Революції 1905-1907 pp. як міжпартійний політичний блок усеукраїнського масштабу. Товариство українських поступовців, засноване в Києві 1908 року, згуртувавши представників української інтелігенції, планувало домагатися автономії України в рамках конституції буржуазної Росії.
Центральна Рада перетворилася на керівний осередок української націонал-демократичної революції, об'єднавши під революційними гаслами політичні партії, інтелігенцію, представників культурно-освітніх, селянських, кооперативних, військових, студентських товариств та речників церкви. Помітне місце в Центральній Раді, що стала своєрідним парламентом, посіли представники національних меншин: євреї, росіяни, поляки.
Керівником (головою) Української Центральної Ради був обраний Михайло Грушевський, видатний український історик і політичний діяч. У 1917 році він належав до партії українських есерів. Від самого початку діяльності Центральної Ради М. Грушевський стояв на автономістських позиціях. Його підтримував інший керівник Центральної Ради Володимир Винниченко, відомий український письменник, лідер Української соціал-демократичної партії. Знаними діячами Центральної Ради були також Б. Мартос, С. Петлюра, І. Стешенко, П. Христюк тощо.
Крім прибічників автономії України у складі Росії, до Центральної Ради входили й прибічники негайного проголошення незалежності України. Одним з них був Микола Міхновський, що активно виступав за створення українських державних інституцій, передусім українського війська.
Між автономістами та самостійниками в Центральній Раді спалахнула боротьба, яка не могла не позначитися на єдності українського визвольного руху.
75. Жовтневий переворот 1917р. Петрограді і Україна.
ЖОВТНЕВИЙ ПЕРЕВОРОТ У ПЕТРОГРАДІ 1917. Державний переворот у Росії 1917 та його відлуння в Україні. Відбувся 7 листоп. (25 жовт.) 1917. У ході перевороту Тимчасовий уряд, що перебував у столиці д-ви Петрограді (нині м. Санкт-Петербург), — було заарештовано, а центр. владу перебрали на себе лідери більшовиків. У зверненні «До громадян Росії» Військ.-революц. к-т (штаб повстання) декларував демократ. мир (див. Перша світова війна), скасування поміщицького землеволодіння, встановлення робітн. контролю над вир-вом, утворення Рад. уряду. Другий Всеросійський з’їзд Рад 1917, який відбувся 7—9 листоп. (25—27 жовт.), ухвалив рішення про перехід влади до рад (див. Ради робітничих депутатів, Ради солдатських депутатів в Україні 1917, Ради селянських депутатів), прийняв Декрет про мир 1917 і Декрет про землю 1917, сформував новий уряд — Раду нар. комісарів на чолі з В.Леніним, обрав Всерос. ЦВК. Україну на з’їзді репрезентувало 140 делегатів.
15(02) листоп. РНК Рад. Росії прийняла Декларацію прав народів Росії 1917, у якій було викладено осн. положення нац. політики рад. влади: рівність та суверенність народів Росії, право на вільне самовизначення аж до відокремлення й утворення незалежних д-в.
Звістка про ці події швидко досягла України. Однак лише в окремих містах Донбасу та Криворіжжя влада перейшла до рад.
У Києві надвечір 7 листоп. (25 жовт.) представниками різних партій було створено Крайовий к-т оборони революції, що підпорядковувався Українській Центральній Раді. 9 листоп. (27 жовт.) представники київ. рад фабрично-заводських к-тів та профспілок обрали військ. революц. к-т у складі І.Крейсберга, Л.Пятакова, Я.Гамарника, Г.Пятакова та ін. Ревком не схвалив позицію УЦР. Того ж дня УЦР прийняла резолюцію про владу, в якій негативно поставилася до перевороту в Петрограді й проголосила перехід владних повноважень до всієї революц. демократії, а не лише до рад. Це відштовхувало від УЦР більшовиків. Водночас штаб Київського військового округу (КВО), який очолював війська, вірні Тимчасовому урядові, не визнав Крайовий к-т оборони революції і більшовицький ревком, а 10 листоп. (28 жовт.) Крайовий к-т було заарештовано. Того ж дня його функції перебрав на себе Генеральний секретаріат Української Центральної Ради 1917—1918. Більшовицьке повстання в Києві, розпочате новим ревкомом (А.Іванов, В.Затонський та ін.), проти військ КВО закінчилося тим, що представницька узгоджувальна комісія постановила вивести війська, викликані командуванням КВО, і демократизувати його штаб. Юнкери й донські козаки під командуванням ген. Квецинського залишили Київ. Командування КВО прийняв підполк. Павленко. Відновлений більшовицький ревком не претендував на владу. 12 листоп. (30 жовт.) УЦР заслухала доповідь М.Грушевського про проект Конституції України. Передбачалося встановлення федеративних зв’язків України з Рад. Росією. Компетенція Ген. секретаріату поширювалася на Катериносл., Харків., Херсон., Таврійську (без Криму), Холмську, частково Курську та Воронезьку губернії. На об’єднаному засіданні рад робітн. і солдатських депутатів Києва УЦР було визнано крайовою владою. УЦР в цей час була найвпливовішою політ. силою в Україні. Навколо неї гуртувалися революц.-демократ. сили, які репрезентували інтереси укр., рос., єврейс. та ін. нас.
20(07) листоп. було проголошено III Універсал УЦР (див. Універсали Української Центральної Ради), який декларував утворення Української Народної Республіки, запроваджував демократ. свободи, окреслював держ. кордони та принципи укр.-рос. зв’язків на засадах федерації. Це був визначний істор. акт, що знаменував відродження нац. державності.
Жовтневі події в Петрограді привели до політ. дезінтеграції колиш. Російської імперії. Білорус. рада виступила проти більшовицького перевороту, підтримавши К-т порятунку батьківщини й революції. На Кавказі виник уряд Гірської республіки, а в груд. — Тимчасовий Гірсько-Дагестанський уряд. У той час було проголошено автономію Сибіру (загальносибірським з’їздом у м. Томськ) та Алаш-Ординську автономію (загальноказах. з’їздом). У листоп. татар. Нац. збори проголосили держ. утворення — Урало-Волзькі штати. Крайові уряди виникли також на Кубані, Дону, в Криму.
Тоді ж відбулися вибори до Всеросійських Установчих зборів, які готувалися ще Тимчасовим урядом. Результати голосування в Україні засвідчили незаперечну перевагу політ. сил УЦР: 77 % голосів здобула Українська соціал-демократична робітнича партія, а 10 % — більшовики (у 2,5 раза менше, ніж у цілому по Росії). У зросійщених містах РСДРП(б) дістала більшу підтримку (у Катеринославі, нині м. Дніпропетровськ, — 26,4 %, Одесі — 28,6 %, Харкові — 27,8 %, а в гарнізонах цих міст відповідно — 53,4, 19,6, 44,9 %).
Після проголошення III Універсалу УЦР активізувалася підготовка до виборів в Українські Установчі збори. УЦР затвердила Головну в справах виборів до Укр. Установчих зборів комісію, а також Закон про вибори.
Водночас діячі УЦР спрямовували свої зусилля на творення нової федерації народів у складі демократ. Росії, яку мали складати Молдова, Крим, Кубань, Всевелике Військо Донське, Башкортостан, Сибір і Кавказ.
УЦР фактично ігнорувала декрети РНК Рад. Росії. Всупереч ленінському гаслу самочинного припинення війни солдатами й офіцерами, 22(09) листоп. Ген. секретаріат прийняв рішення про необхідність припинення війни і початок переговорів. До того часу наказувалося тримати фронт.
6 гру. (23 листоп.) було ухвалено об’єднати Південно-Західний фронт і Румунський фронт в один — Український фронт, і того ж дня було укладено перемир’я. Ген. секретар з військ. справ С.Петлюра наказав усім укр. частинам прибути в Україну і стати під командування Укр. фронту. РНК Рад. Росії усіляко перешкоджала цьому.
Ці дії більшовицького уряду викликали відповідну реакцію УЦР. 13 груд. (30 листоп.) з Києва було видалено розпропаговані більшовиками військ. частини. У відповідь Раднарком надіслав УЦР ультиматум, в якому вона не визнавалася легітимною, а її дії кваліфікувалися як контрреволюц. 18(05) груд. укр. уряд у свою чергу надіслав відповідь Раднаркому, відкинувши звинувачення і вказавши на непослідовність рос. лідерів.
17(04) груд. 1917 у Києві розпочав роботу з’їзд представників селянства, робітників, військових. Більшовики, опинившись у меншості, переїхали до Харкова, де на своєму з’їзді 24—25(11—12) груд. (див. Перший Всеукраїнський з’їзд рад 1917) проголосили встановлення рад. влади в Україні, що спричинило першу війну між УНР і РСФРР (див. Війна Радянської України за підтримки РСФРР проти УНР 1917—1918).
76. Універсали ЦР.
10 червня (23 — за новим стилем) 1917 — проголосив автономію України «однині самі будемо творити наше життя». Це була відповідь УЦР Тимчасовому урядові на його негативне ставлення до автономної України. Згідно з І Універсалом, «не одділяючись від всієї Росії… народ український має сам порядкувати своїм життям», а закони повинні бути ухвалені Всенародними Українськими Зборами. Автором І Універсалу був В. Винниченко. Після проголошення автономії 28 червня 1917 створено Генеральний Секретаріат.
Умови
Проголошення автономії України в складі Росії;
Джерелом влади в Україні є український народ;
Управління України має здійснювати всенародні українські збори (сейми або парламент);
Українські збори приймають закони, і тільки ці закони діють на території України;
Висловлювалася надія, що неукраїнські народи, які проживають на території України, разом з українцями будуть будувати автономний устрій.
І Універсал оголошено на другому Всеукраїнському Військовому З'їзді;
Після того, як у травні 1917 року Тимчасовий уряд відмовився надати автономію України(навіть не негайно, а в перспективі), Центральна Рада, виходячи з принципу «ні бунту, ні покірності», прийняла рішення прийняти I Універсал ("До українського народу, на Україні і поза її сущому "). Текст Універсалу був зачитаний В. Винниченком 10 (23) червня 1917 на II Всеукраїнському Військовому З'їзді. Згідно з I Універсалом проголошувалася автономія України у складі Росії («не одділяючись від всієї Росії … народ український має сам порядкувати своїм життям»). Законодавчим органом повинно було стати Всенародні Українське Збори (Сейм), що обираються загальним, рівним, прямим, таємним голосуванням. Всі кошти, отримані від збору податків, відтепер повинні були залишатися в Україні. Враховуючи багатонаціональний склад України, Універсал закликав українських громадян до злагоди і порозуміння. Українська Центральна Рада брала на себе відповідальність за поточний стан справ у державі, були запроваджені додаткові збори з населення на користь Ради, але не ставилася вимога про припинення платежів у загальноросійський бюджет. По проголошенні автономії 15 (28) червня 1917, було створено уряд (Генеральний Секретаріат). У відповідь на І Універсал Тимчасовий уряд 16 (29) червня виступив з відозвою «Громадянам України», в якому запропонувало громадянам українцям розвивати земське і міське самоврядування.
II Універсал
Текст ІІ Універсалу
3 липня (16 — за новим стилем) 1917 — зафіксував наслідки домовленостей між УЦР і Тимчасовим урядом: останній визнавав УЦР і Генеральний Секретаріат як крайовий орган України і водночас Генеральний Секретаріат ставав органом центрального уряду. Зі свого боку, УЦР визнавала Всеросійські установчі збори, а до їх скликання зобов'язувалася не робити самовільних кроків до здійснення автономії України.
Умови
Центральна Рада має поповнитися представниками від інших народів, які живуть в Україні;
Поповнена Центральна Рада утворює Генеральний Секретаріат, склад якого затверджує Тимчасовий Уряд;
Центральна Рада починає розробку закону про автономічний устрій України, який має бути затверджений установчим збором. До затвердження цього закону, УЦР зобов'язується не здійснювати автономії України;
Формування українського війська здійснюється під контролем Тимчасового Уряду.
II Універсал проголошено на сесії Української Центральної Ради…
Рішення I Універсалу в Петрограді були сприйняті із занепокоєнням. Зважаючи на політичну кризу, обумовлену масовими демонстраціями, поразку російської армії на Південно-Західному фронті і, як наслідок, втрату Галичини, Тимчасовий уряд не міг діяти виключно силовими заходами, оскільки на захист Центральної Ради могли стати фронтові українізовані частини і велика частка населення України. Крім того, збройний конфлікт міг призвести до розколу серед політичних сил Росії. У зв'язку з цим Тимчасовий Уряд пішов на переговори з Центральною Радою, для чого 28 червня до Києва відправилися урядова делегація у складі О. Керенського, М. Терещенка та І. Церетелі. У результаті переговорів було досягнуто компромісу. Зокрема, Тимчасовий уряд визнав теоретичну можливість отримання Україною автономії, а Центральна Рада зобов'язувалася самостійно (без рішення Всеросійських Установчих зборів) автономію не вводити; Тимчасовий уряд дозволив створення національних українських військових частин, але при цьому організовуватися вони повинні були з дозволу та під контролем Тимчасового уряду, при цьому українські частини залишалися у складі єдиної російської армії. Ці умови повинні були бути зафіксовані у спеціальній постанові Тимчасового уряду Універсалі Центральної Ради. Досягнутий компроміс викликав у Росії урядову кризу, на знак протесту проти будь-яких поступок українцям троє міністрів-кадетів вийшли з уряду, однак постанова все-таки було прийнято. 3 липня 1917 Тимчасовий Уряд відправив до Києва телеграму з постановою «Про національно-політичне становище України», зміст якого збігалося зі змістом підготовленого до оголошення II Універсалом. У той же день на урочистому засіданні Української Центральної Ради II Універсал був зачитаний (опублікований українською, російською, єврейською та польською мовами). Універсал стверджував, що «ми, Центральна Рада, … завжди стояли за те, щоб не відокремлювати Україну від Росії». Генеральний Секретаріат оголошувався «органом Тимчасового уряду», його склад затверджує Тимчасовий Уряд. Визнавалася необхідність поповнення Ради за рахунок представників інших національностей, що проживають на території України. За військового питання приймалася можливість прикомандирування представників Україна кабінету військового міністра та Генштабу. Формування українських військ має здійснюватися під контролем Тимчасового Уряду.
III Універсал
Текст Третього Універсалу
7 листопада (20 — за новим стилем) 1917 — проголосив Українську Народну Республіку (УНР), формально не пориваючи федеративних зв'язків з Росією, і демократичні принципи: свободу слова, друку, віровизнання, зборів, союзів, страйків, недоторканість особи й помешкання; оголосив національну автономію для меншостей (росіян, поляків, євреїв), скасував смертну кару, а також право приватної власності на землю й визнав її власністю всього народу без викупу, установив 8-годинний робочий день, оголосив реформу місцевого самоврядування, визначив 9 січня 1918 днем виборів до Українських Установчих Зборів, які мали бути скликані 22 січня 1918.
Умови
Україна проголошується Українською Народною Республікою, не відділяючись від Росії;
До установчих зборів в Україні вся влада належить УЦР та Генеральному Секретаріату;
Скасовується право приватної власності на землю;
УЦР починає мирні переговори з Німеччиною та її союзниками;
Впроваджуються демократичні свободи: свобода мови, свобода друку та ін.;
Запроваджується 8 годинний робочий день;
Встановлюється державний контроль над виробництвом;
На грудень призначаються вибори до всеукраїнських установчих зборів.
Судова реформа.
Амністія політичних в'язнів.
IV Універсал
Текст Четвертого Універсалу
9 січня (22 січня за новим стилем) 1918 — проголосив УНР «самостійною, ні від кого незалежною, вільною суверенною державою українського народу», а виконавчий орган, Генеральний Секретаріат — Радою Народних Міністрів. Він замінив постійну армію міліцією, доручив провести вибори народних рад — волосних, повітових і місцевих, установив монополію торгівлі, контроль над банками, підтвердив закон про передачу землі селянам без викупу, прийнявши за основу скасування власності і соціалізацію землі. Доручив Раді Народних Міністрів продовжувати розпочаті переговори з Центральними державами і довести до підписання миру; закликав усіх громадян УНР до боротьби з більшовиками.
Умови
УНР проголошується незалежною, вільною суверенною державою українського народу;
З усіма сусідніми країнами УНР прагне жити у мирі та злагоді;
Влада в Україні належить народу України, від імені якого, допоки не зберуться українські Установчі збори, буде правити ЦР;
Піддано жорстокій критиці політику більшовиків, яка веде до громадянської війни;
УЦР зобов'язується вести боротьбу проти прибічників більшовиків в Україні;
УЦР зобов'язувалась негайно почати мирні переговори з Німеччиною;
УЦР планує провести земельну реформу в інтересах селян;
Держава має встановити контроль над торгівлею та банками
III і IV Універсали поставлено на голосування членами Малої Ради, чим надано їм значення законопроектів.
Директорія УНР не зберегла практику оголошення Універсалів. Замість Універсалів почали видавати декларації.
Після жовтневої революції в Петрограді, на території України більшовики встановили радянську владу в деяких прифронтових містах, почалася громадянська війна між прихильниками радянської влади і прихильниками Тимчасового уряду. Спочатку Центральна Рада займала нейтральну позицію, але незабаром приступила до активних дій і змогла встановити свою владу на більшій частині України. У листопаді верховенство влади Центральної Ради визнали Київський, Катеринославський, Одеський, Полтавський комітети РСДРП (б), ряд Рад робітничих і солдатських депутатів міст України, всі селянські Ради. Продовжуючи свою державотворчу лінію, Українська Центральна Рада (УЦР) 7 (20) листопада 1917 затвердила III Універсал, в якому проголосила Українську Народну Республіку (УНР) у складі федерації вільних народів, формально не пориваючи федеративних зв'язків з Росією, і демократичні принципи: свободу слова, печатки, віросповідання, зборів, союзів, страйків, недоторканність особи і житла; оголосила національну автономію для меншостей (росіян, поляків, євреїв), скасувала смертну кару, як і право приватної власності на землю й визнав її власністю всього народу без викупу, встановила 8-годинний робочий день, оголосила реформу місцевого самоврядування. Під владу Центральної Ради переходить 9 губерній: Київська, Подільська, Волинська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Катеринославська, Херсонська і Таврійська (без Криму). Долю деяких суміжних з Росією областей і губерній (Курщина, Холмщина, Воронежчина тощо) передбачалося вирішити в майбутньому. На грудень призначалися вибори у Всеукраїнське Установчі Збори, до обрання якого вся влада належала Центральній Раді та Генеральному Секретаріату. Однак Україна все ще не претендувала на абсолютний суверенітет, так як передбачалося, що жовтневі події в Петрограді — це змова, яка незабаром буде ліквідована. На території України залишалися в силі всі закони, постанови і розпорядження Тимчасового Уряду, якщо вони не були скасовані Центральною Радою або Генеральним секретаріатом. Залишалися всі колективні урядові установи і всі чиновники, призначені Тимчасовим Урядом до майбутніх змін в законодавстві Української Народної Республіки.
77. Гетьман Павло Скоропадський: внутрішня і зовнішня політика.
У 1918 р. 29 квітня П.Скоропадський на Всеукраїнському хліборобському з’їзді був проголошений гетьманом України замість президента М.Грушевського,обраного ЦР. П.Скоропадський у політичній діяльності спирався на консервативні сили (Українська демократична хліборобська партія), великих землевласників (Союз земельних власників),військових й окупаційні айстро-німецькі війська.
Політика державної розбудови почалася зі зміни назви держави: УНР було перейменовано в Українську Державу. Міністрів було звільнено, ЦР розпущено. Державний лад повинен був затвердити новий парламент-сейм. Гетьманові належала законодавча й виконавча влада. Він же призначав Генерального суддю. Було організовано гетьманську варту(поліцію).
Побудувати державну владу на основі рівноправної участі всіх суспільних верств у політичному житті не вдалося.
За часів Скоропадського відновлювалась приватна власність на землю. Передбачалася роздача землі великих землевласників малоземельним хліборобам,але за викуп.
Політика стосовно робітників була невдалою. Функції профспілок обмежувалися,страйки заборонялися.
На деякий час вдалося відновити свободу торгівлі й підприємництва. Фінансова реформа була спрямована на введення гривні й розміщення українських капіталів у німецьких банках.
Метою військової реформи було створення національної армії кількістю 300 тис. осіб і реформування військових частин Запорозької та Сердюцької дивізій,полку січових стрільців.
Православна віра проголошувалася державною. Найбільш вдалою та послідовною була політика гетьманського уряду у сфері культури. Було прийнято закон про обов’язкове вивчення укр.. мови,географії України та історії.
Зовнішня політика була спрямована на підтримку дипломатичних відносин с Німеч.,Австро-Угор.,Швейцар.,Туреч.,Польщ.,Фінл.,В.Брит.,Франц.. Однак вирішити бессарабське та кримське питання Скоропадському не вдалося,а Підляшшя та Холмщина залишалися у складі Польщі.
В умовах державної політичної кризи 14 листопада 1918 р. гетьман проголосив федерацію з не більшовицькою Росією,що остаточно скомпрометувало його уряд.
Існування Української Держави П.Скоропадського призвело до встановлення військової диктатури у вигляді монархії(гетьманату).Внутрішня політика мала дуже вузьку соціальну базу,що обумовило падіння такого режиму.
78. Встановлення влади Директорії. С. Петлюра, В. Винниченко.
Директорія УНР – найвищий орган держ. влади відродженої УНР, діяв з 14 листопада 1918 до 10 лист 1920. Директорія УНР прийшла на зміну гетьманату, який було повалено 14 грудня 1918.
Політ. курс Директорії:
Внутр. політ.: На початку існування у виробленні політ. курсу активну роль відігравав В.Винниченко. Відразу після зайняття Києва 14.12.1918 Директорія оприлюднила ряд свідоцтв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Була прийнята постанова про негайне звільнення всіх призначених при гетьманаті чиновників. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Через такий радикалізм Директорія залишилася без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців та чиновників держ. апарату. Революційна стихія селянства виявилася неспроможною протистояти наступові регулярних рад. військ і стала перероджуватись в анархію.
Аграрна реформа: задекларовано вилучення землі у поміщиків без викупу. Їм було обіцяно компенсацію затрат на вдосконалення, раніше проведені у маєтках; оголошено про недоторканість земель промислових підприємств та цукрових заводів; конфіскації не підлягали землі іноземних підданих; у руках заможних селян залишилися ділянки площею до 15 десятин землі.
Більшість селян розцінили ці заходи як пропоміщицькі, що розширило простір для більшовицької агітації. 26.12.1918 Директорія видала декларацію, в якій заявила про намір експропріювати держ., церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. За землевласниками залишались будинки, худоба, виноградники.
Зовн. політ.: Були розширені міжнар. зв’язки УНР. Укр.. визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія. Не вділося налагодити стосунки з країнами, від яких залежала УНР: Рад. Росією, Польщею, державами Антанти.
31.12.1918 Директорія запропонувала Раді Народних Комісарів HCAHH мирні переговори. Раднарком погодився, хоча й не визнавав Директорію представником укр.. народу. Рад. влада відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни. Директорія ж не погодилася на об’єднання Директорії з укр.рад. урядом і відмовилася прийняти їхні вимоги, що означало самоліквідацію УНР.
Причини поразки Директорії. Причинами поразки Директорії стали:
- неспроможність Директорії створити життєздатний і стабільний політичний режим, державний апарат, армію, органи охорони громадського порядку, дієздатну систему органів законодавчої і виконавчої влади як в центрі, так і на містах;
- відсутність єдності національно-демократичних сил;
- боротьба за владу між різними політичними партіями не могла не послабити авторитет між різними політичними партіями серед населення, особливо серед селян;
- у лавах керівників Директорії не було єдності в погляді на тактику і стратегію національно-державного будівництва;
- нерішучість у проведенні ефективної внутрішньої політики, перш за все аграрної реформи, яка мала би створити широку соціальну основу нового режиму;
-війна радянської Росії проти УНР, що почалася наприкінці 1918 р.; війна денікінських військ проти УНР, що почалася 24 вересня 1919 p.;
- розгул отаманщини: придушення робітничих страйків, розгін профспілок, робітничих організацій політичного характеру, єврейські погроми;
- союз із поляками і захист силами військ Директорії інтересів польських поміщиків на Правобережжі зумовили відхід від С. Петлюри найбільш сильного і боєздатного з'єднання - Української Галицької Армії;
- керівництво Директорії опинилося в міжнародній ізоляції: країни Антанти не підтримали ідею незалежності УНР.
79. Утворення ЗУНР. Д. Вітовський, Є. Петрушевич.
Восени 1918 р. внаслідок глибоких соціально-економічних, політичних, національних протиріч, загострених до краю програшем у Першій світовій війні, Австро-Угорська імперія розпалася. На політичній карті Європи з'явилися нові суверенні держави: Австрійська республіка (12 листопада), Західно-українська Народна республіка (13 листопада), Чехословацька республіка (14 листопада), Угорська республіка (16 листопада), Королівство сербів, хорватів і словенців (1 грудня, з 1929 р. Югославія) та інші. Таким чином, ЗУНР стала одним з перших державних утворень, що виникли на уламках так званої «клаптикової» Австро-Угорської імперії. Цьому передували важливі подій, котрі потребують хоча б короткого аналізу.
18 жовтня 1918 р. у Львові зібралися представники усіх політичних українських сил краю, так звана Українська Конституанта (Установчі збори). Реалізувавши право народу на самовизначення, Конституанта проголосила себе Українською Національною Радою з повноваженням парламенту. До неї увійшли 33 українських посли до австрійського парла
Дата добавления: 2015-01-30; просмотров: 152 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |