Студопедия
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Біогеографія, її зв’язок з іншими науками та практичне застосування

Читайте также:
  1. III. Практичне засвоєння учнями нового матеріалу.
  2. Акти застосування норм права у механізмі правового регулювання.
  3. Билет 2. Место дошкольной педагогики в системе педагогических наук, ее связь с другими науками.
  4. Билет 3. Отраслевое деление педагогического знания и его связь с другими науками.
  5. Биология как наука, ее достижения, связи с другими науками. Методы изучения живых объектов. Роль биологии в жизни и практической деятельности человека.
  6. Взаємодія адміністративно-процесуального права з іншими галузями права.
  7. Взаємозв'язок кримінально-виконавчого права з іншими галузями права
  8. Взаємозв’язок політології з іншими соціальними науками
  9. Взаимозависимость между социологией и другими науками

Розділ I

БИОГЕОГРАФИЯ, ЕЕ СВЯЗЬ С ДРУГИМИ НАУКАМИ И ПРАКТИЧЕСКОЕ ПРИМЕНЕНИЕ

Біогеографія, її зв’язок з іншими науками та практичне застосування

Біогеографія – наука про географічне поширення та розміщення угруповань організмів та їх компонентів. Інакше кажучи, біогеографія досліджує рослинний покрив та тваринне населення нашої планети, а також закони географічного поширення видів та інших таксономічних категорій організмів.

Якщо раніше Б. включала лише географію рослин, або фітогеографію, та географію тварин – зоогеографію, то останнім часом у ній виділяють також географію грибів та географію мікроорганізмів.

Б. – одна з пограничних наук, до яких належать також біохімія, геохімія, геофізика та ін. Поширення організмів та їхніх угруповань, що їх вивчає Б., становить об’єкт двох наук – географії (географічне поширення) та біології (поширення організмів). З одного боку Б. є частиною загальної фізичної географії, разом з такими науками, як геоморфологія, гідрологія, кліматологія, ґрунтознавство, з іншого боку, разом із систематикою, фізіологією, екологією організмів та ін. науками, вона входить до складу біології. Це не означає, що вона може бути поділена на дві частини – географічну та біологічну. Б. лежить на межі двох наук і є пограничною між ними.

З географічних наук найбільше значення для Б. має ландшафтознавство. Своєю чергою регіональна біогеографія. Що розглядає флору і фауну, рослинний покрив та тваринне населення різних географічних регіонів, дає необхідний матеріал географічним наукам – фізичній географії Світу, материків та океанів, окремих регіонів.

Праця біогеографа неможлива без володіння методами картографії. Біогеографічні карти належать до спеціальних карт. Вони різноманітні за тематикою та способами картографічного вирішення.

З біологічних наук найближчі до Б. екологія та біоценологія. Екологія – наука про взаємовідносини організмів та середовища – один з розділів Б., що отримав назву екологічної біогеографії. Остання досліджує відмінності в екологічних відносинах у різних частинах земної кулі. Біоценологія – наука про угруповання організмів – забезпечує Б. відомості про структуру та динаміку угруповань. На підставі цих даних Б. з’ясовує географічні відмінності особливостей угруповань, тобто встановлює закони їх географічного поширення.

Не менш важливими для Б. є історична геологія та палеонтологія. Знання минулого нашої планети, свідчення про зміни співвідношення материків і океанів у різні геологічні періоди, про клімати минулих епох, врешті про викопних тварин та рослин, дозволяють біогеографам встановити причини сучасного поширення організмів, пов’язані не лише з їх екологічними особливостями, алей з їх геологічним минулим.

Короткий історичний нарис біогеографії

В історії Б. можна виділити такі етапи:

1. Період розрізнених відомостей – до початку XVI ст.

2. Період накопичення флористичних та фауністичних відомостей при панування біблійного міфу (креаціонізму) про створення світу – початок XVI – кінець XVIII ст.

3. Період створення узагальнюючих ботаніко- та зоогеографічних праць при пануванні теорії катастроф (катастрофізм) – кінець XVIII – середина ХІХ ст.

4. Період бурхливого розвитку ботаніко-географічних, зоогеографічних, екологічних досліджень та виникнення біоценології на основі теорії еволюції Дарвіна – друга половина ХІХ ст.

5. Період розробки вчення про рослинні угруповання, подальший розвиток екологічного та історичного напрямів ботанічної та зоогеографії, спроби створення Б. як сукупності ботанічної географії та зоогеографії – з початку до середини ХХ ст.

6. Розвиток єдиної Б.

7. Розвиток географії грибоподібних та мікроорганізмів.

 

1. Кількість видів рослин та тварин, що були відомі у давнину, була досить незначною. Так, у піснях Гомера (між ХІІ та VIII ст. до н.е.) згадуються 63 рослини; у творах «батька медицини» Гіппократа (460-377 р. до н.е.) – 236; у Феофраста (Теофраста) (нар. 370 р. до н.е. – біля 500. кількість відомих видів тварин була ще меншою. Ученим Європи того часу була відома лише обмежена у просторі і часі, однорідна у географічному відношенні ділянка земної кулі. Лише у працях першого ботаніка давнини Феофраста знаходимо деякі ботаніко-географічні узагальнення, що переважно стосувались впливу середовища на рослинність.

Завойовницькі походи Олександра Македонського (VI ст. до н.е.) та римлян (ІІІ ст. до н.е. – IV ст. н.е.) значно розширили коло країн, відомі давнім вченим. Проте жодних значних ботаніко- та зоогеографічних узагальнень в цю епоху не зроблено.

У часи Середньовіччя у книгах природознавців факти перемішуються з легендами, а дійсно існуючі види з породженнями людської уяви. Проте все ж наприкінці цього періоду відомості про рослинність і тваринний світ значно поповнились завдяки подорожам Марко Поло. Трактати Альберта Больштадського, названого Великим, сприяли поширенню ботаніко- та зоогеографічних знань.

2. Зародження та формування промислового капіталізму у феодальних країнах Європи супроводжувалось поширенням зв’язків між країнами. Пошуки морського шляху в Індію та до Островів Прянощів призвели до географічних відкриттів. З далеких країн почали привозити дивних тварин та рослини, часто дує не схожі, на ті що були відомі раніше. Пожвавився інтерес до вивчення природи своїх країн. З’являються ботанічні сади, у 1333 р. – у Венеції, у 1525 р. ‑ у Падуї, у 1544 р. – у Пізі тощо.

Виникають сховища засушених рослин – гербарії, видаються численні твори із зображеннями та описами рослин. Звіринці, що існували задовго до цього періоду, поповнюються екзотичними тваринами; пізніше (у XVIII ст.) багато з них перетворюються на зоологічні сади.

З початку XVI ст. поступово накопичується велетенський матеріал із систематики тварин та рослин, стає відомою все більша кількість нових видів. У XVIII ст. шведський вчений Карл Лінней створив відому «Систему природи», що відіграла величезну роль у подальшому розвитку біологічних наук. К. Лінней обґрунтував систему супідрядних номенклатурних категорій (клас, родина, порядок, рід, вид, до яких пізніше за Ж. Кюв’є додав категорію «тип»), запровадив подвійні назви рослин і тварин, так звану бінарну номенклатуру, що включає родову назву і видовий епітет, і описав значну кількість нових видів рослин і тварин. Все це дозволило розібратися в хаосі накопиченого матеріалу і систематизувати його.

Цю епоху можна назвати періодом бурхливого розвитку систематики тварин і рослин, періодом накопичення матеріалів по флорі і фауні, що підготувало подальший розвиток ботанічної географії і зоогеографії. Лише після того, як були систематизовані флора і фауна різних країн і встановлені відмінності між флорою і фауною окремих регіонів земної кулі (вологих тропічних лісів, пустель, степів, лісів помірного поясу, тундри і т. д.) могло постати питання про причину цієї різноманітності і могли з'явитися спроби його пояснення природними особливостями цих регіонів або їх геологічною історією. Через більшу легкість збору і вивчення рослин ботанічна географія на перших етапах розвитку помітно обігнала зоогеографію, хоча й остання в цей період успішно розвивалася. Ботаніко- і зоогеографічні спостереження звичайно проводилися одними і тими ж мандрівниками, а іноді й оброблялися одними і тими ж ученими. Лише пізніше, на початку XIX в., встановлюється досить чітке розмежування інтересів ботаніко- і зоогеографів.

Як ми вже згадували, в цей період неподільно панував біблійний міф про створення світу. Спробу узгодити закономірності географічного розповсюдження тварин і рослин із біблійною легендою зробив у 1743 р. К. Лінней. Він стверджував, що на одному з тропічних островів існував єдиний центр творіння живих істот. Тварини і рослини були створені тут на схилах високої гори: полярні види — ближче до вершини, мешканці помірних широт — в середній частині схилів, мешканці тропіків — біля підніжжя гори. Згодом море відступило від берегів острова, і тварини і рослини отримали можливість розселитися туди, де вони мешкають нині. У цих уявленнх Ліннея відобразилися риси схожості, що характеризують мешканців різних широтних зон і відповідних їм висотних поясів.

У XVIII в. почастішали експедиції, що вивчали природу, зокрема флору і фауну Росії. Численні експедиції, що проводились П. С. Палласом, І. Лепьохіним та іншими видатними ученими, борознили простори Росії. Однією з перших фізико-географічних монографій, що включали численні відомості про тварин і рослини, була книга С. Крашенінникова «Опис землі Камчатки» (1775). Проте лише в небагатьох роботах цього періоду ми знаходимо| матеріалістичне пояснення фактів, що спостерігалися. Так, Віргетен у 1605 р. пояснював схожість між тваринним світом о. Альбіон (Великобританія) і материка Європи тим, що вони були раніше пов'язані один з одним.

Такі основні особливості другого періоду в розвитку біогеографічної науки — періоду накопичення флористичних і фауністичних відомостей.

3. Найбільшим ученим цього періоду був Александр фон Гумбольдт. Хоча його праці були безпосередньо присвячені ботанічній географії, але його слід вважати засновником і зоогеографії. Це тим більше вірно, що і сам А. Гумбольдт пропонував ідеї, розвинені їм на ботаніко-географічному матеріалі, застосовувати і до зоогеографії.

На основі спостережень, зроблених ним під час тривалих подорожей, особливо по Південній і Центральній Америці (1799— 1801 рр., спільно з Бонпланом) Гумбольдт дав загальну картину розподілу рослинного покриву по земній кулі, систематизував накопичені ботаніко-географічні знання і заклав основи всіх напрямів ботанічної географії, які були розвинені численними дослідниками в наступні роки. Він показав залежність поширення рослин від клімату, відзначив схожість рослинності верхніх поясів гір із рослинністю північних рівнин та існування рівнинних областей і гірських поясів, межі яких визначаються особливостями клімату. Гумбольдт відзначив також, що системи поясів рослинності мають різну будову в горах жаркого, помірного і холодного клімату. Розглядаючи питання про значення геологічної історії Землі для сучасного поширення рослин, він висловив здогад про існування центрів походження видів рослин, з яких потім ці види розселялися. Проведений Гумбольдтом аналіз статистичних даних по флорі різних країн поклав початок флористичної ботанічної географії. Уявлення Гумбольдта про суспільні та одиночні рослини і про те, що зовнішність рослин є вираженням фізико-географічних особливостей тієї місцевості, де рослина зростає, лягли в основу науки про рослинні угруповання ‑ фітоценології, або геоботаніки, яка як самостійна галузь знань виділилася багато пізніше ‑ наприкінці XIX — початку XX ст. Виділення Гумбольдтом «фізіономічних форм рослин»— груп, що включають схожі один на одного види, часто далекі в систематичному відношенні, але схожі за зовнішнім виглядом, з'явилося основою вчення про життєві форми — одне з суттєвих розділів екології і екологічної географії рослин.

По праву класичними вважаються описи рослинних областей Південної Америки, виконані Гумбольдтом.

Хоча Гумбольдт займався переважно дикорослими рослинами і природними рослинними угрупованнями, проте й в області вивчення географічного поширення культурних рослин ним були зроблені суттєві узагальнення і намічені основні завдання подальших досліджень.

Після робіт Гумбольдта бурхливими темпами стали розвиватися ботаніко- і зоогеографічні дослідження. У ботанічній географії намітилися чотири основні напрями робіт. По-перше, з'явилося, значне число зведень по флорі різних районів земної кулі, зокрема перша чотиритомна «Флора Росії» К.Ф. Ледебура (1841—1853). По-друге, порівняння статистичних даних по флорам різних регіонів земної кулі привело до розвитку флористичного районування. По-третє, вивчення впливу чинників сучасного середовища на рослинний покрив загалом і на окремі види рослин, а також дослідження способів розселення рослин склали предмет екологічної ботанічної географії. Нарешті, по-четверте, почали розроблятися питання історичної ботанічної географії. Серед видатних ботаніко-географів цього періоду можна назвати О. Декандоля та А. Декандоля (Франція), Д. Гукера (Англія) і багатьох інших.

У області зоогеографії велику роль відіграла праця Э. Циммермана (1777), що з'явилася ще до робіт Гумбольдта, в якій автор обговорював питання про існування окремих для кожного виду тваринних центрів походження, вказував на значення колишнього розподілу материків і океанів для сучасного розповсюдження тварин, а також класифікував ссавців за розміром областей їх поширення. Він став розрізняти дві науки: зоологічну географію, що розглядає тваринний світ окремих областей, і географічну зоологію, що вивчає географічне поширення видів й інших таксонів тварин.

Деякі автори значно пізніше дотримувалися цього погляду. Так, Н. А. Бобринський (1951) запропонував лише перший підхід (вивчення фауни і тваринного світу різних областей) вважати географічним, а другий (вивчення географічного розповсюдження тварин) — біологічним. Цей автор услід за Циммерманом вважав, що зоологічна географія належить до географічних наук, а географічна зоологія – до біологічних наук. Ця точка зору, як ми вже вказували, неправильна. Обидва підходи є одночасно і біологічними і географічними, а зоогеографія, як і біогеографія загалом, — наука, погранична між географією і біологією.

Були зроблені спроби розчленувати земну кулю на зоогеографічні регіони. Слід зазначити роботу Л. Шмарди (1853), в якій суша підрозділялася на 21, а море — на 10 «царств». Деякі з цих «царств» до сьогодні фігурують як зоогеографічні області та провінції.

Історичний напрям в зоологічній (і ботанічній) географії найяскравіше виявився в дослідженнях Е. Форбса (1846), присвячених походженню фауни і флори Британських островів. Автор пояснював схожість британської і континентальної фауни і флори існуванням в геологічному минулому зв'язків між островами і континентом.

Екологічний підхід до вивчення тваринного світу був розвинений професором Московського університету К.Ф. Рулье, якого із повним правом можна назвати засновником екології. У складеній їм програмі із зоології читаємо: «Вивчати тварину — означає стежити за ходом розвитку внутрішніх природних сил тварини в протидії з організмом зовнішнього світу» (Рулье, 1854). У цій самій програмі є розділи, які сьогодні могли би бути названі класифікацією чинників середовища і характеристикою способу життя тварин. Один з розділів зоології. Ф. Рулье назвав «Географічне розміщення» і виділив в ньому нинішнє розміщення тварин, первинне розміщення тварин і зоологічні смуги (там само, с. 514).

Учень К.Ф. Рулье Н.А. Сєвєрцов, втіливши в життя ідеї свого вчителя, створив першу екологічну монографію «Періодичні явища в житті звірів, птахів і гад Воронежської губернії» (1855). У цій роботі, що мала важливе значення для подальшого розвитку біогеографії, наводяться численні дані про вплив екологічних чинників на розміщення тварин і про тваринний світ різних ландшафтів.

Описуваний період розвитку біогеографії характеризувався пануванням теорії катастроф, розробленої відомим французьким зоологом і палеонтологом Ж. Кюв’є і доведеної деякими його послідовниками до абсурду. Згідно з цією теорією в результаті неодноразових катастроф, що мали місце на поверхні нашої планети, тварини і рослини повністю гинули, а потім новий вигляд створювався актом Божественного творіння. Ця теорія повинна була пояснити поступову зміну видового складу органічного світу в різні геологічні епохи.

Таким чином, до середини XIX в., до часу появи еволюційного вчення Ч. Дарвіна, розвинулися основні напрями ботанічної географії і зоогеографії; при цьому сума знань, накопичених зоогеографами, була меншою суми знань, накопичених ботаніко-географами. Намітилася різка диференціація цих двох гілок біогеографії; лише в працях мандрівників та в згаданій праці Е. Форбса ми знаходимо комплексні ботаніко- і зоогеографічні описи і деякі загальні теоретичні положення.

4. Теорія Ч. Дарвіна про походження видів шляхом природного добору, опублікована в 1859 р., ґрунтувалася на всіх досягненнях біології того часу, у тому числі і на фактах ботанічної географії і зоогеографії. Розділи XII і XIII його «Походження видів» були присвячені розгляду географічного поширення рослин і тварин як однієї з основ теорії походження видів. Ч. Дарвін вивчав питання про походження життя на островах. Багато цікавого було висловлено їм про тваринний світ островів Хуан-Фернандес, Фолклендських і Галапагоських.

У нашому курсі проблемам розвитку сучасного органічного світу Землі присвячений окремий розділ, тут же ми зупинимося лише на біогеографічних уявленнях Ч. Дарвіна і на значенні його теорії для подальшого розвитку біогеографії.

У основі біогеографічних уявлень Ч. Дарвіна лежить думка про те, що кожен вид виник в якій-небудь однієї області і за сприятливих умов почав із неї розселятися, доки не зустрів на своєму шляху перешкод до розселення. Тому існування кожного виду безперервне в часі. Вид, що одного разу зник, не з'являється на Землі знову. Безперервним повинно бути й існування виду в просторі. У тих випадках, коли безперервність існування виду в просторі порушена, причиною цього можуть бути або випадковості поширення, або вимирання виду в частині області первинного поширення, або розповсюдження за умов, що відрізняються від сучасних. Тому зрозумілим є, скажімо, існування одних і тих самих видів рослин і тварин на материку Європи і на Британських островах, що складали в геологічному минулому єдине ціле. Зрозумілі й різкі відмінності у фауні і флорі країн, що мало розрізняються за природними умовами, але розділених значними просторами (наприклад, екваторіальні частини Південної Америки, Африки і Індонезії). Ч. Дарвін, вирішуючи питання про способи розселення тварин і рослин, вдавався до експериментів. Так, він підраховував кількість насіння, що переносилось на лапках птахів, визначав терміни збереження життєздатності плодами і насінням в солоній воді тощо. Великий інтерес становлять його думки про переселення тварин і рослин, пов'язані з льодовиковим періодом, і т. ін. Ч. Дарвін розробляв і деякі екологічні проблеми. Його праця, присвячена діяльності дощових червів і сьогодні залишається взірцем монографії про вплив тварини на особливості ґрунтового покриву, що ґрунтується не лише на якісних характеристиках, але й на кількісних даних.

Цінність внеску Ч. Дарвіна у розвиток біогеографії визначається його трактуванням закономірностей розподілу організмів з передових теоретичних позицій.

Ч. Дарвін намітив нові шляхи у всіх галузях біології, якими він займався. Надалі виникла низка нових наук, заснованих на розробці його ідей, а багато раніше існуючих наук, до яких належить і біогеографія, отримали нову теоретичну основу.

Проте не тільки конкретні праці Ч. Дарвіна з різних проблем біології визначили подальший розвиток цих наук. Теорія розвитку органічного світу, розроблена Ч. Дарвіном, примусила по-новому підійти до питань, що вивчалися раніше. Вперше під біогеографічні дослідження була підведена широка наукова база. Після робіт Дарвіна учені вже не могли вірити в створення видів, в їх одночасну чудову появу у віддалених один від одного районах земної кулі. Уявлення про безперервність існування видів і про їх зміну в часі лягло в основу біогеографічних побудов. Величезного значення набуло дослідження взаємостосунків організмів і середовища, оскільки встановлене Дарвіном перетворення видів шляхом природного відбору по-новому поставило питання про значення середовища для процесу еволюції. Тому екологія (наука про взаємостосунки організмів і середовища) і біоценологія (наука про угруповання організмів) в роботах Ч. Дарвіна отримали сучасну основу для свого розвитку.

У післядарвінівський період широко розгортаються перш за все аналітичні дослідження ‑ фізіологічні, анатомічні, морфологічні, значною мірою пов'язані з лабораторією. Одночасно і науки, що вивчають організм в природних умовах, стали розроблятися швидшими темпами, ніж раніше. Так, швидко розвивалися всі напрями ботанічної географії. Величезні території земної кулі були вивчені в ботаніко-географічному відношенні. В області екологічної ботанічної географії слід назвати «Рослинність земної кулі» А. Грізебаха (1872), що тривалий час була основним джерелом відомостей про рослинність всього світу, а також «Екологічну географію рослин» Є. Вармінга (1896) і «Географію рослин на фізіологічній основі» А. Шимпера (1898). Останні дві книги неодноразово перевидавалися і не втратили свого значення до теперішнього часу.

Історичний принцип в ботанічній географії широко розроблявся А. Енглером (1879, 1882 та ін.). Він встановив, що багато особливостей розповсюдження рослин, незрозумілих, якщо намагатися пояснити їх впливом клімату, легко пояснювані історією розвитку флори країни.

Важливе| значення для розвитку ботанічної географії в Росії мала праця І. Г. Борщова «Матеріали для ботанічної географії Арало-Каспійського краю» (1865), в якому рослинність розглядається в тісному зв'язку з кліматом і ґрунтами. Приведені І. Г. Борщовим зображення ареалів – областей поширення окремих видів рослин – представляють одну з перших спроб ботаніко-географічного картографування.

Перший оригінальний російський підручник ботанічної географії був опублікований А.Н. Бекетовим у 1896 р. Він містить характеристику рослинності земної кулі по областях, аналіз історичних причин сучасного поширення рослин і відомості про вплив середовища зростання на рослини. Праця А. Н. Бекетова пронизаний ідеями дарвінізму.

У 1903 р. Р. І. Танфільев опублікував зведений нарис рослинності Росії з картою масштабу 1:25 000 000, яка може вважатися першою російською геоботанічною картою.

Варто згадати і про роботи О. Друде (1890, 1897), який вказав на необхідність поєднання статистичного методу дослідження, під яким він розумів вивчення складу флори та історії її походження, з методом кліматичним, тобто вивченням рослинності як віддзеркалення фізико-географічних, зокрема, кліматичних умов різних районів. У роботах Друде вперше чітко розмежовані дослідження флори і рослинності.

З'явилися різні карти флори і рослинності всієї земної кулі та його окремих регіонів.

В описуваний період швидкими кроками рушила вперед і зоогеографія. На основі застосування статистичного методу П.Л. Склетер (1875) розробив систему зоогеографічних, як він їх називав (точніше, фауністичних), областей, яка з тими чи іншими змінами застосовується і сучасними зоогеографами. Області він поділяв на округи. Нагадаємо, що перший нарис системи фауністичних областей, заснований на розповсюдженні птахів, був опублікований Склетером за рік до виходу у світ «Походження видів» Дарвіна. У 1868 р. друг Ч. Дарвіна Т. Гекслі запропонував запровадити в зоогеографічне (фауністичне) районування суші еволюційний принцип. Система фауністичного розчленовування суші повинна, на думку Гекслі, відображати розташування основних центрів розвитку класів тварин, зокрема ссавців. На основі цього принципу Р. Лідеккер (1896) виділив три «геї», або царства: ното-гею — центр розвитку сумчастих і однопрохідних; неогею — центр розвитку неповнозубих; арктогею ‑ центр розвитку більшої частини вищих, плацентарних ссавців.

Історичний напрям|направлення| в зоогеографії затвердили класичні роботи А. Р. Уоллеса «Зоологічна географія Малайського архіпелагу» (1860), «Географічне розповсюдження|поширення| тварин» (1876), «Острівне життя» (1880). Уоллес, що дійшов ідей еволюції одночасно з Дарвіном і незалежно від нього, «дарвінізм», що був автором терміну, застосованого для найменування теорії еволюції, і що ревно пропагував це учення|навчання,вчення|, будував свою систему зоогеографічних (фауністичних) областей, схожу з|із| системою Оклетера, як і Гекслі, на еволюційному принципі. Він ввів|запровадив| категорію зоогеографічних (фауністичних) підобластей. Зібравши|повизбирувавши| величезний матеріал по розповсюдженню|поширенню| сучасних тварин (до родів включно), він пов'язав ці дані з відомими в його час палеонтологічними відомостями.

Уоллес, як і Дарвін, був прихильником|прибічником| теорії постійності|незмінності| материків і глибоководних областей океану. Багато інших зоогеографы| і ботанико-географи для пояснення особливостей розповсюдження|поширення| організмів споруджували в своїх творах|вигадуваннях| з|із| великою легкістю так звані «мости суші», нібито що зв'язували сучасні материки у минулому. Так, різними авторами передбачалося|припускалося| існування Арктіди, Лемурії, Південної Атлантиди, Північної Атлантиди, Гондвани, Берінгиі і багатьох інших материків на місці сучасних океанів і проток. Пізніше багато хто (хоч і не все) з|із| цих гіпотез прийшов в суперечність|протиріччя| з|із| геологічними даними.

Екологічні принципи зоогеографічного (фауністичного) районування суші розвивалися в цей період Н. А. Северцовим (1877) і його учнем М. А. Мензбіром стосовно Палеоарктичної області, що охоплює Європу, Північну Азію і Північну Африку. У роботах М. А. Мензбіра ми знаходимо|находимо| гармонійне поєднання екологічного підходу до фауністичного районування з|із| історичним. На відміну від інших учених Мензбір вважав|гадав|, що при фауністичному районуванні слід приймати за основу розповсюдження|поширення| не тільки|не лише| крупніших|більших| систематичних категорій (загони, сімейства, роди), але і видів.

На відміну від зоогеографії суші зоогеографія Світового океану розвивалася в цей період значно повільніше. Спроба намітити природні зоогеографічні області Світового океану на основі физико-географічних чинників|факторів| була зроблена А. Э. Ортманом тільки|лише| в 1895 р. Здійснення цієї спроби виявилося можливим тільки|лише| завдяки тому, що численні|багаточисельні| океанографічні експедиції, починаючи|розпочинаючи,зачинаючи| з|із| відомої експедиції англійського судна «Челленджер» в 1873—1876 рр., діяли в кінці|у кінці,наприкінці| сторіччя|століття|. Разом з|поряд з,поряд із| комплексними, гідрологічної і гідробіологічної експедиціями гідрографії на спеціально обладнаних суднах були організовані морські, а пізніше і озерні лабораторії. В. Гензен в 1877 р. розробив методи обліку|урахування| морського планктону — сукупності пасивно плаваючих в товщі води організмів, а А. Апштейн в 1896 р. застосував цей метод до прісноводого|прісноводного| планктону. Методи обліку|урахування| сукупності придонних організмів (бентоса|) були розроблені пізніше, на початку XX в., К. Петерсоном і П. Бойсен-Ієнсеном.

У цей період виникла наука про співтовариства|спілки| організмів — біоценологія. Термін біоценоз для найменування співтовариства|спілки| був запропонований. Мебіусом, що описав в 1877 р. співтовариство|спілка| тварин устричних банок. Чи включав Мебіус в поняття «біоценоз» рослини, залишається неясним. Засновниками|фундаторами| вчення про співтовариства|спілки| рослин були І. К. Пачоській (1896) і П. Н. Крилов (1898).

Таким чином, в другій половині XIX в. в результаті|унаслідок,внаслідок| розробки Ч. Даренном вчення про походження видів була створена наукова основа біологічних наук. Ботанічна географія і зоогеографія продовжували розвиватися як самостійні наукові дисципліни, намітилися деякі успіхи в розвитку вчення про рослинні співтовариства|спілки| і біоценологію.

5. У цей період відбувається|походить| подальша|дальша| розробка екологічної і історичної ботанічної географії і зоогеографії, флористики і фауністики. Накопичується величезний фактичний матеріал. Розробляється вчення про рослинний покрив. Ботанико- і зоогеографічне розчленовування суші, а також біогеографічний підрозділ Світового океану досягають значного ступеня|міри| деталізації.. З'являються|появляються| роботи, присвячені характеристиці рослинного і тваринного світу різних областей, часто незначних за площею. Робляться|чиняться| перші спроби створення|створіння| общебиогеографических| зведень. На географічному факультеті Московського університету в; 20-і рр. читався С. Г. Грігорьевим курс біогеографії.

Розвиток теоретичної географії в працях В. У. Докучаєва, присвячених вченню про зони природи, і Л.С. Берга, що розробив вчення про географічні ландшафти, привело до того, що ботанічна географія і зоогеографія всі більшою мірою включаються в круг|коло| географічних дисциплін, не втрачаючи|розгублюючи| зв'язки з|із| біологією.

Все більш очевидним стає практичне значення ботанічної географії і зоогеографії.

З|із| крупних|великих| робіт у області зоогеографії, виконаних в СРСР, згадаємо книги В. Г. Гептнера «Загальна|спільна| зоогеографія» (1936). Н. А. Бобрінського, Л. А. Зенкевіча, Я. О. Бірштейна «Географія тварин» (1946), Н. А. Бобрінського «Географія тварин» (курс зоогеографії) (1951), Л. А. Зенкевіча «Фауна і біологічна (продуктивність моря» (1947–1951).

Із|із| зарубіжних робіт, виконаних в цей період, можна відзначити книги С. Экмана «Зоогеографія моря» (1935), Р. Гессе «Зоогеографія на екологічній основі» (1924), Ф. Даля «Основи екологічної зоогеографії» (1921—1923), а також Зоогеографічний атлас І. Р. Бартоломью, В. Е. Кларка і П. Г. Грімшоу (1911).

З|із| радянських ботаніко-географічних робіт заслуговують згадки|згадування| роботи А. П. Ільінського «Рослинність земної кулі» (1937), В. В. Алехина «Географія рослин» (1938), Е. В. Вульфа «Введення|вступ| в історичну географію рослин» (1933), «Історична географія рослин» (1936) і ряд|лава,низка| інших; із|із| зарубіжних — Е. Рюбеля «Рослинні співтовариства|спілки| Землі|грунту|» (1930), С. А. Кейна «Основи ботанічної географії» (1944), Р. Гуда «Географія квіткових рослин» (1953).

Осібно|окремо| коштують роботи А. У. Журавського, який ще в 1909 р. підійшов до вивчення рослинності і тваринного світу Приполярного» Запечерья з біогеографічних позицій і висловив думку|гадку| про необхідність комплексних біогеографічних досліджень, що грунтуються «а екологічних і фенологічних спостереженнях. У 1914 р. А. Брауєр в невеликій статті під заголовком «Біогеографія» стисло виклав завдання|задачі| цієї науки, формулюючи їх так: «Біогеографія вивчає відносини тварин і рослин до земної поверхні».

У багатьох роботах, що мають в заголовку слово «біогеографія»,, які мали на меті об'єднання ботанико-| і зоогеографічних фактів і теорій, роздільно висловлюються|викладаються| проблеми ботанічної географії і зоогеографії, іноді|інколи| з|із| невеликим за об'ємом общебиогеографическим| введенням|вступом|. Такі книги Э. Мартонна (1940), Ф. Вітасека (1955), Р. Келінеську (1947). Курс біогеографії П. Дансеро, що викладав цей предмет в Канаді, США і Бразилії (1957), представляє|уявляє| по суті підручник|посібник| ботанічної географії з|із| нечисленними прикладами|зразками| з|із| області зоогеографії. М. І. Ньюбігин опублікував в 1936 р. «Географію рослин і тварин» (останнє, 7-е видання вийшло в 1968 р.).

Таким чином, для цього періоду характерні|вдача| спроби паралельної розробки ботанико-| і зоогеографічних проблем, а також вчення про рослинний покрив.

Саме в цьому періоді йшла запекла боротьба між ученими, що рахували закономірності, характерні|вдача| для рослинних співтовариств|спілок|, властивими і товариству людей (що відобразилося|відбилося| на найменуванні науки про рослинні співтовариства|спілки| фітосоціологією), і дослідниками, що справедливо вважали|гадали|, що існує якісна відмінність між біологічними науками, до яких належить вчення про рослинні співтовариства|спілки| (фітоценологія), і соціальними науками, що досліджують людське суспільство|товариство|.

6. Період почався з 60-х рр. нашого сторіччя|століття|. Він характеризується відродженням інтересу до общебиогеографическим| проблем після|потім| деякого ослаблення|ослабіння| цього інтересу в кінці|у кінці,наприкінці| 30-х — початку 40-х рр., розвитком біогеографії як єдиної науки і встановленням общебиогеографических| закономірностей при розробці спеціальних ботанико-| і зоогеографічних проблем і об'єднанням зусиль вчених|учених| різних спеціальностей, зокрема біогеографів, що продовжується|триває|, у виконанні Міжнародної біологічної програми, а потім програми «Людина і біосфера», включаючих розробку екологічних і біогеографічних проблем.

Створюються оригінальні книги по біогеографії. На російській мові були видані «Біогеографія (з|із| основами біології)» А. Г. Воронова в 1963 р., коротка «Загальна|спільна| біогеографія» П. Д. Ярошенко в 1975 р., книги П. П. Второва і Н. Н. Дроздова «Біогеографія» (навчальний посібник для студентів педагогічних інститутів) в 1978 р. і «Біогеографія материків» (допомога|посібник| для вчителів|учителів|, 1-е видавництво в 1974 р., 2-е переработанное—| в 1979 р.). У 1976 р. був перекладений російською мовою (з|із| скороченнями) «Короткий курс біогеографії», опублікований Ж. Леме в 1967 р. під назвою «Основи біогеографії». Популярна «Географія життя» У. Нейла вийшла в світ в 1969 р. і перекладена російською мовою в 1973 р.

Ці роботи різні по спрямованості і складності висловлюваного|викладати| матеріалу. Книги П. Д. Ярошенко і У. Нейла — популярні, обидві книги П. П. Второва і Н. Н. Дроздова дуже багаті матеріалом і місцями важкі|скрутні| для засвоєння. Дуже корисна книга Ж. Леме, але|та| залишилися непереведеними|перекладеними,переказаними| її эколого-географічна частина|частка| і деякі інші розділи. Опубліковані: «Біогеографія миру|світу|» Кайо (2-е видання в 1961 р.) на англійській мові, «Біогеографія» Л. Кадара (1965) на.венгерском мові|язиці|, «Біогеографія» Р. Келінеську, А. Бунеську і М. Н. Петроєську (1972) на румунській мові|язиці|. У Англії були опубліковані дві книги. У книзі Б. Седдона «Введення|вступ| в біогеографію», (1971) розглянуті|розгледіти| методи біогеографічного картографування, вплив місцевих і кліматичних чинників|факторів| на розподіл організмів, методи опису, особливості пристосування і класифікації рослинності, міграції і розповсюдження|поширення| організмів, поняття „реликтов і притулків, зміни розповсюдження|поширення| протягом часу, міжконтинентальні міграції. Книга Ц. Би. Коксу, І. Н. Хилі, П. Д. Мура «Біогеографія в екологічному і еволюційному підході» (1-е видавництво в 1973 р., 2-е—1976 р.) присвячена розгляду основних рис|меж| життю, її фізичним обмеженням, життю на островах, далекому минулому і сучасному положенню|становищу| життя на Землі|грунті|. Спеціальний розділ під заголовком «Знак людини — ранні дні, сучасні проблеми» присвячений антропогенним впливам.

Якщо дві названі|накликати| роботи є викладом вибраних проблем біогеографії, то книга П. Мюллера (1981), хоч і призначена, як указує|вказує| автор, для студентів Саарбрюкенського університету, кафедрою біогеографії якого він завідує, проте|однак| представляє|уявляє| детальне біогеографічне зведення і містить|утримує| відомості про биотических| царства, систему ареалів і її еволюції у зв'язку з історією ландшафтів, екосистеми, включаючи і міську, і про биомах|. Зміст|вміст,утримання| книги відповідає її назві «Система ареалів і біогеографія».

Тритомний твір|вигадування| Л. Круаза «Панбіогеографія» (1958) присвячений розгляду деяких проблем біогеографії і не представляє|уявляє| систематичного викладу основ цієї науки.

Безперечний інтерес представляє|уявляє| робота С. Матвєєва (1962) «Біогеографія Югославії». У ній не тільки|не лише| характеризуються біогеографічні регіони цієї країни, але і встановлюються принципи виділення біогеографічних областей, підобластей і провінцій.

Продовжують розвиватися ботанічна географія і зоогеографія. З'являється|появляється| безліч робіт по цих науках. Згадаємо про «Зоогеографію» Ф. Дарлінгтона (1957, російський переклад|переведення,переказ| 1966), «Динамічної зоогеографії» М. Д. Ф. Удварді (1969), «Рослинності земної кулі» Г. Вальтера (1962—1968, російський переклад|переведення,переказ| 1968—1975). Численні|багаточисельні| книги, присвячені зоогеографічним і ботаніко-географічним описам окремих регіонів.

Курс біогеографії читається студентам-географам у всіх університетах і педагогічних інститутах Радянського Союзу|спілки,сполучника|. Є|наявний| такий курс і в учбових планах вищих учбових закладів низки зарубіжних країн (Румунія, Угорщина і ін.). Вже протягом багатьох років в Москві видається реферативний журнал|часопис| по біогеографії і географії грунтів, в якому реферуються статті, присвячені як загальним|спільним|, так і приватним проблемам біогеографічної науки.

Розробка Міжнародної біологічної програми і що прийшла їй на зміну програми «Людина і біосфера» включає ряд|лаву,низку| біогеографічних проблем: біомаса і продукція співтовариств|спілок| різних регіонів земної кулі і їх компонентів, особливості екосистем різних зон і регіонів і ін.

Все сказане свідчить про те, що в даний час|нині| біогеографія зайняла|позичила,посіла| міцне місце на рубежі біологічних і географічних наук і швидко розвивається, задовольняючи запити практики, які не можуть бути успішно вирішені|розв'язані| без участі біогеографії, що розглядає|розглядує| закономірності зв'язків співтовариств|спілок| і створюючих ці співтовариства|спілки| організмів з|із| навколишнім середовищем в різних географічних умовах.

 




Дата добавления: 2015-01-30; просмотров: 292 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав

1 | <== 2 ==> | 3 |


lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2025 год. (0.014 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав