Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Колізійні норми щодо форми і змісту правочину в міжнародному приватному праві

У чинному ЦК України (ст. 205) відбувається правова регламентація питань визначення форми правочину, а саме, у цій статті законодавець запозичує вже відому радянському законодавству норму (ст.43, ст.44 ЦК УРСР)., щодо вчинення правочинів в усній та письмовій формах. Новелою, запропонованою українським законодавцем в чинному ЦК України можна вважати визначене правило, за яким, якщо воля виражається не словесно, а через поведінку сторін, яка засвідчує їхню волю на настання відповідних правових наслідків, або ж мовчанням, то правочин вважається вчиненим в усній формі.

З точки зору МПП цікавою є позиція законодавця стосовно можливості вчинення правочинів в електронній формі (ч. 2 ст. 207 ЦК України). Така позиція є загальновизнаною і загальновживаною як в практиці міжнародного (Директива 2000/31/ЄС щодо електронної комерції²⁵⁶) так і внутрішньодержавного регулювання (§312b Цивільного уложення Германії ²⁵⁷) форми правочину. Окрім того, регулювання питань електронної форми правочину відбувається в Законі України «Про електронні документи та електронний документообіг» від 22.05.2003, прийняття якого являє собою вдалий приклад трансформації норм міжнародної угоди у внутрішнє законодавство держави.
В міжнародних договорах, зокрема в Віденській конвенції 1980 р. про договори міжнародної купівлі-продажу не вимагається дотримання обов’язкової письмової форми при укладанні договору і вважається, що наявність договору може доводитися будь-якими засобами, включаючи показання свідків, однак згідно ст. 96 Конвенції держава може зробити заяву про незастосування до неї даного положення Конвенції у випадку, якщо власне законодавство містить обов’язкову вимогу щодо письмової форми зовнішньоекономічного договору. В міжнародному приватному праві при визначені змісту правочину значну роль відіграє принцип автономії волі сторін, закріплений у правових системах більшості країн світу.

Окрім закріплення у внутрішніх законодавствах держав, цей принцип одержав і міжнародно-правове визнання, наприклад у Римській конвенції про право, застосовне до договірних зобов’язань 1980р, відповідно до якої вибір права сторонами повинен бути прямо виражений в умовах договору або в обставинах справи або прямо випливати з них. Конвенцією допускається можливість врахування «мовчазної волі сторін», під якою слід розуміти конклюдентні дії сторін.

У міжнародній практиці законодавчого регулювання договірних відносин спостерігається тенденція, за якою при застосуванні принципу автономії волі сторін прийнято відсилати не до певного правопорядку, а до «загальноприйнятих принципів і норм права» або до «права міжнародної торгівлі». (“ Lex mercatoria»)
Якщо сторони самостійно не здійснили вибір права, що підлягає застосуванню до змісту правочину, його зміст визначається згідно з правом тієї держави, яке має найбільш тісний зв’язок з правочином. (Римська конвенція про право)
Законодавство України також виходить із принципу найбільш тісного зв’язку правочину із правом певної країни. Це правило знайшло своє юридичне відбиття в Законі України «Про міжнародне приватне право» (ст. 32).
Критеріями визначення права країни, з якою договір найбільш тісно пов’язаний, виступають:
1) місце проживання фізичної особи, під яким в законодавстві України слід розуміти місце постійного, переважного або тимчасового проживання (ст. 28 ЦК України);
2) місцезнаходження юридичної особи, визначається Законом України «Про міжнародне приватне право» (ст.25) як місце реєстрації такої особи (теорія інкорпорації) або місцезнаходження її виконавчого органу (теорія осілості).
Питання змісту правочину в доктрині МПП тісно пов’язано з поняттям «зобов’язальний статут». У міжнародному приватному праві під зобов’язальним статутом прийнято розуміти право, що підлягає застосуванню до зобов’язальних відносин, що виникають на підставі угод, укладених сторонами. Зобов’язальний статут вважається встановленим, коли сторони в угоді визначили право, що підлягає застосуванню, а у разі відсутності такого волевиявлення сторін, визначається компетентним правозастосовним органом на підставі колізійних норм. При цьому слід зазначити, що «..під зобов’язальний статут підпадають далеко не всі аспекти правочину з іноземним елементом і тому важливим є визначення сфери дії зобов’язального статуту (тобто обраного права)...»