Читайте также:
|
ТЕМА 8: ДУХОВНА КУЛЬТУРА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ в ЧАСИ КОЗАЧЧИНИ І ГЕТЬМАНЩИНИ
1. ЦЕРКОВНЕ І ЗАГАЛЬНО-КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ І ПОЛ. XVII СТ.
Починаючи з 1480 рр. із селян-втікачів, міщан, священиків, шукачів пригод на рівнинах Придніпров’я (порубіжжі) утворився новий стан українського суспільства – козацтво.
На початок XVII ст. існувало три чітко не розмежованих категорії козаків: 1) заможні реєстрові козаки, які пішли на службу до уряду (близько 3-х тис.); 2) запорожці, що жили поза межами Речі Посполитої (5-6 тис.) та 3) величезна більшість козацтва, яка мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визнаного статусу.
На перших етапах свого формування нереєстрові козаки, особливо запорожці, в очах населення мало чим відрізнялися від розбійників і покидьків суспільства. На кінець XVI ст. такий негативний образ козака змінюється завдяки їх зухвалим нападам на татар і турків і вони завойовують прихильність земляків і славу за кордоном (особливо в Австрії і у папи Римського). 1621 р. козаки на чолі з гетьманом П.Сагайдачним рятують Польщу і всю Європу в битві з турками під Хотином.
Ці перемоги додавали козакам упевненості у власних силах. Вони почали називати себе оборонцями за народне благо, добиватись від уряду прав та привілеїв, звичайно дарованих воїнам, і займатися пекучими проблемами внутрішнього життя суспільства. Гетьманові П.Сагайдачному вдавалося досягнути відносного компромісу з поляками, але загалом українсько-польське протистояння невпинно зростало.
Найвидатнішою заслугою Сагайдачного було те, що він, дивився на козаків не лише під кутом зору їхніх станових інтересів; а й як на потенційних рушіїв українського суспільства в цілому. Саме він об’єднав військову силу козацтва з політично слабкою церквою та культурною верхівкою України: 1620 р. Сагайдачний разом зі всім Запорізьким Кошем вступив до Київського братства – на підтримку релігійних і культурних потреб України. Сагайдачний запросив єрусалимського патріарха Феофана для висвячення нових православних ієрархів – митрополита і єпископів – назамін тих, що прийняли уніатство – і забезпечив цю акцію військовою силою.
Попри всі недоліки повстань проти шляхетської Польщі (стихійна участь неорганізованих селян, неясність мети, економічні суперечності серед козадтва), вони свідчили про зростання сили й досвіду повсталих, зміцнення зв’язків козацтва із селянами та із справою оборони православ’я.
Церковна та культурна діяльність на Україні на початку XVII ст. переміщується на схід. На Волині та Галичині католицька Контрреформація безперервно і згубно впливала на осередки українського православ’я – Острозьку академію (припинила існування 1608 р.) і Львівське братство. Східні ж воєводства, і насамперед Київ, заселялися, багатішали і всіляко обстоювали українське православ’я. Справжнім інтелектуальним джерелом православного відродження стала Київо-Печерська лавра. У 1610-х рр. архімандрит Єлисей Плетенецький згрупував навколо себе освічених священнослужителів, переважно галичан: Іова Борецького, Тарасія Земку, Захарія Копистенського, Памву Берищзу, Лаврентія Зизанія. Протягом 15 р. вони видрукували близько 30 книг, а 1615 р. засновується при Богоявленській церкві братство (завдяки знаменитій меценатці Єлизаветі Гулевичівни).
Відновлення православної ієрархії значно загострило ворожнечу між православними та греко-католиками. Занепокоєні братовбивчою боротьбою за церковні володіння, архієпископ полоцький М.Смотрицький та ректор Київської братської школи Касіян Сакович намагалися досягти компромісу, та врешті-решт, розчаровані, стали на бік греко-католиків. Інші представники православного духовенства потягнули за Московією.
1632 р., з об ранням митрополитом Петра Могили, польський уряд нав’язав-таки жаданий компроміс – власність була поділена між двома церквами. Європейськи освічений митрополит, П.Могила систематизував православні догми та обряди, підготував до друку І-ий православний Катехізис, заснував широко знану у слов’янському світі Могилянську колегію. Особлива увага в колегії зверталась на вивчення класичних схоластичних дисциплін, на поєднання традицій слов’янського православ’я з латинськими традиціями католицького Заходу.
Але у культурі української освіченої еліти й надалі панували релігійно-православні теми («Палінодія» Зах.Копистенського, «дзеркало богословія» Кир.Ставровецького, житія святих, каталоги чудес і т.ін.). Поступово відбувається поширення народної мови в літературних творах (був навіть складений слов’яно-руський словник – «Лексікон» Памви Беринда). Стають популярними поезія («Вірші» Кас.Саковича), шкільні п’єси, грамотність на Україні набувала дедалі більшої відчутності.
В культурі ж народних мас – в піснях, думах – і надалі знаходили відбиття особливості рільничого життя в умовах пограниччя, оспівувалися найкращі людські чесноти, боротьба з турками й татарами, опір утискам шляхти.
Таким чином, полонізація української верхівки зробила ключовою постаттю в українському суспільстві козака і це спричинилося до нового наповнення релігійно-культурного життя. Відродження православ’я сприяло послабленню полонізації і водночас впроваджувало в українській культурі західні елементи, уповільнювало в пізніші часи русифікацію, розвивало в українців риси відмінності від сусідніх народів.
2. КУЛЬТУРНІ НАСЛІДКИ ВЕЛИКОГО ПОВСТАННЯ 1648-54 РР.
Важко переоцінити вплив, що його справив на перебіг української історії Б.Хмельницький. Історики порівнюють його з такими гігантами XVII ст., як Олівер Кромвель в Англії та Валенштайн у Богемії, Хмельницький відновлює український політичний організм, створює з юрби некерованого селянства і козаків високоорганізоване військо. У суспільстві, позбавленому впевненості в собі й відчуття самобутності, він відроджує почуття гордості й рішучість боронити свої інтереси. Гетьман намагався закласти підвалини української державності, й без цих спроб відродження української держави у новітні часи було б неможливим. У свідомості більшості українців Хмельницький залишився великим визволителем, героїчною постаттю, яка підняла їх із багатовічного паралічу, бездіяльності та безнадії й вивела на шлях національного і соціально-економічного звільнення. У цьому полягає культуротворче значення політичної діяльності Хмельницького.
Попри руйнування і спустошення під час повстання 1648 р. та за доби Руїни на Україні продовжувало розвиватися культурне життя, охоплюючи широкі верстви населення. Мандрівник, араб-християнин Павел Алеппський писав 1655 р.: «Навіть селяни в Україні вміли читати й писати... а сільські священики вважали своїм обов’язком навчати сиріт, не дозволяючи тим тинятися вулицями, як бродягам». Вчителями були вихованці братських шкіл, а випускники Київської академії, її філій у Вінниці та в Гощі на Волині служили репетиторами у заможних людей. 12-річна програма навчання в академії зосереджувалася на оволодінні латинською, грецькою, церковнослов’янською мовами, риторикою, поетикою, філософією, теологією, астрономією, географією, математикою. Серед студентів були не тільки вихідці з середовища козацької старшини чи багатого міщанства, а й з простих козаків і селян. Молодь посилалась по науку також до західноєвропейських університетів. Відкритість українців у стосунках з іноземцями помітив той же П.Алеппський: «українці всі були дружелюбними й не вбачали в нас чужинців», тоді як у Росії він почувався так, «наче на серце його повісили замок, а думки спохмурніли, бо в Московії ніхто не виглядає вільним і веселим».
Солідну й знану в усьому православному світі культурну еліту складали такі світила Київської академії, як письменник і церковний діяч Лазар Баранович, полеміст Іоаникій Галятовський, ерудит Іннокентій Гізель. Останньому належить знаменитий «Синопис», в якому з процарських позицій викладена історія України та Росії. В творах київських схоластів переважала антикатолицька та антиунітарна тематика, ідея об’єднання християнських народів для боротьби з мусульманським світом. Писали вони штучною церковнослов’янською мовою, вважаючи її (на відміну від розмовної української) ознакою «високого» штилю. Однак у творах світських авторів («Літопис Самовидця» – про події 1648-57 рр.) використовується народна мова й зачіпаються конкретні проблеми.
Незважаючи на воєнне лихоліття, в країні діяло 13 друкарень (9 українських, 3 польські і єврейська). Найвідоміші – в Києві, Новгороді-Сіверському, Чернігові. Вони масовим тиражем друкували підручники для початкових шкіл.
Повстання 1648 р. розгорталося на користь української православної церкви. Вона отримала 17% усіх орних земель на Україні. За перших гетьманів київські митрополити Сильвестр Косів, Дионісій Балабан користувалися майже повною свободою дій, проводили незалежну політику. Але 1658р., внаслідок підтримки Д.Балабаном гетьмана Виговського, цар призначив лівобережним митрополитом архієпископа чернігівського Лазара Барановича, розколовши навпіл православну ієрархію. А 1686 р. новообраний митрополит, кн.Гедеон Святополк-Четвертинський погодився підпорядкувати свою церкву московському патріархові. Шалений опір українського духовенства тискові московської церкви, яка вважалась нижчою в культурному відношенні, було остаточно зломлено. Правобережна ж церква, з переходом до греко-католиків Львівської, Перемишльської та Луцької єпархії вступила в період занепаду.
За доби Руїни козацька держава перетворилася на безпорадну жертву внутрішніх чвар, чужоземних вторгнень і поділів. До причин невдач українців у той період належить: 1) внутрішні протиріччя між елітарними й егалітарними тенденціями розвитку; 2) інтенсивний зовнішній тиск з боку Московії, Польщі й Туреччині; 3) відсутність у козаків виразних політичних цілей і відповідних інститутів ефективного управління всіма верствами українського суспільства.
3. ГЕТЬМАНЩИНА – ЦЕНТР ПОЛІТИЧНОГО, ЕКОНОМІЧНОГО І ДУХОВНОГО ЖИТТЯ XVIII СТ. НА УКРАЇНІ
Під час правління гетьмана Мазепи (1687-1709 рр.) була все ж таки спроба упорядкувати інститути політичного управління, закласти основи державотворення – головне, сформувати із козацької старшини заможну елітарну верству суспільства як основу державного апарату і запоруку загальнокультурного піднесення Гетьманщини. Була й відчайдушна спроба старшини на чолі з Мазепою звільнитися від жорстокої опіки, центра-лізаторських зазіхань на українську автономію з боку московської влади – шляхом підтримки шведів у їх війні з Росією. Однак катастрофічна поразка Карла XII від Петра І під Полтавою мала найтрагічніші наслідки для всієї подальшої долі України – її незалежність, економічний добробут і культурна ідентичність з того часу послідовно і неповоротно нищаться.
Але й в умовах страшної поразки культурно-політична творчість на Україні не припиняється. Зокрема, європейського рівня політичної думки сягає т.зв. Конституція гетьмана Пилипа Орлика – точніше, договір, що його він склав із своїми виборцями та запорожцями 5 травня 1710 р.
Та українському козацтву не вдалося створити рівноправне суспільство. У XVIII ст. соціальний устрій Лівобережжя був приведений у відповідність з устроєм сусідніх земель. З виникненням у Гетьманщині дворянської верхівки селяни знову стали кріпаками, а козаки зрівнялися з селянами. На Правобережжі відновила свій режим польська шляхта, яка повернула старі порядки. Завдяки обмежуючій політиці Росії щодо економіки Гетьманщини, остання прибирала виразно провінційних рис у культурному, соціальному та економічному плані.
Незважаючи на поширення сільського господарства на південні родючі землі, врожаї залишалися вкрай низькими через застарілість реманенту, марнотратну трипільну сівозміну, кріпацтво. Якщо на російські Півночі селяни заохочувались сплачувати оброк грошима, зароблюваними на торгівельних і промислових підприємствах, то на Україні феодали вимагали від селян панщини. Внаслідок того український селянин прив’язувався до традиційних способів життя в селі та в полі тісніше, ніж російський.
Деякі прогресивні зміни все ж відбувалися: вирощування кукурудзи й картоплі, широкий розвиток млинарства, горілчаного промислу, скотарства і традиційного бджільництва.
Попри всі перешкоди, розвивалась торгівля і мануфактура. Проводились великі торгівельні ярмарки, дрібна торгівля велася на місцевих базарах. Торговці сіллю та рибою (чумаки) деколи накопичували значні гроші і вкладали їх у великі підприємства. Однак Петро І змусив українських купців довозити пшеницю лише до північних російських портів, заборонивши безпосередній експорт українського збіжжя на Захід, а на імпорт товарів в Україну були введені суворі мита. Усі пільги надавались російським купцям, Російська імперія провадила протекціоністську політику щодо російської мануфактури, розглядаючи Україну насамперед як джерело сировини. Та все ж і на Гетьманщині засновувались невеличкі гутя, склодувні майстерні, виготовлявся у монастирях папір, по містах і селах працювали ковалі, теслярі, малярі, шевці, кожум’яки, ткачі та ін.
На початок XVIII ст. у Гетьманщині міцно утвердилась новонароджена знать – козацька старшина, що іменувала себе шляхтою і привласнювала собі закріплені за її посадами землі. 1785р. Катерина II зрівняла українську знать із російським дворянством, відкриваючи можливість шляхті зробити кар’єру в імперській адміністрації. Таким ось чином український народ в котре втратив, за рідкими виїмками, свою провідну верству, що мала би відстоювати державно-національну незалежність і культурну ідентичність українців.
Гетьманщина протягом майже всього XVIII ст. була виразно українським політичним, культурним та соціально-економічним цілим, яким правила хоч деякою мірою автохтонна знать. Але на польськім Правобережжі, де знать переважно полонізувалася, українці й зовсім були безпорадні перед соціально-економічним і релігійним гнобленням. Культурні центри Західної України занепали. Польсько-шляхетські порядки, остаточно відновлені по полтавській битві 1709 р., призвели до того, що до середини XVIII ст. 40 магнатських родів володіли 80% території Правобережжя. Панщина сягала в районах Північного Заходу 4-5 днів на тиждень. Шляхта придушувала міське ремісництво, забороняла йому займатися вигідними промислами. Втім, завдяки місцевій і зовнішній торгівлі, здійснюваній переважно євреями, змогли вирости такі міста, як Луцьк, Дубно, Кам’янець-Подільський, Бар, Бердичів, Умань. Продукти експорту – збіжжя та худоба.
Нескінченні, марнотратні бенкети магнатів, їх сваволя, всілякі утиски місцевого населення доповнювались дальшим переслідуванням православ’я, насаджуванням уніатства. Це й спричинилося до того, що ініціаторами найкривавішого селянського повстання в історії України 1768 р. були православні монастирі –останнє опертя народної віри.
Православна церква століттями виступала центром та рушієм культурного життя на Україні, втіленням української самобутності. Але із вступом на арену Російської імперії як оборонця всього православ’я, українська церква перестала існувати як окреме ціле. Ще деякий час після підпорядкування 1686р. української церкви московському патріархові вона процвітала. Та згодом владу київського митрополита було підірвано вилученням Чернігівської і Переяславської єпархії з-під його юрисдикції, переходом до греко-католицтва єпархій Західної України. Із заснуванням у Петербурзі Священного Синоду церква на Україні перетворилась на бюрократичний додаток Російської держави. Під приводом викорінення «єретичних відхилень» Св. Синод змушував українців друкувати книга, писати ікони, зводити церкви за російськими взірцями. Наприкінці століття більшість церковних ієрархів України були росіянами або зрусифікованими українцями. Колись осібна й зорієнтована на Захід українська православна церква тепер стала простим засобом поширення російської імперської культури.
Порівняно з Росією і Правобережжям освіта в Гетьманщині досягнула високого рівня. В середньому на кожні 800-1000 жителів функціонувала 1 початкова школа. У Чернігові, Переяслові, Харкові були середні учбові заклади – колегії. Вишу освіту надавала Києво-Могилянська академія (2000 студентів до Полтавської битви), де викладали Йосфат Кроковський, Стефан Яворський, Феофан Прокопович. Російські правителі не раз пропонували її викладачам і випускникам найвищі в імперії церковні та урядові посади. Однак схоластичні методи навчання в академії з часом застаріли, релігійна орієнтованість і традиціоналізм стояли на перешкоді опануванню молоддю сучасними знаннями. І зрештою, наприкінці XVIII ст. славетний учбовий заклад усього православного світу перетворився фактично на богословську семінарію. Українська молодь потягнулася до російських закладів (Московського університету і Медичної академії), оскільки імперський уряд не дав дозволу на відкриття університету в Батурині.
Починаючи з середини XVII до кінця XVIII ст. в художній та інтелектуальній царині панував стиль бароко. Задовольняючи смаки знаті, бароко підкреслювало велич, розкіш, декоративність, збуджувало почуття людини, надавало перевагу химерності і синтетичності форми перед простотою і самобутністю змісту. Бароко на Україні оригінально поєднувало особливості православного Сходу і латинізованого Заходу. І хоча еліта, що захоплювалася цим стилем, не виявляла зацікавленості місцевим життям чи національною справою, все ж бароко принесло на Україну культурний динамізм, прагнення досконалості, спрагу спілкування із Заходом.
Барокові риси позначалися на творах українців, що навчалися в західноєвропейських університетах і поверталися до Київської академії. Саме їх Петро І покликав очолити в Росії церковні та освітні установи (Ф.Прокопович, Ст.Яворський, Дм.Туптало, Симеон Полоцький). Між 1700-62 рр. понад 70 українців та білорусів обіймали найвищі церковні посади імперії (росіяни – 47). Але ще за свого перебування у Києві вони зробили значний вкдад у культуру. Прокопович 1705 р. в історичній драмі «Володимир» оспівував введення християнства на Русі, трактував Київ як «другий Єрусалим» (хоча згодом він сприяв реформам Петра І, спрямованим на секуляризацію і централізацію суспільства). Ст.Яворський славився елегантними віршами українською, польською та латинською мовами. В Росії він написав «Камінь віри» – красномовний виступ проти протестантизму.
З Київської академії виходили не лише священики, а й козацькі хорунжі, писарі, інша старшина. Вони найбільше цікавилися історією рідної землі й писали т.зв. козацькі літописи (Самійло Величко, Григорій Гребінка), в яких рішуче підтримували претензії старшини на соціальне-економічне та політичне панування на Україні. 1762 р. Семен Дівович написав полемічну поему «Розмова Великоросії з Малоросією», в якій боронив право України на автономію. У тому ж струмені писали свої праці Григорій Полетика, Микола Ханенко, Яків Маркевич, Пилип Орлик.
Українські митці, більшість яких працювала в Росії, прославились і на музичній ниві. Композитори Дм.Бортнянський, Макс Березовський, Арт.Ведель поклали початок українським і російським традиціям хорошої музики і відчутно використовували українські народні мелодії. У малярстві загальне визнання здобув Дм.Левицький, в архітектурі – Ів.Григорович-Барський. На початку століття завдяки фінансовій підтримці Мазепи в стилі т.зв. козацького бароко було споруджено ряд елегантних церков, а пізніше піднялись такі чудові зразки барокової архітектури, як Успенська церква Києво-Печерської лаври, Андріївська церква у Києві та собор св.Юра у Львові. Поширився народний театр (вертеп) і з’явилося багато мандрівних бандуристів.
Найсамобутнішим мислителем тієї доби був Григорій Сковорода (1722-1794). Син бідного козака, Сковорода після 12-річного навчання у Києво-Могилянській академії багато подорожував країнами Заходу. Він опанував багато мов, знав філософські твори стародавніх і сучасних авторів. Викладав етику в Переяславському і Харківському колегіумах. Опісля розпочав життя мандрівного філософа. «Український Сократ», як його називали, пішки обходив Лівобережжя і Слобожанщину, вступав у філософські суперечки з різними людьми в різних ситуаціях. Передусім його цікавило те, як людина може пізнати саму себе і робити в житті те, чому вона природно відповідала, за всяку ціну забезпечувати особисту незалежність і уникати багатства і слави. Сковорода викривав старшину і духовенство за гноблення ними селян. Він писав поезії, підручники з поетики й етики, філософські трактати. Жив у згоді з власним вченням, користувався великою популярністю серед простого люду, багато його афоризмів увійшло до народних пісень і дум. Кажуть, що Сковорода написав таку автоепітафію: «Світ ловив мене, та не спіймав».
В результаті завоювань Петра І Росія здобула на Балтійському морі жадане «вікно в Європу», і потреба в животворній ролі України як посередника культурних європейських впливів відпала. Кордони імперії значно обмежили контакти України з заходом. В результаті росія стала в авангарді культурного розвитку, а ізольована і схильна до традиціоналізму Україна скотилася в трясовину провінцюналізму. Після втрати політичної автономії над нею нависла загроза втрати й культурної самобутності.
ВИСНОВКИ
Викладений нами конкретний історичний матеріал, на наш погляд, переконливо свідчить про те, що, незважаючи на ворожу щодо українців політику урядів Речі Посполитої й Московії, а також Османської імперії та Кримського ханства в досліджуваний період і далі існувала самобутня козацька держава - Гетьманська Україна. Документи свідчать про те, що відбувалися значні позитивні зрушення в царині культурно-національного та релігійного життя, в сільському господарстві, промисловості та торгівлі. Зокрема, завдяки праці безпосередніх виробників помітно зросли посівні площі, поширилося застосування окремих технічних, культивування нових овочевих і фруктових культур, поліпшувалося виробництво полотна, вдосконалювалося скотарство, з'явилися нові технології в промисловості. Водночас міжнародна ситуація не сприяла становленню державних інститутів на Правобережжі, не кажучи вже про західноукраїнські землі. Ще більше ускладнювали становище в країні внутрішній розбрат і перманентні чвари серед соціальної еліти, насамперед - серед старшинської верхівки. Протягом останньої чверті XVII-XVIII ст. були скасовані найголовніші здобутки Національно-визвольної війни, розпочатої Великим Богданом: українська державність, економічна самостійність Гетьманщини, Слобожанщини та Запорожжя, відносна свобода військового стану. Натомість в усьому обсязі відновилося кріпосне право, розпочалося обезземелення посполитих. На гірше змінилися умови суспільно-політичного життя.
На Лівобережжі й Слобожанщині, частково на Правобережжі склалася ієрархічна структура суспільства, яке очолили кілька десятків старшинських родів. Найбільш впливові їхні представники ревно трималися за ідею станової корпоративної замкнутості, недоторканності прав і привілеїв козацької верхівки. Спроба встановити суворі "рамки" для різних груп населення Гетьманщини
Гетьманська булава
особливо чітко виявилася в процесі складання унікального збірника законодавчих актів з промовистою назвою "Права, по
которым судится малороссийский народ".
Слід зазначити, що в цей період поглибилися соціальна диференціація та майнова нерівність серед козацтва, котре протягом певного часу користувалося перевагами, як порівняти з посполитими: особистою незалежністю, юридичним правом на успадкування землі й майна, підпорядкуванням своєму судочинству тощо. На кінець XVIII ст. в десятки разів зросла кількість козаків, які за своїми економічними можливостями вже нічим фактично не відрізнялися від залежних селян чи міщан. Вони так само, як і останні, виконували обтяжливі повинності на користь держави та можновладців. Царський уряд зробив усе можливе для того, щоб знищити вільні й могутні збройні сили України - гарантію збереження національного автономного устрою. Крім того, козаки, які неодноразово виступали за розвиток буржуазних відносин (орендування, чумакування, конкуренція в економіці й відміна монополій, недоторканність земельних володінь і т. ін.), становили відверту загрозу чинним консервативним порядкам, встановленим Москвою і Санкт-Петербургом.
Глибокі зміни сталися також у духовному житті українців, їх зумовили як об'єктивні, так і суб'єктивні чинники. Зокрема, тенденції до закріпачення, русифікація місцевої еліти, скасування принципів автономії гальмували розвиток науки і культури, зводили нанівець державницькі устремління й саму ідею республіканського устрою. На побут і звичаї Гетьманської України дедалі помітніше впливали нововведення в Московії, частково Польщі, інших сусідніх країнах. Проте навіть за цих складних обставин діяло власне судочинство й існували характерні норми поведінки, ознаки в одязі, харчуванні, зовнішньому вигляді людей. Протягом досліджуваного періоду стався принциповий перехід від старої української мови до нової, літературної, а в письменстві виразніше виявилася народно-розмовна основа. У духовному формуванні національних кадрів провідну роль відігравали місцеві школи та освіта. Світська тематика впевнено витісняла засади суто релігійної ідеології. Зародився і розвинувся неповторний за своїм колоритом український театр. Видатні вчені, діячі культури й освіти, вихованці Києво-Могилянської колегії (академії), Чернігівського, Харківського і Переяславського колегіумів, Львівського університету та
Перначі
інших навчальних закладів - С.Полоцький, Ф.Прокопович, Г.Сковорода, М.Гнєдич, В.Барський (Григорович-Барський),
Й.Шумлянський та інші - стали визнаними на лише в Російській державі, а й далеко за її межами.
На становищі корінних жителів прямо позначалася й зовнішня політика Московії. Адже майже безперервні війни, що їх вона вела, підривали людські ресурси, обмежували можливості народного господарства. Геноцид, запроваджений Петром І, а згодом продовжений іншими російськими імператорами на українських землях, породжував космополітизм, руйнував віру національних кадрів у власні сили. Кожна поразка царату підривала й міжнародний авторитет України як союзниці Московії.
Визвольні змагання, гостра боротьба за булаву серед старшини, масові вибухи протесту проти соціального гноблення не раз призводили до суспільно-політичної та економічної кризи в окремих регіонах. Таке поширене явище, як "шукання козацтва", давало представникам найбільш експлуатованих верств суспільства деяку надію на "відновлення" своїх "давніх" прав, здобутих зброєю у роки Хмельниччини, коли, на їхню думку, всі стали рівноправними. Географічно виступи проти соціального гніту охопили всю Україну, але найінтенсивніше вони спалахували в тих регіонах, де населення зазнавало найбільших утисків: на Лівобережжі, Правобережжі, західних територіях, дещо згодом - на Слобожанщині та Запорожжі. Руйнівні елементи, притаманні будь-якій боротьбі, ускладнювали більш високу самоорганізацію українців, хоча їхні тривалі визвольні змагання лише підтверджували природну міцність народного характеру.
Остання чверть XVII й майже все XVIII ст. минули в неперервній боротьбі народу Правобережної України за возз'єднання з Лівобережжям. Єдину "власну свою і предків своїх вітчизну милу Україну" "правобережних" і "лівобережних" українців закликали відстоювати їхні ватажки - І.Самойлович, І.Мазепа, П.Полуботок, І.Скоропадський, А.Могила, П.Орлик та інші. Але реальність життя була зовсім іншою. Розколота Українська держава до кінця XVIII ст. поступово перетворилася в провінційні частини інших країн. І все ж ідея незалежної України й далі жила серед наступних поколінь і відродилася через багато років уже за зовсім інших історичних обставин.
http://kampot.org.ua/history/praci_istorukiv/Polonska_Vasulenko/st_23.shtml
Дата добавления: 2015-02-16; просмотров: 81 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |