|
Читайте также: |
Іва́н Виго́вський (? — 17 (27) березня 1664) — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави в Наддніпрянській Україні (1657–1659)[1]. Представник православного шляхетського роду Виговських гербу Абданк. Син Остапа Виговського. Народився на Овруччині[1]. Випускник Київської братської школи[1]. Працював у київському і луцькому судах, був намісником луцького старости. Згодом поступив до кварцяного війська Речі Посполитої, де дослужився до ротмістра. На початку Хмельниччини брав участь у битві під Жовтими водами 1648 року на боці урядових військ. В ході битви потрапив до татарського полону, але був викуплений гетьманом Богданом Хмельницьким[1]. Після переходу на бік козаків, працював особистим писарем гетьмана, а 1650 року отримав посаду військового писаря. Сформував і очолив козацький уряд при гетьмані — Генеральну військову канцелярію. Брав участь у воєнних операціях при Пилявцях (1648), Збаражі та Зборові (1649), Берестечку (1651), Батогу (1652), Жванцю (1653), Охматові та Львові (1655)[1]. Займався розробкою і був присутнім при укладанні Зборівського, Білоцерківського та Переяславського договорів[1]. В квітні 1657 року при тяжкохворому гетьманові, та після смерті Хмельницького, став регентом при його малолітньому синові — гетьмані Юрії. 26 липня того ж року обраний на Чигиринській раді новим гетьманом до часу повноліття Юрія, а 26 жовтня знову переобраний гетьманом на загальновійськовій раді в Корсуні[1]. Вступив у конфлікт із Запорозькою Січчю та Полтавським полком, який вилився у повстання під проводом Мартина Пушкаря і Якова Барабаша. Намагався, так само як і опоненти, залучити на свій бік московський уряд. 31 травня 1658 року розбив повстанців і жорстоко покарав полтавську старшину, однак не зміг спинити подальші виступи опозиції, що поклали початок Руїні. В умовах загрози війни з Московією, яка виступила на боці антигетьманських сил, 1658 року уклав Гадяцький договір із Річчю Посполитою, за яким козацька Україна перетворювалася на Велике князівство Руське, третю складову Речі Посполитої[1]. За договором проголошувався руським гетьманом і чигиринським старостою. Під час козацько-московської війни 1658–1659 років вщент розбив московитів під Конотопом за допомоги кримського хана Мехмеда IV[1]. Проте поступово втратив підтримку оточення через невдоволення козаків Гадяцьким договором. У вересні 1659 року передав булаву Юрію Хмельницькому, після чого виїхав до Речі Посполитої. Решту життя провів на Волині та Галичині, займаючи посаду київського воєводи (1659–1664)[1]. 1660 року брав участь у Чуднівській кампанії в складі польського війська[1]. 1662 року вступив до Львівського братства[1]. 1663 року, після зречення Юрія Хмельницького, намагався повернути собі гетьманство, але програв Павлу Тетері. Був одним із таємних співорганізаторів антипольського повстання, що спалахнуло 1664 року на Правобережній Україні під проводом Дмитра Сулими. Арештований поляками і козаками гетьмана Павла Тетері. Страчений в ніч з 16 (26) на 17 (27) березня поблизу села.
В атмосфері гострих суперечностей та посилення московського тиску Івана Виговського було обрано гетьманом України (Корсунська рада 21 жовтня 1657 р.). В особі Виговського Українська держава мала досвідченого політика, вмілого адміністратора та дипломата, хороброго й талановитого воєначальника. І все ж він поступався Богдану Хмельницькому, хоча вмів гнучко проводити центристську лінію, особливо у гострих соціальних питаннях. Щоправда, і перехід булави до Виговського припав на складний час, коли міжнародне та внутрішнє становище України погіршувалося буквально на очах.
В 1658 р. гетьман зіткнувся з потужною опозицією, яка всіляко підтримувалася Москвою. Спочатку йому вдалося розгромити опозиціонерів, на чолі яких стояли полтавський полковник Мартин Пушкар і кошовий отаман Яків Барабаш. Побачивши крах першої опозиції, Москва все нахабніше втручається у внутрішні справи Української держави.
Це призводить до російсько-української війни 1658–1659 рр., яка переплелася з громадянською війною в Україні. У такій ситуації Виговський круто міняє політику. Оскільки пакт 1654 р. вже перестав фактично діяти, бо сама Москва його грубо порушила ще в 1656 р., гетьман уклав з Річчю Посполитою відому Гадяцьку угоду 1658 р. На її підставі Україна (під назвою Велике князівство Руське) мала входити до Речі Посполитої як рівноправний член конфедерації з Короною Польською та Великим князівством Литовським.
Протидіючи викликаному союзом наступові Москви на Україну, Виговський завдав нищівної поразки стотисячній царській армії під проводом Трубецького 9 липня 1659 р. у битві під Конотопом. Втрати Трубецького становили близько 40 тис. чол. російського війська, було захоплено в полон близько 15 тис.
Однак Гадяцький договір швидко призвів до народного повстання проти Виговського. Союз із державою, довготривале панування якої в Україні було кілька років тому повалено, вважався народом неможливим. Та й сама Польща не мала наміру дотримуватися угоди, хоча Гадяцький договір був ратифікований сеймом Речі Посполитої. Ця битва не призвела до перемоги у війні, а в Україні піднялася нова хвиля виступів опозиції, яка зробила своїм лідером молодшого сина Богдана Хмельницького — Юрія. Хоча останній був ще зовсім молодим, але за його спиною стояли досвідчені полковники Іван Богун, Іван Сірко, Яким Сомко й ін. Війни на два фронти, та ще громадянської, Виговський не витримав і, не бажаючи подальшого кровопролиття, після однієї з Чорних рад, що відбулася 11 вересня 1659 р. в містечку Германівка, склав булаву. На його місце обрали Юрія Хмельницького, котрий під тиском Москви підписав Переяславський договір 27(17).10.1659 р., що перетворював Україну в автономну одиницю у складі Московського царства, причому ця автономія постійно скорочувалася.
36. Доба Руїни.
Поділ України у 1663 р. на Лівобережну і Правобережну, боротьба старшинських угруповань за владу, суперництво промосковської та пропольської партій (а згодом і протурецької), продовження війни з Польщею призвели до великих спустошень і розрухи, тому цей період в історії України (1663-1687 pp.) називається Руїною.
У 1664 р. польські війська здійснили новий похід на Лівобережну Україну, але зазнали поразки. На Правобережжі почалося повстання, яке призвело до фактичної ліквідації польської влади у цьому регіоні. Гетьман П. Тетеря тікає в Польщу, на його міс це обирають Петра Дорошенка (1665-1676 pp.). Петро Дорошенко поставив собі за мету об'єднати всі українські землі. У 1667 р. разом з татарами йому вдалося вигнати поляків з Правобережжя і встановити кордон по р. Горинь.
У цей час лівобережний гетьман І. Брюховецький, намагаючись зміцнити свої позиції, посилив залежність України від Москви, підписавши Московські статті 1665 р. Гетьмана мали обирати за вказівкою царя, кількість гарнізонів московських військ в Україні значно збільшувалась, царські воєводи могли збирати податі на свою користь. Посилення податкового гніту спричинило народні повстання 1666 і 1668 pp. Цим скористався П. Дорошенко, який увів свої війська на Лівобережну Україну. Лівобережні козаки перейшли на його бік, а Брюховецького вбили. Дорошенко на деякий час стає гетьманом по обидва боки Дніпра, об'єднавши Україну. Але неприємності у власній сім'ї змусили його повернутися до Чигирина. Це використали московські урядовці, які сприяли об ранню нового гетьмана Лівобережної України — Дем'яна Многогрішного (1668—1672 pp.).. За Глухівськими статтями 1669 р. кількість залог у містах України зменшувалась, збір податків перекладався на козацьку старшину. Резиденцією гетьмана стало м. Батурин. Многогрішного скинули з гетьманства і заслали в Сибір. Гетьманом обрали Івана Самойловича (1672-1687 pp.).
У 1672 р. турецькі, татарські, молдавські та українські війська Дорошенка розгромили польську армію під м. Бучачем (нині Тернопільська обл.), і польський уряд змушений був підписати Бучацький мирний договір. Поділля відходило до Туреччини, а Брацлавщина і Київщина — під владу Дорошенка. Таким чином, Польща втратила більшу частину України. Цим вирішила скористатися Москва і гетьман І. Самойлович. У 1674 р. їх війська вступили на Правобережжя. Міста здавалися їм без бою, не бажаючи бути під владою Туреччини і Дорошенка. У березні 1674 р. у Переяславі відбулася генеральна рада, в якій узяли участь представники 10 правобережних полків. Рада вирішила всі ці полки з'єднати з Лівобережжям у складі Московської держави. І. Самойлович стає на деякий час гетьманом обох частин України. Дорошенко зрікається булави.
Проте Туреччині не подобався такий перебіг подій, і в 1677 р. вона проголошує гетьманом Правобережної України і «князем Сарматським» Юрія Хмельницького (1677-1681 pp.). У 1677 і 1678 pp. Туреччина організовує нові походи в Україну («Чигиринські походи»). її військам удалося взяти Чигирин, але в ці лому походи закінчилися безрезультатно. У 1681 р. в Бахчисараї між Москвою і Туреччиною було підписано мирну угоду, за якою остання відмовилася від претензій на Лівобережну Україну та Запоріжжя, але Правобережжя залишалося під її контролем.
До цього ж часу належить діяльність найвідомішого кошового отамана Запорізької Січі Івана Сірка. Він був єдиною в історії козацтва людиною, кого запорожці обирали на цю посаду 15 разів! За час своєї військової діяльності І. Сірко брав участь як командир у 55 битвах.
У 1686 р. Москва підписала з Польщею «Вічний мир», який зберіг поділ України на дві частини. Москва приєдналась до антитурецької «Священної ліги». У зв'язку з цим у 1687 р. був організований перший Кримський похід московських і українських військ, який закінчився невдачею. Вина за його провал була покладена на гетьмана Самойловича, якого скинули з посади і заслали до Сибіру.
37. Поділ Гетьманщини у др. Пол.. XYI ст.
Причини початку Руїни неможливо зрозуміти без аналізу зовнішньої політики України. Загалом в основі цієї політики гетьманів чи старшини був пошук підтримки ззовні, для необхідної боротьби за свої упевнення, з одного боку, з іноземною загрозою, з іншого – намаганням утримати власну владу під час внутрішньої незгоди та спробами захопити владу. Зовнішня політика Гетьманщини було точним дзеркальним відображенням внутрішньо українських процесів. Не просліджується згода ні серед гетьманом та його старшиною, ні між угрупованнями серед старшини, ні між простими козаками, селяни також були незадоволені своїм станом, складається враження, взагалі усіма процесами. Утім, зовнішня політика відігравала значну роль в становленні України. Історики звертають увагу на три основні зовнішньополітичні моменти: політичне орієнтування гетьмана;політика Москви;дії інших іноземних держав.Якщо провести маленьке дослідження стосовно політичної орієнтації гетьманів, то уявляється така картина;Гетьман – Богдан Хмельницький – він, взагалі, сподівався знайти сильного союзника, який в лиху годину допоможе, при цьому не зазіхаючись на суверенність України. Який би допоміг в становленні молодої країни, захистить від других іноземних загарбників, та сам не жадав стати володарем в Україні. Нам відомо вже, що Хмельницькому, згідно Переяславської угоди, не вдавалося в обличчі Москви знайти такого союзника. Збереження певної незалежність від Москви гетьману не вдавалося, і він шукав підтримки, схиляючись до других іноземних держав. І врешті решт Хмельницький помер, залишивши країну на роздоріжжі, а людей – у сумнівах.Гетьман – Іван Виговський – був православним польським шляхтичем, він об'єднав коло себе старшину і козаків, які прихилялися до Польщі. Спочатку свого гетьманування, Виговський намагався продовжити діло свого попередника, та Москва всяко заважала йому. Російська держава довго не признають за главу держави І.Виговського, водночас натякаючи, що зроблять це, якщо він погодиться поступитися хоч кількома пунктами підписаних Хмельницьким Березневих статей 1654 року, які обумовлювали широкий суверенітет України. Незважаючи на занепокоєння народними зворушеннями, царський уряд не забував про пропольську орієнтацію гетьмана. Тому Росія таємно та обережно підтримувала повстання Пушкаря та Барабаша проти нього. Зрозумівши, що згоди з Москвою він не найде, гетьман почав боротьбу проти Росії з метою звільнення від московської влади. У червні 1658 року до Варшави вирушив представник гетьмана від старшини, який теж був прихильником Польщі, з дорученням прискорити їх виступ проти Росії.Ці та інші причини подвигали гетьмана розірвати всякі стосунки з Москвою і видерти Україну зі складу Великого князівства Московського.
Дата добавления: 2015-01-30; просмотров: 226 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |