Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Гіпотези про походження української мови.

Читайте также:
  1. Архаїчні джерела української культури
  2. В чому ви вбачаєте здобутки та прорахунки української дипломатії у сучаснихгеополітичних перетвореннях?
  3. Взаємодія української літературної мови з територіальними діалектами та іншими слов’янськими мовами.
  4. Видатні діячі української діаспори та їх внесок у розвиток культури.
  5. Громадянська війна:Криза Української козацьої держави60-80-ті роки ХУІІст
  6. Ділова мова як основа формування норм донаціональної літературної мови. Мова українських грамот ХІV–ХV ст.
  7. Європейське Відродження як контекст української культури. Гуманізм та універсалізм художньої картини епохи Відродження.
  8. Закони про державність української мови та їх впровадження в життя наприкінці 20 ст.
  9. Західноукраїнські землі у 1918-1920 pp. Боротьба за відродження Української держави

Інтерес до коренів української мови існував у всі часи. Спи-сок учених, які складали біографію української мови, досить роз-логий, але точки зору не всіх мовознавців потрапили до читачів. М.Степаненко зазначає, що в радянській науці неординарні погля-ди наших мовознавців коригувалися критикою, подавалися не як альтернативні чи можливі, а як шкідливі, націоналістичні, помил-кові. Чомусь на витримувався в цій науці постулат «автор може ви-словлювати власні міркування», такі, які підкріплюються фактами, органічно вливаються в орбіту тих чи інших теорій. Виходило так, що найвидатніші українські вчені чомусь завжди помилялися, за-вжди впадали в націоналізм, коли шукали прадавнє коріння укра-їнської мови Їх «злочин» полягав у тому, що вони шукали себе не у російському морі, а в слов'янському, а то ще й в індоєвропейському, доводячи свою історичну й мовну самобутність і незалежність»1

 

Коли ж зародилася українська мова?

 

На це питання навіть сьогодні відповісти надзвичайно складно. Учені свідомі того, що дата появи на світ будь-якої мови не окрес-люється днем, роком, десятиліттям чи навіть століттям, тому що «це не народження дитини і не падіння яблука, про яке при спостере-женні можна сказати, що воно сталося о такій-то годині, хвилині…» – зазначає О. О. Потебня. Лінгвісти і сьогодні досліджують коріння мови з мови-основи, їх завданням є вказати вік мови. Одні вчені відстоюють думку, що мова виникла п'ять тисяч років тому (і навіть раніше), інші – чотирнадцять або й сім століть.

 

Які існують версії щодо походження мови?

 

Версія перша.

 

Сьогодні надзвичайно популярними є думки дослідників «Вле-сової (Велесової) книги». Цю книгу відносять до «героїчного епосу України-Руси».

 

Довідка: Книга зберігалася у поміщицькому маєтку Великий Бур-лук, що на Харківщині. Написана вона була на дерев'яних дощечках (38х22 см, товщина – 0,5 см), з'єднаних ремінцем. У 1919-ому році у бібліотеці розгромленого маєтку цю книгу підібрав полковник цар-ської армії Федір Артурович Ізембек. Зібрані у мішок дощечки про-мандрували з хазяїном аж до Брюсселя, потім до Бельгії. Цю книгу

 

1Степаненко М. Історія української мови. – К.: НАН України, УМІФ. – 1998. – С. 9–10.

 

 

Українська мова за професійним спрямуванням

 

Українська мова в житті суспільства

 

скопіював (ніби відчував, що дощечки можуть пропасти) Ю. Ми-ролюбов – знайомий Ф. Ізенбека. У 1941-ому році Ізенбек помер, а дощечки загубилися остаточно.

 

Над дослідженням цієї книги працювали вчені всього світу: С. Парамонов (псевдонім С. Лісний) з Австралії, М. Скрипник – укр. емігрант з Голландії, А. Кирпич з Англії, проф. В. Шаян.

 

Зазначимо, що проблема автентичності (справжності) «Веле-сової книги» була актуальною довгий час. Коли аргументів щодо справжності книги накопичилося вдосталь, постало інше питання: чи можна вважати цю пам'ятку праукраїнською?

 

За пам'яткою, початок життя нашого народу (отже, і його мови) сягає ХII століття до н.е., коли складалися слов'янські племена (ле-генда про Богумира).

 

Про що ж вона?

 

«Велесова книга» розповідає про походження слов'ян, про «русь-ку землю», де вони жили, про землю, яку слов'яни любили і оборо-няли від ворогів-нападників, про їх заняття, побут, вірування тощо.

 

Дослідник пам'ятки Борис Яценко стверджує, що наша історія «починається не з Аскольда, Рюрика чи Олега Віщого, приблудних вояків. Вона сягає в глибину приблизно двох тисяч років». Отже, українська мова за «Велесовою книгою» має давню історію.

 

Версія друга.

 

Михайло Красуський – польський і російський сходознавець у праці «Древность малороссийского язика» (1818) на основі зістав-лення індоєвропейських мов стверджував, що найстаршою в Європі є українська мова, коріння якої сягають у IV–III ст. до н. е. Україн-ська мова, за переконаннями М. Красуського давніша не лише за всі слов'янські мови, а й за грецьку, латинську, санскрит – давньоіндій-ську літературну мову. Цією версією вчений прагнув започаткувати новий напрям у теорії глотогенезу (цим самим відійти від традицій-ного бачення проблеми).

 

Версія третя.

 

Російський мовознавець, професор Петербурзького університе-ту, відомий мистецтвознавець Ф. І. Буслаєв, дослідивши лексику і фразеологію «Слова о полку Ігоревім», інші писемні пам'ятки дав-ньоруської доби, пам'ятки чеської літератури, дійшов висновку, що українська мова древніша від мови російської.

 

Українська мова за професійним спрямуванням

Загрузка...

 

Розділ І

 

Подібну теорію висував Микола Марр – творець «яфетичної тео-рії», знавець і дослідник кавказьких мов.

 

Версія четверта.

 

Її також учені називають «сенсаційною».

 

І. І. Ющук – професор Київського лінгвістичного університету, зіставивши українську мову з латинською (найдавнішою індоєв-ропейською мовою), стверджує, що українська мова є архаїчною. А формуватися вона почала «ще перед трьома тисячами років – можливо, водночас із латинською, якщо не раніше. Адже українська мова зберегла багато того, що вже класична латинь утратила».

 

Як ми вже зазначали, ці версії є «сенсаційними», «довести їх життєвість зможе широке порівняльно-історичне тло».1

 

Відома теорія про походження трьох східнослов'янських мов –української, російської та білоруської – як окремих утворень (ХIII ст. і далі) російського вченого О. О. Шахматова. Це вчення із за-стереженням було сприйняте Л. А. Булаховським (указував, що роз-ширення діалектного матеріалу дасть право по-новому трактувати проблему). Довгий час походження української мови висвітлювало-ся за схемою: індоєвропейська – праслов'янська – східнослов'янська (або давньоруська) – українська. Мовознавці, на думку багатьох учених, змушені були підхопити публіцистичну метафору про по-ходження східнослов'янських народностей і їхніх мов із спільної колиски – Київської Русі. Ця метафора перетворилася на штамп, що не вимагав доказів.

 

Біографія української мови впорядковувалася українськими вченими: Михайлом Максимовичем, Павлом Житецьким, Костем Михальчуком, Михайлом Драгомановим, Агатангелом Кримським, Євгеном Тимченком, Михайлом Грушевським, Степаном Смаль-Стоцьким.

 

Особливої уваги заслуговують версії щодо походження україн-ської мови М. Грушевського-історика та І. Огієнка-мовознавця.

 

І. Огієнко (митрополит Іларіон) стверджував: «Три східнослов’янські мови: українська, білоруська й російська – зростали незалежно одна від одної, як мови самостійні, і т. зв. «праруської» спільної мови ніколи не було». Коріння української мови вчений бачить у слов'янській прабатьківщині. Становлення

 

1Степаненко М. Історія української мови. – К.: НАН України, УМІФ. – 1998. – С. 14.

 

 

Українська мова за професійним спрямуванням

 

Українська мова в житті суспільства

 

ж нашого етносу і говорів української мови, на його думку, вель-ми тривалий – IХ, Х, ХI ст.

 

Є. Тимченко зазначав, що твердження про праруську мову – не-потрібна і шкідлива гіпотеза, котра тільки заплутує історію україн-ської мови. Подібно висловлюються й сучасні видатні учені. У «іс-торичній науці не існує достатніх доказів існування єдиної руської народності,» – пише історик-поліглот О. Пріцак.

 

Український мовознавець Г. П. Півторак стверджує, що у пам'ятках другої половини ХI ст. фіксуються виразні українізми, тому рубіж ХI–ХII ст. можна вважати початком самостійної історії нашої мови. А в діалектах ці явища виникли значно раніше – в VI–IХ ст.

 

А. А. Москаленко у праці «Питання походження української мови в мовознавчій та історичній літературі» (1958) (у ті роки не міг бути ознайомлений з працями мовознавців з діаспори) ви-користав відому на той час тезу, що українська мова належить до спільнослов'янських мов, які мали одну прамову. Учений зазна-чав, що ознаки української мови чітко простежуються в писемних пам'ятках Київської Русі княжого періоду.

 

Професор С. П. Бевзенко вказує у своїх працях, що формування «фонетичної природи» української мови можна віднести до ХII ст., а початки – до VII–VIII ст., коли стався розрив між слов'янськими племенами.

 

А. П. Грищенко у «Вступі» до «Сучасної української мови»1 підкреслює, що існує дві основні концепції зародження української мови як окремої слов’янської.

 

Представники першої концепції стверджують, що «українська мова виникла після розпаду давньоруської, який припадає нібито на ХIV ст.». Припускається, що відмінності між південними, за-хідними і північно-східними масивами східнослов’янських го-ворів «могли б лишитися локальними явищами і не привели б до утворення трьох східнослов’янських мов, якби не сукупність іс-торичних умов, що спричинили формування в ХIII–ХIV ст. трьох східнослов’янських народностей, кожна з яких характеризується спільністю території, розвитком своєрідних рис у культурі і закрі-1Сучасна українська літературна мова: Підручник / А. П. Грищенко, Л. І. Мацько, М. Я. Плющ та ін.; За ред. А. П. Грищенка. 2-е вид., перероб. і допов. – К.: Вища школа, 1997. – С. 6-8.

 

 

Українська мова за професійним спрямуванням

 

Розділ І

 

пленням у мові тих характерних особливостей, які розвивалися ще в спільносхіднослов’янський період»1.

 

Цей погляд на історію української мови ґрунтується передусім на відображенні у найдавніших пам’ятках індивідуальних фонетич-них і меншою мірою морфологічних ознак української мови.

 

У 1985 році Інститутом мовознавства ім. О. О. Потебні було при-йнято таку періодизацію української мови:

 

I. Українська літературна мова ХIV – поч. ХVIII ст.

 

1. Українська літературна мова ХIV – першої половини ХVI ст.

 

2. Українська літературна мова середини ХVI – середини ХVII ст.

 

3. Українська літературна мова другої половини ХVII – поч. ХVIII ст.

 

II. Українська літературна мова середини й кінця ХVIII ст.

 

III. Нова українська літературна мова. Початковий період її роз-витку ( кінець ХVIII ст. – 40-ві роки ХIХ ст.).

 

IV. Українська літературна мова 40-х років ХIХ до початку ХХ ст.

 

V. Українська літературна мова 20–90-х років ХХ ст.

 

1. 20–30-і роки (довоєнна доба).

 

2. Літературна мова 40–50-х років.

 

3. Сучасна українська літературна мова (з 60-х років).

 

Представники другої концепції стверджують, що безпосеред-нім джерелом розвитку української, як і інших слов’янських мов, виступає праслов’янська мова, розпад якої розпочинається орієн-товно в VII ст. Цієї теорії дотримуються Юрій Шевельов (Шерех), І. Огієнко та ін.

 

Відомий у науковому світі український мовознавець із еміграції лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка Ю. Шевельов у станов-ленні української мови виділяє такі періоди:

 

I. Протоукраїнська мова (VII–ХI ст.);

 

II. Староукраїнська мова (ХІ ст., час появи перших писемних пам’яток – кінець ХІV ст.);

 

III. Середньоукраїнська мова (кінець ХIV cт.– початок ХХ ст), у межах якої розрізняються підперіоди:

 

а) рання середньоукраїнська мова (кінець ХIV ст.– кінець ХVI ст.);

 

б) середньоукраїнська мова (кінець ХVI cт.– початок ХVIII ст.);

 

в) пізня середньоукраїнська мова (початок ХVIII ст. – початок ХІХ ст.);

IV. Нова українська мова.

2Історія української мови. Фонетика. – К.: Наукова думка, 1979. – С. 30.

Українська мова за професійним спрямуванням

Українська мова в житті суспільства

До фонетичних характеристик української мови, використаних для обґрунтування згаданої періодизації, зараховуються не лише власне індивідуальні, відмінні від інших східнослов’янських мов, а й спільні з ними.

«Від інших слов’янських мов українську мову відрізняють такі фонетичні риси, як чергування о та е з і у нових закритих складах (ніч - ночі, сім - семи), послідовна рефлексація прасл. *е ye ³ (ліс, дід), злиття *у та *і в одному голосному и (cup, сирота), часткове збереження палатального ц’ (хлопець, криниця, пшениця)»1.

Як бачимо, з'ясування питання походження будь-якої мови, і української зокрема, надзвичайно складне. Своє вагоме слово у розв'язанні цієї проблеми ще мають сказати порівняльно-історичне мовознавство, археологія, історія.

 

2-ответ на єнот вопрос читать!

Загальні засади історії української мови

 

Історія української мови здавна цікавила науковців. Їхні дослідження стосувалися не тільки питань визначення джерел виникнення, розвитку окремих одиниць, а й з’ясування причин відмирання старого й появи нового, виявлення тенденцій загальномовного поступу. Результати наукових шукань становлять теоретичне підґрунтя періодизації історії української мови і визначення її природного місця у світовій сім’ї мов.

 

 

1.1. Історія української мови як наука і навчальна дисципліна

 

Глибоке вивчення історії мови можливе тільки завдяки дослідженню всіх її підсистем. Кожна з них має свої одиниці, які, змінюючись самі, зумовлюють перебудову інших мовних рівнів і системи загалом. Порівневим описом історичних змін займаються історична фонетика, історична граматика, історична лексикологія й фразеологія, хронологію виникнення діалектів досліджує історична діалектологія, історія стилів мовлення є предметом вивчення історії літературної мови. Усі вони є окремими галузями єдиної науки — історії української мови.

 

Історія української мови — наука, що вивчає походження, становлення, основні тенденції історичного розвитку української мови.

 

Вивчення історії виникнення і становлення мовних одиниць усіх рівнів дає змогу розв’язати основну наукову проблему історії мови: коли, за яких умов виникла українська мова, які процеси і явища обумовили її самобутність.

Об’єктом вивчення історії мови є мова в її історичному розвитку від найдавніших часів до сьогодення. Предмет історії мови — фонетичні, граматичні, стилістичні, лексичні зміни, що відбуваються на певних етапах розвитку мовної системи; визначення причин, які викликали ці зміни.

Вивчення історії мови сприяє розкриттю основних тенденцій розвитку мови, що забезпечили її сучасний стан, прогнозуванню її подальшого розвитку, а також опису змін, яких зазнали фонетико-фонологічна, лексична, граматична, стилістична системи мови в різні історичні періоди її побутування. Завдяки цьому вдається відшукати першопочатки української мови, її природне місце у світовій сім’ї мов.

Оскільки мова охоплює всю діяльність людини і життя суспільства, її соціальні функції надзвичайно широкі. Тому й наука про формування мови не ізольована від інших наук — лінгвістичних, нелінгвістичних. Найтісніше вона пов’язана з навчальними дисциплінами гуманітарного напряму.

Загальне мовознавство є теоретичною базою історико-лінгвістичних досліджень, оскільки в них використано загальнонаукові принципи і методи вивчення мовних фактів, явищ, розроблені в галузі теорії мови. Історія української мови здобуває, накопичує конкретний матеріал, потрібний для подальшого теоретичного розгляду мови як суспільного явища.

Славістика — наука про специфіку слов’янських мов. Порівняльно-історичний метод дає змогу, зіставивши загальнославістичні й українознавчі напрацювання, зарахувати українську мову до слов’янських мов. Дослідники історії української мови послуговуються матеріалом дисциплін, присвячених вивченню окремих слов’янських мов (наприклад, полоністика, русистика, богемістика та ін.). Так, звернення до даних старослов’янської мови допомагає гіпотетично уявити фонетичну, граматичну, лексичну системи давньоукраїнської мови, яка не має давніх писемних пам’яток (найдавніші старослов’янські пам’ятки датують ІХ ст., а давньоукраїнські текстові пам’ятки — другою половиною ХІ ст.).

Сучасна українська мова та українська діалектологія вивчають нинішній стан національної мови як один із етапів її багатовікового розвитку. У діалектному вияві живої української мови зберігається багато пережиткових граматичних форм і звукових явищ, втрачених літературною мовою або взагалі ніколи не кодифікованих. Зіставлення і порівняння сучасних фактів із давньоукраїнськими дає змогу зрозуміти шляхи формування мовної системи.

Українська література — тексти, написані українською мовою різних періодів. Вони є пам’ятками письма конкретного часу, тому й свідченням стану мови того часу. Цим зумовлений тісний зв’язок історії мови з історією української літератури, літературною текстологією.

Із нелінгвістичних дисциплін історія мови безпосередньо пов’язана із наукою про історію українського народу. Знання історії допомагає враховувати вплив позамовних чинників на формування мови (розселення народу, його контакти, статус нації чи народності — підневільна (самостійна), державна (бездержавна)), взаємозв’язки і напрям розвитку українських діалектів.

При дослідженні історії мови використовують надбання археології, яка сприяє з’ясуванню питання розселення носія мови, визначенню стану писемності (якщо трапляються написи), культури. Реконструйовані мовні факти, коли вони підтверджені даними археології, етнографії, фольклору, завжди достовірніші, ніж гіпотетичні.

Комплексно вивчити шляхи формування мови народу — означає дослідити лексичний, фонетичний, граматичний матеріал, який свідчить про зміни, що відбулися в мові на певних етапах її становлення. Такий матеріал дають різноманітні джерела:

1) жива народна мова, що у своїх діалектах зберігає багато пережиткових явищ минулих епох, які при зіставленні із сучасними фактами дають змогу побачити природу тих чи інших процесів, явищ, що розвивалися на шляху становлення української мови. Наприклад, на місці літературного /і/ у новозакритому складі слів ніч, стіл, піч північні українські діалекти фіксують дифтонги. Отже, зміна етимологічних /о/, /е/ на /і/ відбувалася в частині українських говорів через стадію їх дифтонгізації;

2) писемні пам’ятки, які фіксують живі елементи мовної системи, що існувала на період їх написання. Особливо цінні датовані пам’ятки: вони дають найдостовірніший матеріал для встановлення хронології мовних явищ.

Серед найдавніших східнослов’янських пам’яток, які мають важливе значення для вивчення історії української мови, можна виокремити такі групи:

— написи на пам’ятках матеріальної культури (на стінах Софії Київської ХІ ст., на Тмутараканському камені 1068);

— рукописні книги (Остромирове євангеліє (1056—1057), Ізборник Святослава (1073, 1076), «Руська правда» (1282));

— грамоти (Грамота Київського великого князя Мстислава Володимировича та його сина Новгородського князя Всеволода, дана Новгородському Юріївському монастирю близько 1130);

3) свідчення споріднених мов, завдяки яким в українській мові можна визначити такі або подібні факти. Наприклад, польська мова зберегла носові звуки [а] та [у]. Цей факт допоміг російському філологу Олександру Востокову (1781—1864) висловити припущення, що вони були властиві всім слов’янським мовам. Живе українське чергування а — н — ин підтверджує цю гіпотезу (жати — жну — вижинати). Порівняння українських і російських слів син — сын, мир — мир (рос. ы, и — укр. и) дає змогу визначити природу українського звука [и];

4) лексичні запозичення, що можуть бути свідченням контактності носіїв мови і стану їх економічного та культурного розвитку (найчастіше вони спричинені появою нової реалії). Для історика мови це — джерело додаткової лінгвістичної інформації, бо в запозичених словах, які проникають в українську мову, відбуваються аналогічні зміни. Російський мовознавець Олексій Соболевський (1857—1929), аналізуючи запозичене на початку ІХ ст. слово варяг, довів, що в той час ще існували носові голосні, бо скандинавське uaringr зазнало назалізації звукосполуки [і + н]. Це призвело до появи нової фонеми /#/, яка тоді була властива східнослов’янським протоукраїнським говіркам. Із часом цей носовий перейшов у ротовий [], пізніше — [а];

5) топоніміка, що має великі реконструктивні можливості, оскільки власні географічні назви в законсервованому вигляді зберігають старі фонетичні явища, морфеми, валентні характеристики. Наприклад, у назві села Микільське зафіксовано втрачену сучасною мовою здатність суфікса -ськ- поєднуватися з основами особових власних назв для вираження посесивності (присвійності). Село засноване в XVI ст., коли присвійні прикметники творилися з допомогою афікса -ськ-. У назвах Любомль, Ярославль збережено давню морфему -л’- (<*-j-) з посесивним значенням;

6) письмові свідчення іноземних мов, які найчастіше фіксують давньоукраїнські власні назви (наприклад, у праці візантійського імператора Костянтина Багрянородного «Про народи» (949) подано назви східнослов’янських племен, імена давньоруських князів, назви міст). У них простежується природне бажання передати чужу для авторів назву близько до вимови давніх українців. Ці фіксації відображають і певні особливості української фонетики.

Отже, історія української мови як комплексна наука вивчає основні етапи формування мови, досліджує явища і процеси, що відбувалися в ній від найдавніших часів до сьогодні. Як базова дисципліна вона сприяє осмисленому засвоєнню студентом відомостей із дисциплін мовознавчого циклу, спонукає його шукати пояснення малодослідженим мовним фактам, розвиваючи наукові інтереси. Глибоке усвідомлення шляхів формування української мови, розуміння непростих позамовних факторів, які впливали на її розвиток, допомагає утвердженню національної гідності.

 

 

1.2. Походження української мови та основні історичні етапи її становлення

 

Мова є надзвичайно складною системою, яка весь час змінюється і вдосконалюється.

Її виникнення — тривалий процес, що охоплює багато століть. Установити його хронологічні межі можна, спираючись на дані, нагромаджені сучасним (передусім порівняльно-історичним) мовознавством.

Питання походження української мови здавна було в полі зору українських і зарубіжних лінгвістів, істориків, частково — етнографів. Дослідники порушували питання про місце і шляхи формування українського народу та його мови. Так, у ХІХ ст. відбулася полеміка між російським істориком Михайлом Погодіним (1800—1875), який вважав, що українці прийшли на територію нинішньої України з Прикарпаття і заселили Київщину не раніше ХV ст., та українським істориком й етнографом Михайлом Максимовичем (1804—1873), який доводив автохтонність українського населення на його споконвічних землях і відзначав, що українська мова формувалась у Південній Русі в Х—ХІ ст. Пізніше цю дискусію продовжили О. Соболевський і український мовознавець Павло Житецький (1836—1911) (йому належить полемічна стаття «Стосовно питання про те, як розмовляли в Києві в ХІV і ХV ст.»).

Походження східнослов’янських народів та їхніх мов у ХVІІІ—ХІХ ст. не було ґрунтовно вивчено через відсутність у цей час достатньої кількості наукових (історичних, археологічних, лінгвістичних) фактів, які б допомогли дослідити питання розселення давніх слов’ян (протослов’ян) у Європі, спільні та відмінні ознаки в мовних системах близькоспоріднених і більш віддалених народів, а також унаслідок вузького підходу до питань глото- (грец. glоtta — мова) та етногенезу більшості тогочасних учених. Філологи ставили перед собою завдання з’ясувати час та обставини виникнення мови (тобто лише глотогенезні проблеми) і намагалися їх розглядати на суто мовному матеріалі (пам’ятки, рідше — говори), а історики, археологи займалися лише питаннями етногенезу.

Надбанням вітчизняних дослідників історії української мови (О. Потебня, П. Житецький, М. Максимович) є наукове обґрунтування старожитності, самобутності української мови та її говорів. Їхні висновки основані на ретельному аналізі давніх писемних пам’яток та фактів живої української мови. Так, П. Житецький, досліджуючи граматичні форми в Ізборнику Святослава 1073 р., відкрив явища, характерні для сучасної української мови (наприклад, у 3-й особі однини теперішнього часу є замість єсть, буде замість будеть; евфонічні чергування у — в). Такі самі ознаки має й Галицьке (Клироське) євангеліє 1144 р. На підставі цього дослідник зробив висновок, що «до другої половини ХІІ ст. київське наріччя не відрізнялося суттєво від того наріччя, яким розмовляли в Галичі, тобто до цього часу в Києві жило те саме плем’я, що жило і в Галичі».

ХХ ст. було позначене, з одного боку, ідеологічними намаганнями довести, що між українською, російською, білоруською мовами більше спільного, ніж відмінного, і пошуками витоків спорідненості у спільній східнослов’янській прамові («колисці» братніх мов); з іншого — поділом мовознавців на тих, хто працював у Радянському Союзі, і тих, хто жив за кордоном і не підтримував радянського розуміння історії української мови.

Розроблена російським філологом Олексієм Шахматовим (1864—1920) і доопрацьована російським мовознавцем Федотом Філіним (1908—1982) теорія спільної давньоруської мови, яка начебто існувала в період Київської Русі і стала джерелом для російської, української та білоруської мов, надовго запанувала і в українському мовознавстві. Хоча в українській славістиці від початків її існування (20-ті роки ХХ ст.) розуміли штучність терміна «праруська мова». Так, наприклад, український лінгвіст Євген Тимченко (1866—1948) називав праруську мову мовним міфом. Вітчизняний учений Іван Огієнко (1882—1972) відзначав: «Три східнослов’янські мови... зростали незалежно одна від одної, як мови самостійні, і т. зв. “праруської” спільної мови ніколи не було». Із цього приводу український науковець Степан Смаль-Стоцький (1856—1938) стверджував: «“Праруська мова” нічого нам не допоможе, нічого не вияснить. Навпаки. Плутає думки при дослідах».

Такий підхід українських мовознавців до проблеми спільної східнослов’янської прамови довгий час уважали периферійним, буржуазно-націоналістичним, антинауковим. Однак дослідження останнього часу підтверджують його істинність. Так, російський мовознавець Любов Куркіна, одна з укладачів «Этимологического словаря славянских языков», вважає, що сучасні дослідження не підтверджують існування прадіалектів для кожної із слов’янських мовних груп.

Українська мова, за традиційною генеалогічною класифікацією, належить до слов’янської мовної групи, східнослов’янської підгрупи, до якої окрім неї входять російська та білоруська мови. Велика за кількістю носіїв сучасна українська мова за цим показником за різними даними посідає 14—18 місце у світовій сім’ї мов. Інтерес до вивчення української мови, намагання відшукати її витоки нині обумовлені кількома чинниками: у часи національного відродження природно зріс інтерес до пізнання власної історії, культури, джерел рідної мови; на території сучасної України визначають прабатьківщину індоєвропейців, виявляють шляхи їх розселення, а це породжує інтерес і до місця праукраїнців у цих процесах.

Археологічні дані свідчать, що слов’яни споконвіку живуть у Європі. Усі вони в далекому минулому становили етнічну й культурну спільноту. Останні дослідження істориків, археологів доводять, що територія сучасної України є частиною прабатьківщини слов’ян. Більшість науковців схиляється до того, що слов’янська прабатьківщина була розміщена між Карпатами, Наддніпрянщиною (охоплюючи частину лівого берега Дніпра) і Пінськими болотами. На півночі межею, ймовірно, була р. Прип’ять, на заході — Західний Буг.

Ця гіпотеза обґрунтована насамперед мовними фактами: усі слов’янські мови засвідчують найдавніші лексичні зв’язки з іранськими й балтійськими племенами, не відображаючи набутих германських мовних ознак. Це можливо лише за умови контактності з іранськими й балтійськими племенами та відсутності прямих контактів із германськими. Найдавніша топонімія (передусім назви річок) вказує на поширення іранських племен у басейні Дону і до Дніпра (за даними сучасного українського мовознавця Василя Лучика, в ареалі середнього Дніпро-Бузького межиріччя «до переконливих іранізмів належать... дві основи: гідроніма Дніпро й мікрогідроніма Сурчак (Сюрчак)». Як імовірний гідронім із скіфською чи скіфсько-сарматською основою він визначає і назву ставу На Гопті) та давніх балтів вище Прип’яті й Десни. У спільнослов’янській лексиці широко представлені назви рослин, тварин, риб, характерних для помірної лісової та лісостепової зон.

Спочатку всі слов’яни були близькими за культурою племенами, які користувалися спорідненою мовою — спільнослов’янською, або праслов’янською. Вона виокремилася із праіндоєвропейської мови приблизно в ІV—ІІІ тис. до н. е. й існувала протягом багатьох століть, розпавшись приблизно в VІ ст. н. е. Ця мова не була монолітною, а складалася з певних діалектних угруповань, подібних за лексикою, фонетикою, граматикою.

Спільнослов’янський мовний період історики мови поділяють на такі етапи:

1) ранній (ІV—ІІІ тис. до н. е. — кінець І тис. до н. е.). У цей період виробилися ознаки, що відрізняли праслов’янську мову від інших індоєвропейських. Зникло протиставлення голосних за ознакою довгий-короткий: голосні а, і, ы, h стали тільки довгими, голосні о, е, і, ь — тільки короткими. У системі приголосних звук [s] після i, u, r, k перейшов у [x] (пор. лит. blusa і прасл. бльха). У галузі граматики сформувалися основні особливості відмінювання і дієвідмінювання із специфічно слов’янським розподілом слів за іменними основами і дієслівними класами;

2) середній (І тис. до н. е. — ІІІ—V ст.). У цей час палаталізувалися приголосні, що призвело до появи м’яких ж, ч, ш; діяв закон відкритого складу; зникли колишні дифтонги, відпали приголосні в кінці слів; з’явилися діалектні ознаки в праслов’янській мові;

3) пізній (V—VI ст.). Його вважають перехідним від старого стану праслов’янської мови до нового, коли вона почала розпадатися на окремі мови, хоча переважно продовжувала зберігати свою єдність.

На середньому етапі існування праслов’янської мовної єдності відбувалися істотні переселення слов’ян: імовірно, на початку V ст. слов’яни перейшли Одер, рухалися до Лаби й за неї. У ІV—V ст. вони проникли в Карпати, з’явилися в Баварії, на Балканському півострові. Слов’янський світ розпався на частини, що активізувало й розпад єдиної мови. Починаючи з VІ—VІІ ст., всі основні зміни у праслов’янській мові давали в різних слов’янських областях відмінні результати. Це свідчить про припинення існування єдиної мови і початки формування на основі її діалектів нових мов.

Отже, праслов’янська мова існувала в історичних межах ІV—ІІІ тис. до н. е. — V—VІ ст. За словами сучасного українського історика мови Григорія Півторака, «відносна праслов’янська етномовна спільність, яка ніколи не була суцільним монолітом, на середину І тис. н. е. остаточно розпалась на окремі діалекти, об’єднані в певні масиви — макрозони». Розпочався період утворення нових слов’янських мов, у т. ч. української. Формувалася вона в межах нинішньої України, тому є самобутньою і старожитньою.

Найновіші археологічні знахідки підтверджують, що в середині І тис. н. е. східнослов’янські племена займали значну територію від Закарпаття до Дону і від дніпровських порогів до Волхова. У третій чверті І тис. н. е. вони освоїли Верхню Наддніпрянщину, а наприкінці І тис. н. е. досягли Чудського й Ладозького озер, проникли в басейн Західної Двіни, на лівобережжя Верхнього Німану, заселили Волго-Окське межиріччя. Територія сучасної України була розташована в південній частині східнослов’янського ареалу. Тут відбувалися найактивніші етногенні процеси. Аргументовано, що ще з VІ ст. почалося утворення східнослов’янських племен і союзів. Київ виник наприкінці V ст. як племінний центр дніпровських полян, які проживали поряд з іншими східнослов’янськими племенами («Повість минулих літ» зберегла такі назви східнослов’янських племен: дуліби, бужани, волиняни, деревляни, поляни, сіверяни, дреговичі, в’ятичі, радимичі, уличі, тиверці, хорвати, кривичі, словени, які включали приблизно сто дрібніших слов’янських племен).

Глотогенезні процеси завжди супроводжували етногенезні. Тому з VІ ст. почалася історія формування окремих східнослов’янських мов. За свідченням Г. Півторака, «з VІІ—VІІІ ст. виникали й нові, суто місцеві діалектні риси на різних мовних рівнях, сукупність яких намітила членування східнослов’янської території на окремі діалектні зони. Згодом ці риси стали розрізнювальними особливостями сучасних східнослов’янських мов на їх ранньому етапі або окремих діалектних масивів у межах кожної з цих мов».

Якщо період розпаду праслов’янської мовної єдності до середини І тис. н. е. не викликає особливих заперечень у мовознавців різних країн та напрямів, то час і шляхи формування окремих слов’янських (особливо східнослов’янських) мов не узгоджено. Так, у радянському мовознавстві період від VІІ до ІХ ст. прийнято вважати антським (за свідченням грецьких істориків середини VІ ст. Прокопія Кесарійського та Маврикія, слов’яни поділялися на дві групи — славіни й анти). Це початок існування спільносхіднослов’янської мовної єдності, яка з утворенням Київської Русі й виникненням на основі східнослов’янських племен давньоруської народності переросла в давньоруську мову, що існувала до ХІV ст., а з часом через міжусобиці серед князів та навалу монголо-татар розпалася разом з державою на три окремі східнослов’янські мови — українську, російську, білоруську. Проте навіть Ф. Філін, один із теоретиків давньоруської народності й мови, визнавав, що «наявність значної кількості діалектних суперечностей як у праслов’янській, так і в давньоруській мові є безсумнівним фактом».

В українському мовознавстві проблема виникнення української мови залишається актуальною. Багато дослідників радянського часу (М. Жовтобрюх, Л. Булаховський, В. Німчук), працюючи в межах офіційної доктрини про існування давньоруської мови, намагалося, залучаючи наукові дані, установити час і витоки формування української мови. Так, наприклад, український мовознавець Леонід Булаховський (1888—1961) на основі вивчення писемних пам’яток дійшов висновку, що не можна «ні для ІХ, ні навіть для часу, що передував йому, уявити східне слов’янство як щось цілком монолітне в побутовому або в мовному відношенні». Він вважав, що виразні лексичні, фонетичні, частково морфологічні ознаки української мови можна спостерігати вже у пам’ятках ХІІ ст.

На рубежі ХХ—ХХІ ст. різноманітні аспекти українського глотогенезу активно розробляють Г. Півторак, В. Німчук, О. Царук, Ю. Карпенко, О. Тараненко, Г. Шевельов та ін. Практично всі вони на основі даних археології, етнології та порівняльно-історичного мовознавства відносять початки виникнення української мови як окремої лінгвальної системи до більш раннього періоду, пов’язуючи їх із занепадом зредукованих, що відбувся на українській території до першої половини ХІІ ст. Сучасний український мовознавець Василь Німчук констатує, що «до кінця ХІІІ ст. склалися основні риси, якими характеризуються майбутні східнослов’янські мови. ...На початку ХІV ст. (чи навіть у кінці ХІІІ ст.) реально функціонують три окремі східнослов’янські мови».

Г. Півторак у своїх працях зазначає, що після розпаду праслов’янської етномовної спільності у VІ—VІІ ст. почалося формування східнослов’янських племен та їх союзів, подальша консолідація яких на різних теренах Східної Європи призвела до утворення українського, російського та білоруського народів. Із цього часу намітились тенденції зародження окремих східнослов’янських мов. За припущенням учених, східнослов’янські племена крім етнічних суперечностей різнилися також своїми діалектами. Водночас деякі фонетичні, граматичні і лексичні особливості були спільними для всіх діалектів, оскільки вони виокремилися з відносно близькоспорідненого мовного масиву праслов’янської мови. Проте вже в той час на протоукраїнській мовній території виразно виділилися два етнографічно і діалектно відмінні масиви — північний і південний.

Північний масив охоплював Середню Наддніпрянщину, Полісся, Волинь, Наддністрянщину, Прикарпаття (від Прип’яті до витоків Стиру, Горині, Случі, Тетерева) і був частиною археологічної культури празько-корчацького типу. Цей ареал загалом відповідає території розселення склавинів (на території України це старожитні племена дулібів, бужан, волинян, деревлян, полян, сіверян). Тут із часом сформувалося північне наріччя української мови.

Південний протоукраїнський етномовний масив утворився на початку VІ ст. у лісостепах Середньої Наддніпрянщини, охоплюючи середні течії Сули, Псла і Ворскли, а також у Надпорожжі, по Дніпру між Тясмином і Россю та в Прутсько-Дністровському межиріччі. Цей тип в археології отримав назву «культура пеньківського типу». Ареал пеньківської культури збігається з територією антів (частина полян, уличі, тиверці, білі хорвати). У південному діалектному ареалі, на основі якого сформувалося південно-західне наріччя, виникла більшість фонетичних ознак, характерних лише для української мови.

І анти, і склавини наприкінці VІІ ст. піднялися до переддержавного рівня організації суспільства. Вони мали певні етнічні й діалектні особливості, яких потім не втратили і в складі Київської Русі, отже, не відбулося злиття їх в одну давньоруську народність і не склалася єдина народно-розмовна давньоруська мова. Багато дослідників схиляється до думки, що окремі східнослов’янські народи виникли не шляхом поділу т. зв. давньоруської народності на три частини, а шляхом консолідації кількох суміжних і близькоспоріднених територіально-племінних об’єднань у компактні культурно-історичні масиви, що переросли в українську, російську та білоруську народності. У такий спосіб витворилися три східнослов’янські мови.

Процес формування сучасних українських мовних особливостей тривав багато століть. Деякі з них з’явилися ще в мові східнослов’янських племен, що жили на території сучасної України в VІ—ІХ ст., інші — в період Київської Русі (ІХ—ХІІІ ст.), значна частина — на пізніших етапах.

Після розпаду праслов’янської мови її східнослов’янські діалекти були ближчими між собою, ніж у пізніші часи. Це були протоукраїнські, проторосійські, протобілоруські базові говори, які протягом історично тривалого часу (з VІ до ХІ ст.) внаслідок складних змін на рівні фонетики, лексики, граматики «переросли» в окремі східнослов’янські мови.

За спостереженнями В. Німчука, найскладнішим і найдискусійнішим у науці є питання інтерпретації східнослов’янського етно- та лінгвосоціуму в добу Київської Русі Х—ХІІ ст. (і ранньої феодальної роздробленості до нашестя Батиєвих орд).

Східнослов’янський мовний світ у ХІ—ХІІ ст. був виразно здиференційованим, про що свідчать писемні пам’ятки того періоду. Так, у Євсевієвому євангелії (1282) помітні найголовніші особливості фонетики української мови (ікання, тверді приголосні перед е, и, злиття давніх ы та и в одному звукові тощо). Отже, наприкінці ХІІ ст. українська мова вже існувала як окрема лінгвальна система.

Формування і становлення української мови відбувалося тривалий час, протягом якого виробилися особливості, які визначили її самобутність. Вони дають змогу виокремити періоди історії становлення української мови, поклавши в основу передусім мовні процеси, а не етнологічні.

Проблему періодизації української мови В. Німчук назвав найзлободеннішою і найскладнішою. Її злободенність полягає в тому, що український народ, надовго відлучений від свідомого, повнокровного державницького життя, прагне знати правдиву історію свого становлення і походження рідної мови. Складність — по-перше, у не завжди достатній кількості переконливих наукових фактів, пізній датації писемних пам’яток; по-друге, у певному тиску суспільно-політичних чинників, які не завжди сприяють науковій об’єктивності.

 

Періодизація історії етнічної мови — це не лише встановлення основних характеристик усіх рівнів системи на певних етапах, а й з’ясування її початків та перспектив. Тому періодизація мови повинна включати її витоки і сучасний стан.

В українському мовознавстві напрацьовано кілька загальновизнаних періодизацій української мови, які різняться визначенням її хронологічних початків.

Періодизація, запропонована Миколою Бойчуком у 50-ті роки ХХ ст., ґрунтується на радянському розумінні мовного буття Київської Русі (концепція Ф. Філіна). Вона об’єднує два періоди становлення української мови — до появи писемних пам’яток і після:

1) незадокументований період:

— спільнослов’янська мова (до VІ ст.);

— давня спільносхіднослов’янська (антська) мова (VІ—VІІІ ст.);

— давньоруська мова початкового періоду (ІХ—ХІ ст.);

2) задокументований період:

— давньоруська мова пізнішого періоду (ХІ—ХІІІ ст.);

— українська мова (початок ХІV—ХХ ст.).

Періодизація українського вченого Юрія Шевельова (1908—2002) значною мірою основана на результатах вивчення історії фонологічної системи української мови. Вона охоплює чотири етапи формування нашої мови:

1) протоукраїнський період (до середини ХІ ст.);

2) староукраїнський період (від середини ХІ до ХІV ст.);

3) середньоукраїнський період:

— ранній середньоукраїнський (ХV — середина ХVІ ст.);

— середній середньоукраїнський (середина ХVІ ст. — початок ХVІІІ ст.);

— пізній середньоукраїнський (ХVІІІ ст.);

4) сучасний період (від ХVІІІ ст. до сьогодні).

Ю. Карпенко в основу виокремлення періодів становлення української мови поклав основні фонологічні зміни. Він виділив такі етапи:

1) праслов’янська мова (кінець ІІ тис. до н. е.) (закон наростаючої звучності, поява носових голосних, розвиток складотворчості р та л, перехідні палаталізації);

2) спільна мова східних і південних слов’ян (ІІ ст.

до н. е. — ІV ст.);

3) спільносхіднослов’янська мова (ІV—Х ст.):

— антська мова (ІV—VІІ ст.);

— давньоруська мова (VІІІ—Х ст.) (повноголосся, перехід початкового [йе] в [о], деназалізація носових голосних);

4) давньоукраїнська мова (ХІ—ХІV ст.) (занепад ъ, ь та його наслідки, перехід [е] в [о] після шиплячих та [й], злиття [и] та [ы];

5) староукраїнська мова (ХV—ХVІІІ ст.) (завершення в більшості говорів переходу етимологічних [о], [е] в [і] в новозакритих складах, витворення сучасних опозицій глухий — дзвінкий, твердий — м’який);

6) нова українська мова (ХІХ—ХХ ст.) (зміни орфо-

епічного рівня, взаємодія орфоепії та орфографії).

Більшість дослідників українського глотогенезу починає періодизацію української мови з праслов’янського періоду, коли в спільнослов’янській мові в східних її діалектах розвивалися майбутні протоукраїнські ознаки сучасної української мови. Найбільш суперечливим є період від розпаду праслов’янської мови до ХІV ст.

Ю. Шевельов у своїй «Історичній фонології української мови» (1979) висловив думку, що історію української мови потрібно починати з часу виникнення її ознак, які не властиві найближчим їй мовам.

До звукових явищ, притаманних тільки українській мові, В. Німчук відносить: перехід [е] в [о] після історично м’яких приголосних (жена — жона) (з ХІ ст.); появу нових звуків на місці етимологічних [о], [е] в новозакритих складах (ХІІ—ХІІІ ст.); вживання твердих приголосних перед [е], [и] (небо, синій) (з ХІІІ ст.); функціонування передньо-середньої фонеми [и]; злиття в одній фонемі давніх [и] та [ы] (з другої половини ХІ ст.); перехід [h] в [і] (з ХІІІ ст.). Ученому також належить науково обґрунтована періодизація розвитку української мови:

1) праслов’янська мова з протосхіднослов’янськими діалектами в її складі (до VІ—VІІ ст.);

2) прасхіднослов’янська мовна єдність із протоукраїнськими діалектами (з VІІ—VІІІ до Х ст.);

3) давньоруськоукраїнська мова (ХІ—ХІІІ ст.);

4) середньоукраїнська, або середньоукраїноруська, мова (з ХІV—ХV до кінця ХVІІ ст.):

— рання середньоукраїнська мова (з ХІV—ХV до першої половини ХVІ ст.);

— пізня середньоукраїнська мова (друга половина ХVІ — кінець ХVІІ ст.);

5) новоукраїнська мова (від кінця ХVІІ ст.).

Урахувавши досвід мовознавців (зокрема, В. Німчука), можна виокремити узагальнену періодизацію історії української мови:

1. Праслов’янська мова з протосхіднослов’янськими діалектами в її складі (до VІІ ст.).

2. Східнослов’янський мовний період із протоукраїнськими діалектами (VІІ—Х ст.), або протоукраїнський.

3. Давньоукраїнська мова (ХІ—ХІІІ ст.). У цей період сформувалися специфічні українські фонетичні ознаки, відбувся процес занепаду зредукованих; виникли характерні лише для української мови лексеми (оболонь, гай, пуща, яр, полонина, гребля, криниця, жито, зоря, жадати, ховатися та ін.); виявилися втрачені іншими слов’янськими мовами морфологічні особливості (наприклад, збереження закінчення -у в родовому відмінку однини іменників чоловічого роду: роду, меду; закінчення -ові, -еві в іменниках чоловічого роду: богові, домові; форми 3-ї особи однини дієслів І відміни без кінцевого -ть: може, иде).

У цей період писемні джерела вперше фіксують слово Україна. В Іпатіївському літописі під 1187 р. у розповіді про смерть переяславського князя Володимира Глібовича сказано: «И плакашася по немь вси переяславци, о нем же Украина много постона». Етимологію цього слова досі не з’ясовано. Наприклад, Ю. Карпенко виводить її з праслов’янського іменника украй, який у давньокиївський період означав «край, кордон».

Мову в писемних пам’ятках цього періоду називали слов’янською або руською.

4. Середньоукраїнська мова (ХІV — кінець ХVІІ ст.). У цей період завершилося формування основних протиставлень у фонологічній системі (тверді — м’які, дзвінкі — глухі), різновидів простих і складних речень, самобутнього лексичного складу української мови.

 

Мову у цей період називали руською, українською (із ХV ст. у грамотах, Пересопницькому євангелії 1556—1561), малоруською, козацьким язиком, зрідка — язиком литовським.

5. Нова українська мова (початок ХVІІІ ст. — до сьогодні). Це період остаточного становлення всіх мовних рівнів, виникнення сучасної літературної форми української мови, закріплення за нею єдиної офіційної назви.

Отже, українська мова — самостійна, автохтонна мова українського народу, що сформувалася на основі протоукраїнських діалектів праслов’янської мови в період від VІІ до ХІV ст. в південній частині східнослов’янського мовного ареалу і до сьогодні продовжує розвиватися.

 

 

1.3. Виникнення і розвиток слов’янської писемності

 

Писемність виникла на певному етапі розвитку людського суспільства, коли постала потреба зафіксувати мовлене. На думку Г. Півторака, «...писемність виникає тоді, коли саме лише усне мовлення стає неспроможним задовольнити зрослі й ускладнені потреби в спілкуванні, коли з’являється необхідність передавати мову на великі віддалі й фіксувати її в часі».

 

Писемність — особлива форма фіксації людського мовлення за допомогою спеціальної системи графічних знаків.

 

Виникнення письма — це частина загальнокультурного поступу народу, оскільки воно може з’явитися лише на підготовленому ґрунті, коли людина досягає рівня абстрактного мислення (щоб не тільки передати сказане кимось у звуках, а й придумати засоби відтворення мовленого на підручному матеріалі), коли існуючі засоби передавання інформації (передусім речові, піктографічні) вже не можуть задовольнити потреби людського колективу.

Проблему походження письма у східних слов’ян розв’язано не остаточно. Етнографи, історики, мовознавці тривалий час цей процес пов’язували із прийняттям християнства й зараховували його до кінця Х ст., опираючись на «Повість минулих літ», де йдеться про створення слов’янського алфавіту візантійськими місіонерами Костянтином (Кирилом) і Мефодієм та переклад ними на слов’янську мову найважливіших християнських книг для пропаганди православ’я у Моравії: «прозвася грамота словhньска, яже грамота есть в Руси и в болгарhхъ дунайскихъ».

Із версією «Повісті минулих літ» збігаються думки багатьох славістів ХІХ — початку ХХ ст.: О. Потебні, О. Шахматова, С. Булича, О. Соболевського, Л. Щерби, Л. Булаховського.

Зарахування виникнення письма в східних слов’ян до такого пізнього часу можна вважати сумнівним, оскільки навіть перші книги періоду Київської Русі характеризуються високою культурою написання та оформлення, що свідчить про наявність непересічних письменників, істориків, які не могли творити, опираючись тільки на усну традицію. Крім того, східнослов’янські племінні союзи мали плідні торгово-економічні зв’язки з давньописемними Візантією, Грецією, що сприяло проникненню письма на протоукраїнські території.

Із ХV ст. існує гіпотеза про самобутність і давність руського письма. Український і російський філолог, історик, перекладач Осип Бодянський (1808—1877), читаючи житіє Кирила (Х ст.), уміщене в староруській писемній пам’ятці — Хронологічній Палеї (1494), звернув увагу на приписку до нього: «А грамота русская явилася, богомъ дана, въ Корсуни русину, от нея же научился философ Константин, и оттуду сложивъ и написавъ книгы русскымъ языкомъ».

Припущення про існування писемності на Русі в дохристиянську епоху робили русисти І. Срезневський (вважав, що з VІ—VІІ ст. східні слов’яни користувалися греко-слов’янським письмом, яке Костянтин Філософ тільки вдосконалив), С. Обнорський (доводив, що певні форми письма існували ще в антів у ІV—VІІ ст.).

Сьогоднішня наука оперує багатьма доказами того, що східні слов’яни ще до прийняття християнства користувалися письмом. Так, у поселеннях черняхівської культури знайдено кілька предметів з написами: у поселенні Ріпнів на Львівщині зберігся напис на сирій глині, зроблений латинськими літерами, — lado; на будештському могильнику в Молдові виявлено кістяну трубочку для зберігання голок із накресленими літерами t i s; у Чернівецькій і Хмельницькій областях знайдено шматки посуду з грецькими та латинськими літерами-монограмами. Усе це свідчить про поширення серед черняхівського населення писемності (чи її елементів) на основі грецького й латинського письма.

Наступним етапом розвитку письма в східних слов’ян був період VІ—VІІ ст., коли почали формуватися союзи східнослов’янських племен і перші ранньофеодальні державні об’єднання, що призвело до зростання економічних, торговельних і культурних зв’язків напередодні утворення Київської Русі. На думку Г. Півторака, найпоширенішим засобом письма знову стали літери грецького алфавіту, оскільки орієнтація на Візантію в той час була визначальною. За свідченням болгарського монаха Чорноризця Храбра (кінець ІХ — початок Х ст.), у VІІ—VІІІ ст. і після прийняття християнства окремими слов’янськими групами та общинами в східних слов’ян склалася традиція записувати слов’янські тексти грецькими й латинськими літерами, спершу «без устроения», з часом — поступово пристосовуючи грецьке письмо до місцевих фонетичних особливостей, поповнюючи його лігатурами (написання двох або кількох літер одним письмовим знаком), новими літерами з інших алфавітів.

Виникнення в ІХ ст. централізованої держави Київська Русь вимагало створення різноманітних договорів, державних документів. Маючи кількавікову (із часів черняхівської культури) традицію невпорядкованого використання грецького алфавіту, протоукраїнці природно продовжували її в умовах раннього періоду Київської Русі, поступово вдосконалюючи грецькі літери і пристосовуючи їх до особливостей давньоукраїнської мови (так звана слов’янізована азбука), хоча така писемність ще не набула значного поширення.

Про використання на Русі в ІХ — на початку Х ст. видозміненого грецького письма свідчать грецькі та арабські джерела, згідно з якими візантійський імператор Василь Македонець нібито на прохання руського князя послав 866 р. архієпископа з двома освітниками. Посланці хрестили русичів і запровадили видозмінене грецьке письмо з 35 літер.

Отже, певна писемна традиція існувала в протоукраїнців за два століття до офіційного прийняття християнства. Зокрема, свідченням цього є те, що єпископ Мерзебурзький Титмар (976—1018) у язичницькому руському храмі знайшов слов’янських ідолів з особливо накресленими іменами; у житії Кирила йдеться, що в Корсуні він бачив Євангеліє і Псалтир, «руськими письменами писаниє» (протокириличне письмо); арабський географ Ель Масуді (?—956) твердив, що в одному з руських храмів він виявив накреслене на камені пророцтво, тощо.

Г. Півторак зауважував: «Надії на дальший поступ у визначенні часу появи писемності на Русі, мабуть, слід пов’язувати не стільки з віднайденням дохристиянських текстів (така наукова сенсація видається майже неймовірною), скільки з поглибленням і всебічним аналізом історії мови у тісному зв’язку з історією народу».

Так, межа ІХ—Х ст. була золотим віком давньоболгарської літератури. Перше Болгарське царство стало культурним центром, звідки нові слов’янські писемність і література почали проникати в інші країни. Оскільки глаголиця не стала загальновизнаною в Болгарії, бо відрізнялася від широковживаного там грецького уставного письма, то учні Кирила і Мефодія на основі синтезу здавна поширеного грецького уставу й тих елементів глаголичної азбуки, що найкраще передавали особливості давньоболгарського мовлення, приблизно наприкінці ІХ — на початку Х ст. створили нову, досконалішу, азбуку — кирилицю. Вона з часом витіснила глаголицю в східних областях Першого Болгарського царства, а звідти стала проникати і на Русь.

На думку деяких дослідників (М. Брайчевський, В. Янін), був ранній язичницький етап уживання на Русі кирилиці, коли вона ще до кінця не сформувалася, оскільки в Києві і Новгороді знайдено декілька давніх азбук: у Новгороді — берестяна грамота № 591 (ІХ ст.) з азбукою, де відсутні літери ы, ь, ю, щ і є лише один зредукований ъ; у Києві (середина ХІ ст.) — на стінах Софії Київської в скороченій азбуці не вистачало багатьох літер — щ, ц, ч, ъ, ь, обох юсів, усіх йотованих, оу. Це, на переконання сучасного російського археолога В. Яніна, не випадковість, а відображення раннього етапу, коли слов’янська азбука ще остаточно не сформувалася. Про поступове вдосконалення алфавіту свідчить і те, що знайдені азбуки кінця ХІІ ст. (новгородські берестяні грамоти № 199, 201, 205) — так званий алфавіт хлопчика Онфима — містять уже 36 літер. На існування писемності в Україні-Русі в першій половині Х ст., найімовірніше на основі ранньої кирилиці, вказують також договори руських князів Олега та Ігоря з Візантією 911, 944, 972 рр. Так, наприклад, у договорі Ігоря з греками 944 р. ідеться про те, що руські посли й купці стали брати із собою до Царгорода грамоти, які мали бути гарантією мирної місії і добрих намірів посланців.

Отже, наукові дані свідчать, що на Русі писемність виникла задовго до офіційного прийняття християнства як закономірний і необхідний етап внутрішнього розвитку східнослов’янських племен у період їхньої консолідації й переходу до державного життя. У процесі проникнення християнства на східнослов’янські землі існуючу систему письма витісняла кирилиця, а після офіційного його запровадження як державної релігії кирилична азбука стала монопольною. На її основі по всій старокиївській державі відбувався подальший розвиток писемності, книжності.

Кирилична азбука, яку використовували в Київській Русі, містила 43 літери (24 з грецького алфавіту і 19 власне слов’янських, які передавали специфічні слов’янські звуки). За тисячолітню історію застосування на теренах України вона зазнала значних змін: а) зменшився кількісний склад букв, оскільки частина літер була дублетною (повторюваною), наприклад o та w, і та и та ін.; частина — зникла через втрату звуків, які вони передавали (ъ, юси); б) змінилось звукове значення деяких букв, наприклад ь зараз не передає самостійного звука, а є виразником м’якості попереднього приголосного; в) написання букв стало більш простим;

г) модифікувалися назви букв; ґ) частково змінився порядок розташування букв; д) алфавіт поповнено кількома новими літерами на позначення нових звуків: й — впроваджена в азбуку 1735 р. особливим розпорядженням Академії наук, хоча у пам’ятках траплялася й раніше; ґ — запозичена з грецької Мелетієм Смотрицьким на початку ХVІІ ст.

В історії кириличного письма розрізняють три періоди: устав, півустав і скоропис. Устав виник під впливом грецького уставного письма. Йому властиві великі прямі літери, не з’єднані між собою. Устав використовували приблизно до ХVІ ст. Із середини ХІV ст. почало поширюватися більш зручне півуставне письмо. Його літери значно менші за розміром, нерідко їх писали з нахилом управо і не завжди витримували геометричну форму, часто виносили над рядок. Із кінця ХVІ ст. функціонував скоропис, у якому літери з’єднувалися, форму їх ще більше порушували, слова писали з нахилом управо, інколи — вліво. Коли в ХVІ ст. в східних слов’ян виникло друкарство, то друкований алфавіт було складено на основі півуставу. За часів Петра І старий друкарський алфавіт зазнав спрощення, його застосовували для друкування книг цивільного змісту, тому він отримав назву «гражданська азбука». На її основі створено сучасну українську азбуку.

Українська азбука зазнає певних змін до сьогодні. Останньою редакцією українського правопису було повернуто літеру ґ і дещо змінено порядок розташування літер (ь — перед ю).

Отже, виникнення письма в східних слов’ян було закономірним етапом їхнього культурного розвитку, породженим потребами суспільного й державного життя. Писемність на протоукраїнських територіях з’явилася задовго до прийняття християнства, хоча не набула довершеного вигляду і значного поширення. На той час використовували елементи грецької й латинської графічних систем.

Кириличне письмо після прийняття християнства стало монопольною формою графіки. У процесі використання східними слов’янами кирилична азбука зазнала значних змін і зараз є довершеним зразком графічної системи, яка задовольняє потреби українського суспільства.

 

 


Дата добавления: 2015-02-16; просмотров: 61 | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2018 год. (0.116 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав