Читайте также:
|
За часів Святослава Київська держава являла собою величезну країну з територією 800 тис. км².[23] До її складу входило до 20 об'єднань племен та земель — слов'янських та фінських. Весь цей конгломерат не був ще об'єднаний нічим, крім княжої влади, ослабленої Святославом та міжусобицями його синів у перші роки після його смерті. Ця боротьба за владу між князями Ярополком I, Олегом та Володимиром тяглася досить довго (972–979 рр.) і завершилася перемогою новгородського князя Володимира (980–1015 рр.). У перші роки правління в Києві Володимир продовжував політику свого батька, спрямовану на розширення меж держави. Уже у 979 році, прямуючи з дружиною з Новгорода на Київ, по дорозі князь завоював Полоцьке князівство і приєднав до Київської держави. У 981–993 рр. було здійснено кілька вдалих походів. Він остаточно підкорив непокірні племена в'ятичів і радимичів, відвоював у польських королів давньоруські червенські міста (Червен, Белз та ін.), оволодів частиною землі литовського племені ятвягів, де збудував місто Берестя (Брест), захопив Херсонес (Корсун) у Криму, що належав Візантії, зробив вдалий похід у Закарпаття та ін. В кінці X ст. в межах Київської Русі було об'єднано всі східнослов'янські племена.
З часом у зовнішній політиці князя Володимира формується новий відтінок: все більша увага зосереджується на захисті власних кордонів, особливо від печенігів: будуються лінії укріплень, а також нові міста та ін. Однак, хоч Володимир вів боротьбу з печенігами до кінця свого життя, ліквідувати цю небезпеку йому не вдалося. Поступово князь все більше пріоритетне місце надає внутрішнім проблемам: зміцненню держави, її єдності, консолідації земель, підвищенню добробуту людей. З метою укріплення князівської влади, її централізації в руках своєї династії в усіх великих містах і землях він призначив намісниками своїх численних синів, їх у нього було 12, від різних жінок. Варязьку дружину він замінив укомплектованою русичами і постійно про неї дбав, її бажання виконував, з нею радився, з неї також призначав намісників, воєвод. При ньому зникають місцеві «ясні князі», і племінні назви поляни, сіверяни, радимичі та ін. заміняються на кияни, чернігівці, смолянії і т. д.[23]
Однак найбільш ефективним і далекоглядним заходом, спрямованим на укріплення влади, зміцнення єдності держави, на піднесення моральної та культурної зрілості тогочасного суспільства, було здійснення ряду релігійних реформ і запровадження християнства. На цей час язичництво себе вичерпало. Воно відповідало первісному суспільству та початковим стадіям формування держави, коли кожне плем'я мало свого князя, а часто і свого Бога, коли важливою життєвою потребою людей було вміння знайти можливості співдружності з природою. Язичництво не вирішувало проблем людського співжиття в умовах соціальної нерівності. Авторитет великого князя потребував освячення єдиною вірою. Поряд з цим не можна ігнорувати і впливи країн, що оточували Київську Русь. У 864 році була охрещена Болгарія, 928–936 рр. — Чехія, 962–992 рр. — Польща. Вони своїм прикладом стимулювали прийняття Руссю християнства, яке несло в собі високий потенціал моралі, культури, доброти у взаємовідносинах між людьми. Володимир розумів, що, тільки прийнявши християнство, його держава зможе ввійти як рівноправна в коло європейських держав.
Сприяло введенню християнства і те, що воно мало на Русі глибоке коріння. Протягом IX ст. у Києві існували християнські громади. Князь Аскольд був християнином. На Русі проповідували слово Боже видатні місіонери Андрій Первозванний, Кирило та Мефодій. Нарешті, княгиня Ольга і значна частина її оточення були християнами. Багато християн було і в оточенні самого князя Володимира.
Особисто Володимир охрестився у 987 році, тоді ж одружився з сестрою імператорів Візантії Анною, а в 988 році провів охрещення киян та жителів інших міст. Охрещення здійснювалося насильницькими методами, викликало невдоволення, намагання зберегти язичництво, особливо у північних землях.
Незважаючи на опір, язичницькі ідоли знищувалися, а натомість будувалися християнські храми. Церква отримала широкі привілеї, значну автономію, на її потреби надходила десята частина княжих прибутків.
Слід підкреслити, що на Русі творилася своя церква, певною мірою відмінна від візантійської і болгарської. Однією з характерних рис руської церкви був її тісний взаємозв'язок з державною владою. Християнська релігія Русі увібрала в себе багато свят, традиційних обрядів східного слов'янства.
Прийняття християнства (східного варіанта — православ'я) Київською Руссю мало для неї велике історичне значення. Воно сприяло зміцненню князівської влади, єдності східнослов'янських племен. Одружившись із сестрою імператорів Візантії Анною, охрестивши країну, Володимир значно підніс її міжнародний авторитет, особливо серед сусідів — Польщі, Чехії, Німеччини та ін., сприяв розширенню економічних та культурних зв'язків з багатьма європейськими країнами. Були широко відкриті двері для культурних впливів Візантії в усіх галузях життя: у сфері понять про державні і суспільно-політичні відносини, в шкільній освіті, книгарстві, у будівництві тощо. Великий вплив справляла церква на мораль суспільства, активно пропагуючи пом'якшення стосунків між людьми, засуджуючи звичаї помсти, злодійство, рабство, сороміцькі слова, розпусту, багатожонство та ін. Поряд з тим монастирі, церковні ієрархи самі були великими феодалами і освячували феодальний лад.
Тепер Володимир, християнин і керівник християнської могутньої держави, став одним з найвидатніших лідерів Європи. З ним підтримують дружні відносини керівники Польщі, Угорщини, Чехії, Норвегії, Німеччини та ін. З багатьма з них Володимир встановив численні династичні зв'язки, одруживши синів на доньках польського короля Болеслава I Хороброго, шведського короля Олафа I та ін. Перший серед руських князів Володимир починає карбувати свою монету — золоту і срібну, багато чого запозичивши від арабських країн, Візантії. На них були зображені сам князь, образ Христа, а на деяких замість цього був вибитий тризуб.
За Володимира Руська держава перетворилась на одну з наймогутніших в Європі, а Київ за красою, розмірами змагався з Константинополем. Місто нараховувало 8 базарів, 400 церков і т. д.[24] За князювання Володимира починається нова доба в усіх галузях державного життя: політики, релігії, культури, торгівлі, будівництва та ін. Після смерті Володимира між його синами тяглися міжусобиці, в яких остаточно переміг і утвердився Ярослав. Але від 1022 року по 1036 рік він управляв Київською державою у союзі із братом Мстиславом, що до цього князював у Тмутаракані. Ярослав управляв правобережною частиною держави, а Мстислав — Лівобережжям.
11. Діяльність Ярослава Мудрого.
Ярослав (1019–1054 рр.) відзначався мужністю, глибоким державним розумом, різнобічними знаннями, політичною гнучкістю, любов'ю до книг, за що і був прозваний Мудрим. Він продовжував справу батька по зміцненню Київської держави, справу подальшого зростання її міжнародної ролі. Перш за все запроваджувалась лінія на розширення меж країни. У 1030 році він підпорядкував своїй владі західний берег Чудського озера, де засновує місто Юр'їв (тепер Тарту). Приєднується ще кілька фінських племен і їх території на північному сході. У 1031 році були відвойовані у Польщі червенські міста, захоплені нею в 1018 році під час міжусобиць. У 1036 році під Києвом вдалося остаточно розгромити печенігів, і Русь дістала перепочинок в боротьбі з кочівниками, аж поки не з'явились нові — половці. Однак загроза експансії степових сусідів залишалась реальною, і Київ обводять іще однією лінією фортифікацій вздовж р. Рось. При Ярославі у 1043 році був проведений останній похід на Візантію. У похід вирушила велика флотилія морем і сухопутна армія по західному берегу Чорного моря. Обидві сили зазнали поразки. Візантійці «грецьким вогнем» спалили значну частину флоту біля Босфора, решта повернули назад. Грецька ескадра рушила навздогін, але сама була знищена коло гирла Дніпра. Сухопутне військо було розбите візантійцями під Варною, 800 полонених русичів привели до Константинополя і осліпили. І все ж через деякий час з Візантією відносини стали покращуватись, і у 1052 році остаточно утвердився мир, скріплений шлюбом четвертого сина князя Всеволода I Ярославича з візантійською царівною. Однак це була поодинока невдача у зовнішній політиці князя Ярослава.
Значну увагу Ярослав приділяв відносинам з Польщею, де у першій половині XI ст. відбувалась гостра міжусобиця, народні повстання, безперервні війни між групами вельмож. Київський князь підтримав спадкоємця польського престолу Казимира, який поступово зміцнював владу, утверджував порядок у країні. Ярослав здійснив кілька походів проти ворогів Казимира, подавав йому військову допомогу, дипломатичну підтримку, і це сприяння привело до відновлення міцної Польської держави, що у недалекому майбутньому повернулося проти руського народу.
Зібравши майже всі східнослов'янські землі, крім Полоцького князівства, яке Володимир виділив в окреме (воно твердо вистоювало свою незалежність), приєднавши ряд територій фінських та інних племен, Ярослав став одним з найсильніших володарів Європи, а Русь посіла одне з чільних місць у системі європейських держав.[25]
У середньовічній Європі ознакою престижу династії була готовність правлячих груп сусідніх країн вступити з нею у шлюбні зв'язки, і в цьому авторитет Ярослава був великим. Його називали «тестем Європи». Дружина його була шведською принцесою, одну з його сестер узяв за себе польський король, іншу — візантійський царевич. Поряд з цим кілька його синів одружилися з європейськими принцесами, а три доньки вийшли заміж за французького, норвезького та угорського королів. Особливо гучної слави набула у Франції донька Ярослава Анна, яка брала участь в управлінні державою за життя чоловіка, короля Генріха І. Після його смерті вона залишилась регенткою. На королівських документах збереглися її підписи кирилицею та латинською мовою, в той час як король і більшість вельмож ставили хрестики, бо були неписьменні.
Продовжуючи справу батька, Ярослав надає пріоритетного значення зміцненню внутріполітичного становища. У цій діяльності він спирався на бояр, що на цей час зміцнилися, посилили свій вплив на життя країни. Варяги вже зовсім втратили своє попереднє значення і востаннє згадуються у 1036 році. Всі Ярославові воєводи були місцевого походження.[26] У головних містах були посажені сини князя. Таким чином, Ярослав багато зробив для удосконалення державного і політичного ладу. З цією метою був вироблений і кодекс законів «Руська правда». Вона перш за все захищала інтереси феодалів, великого князям також інтереси народних мас від грубих форм феодального свавілля, які могли спровокувати народні виступи. Кровна помста замінялася штрафами, які встановлювали князь чи його намісники. Все це свідчило, що керівник країни турбується про життя своїх підданих, про підвищення організованості і цивілізованості суспільства.
Ярослав подавав різноманітну і значну підтримку церкві і за її активної участі зміцнював ідеологічну основу суспільства. Він дбав про поширення християнської релігії, організацію церкви, розповсюдження візантійської освіти, культури, будував багаті храми, великі монастирі. Зокрема, на місці перемоги над печенігами у 1036 році була збудована брама з церквою Благовіщення, зверху покрита позолоченим металом — тому й назва «Золоті ворота»: збудовано собор святої Софії, відомий на весь світ величавий архітектурний пам'ятник. У Києві з'явилися монастирі св. Юрія, Печерський. Чудові храми, монастирі збудовані і в Чернігові, Чудові у Переяславі, Володимир-Волинському та інших містах.
У 1039 році у Києві заснована митрополія, що залежала від Константинопольського патріарха. Ярослав спробував розірвати стосунки з патріархом. У 1051 році за його наказом єпископи у Києві обрали митрополитом Іларіона, «русина». Це був високоосвічений духовник князя, блискучий промовець, талановитий письменник, стійкий і глибокий патріот. Його «Слово о законі і благодаті», виголошене в Десятинній церкві, — видатний твір, рівного якому не було у тогочасній грецькій церкві.
Ярослав розбудував Київ, значно розширив його територію, оточив її валом. Були зведені чудові будівлі: палаци князя, митрополита, високих сановників із князівського оточення та ін.
Ярослав Мудрий помер у 1054 році, залишивши заповіт, яким поділив між дітьми свою державу. Його смерть знову висвітлила недосконалість процесу передачі і наслідування влади великого князя. Ярослав намагався це зробити, як йому здавалося, раціонально, традиційно, розділивши свою могутню державу між синами. При цьому трьом старшим дав більші частини, двом меншим — менші.
Найстарший, Ізяслав I, отримав Київ, Новгород і великокнязівський престол, Святослав — Чернігів і більшість території Сіверщини, землі в'ятичів, радимичів і Тмутаракань, а Всеволод отримав Переяславль, і крім того, Ростов, Суздаль, Поволжя та ін. Розподіляючи землі, Ярослав заповідав, щоб сини жили дружно і шанували старшого брата, який посідав місце батька. Однак це моральне побажання було недостатнім для збереження стабільності, єдності держави. Рішення про поділ держави було фатальним, підривало саму ідею єдності країни. Українська держава вступила в період розпаду, міжусобиць, небезпечних потрясінь.
12. Внутрішня і зовнішня політика Київської Русі в першій половині IX ст.
Важливе місце в діяльності київських князів займала зовнішня політика – взаємини з іншими державами. Перше місце у зовнішній політиці посідали військові походи, які виконували різні функції.
Київська Русь перебувала у постійній боротьбі зі східними кочовими племенами. Так, князі Олег та Ігор воювали проти хозар, яких остаточно розбив Святослав, підкоривши їхню державу Хозарський каганат.Ще одним ворогом Русі були печеніги. З ними вперше зіткнувся Ігор, від їхніх рук у 972 р. загинув Святослав, але у 1036 р. печеніги були розгромлені Ярославом Мудрим. На честь цієї перемоги було збудовано Софійський собор у Києві.
Після розгрому печенігів у причорноморських степах з’явилися половці. Перша велика битва з ними сталася у 1068 р. на річці Альті, однак вона була програна тріумвіратом Ярославичів. Найбільше відзначився у боротьбі з половецькими ханами Володимир Мономах: з його ініціативи між 1103 р. та 1116 р. було здійснено п’ять великих і переможних походів русичів у Половецький степ. У результаті після 1116 р. половецькі хани чверть століть не наважувалися нападати на Русь.
Ще одним напрямком військових походів було завоювання нових територій і торгівельних шляхів. Зокрема, Олег здійснив кілька походів на південно-західне узбережжя Каспійського моря (землі Арабського халіфату). Ігор поширив свій вплив на східний Крим, Тамань, де було створене Тмутараканське князівство, а також здійснив похід на Закавказзя, підкоривши Дербент, Ширван і Бердаа.
Святослав спочатку зосередив воєнну активність на Сході, підкоривши волзьких булгар, мордву, ясів і косогів на Північному Кавказі, а згодом розпочав боротьбу за Подунав’я.
Володимир Святославович завершив процес складання державної території. На сході Русь контролювала Волго-Окський басейн, на заході – сягала Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану, на півночі – Чудського, Ладозького, Онезького озер, на півдні – Дону, Росі, Сули й Південного Бугу.
Ярославу Мудрому довелося протягом тривалого часу захищати західні кордони та відвойовувати у поляків Червону Русь.
Іншим важливим напрямком були походи на Візантію. З метою зміцнити становище Русі на міжнародній арені, захистити південні рубежі, а також розширити торгівлю з Візантією були здійснені походи на Константинополь київських князів Аскольда (860 р.), Олега (907, 911 рр.), Ігоря (941, 944 рр.), Святослава (969-971 рр.), Володимира (989 р.), Ярослава (1043 р.)
Велике значення у здійсненні зовнішньої політики займали дипломатичні зв’язки, зокрема підписання міжнародних договорів. Цей напрямок започаткував Олег, уклавши у 907 р. угоду про безмитну торгівлю Русі з Візантією, а у 911 р. – мирний договір про регламентацію політичних, дипломатичних і торгівельних відносин між Візантією і Руссю. Аналогічні угоди були укладені Ігорем у 944 р. і Святославом у 971 р.
Княгиня Ольга здійснила два візити до Константинополя у 946 р. і 957 р., в ході яких усно уклала союзницькі угоди з Візантією.
Київська Русь вела також жваві дипломатичні відносини з Германською імперією. Їх започаткувала Ольга, відправивши посольство до Оттона Першого у 959 р., а у 1030-1031 і 1040-1043 рр. успішно цю традицію продовжив Ярослав Мудрий.Слід зазначити, що династичні шлюби, розпочинаючи з кінця Х ст. почали займати провідне місце у зовнішній політиці Київської Русі. Саме вони були виявом високого авторитету слов’янської держави на міжнародній арені.Першим розпочав укладання шлюбів з представницями інших династій Володимир Святославович, одружившись у 989 р. на Анні – сестрі візантійського імператора, а після її смерті у 1011 р. – на германській принцесі, і одруживши сина Святополка на дочці польського короля. Цю традицію успішно продовжив Ярослав Мудрий, отримавши прізвисько “тесть і зять усієї Європи” за те, що три його дочки були видані заміж за французького, норвезького та угорського королів, а три сини відповідно одружені з дочкою візантійського імператора, з сестрою польського короля та з онукою германського імператора. Окрім цього, сестра Ярослава Добронега була дружиною польського короля Казимира, а сам Ярослав був одружений на шведській принцесі.Династичні зв’язки київського двору з дворами Візантії і західноєвропейських країн успішно продовжувалися і в період правління Володимира Мономаха та його сина Мстислава. Зокрема, Володимир Мономах був одружений на дочці англійського короля, його син – з дочкою шведського короля, а донька вийшла заміж за візантійського царевича. Зятями ж Мстислава Володимировича стали візантійський імператор, норвезький і датський принци, угорський королевич.Таким чином, Київська Русь проводила активну зовнішню політику, здійснюючи її різними методами.
13 Діяльність Володимира Мономаха.
Володимир Всеволодович Мономах (1053-19 квітня 1125) - великий князь смоленський (1073-1078), чернігівський (1078-1094) переяславський (1094-1113), київський (1113-1125), державний діяч, воєначальник, письменник, мислитель.
Жадібний до наживи князь Святополк Ізяславович сприяв спекулянтам і лихварям. У зв'язку з половецькими навалами сіль довозилася рідко і ціна на неї неймовірно зросла. Це принесло великі бідування киянам і сільському населенню. Гнів на багатіїв і лихварів вилився у друге велике повстання киян, що спалахнуло після смерті князя у квітні 1113 р. Повстанці погромили боярські хороми, двори лихварів. У сільських околицях Києва почалися погроми і підпали вотчин.
Київські бояри зібрали віче і запропонували киянам самим запросити до себе князя. Їхній вибір припав на 60-річного переяславського князя Володимира Всеволодовича Мономаха (1113-1125). Він мав великий життєвий досвід, був організатором і учасником князівських з'їздів, очолював боротьбу з половцями і все ще зберігав силу, енергію та світлий розум.
Щоб заспокоїти киян і нормалізувати стосунки між різними групами населення, Володимир у 1113 році видав закон, що передбачав обмеження прав князівської адміністрації над залежним населенням. Заборонялось перетворювати на раба боржника, обмежувались лихварські прибутки.До розширеної Ярославичами «Руської Правди» ці закони увійшли під назвою «Статут Володимира Мономаха».
«Статутом» полегшувалося становище закупа, рядовича, холопа. Якщо боржник сплачував 50 відсотків річних протягом трьох років, взагалі звільнявся від боргу. Основна мета «Статуту» була досягнута. Заворушення і повстання припинилися.
Ставши великим князем, Володимир Мономах виявив неабиякі здібності дипломата, докладаючи зусиль до відновлення державної єдності й могутності Русі. Його владі підкорилася більшість удільних князів - мінський, волинський, турово-пінський. 3 відносно самостійними князями Чернігово-Сіверської, Галицької і Полоцької земель він встановив добрі стосунки. Його владу визнали Новгород і Смоленськ. У багатьох землях, навіть у містах Дунайського Пониззя, він мав своїх посадників. На деякий час Володимир знову відновив державність і порядок. У 1116 році князь у коаліції з іншими князями завдав половцям нищівної поразки. Після цьоговони чверть століття не тривожили південні кордони.
Зміцнював Володимир Мономах і зовнішні позиції Київської Русі.Союзницькі та добросусідські стосунки з іноземними державами скріплювалися династичними шлюбами. Самого князя батько одружив з англійською принцесою Гітою. Сина Мстислава Володимир одружив із шведською принцесою Христиною, доньок видав заміж за угорського короля Коломана (Євфимію) та візантійського цесаревича Льва Діогена (Марицю).
З іменем князя пов'язаний переказ про «шапку Мономаха», якою вінчали російських царів. Насправді ця корона Володимиру не належала, її виготовили в кінці XIII — на початку XIV ст.
Вихованню дітей і онуків Мономах надавав особливого значення. Розповівши про своє життя і походи, князь закликав нащадків бути дбайливимигосподарями в домі, у вотчині, у державі, бути милосердними, не зловживати владою, не кривдити нікого, шанувати Бога і церкву. Як освічена людина, Володимир Мономах увійшов до історії як талановитий письменник і своєрідний педагог. 3-під його пера вийшов видатний для свого часу твір - «Повчання дітям», що набрав широкого розголосу. Виходячи з власного життєвого досвіду, автор утверджує принципи моральної поведінки ідеального князя-правителя.
«Перш за все убогих не забувайте, - заповідає дітям Володимир Всеволодович, - але, скільки зможете, по силі своїй, годуйте їх, давайте милостиню сироті і вдовицю захистіть, і не дозволяйте сильним погубити людину. Hi правого, ні винного не вбивайте, не повелівайте вбити його, якщо навіть він буде достойний смерті, і ніякої душі християнської не погубляйте. Якщо говорите щось, чи лихе, чи добре, не кляніться Богом і не хрестіться, бо ж нема тобі в тому ніякої потреби. Якщо ви будете хрест цілувати братам чи комусь іншому, то перше запитайте серце своє про те, на чому зможете устояти, на тому й цілуйте. А поцілувавши хрест, стережіться, щоб не погубити душі своєї, порушивши присягу».
У творі проводиться ідея єднання суспільства незалежно від майнового стану, обстоюються патріотичні ідеї піднесення могутності Русі, захисту її рубежів.
Діяльність Володимира Мономаха боронила державу від роздроблення, але лише до смерті великого князя, що сталася на 73 році життя - 19 травня 1125 р. Трагічно й урочисто літописець записав: «Преставився благовірний, христолюбивий князь, що просвітив Руську Землю, наче сонце. Промені пускаючи, слава його розійшлася по всіх землях. Був він братолюбець, нищелюбець і добрий дбайливець за Руську Землю». Поховали Володимира Всеволодовича у Софійському соборі поряд з домовинами батька і діда.
Останнім князем єдиної Київської держави став син Мономаха Мстислав Володимирович (1125-1132 pp.). Протягом нетривалого прав-ління йому вдалося утримати в покорі місцевих князів. Підкорився навіть Полоцьк. Дружини Мстислава воювали в Литві, на Чуді. Половці не сміли тривожити південь. Авторитет князя і повага до нього припинили сварки і феодальні війни.
Високим визнанням користувалася Русь і в міждержавних стосунках. Мстислав Володимирович був близьким родичем шведського, норвезького, польського, чеського королів, візантійського імператора. Після його смерті в історії України розпочався новий період - політична роздробленість Руської Землі на окремі держави-князівства.
15. Київська Русь у добу феодальної роздробленості.
Політичну роздробленість Київської держави спричинили кілька чинників.
1.Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення.
При великій площі держави,князь у цей час не володів достатньо міцним,структурованим апаратом влади,не мав розвиненої інфраструктури.Поруч із слов’янами проживало понад 20 народів:на півночі та пн-сході - чудь,весь,меря,мурома,мордва,на півдні- печеніги,половці,турки,каракалпаки,на пн-заході-литва і ятвяги.
2.Зростання великого землеволодіння.
Розвиток продуктивних сил сприяв появі та зміцнення великого зкмлеволодіння.Базуючись на натуральному господорстві,в основі якого лежала замкнутість,воно посилило владу місцевих князів і бояр,створило передумови для прогресуючого формування процесу економічної самостійності та політичної відокремленості давньоруських земель.
3.Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівсьої влади.
Спочатку на Русі домінував «горизонтальний»принцип спадкємності князівсьої влади(від старшого до молодшого,а після смерті представників старшого покоління-від сина старшого брата до сина,наступного за віком).Помітне збільшення нащадків Володимира Святославича призвело до того,що вже наприкінці ХІ ст.деякі з них почали енергійно виступати за «вотчинний» або «вертикальний»,принцип(від батьків до сина).Паралельне існування двох принципів,невизначеність і неврегульованість питання про ключовий принцип престолонаслідування досить суттево розхитували Київську державу,створювали головну причину міжусобних війн.
4.Зміна торгівельної кон’юнктури і занепад торгівлі.
Наприкінці ХІ ст. Половецікі кочовища фактично перерізали торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів.Також візантія,що слабла,у 1082 р. За допомогу у війні із Сицмлією дала дозвіл Венеції торгувати без мита,по-друге,хрестові походи відкрили для європейських міст морський шлях на схід,зв’язали Західну Європу з Малою Азією,Візантією.Внаслідок цього Київ залишився осторонь основних торговельних шляхів,це зумовило не тільки певний занепад Києва а й сприяв поліцентрії в зовішній торгівлі.
5.Постійні напади кочівників.
Лише половці за свідченням літописців,у 1055-1236 рр. Здійснили 12 великих походів на руські землі,хоча як важають їх було набагато більше.Також половці понад 30 разів брали участь у міжкнязівський усобицях.
Постійна боротьба з степовими кочівниками виснажувала та ослаблювали Київську Русь.
Після розпаду Київської Русі естафета державності перейшла до Галицько-Волинського князівства, яке продовжило традиції Київської Русі й стало її завершальним етапом.
17. Повна назва “Україна”: літопис, рік, територія.
Украї́на або Вкраї́на (давньорус. Оукранnа, Въкранna; лат. Vkraina) — топонім у Східній Європі. Вперше згадується в Київському літописі під 1187 роком.[1] Пов'язана зі словом «україна», що в літературних і історичних пам'ятках 12 — 15 століття імовірно означало свою землю, рідний край. Аналогом є німецьке слово Inland (Вкраїна), яке означає внутрішня, своя земля. З 19 століття назва території обабіч Дніпра, між Доном і Сяном, та Прип'яттю і Чорним морем, заселена переважно українцями.
У багатьох країнах (не тільки слов'янських) використовується поділ назв Мала і Велика. Є Мала Польща, — це споконвічно польські землі, є Мала Русь, — це споконвічно Руські землі. Велика Польща — це Річ Посполита із колоніями, Велика Русь — це Русь з завойованими землями, Велика Британія — це Мала Британія зі своїми колоніями. Сербська Кра́їна — це споконвічно сербські землі. А Вкра́їна (Укра́їна, Укра́йна) — це споконвічно руські землі (внутрішні землі), тобто те саме, що Мала Русь. Все інше — це приєднані землі.[Джерело?] Термін Вкраїна використовувався, аби протиставити Русь споконвічну Русі розбудованій. В даному випадку столиця опинилась на загарбаних землях, перейняла їх культуру і мову (князь Андрій Боголюбський багато років домагався того, аби митрополичий престол був перенесений з Києва до Влади́мира). Нові землі перехопили і назву Русь, що змусило корінних русів користуватись назвою Вкраїна. Слід зауважити, що не можна тлумачити букву «У» як «біля», що намагаються робити російські дослідники. Такий підхід конфліктує із семантикою української мови (а також — білоруської, польської, чеської), в якій «У» тлумачиться тільки як «в», «у середині».
За деякими версіями слово означає кордон, пограниччя, пограничну країну (індоєвропейський корінь — (s)krei 'відокремлювати, різати'). Водночас ця остання версія (яка активно підтримується рядом сучасних російських вчених і політиків) досить сумнівна, оскільки «витісняє» Київ (визнаний центр «руських земель») і його землі на якусь уявну «границю», «пограниччя». До того ж, кожен народ відчуває себе центром Всесвіту й не може позиціонувати себе відносно якоїсь іншої землі, а тільки інші відносно себе. Для багатьох народів річка, що тече поруч — це просто Річка, море — просто Море, земля — це Земля, а власна країна — просто Країна (стан, штат, ланд — у кожній мові своя назва). В нашому випадку — Вкраїна. Український дослідник Віталій Мосейчук також доводить санскритське походження слова «Україна» («ук» + «райя»), що означає «розумне царство»[2].
18. Об’єднання Галицького та Волинського князівства.
Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяла низка чинників:
1) вдале географічне положення (віддаленість від Києва послаблювала вплив центральної влади, природні умови робили ці землі важкодоступними для степових кочівників, крім того, князівство розташовувалося на перехресті стратегічно важливих торгових шляхів);
2) необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом проти монгольського нашестя та іга;
3) енергійна об'єднавча політика князів Романа Мстиславича (1199-1205) та Данила Романовича Галицького (1238-1264);
4) існування на території князівства багатих родовищ солі, що сприяло економічному зростанню та інтенсифікації торгівлі.
Державний розвиток Галицько-Волинського князівства відбувався в декілька етапів:
I етап (1199-1205 рр.) - утворення і становлення Галицько-Волинського князівства. 3 ослабленням Київської Русі в 1141 р. виникло Галицьке, а в 1146 р. - Волинське князівство. Першими в Галицькій землі правили Ростиславичі - нащадки онука Ярослава Мудрого. Тим часом на Волині до влади прийшли Мстиславичі, що вели свою родовід від Володимира Мономаха. Галицьке князівство досягло найвищої могутності при Ярославі Осмомислі (1152-1187 рр.), а Волинське - при Романі Мстиславовичі (1170-1205 рр.).
II етап (1205-1233рр.) - тимчасовий розпад єдиної держави. Після смерті Романа Мстиславича єдність Галицько-Волинського князівства була тимчасово порушена. Розпочався майже сорокарічний період міжусобних воєн та іноземного втручання у справи галицьких і волинських земель. Не допустити відновлення єдності Галицько-Волинського князівства прагнули верхівка галицького боярства, окремі удільні князі та правлячі кола Угорщини і Польщі.
III етап (1238-1264 рр.) - об'єднання та піднесення князівства, активна боротьба із золотоординським ярмом. Тільки в 1238 р. волинський князь Данило, син Романа Мстиславовича, остаточно оволодів Галичем, став князем галицьким і відновив єдність Галицько-Волинського князівства. Наприкінці 1239 р. Данило Романович поширив свою владу на Київ, де залишив воєводою свого тисяцького Дмитра, який очолював оборону міста від орд хана Батия у 1240 р. Після завоювання Києва монголо-татари продовжили свій похід на захід і зруйнували більшість міст Галицько-Волинського князівства, завдавши йому важких втрат. Послаблення внаслідок цього княжої влади спричинило початок міжусобиць. У внутрішні справи держави знову почали втручатися іноземці. Край цьому поклала битва під Ярославом, у якій 17 серпня 1245 р. Данило та його брат Василько розгромили війська угорських і польських загарбників і загони бунтівних галицьких бояр. Боярська опозиція була остаточно знищена.
IV етап (1264-1323 рр.) - початок поступового занепаду держави. Після смерті Данила Романовича галицькі і волинські землі формально лишились однією державою, але всередині її відбувалося суперництво між Волинню, яку очолювали Василько Романович (до 1269 р., а згодом його син Володимир 1269-1289 рр.) та Галичиною, де князював Лев Данилович (1264-1301 рр.). Розпочався поступовий занепад Галицько-волинської держави. Від неї відходили окремі землі.
V етап (1323-1349 рр.) - занепад. Після смерті Андрія Юрійовича і Лева Юрійовича (Лева II) останнім галицько-волинським князем був Юрій II Болеслав, син дочки Юрія I Марії та мазовецького князя Тройдена. Правив він у 1323-1340 рр. і продовжував політику своїх попередників. Юрій ІІ Болеслав зумів врегулювати відносини із Золотою Ордою, Литвою, Тевтонським орденом. Однак напруженими залишилися стосунки і Польщею та Угорщиною, які в 1339 р. домовилися про спільний наступ на Галицько-Волинську державу.
19. Данило Галицький: зовнішня та внутрішня політика
Галицько-Волинське князівство розквітнуло за князя Данила Галицького, коли воно охопило велику частину земель колишньої Київської держави, продовжило її державницькі й культурні традиції. Після загибелі свого батька князя Романа малолітній Данило з матір'ю та братом Васильком, рятуючись від бояр, перебував при дворі угорського короля. Пізніше він утвер-дився на Волині й за підтримки феодалів зумів у 1238 р. оволодіти Галичем, а наступного року й Києвом. Під час монголо-татарської навали, щоб зберегти владу й князівство, визнав себе васалом хана, зобов'язавшися сплачувати данину й надавати в розпорядження орди своє військо.
Влада Данила значно зросла після його перемоги над коаліцією Угорщини, поляків та галицьких бояр у 1245 р. під Ярославом (тепер місто у Польщі). Данило узяв собі Галичину, а братові Васильку віддав Волинь. Попри це, обидва князівства продовжували існувати як єдине ціле під зверхністю старшого князя Данила. Воєнні успіхи й піднесення Галицько-Волинського князівства не могли не викликати занепокоєння в Орді. Незабаром після перемоги під Ярославом Данила викликали до столиці орди Сараю, де, визнавши зверхність хана, він одержав ярлик на князювання. Завдяки мудрій державній політиці Данило зумів зберегти свою державу від знищення монголо-татарами. Більш того, фактично він перебрав на себе ті виняткові повноваження, які раніше належали київським князям. У 1246 р. він висуває власну кандидатуру (Кирила) на посаду митрополита, що раніше мав право робити лише Великий київський князь.
Після смерті князя Данила в 1264 р. з правлінням його наступників почався поступовий занепад Галицько-Волинського князівства. За правління синів Данила — Шварно, Лева і Мстислава — князівство при формальному збереженні єдності фактично розпалося на три частини. Галицько-волинські князі, визнаючи формальну залежність від Золотої Орди, фактично вели самостійну зовнішню політику. Вони підтримували міцні зв'язки з Тевтонським орденом та Литвою і таким чином відстоювали свою незалежність від агресивних зазіхань Польщі та Угорщини, контактували з Австрією, Німеччиною, Польщею, Угорщиною, Римською курією тощо. Єдність Галицько-Волинської держави відновлювалася за правління наступника Лева - князя Юрія І Львовича (1299-1315 pp.). Скориставшись ослабленням Золотої Орди, він зміцнив свою владу. Юрій І, як і його дід, прийняв королівську корону і став називатися «королем Русі і князем Володимирії». Наступником Юрія І стали його сини Андрій та Лев II (1315-1323 pp.). Вони поділили державу на сфери впливу, але правили спільно, й тому її розпаду не відбулося. Князі проводили активну зовнішню політику. У цей час активізується експансія Литви на землі князівства, внаслідок чого було втрачено Дорогочинську і Берестейську землі. Андрій і Лев II налагодили союзницькі відносини з Польщею і Тевтонським орденом, які мали антилитовську спрямованість. Боротьба з Ордою закінчилася для князів трагічно: у битві з військами хана Узбека у 1323 р. вони загинули. Внаслідок цього пряма лінія династії Романовичів урвалася, що призвело до посилення політичного впливу галицького боярства, зростання чвар і усобиць, активізації втручання сусідніх держав. Майже два роки Галицько-Волинська держава залишалася без правителя і лише у 1325 р. внаслідок компромісу між боярством, Польщею, Угорщиною, Литвою, Золотою Ордою новим правителем було обрано племінника Андрія та Лева І! — 14-річного мазовецького князя Юрія II Болеслава (1325-1340 pp.). Новий князь не став маріонеткою бояр і намагався поводити самостійну політику. Проте доба могутності Галицько-Волинської держави залишилася у минулому і розпочався її занепад. Протягом короткого часу Галицько-Волинську державу було поділено між Литвою і Польщею (1349 р.). До Литви відійшла Волинь, до Польщі — Галичина. Молдавське князівство захопило Буковину (Шипинська земля).
Дата добавления: 2015-01-30; просмотров: 244 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |