Читайте также:
|
Україна є колискою однієї з найдавніших землеробських цивілізацій. У III тис. до н. е. в долинах Дністра, Бугу, Пруту з’явилися поселення трипільської культури. Саме тоді виникли дохристиянські релігійні вірування, які отримали назву язичництво (від слова «язики» — народи). У релігієзнавстві під язичництвом розуміють різноманітні релігійно-міфологічні уявлення, обряди й культи, що існували в різних народів до їхнього залучення до світових релігій.
Характерною особливістю тогочасного язичництва були родові культи предків, Рожаниці (богині родючості), богині Макоші та двох богинь Лади й Лелі (які опікувалися домашнім вогнищем і родинними відносинами). Язичники обожнювали предмети й сили природи, поклонялися деревам, кущам, річкам, струмкам, озерам тощо. Родовий язичницький пантеон складався з бога Перуна — бога грому та блискавки, покровителя військового ремесла та княжої дружини тощо. У деяких племенах головним був Сварог, бог неба й небесних світил, покровитель ковальства
та ремесел. Не менш популярними були Дажбог — бог сонця, Велес (Волос) — бог достатку й скотарства, Ярило — бог кохання та родючості та ін.
Загалом компетенція та функції різних богів періоду язичництва не були чітко визначені. Це пов’язано з тим, що населення Київської Русі було етнічно неоднорідним, і різні племена (слов’янські, балтійські, угро-фінські) мали різні за назвою, але схожі за функціями пантеони богів і богинь. Вони наповнювали космос стародавніх українців, релігійно-міфологічний комплекс язичництва, що віддзеркалювало весь природно-господарський цикл і всі аспекти життя давніх слов’ян — від народження до смерті. Завдяки язичницькому політеїзму розуміння життя та його сенсу набувало осмисленого характеру.
Невід’ємним елементом язичницьких вірувань були культові об’єкти. Боги персоніфікувалися з ідолами, яких установлювали в спеціальних місцях — мольбищах, требищах. Зустрічалися й криті храми, але дуже спорадично. Ідолам приносили жертви (нерідко й людські), на їхню честь організовували врочисті церемонії зі співами, хороводами, ритуальними танцями. Велику роль у реалізації магічних обрядів, ритуалів і церемоній відігравали жерці-волхви, які, крім релігійних функцій, виконували і суто практичні, наприклад, лікували людей. Але загалом релігійної організації (церкви) в язичництві не було, позаяк не було єдиного віровчення й сталого культу.
Християнство проникало й поширювалося територією сучасної України з перших століть нашої ери через причорноморські колонії, а згодом дійшло до Києва. У X ст. за князювання Володимира Великого (980—1015)
завершилось об’єднання східнослов’янських земель в єдину державу — Київську Русь. Офіційний акт проголошення християнства державною релігією відбувся згідно з літописними свідченнями 14 серпня 988 р. Після хрещення Київської Русі церква стала підпорядковуватися Константинопольському патріарху. Він призначав митрополита, який зазвичай був греком і представляв інтереси Візантії. Розвиток християнства викликав феномен двовір’я (одночасне сповідування і християнства, і язичництва).
1.3.1 ФЕНОМЕН ЯЗИЧНИЦТВА. ОСНОВНІ ВІРУВАННЯ І КУЛЬТИ ДАВНІХ СЛОВ’ЯН
Історія релігії в Україні виразно поділяється на два основних періоди: дохристиянський і християнський. Перший період прийнято називати ще язичництвом.
У релігієзнавстві під «язичництвом» розуміють різноманітні релігійно–міфологічні уявлення, обряди та культи, що існували в різних народів планети до прийняття ними вищих релігійних форм (як правило, світових релігій). Хронологічні рамки язичництва надзвичайно широкі — своїми коренями воно сягає в кам’яний вік, а його пережитки можуть зберігатися до ХІХ — початку ХХ ст.
Язичництво давніх слов’ян саме по собі не є унікальним явищем у світовій історії релігій, це — слов’янський варіант загальнолюдського язичницького масиву, однак варіант неповторний.
Основу язичницьких вірувань давніх слов’ян складали різноманітні природні культи. Слов’яни боготворили ліси, ріки й інші водойми, гори, камені або безпосередньо, або заселяючи їх особливими духами.
Природні культи давніх слов’ян можна розділити на чотири: культи води, культ лісів і дерев, культ предків, культ злих сил.
Культ води пов’язаний з тим, що слов’яни вважали воду першоматерією світу. Насправді «земні» джерела водного культу слід шукати в значенні води для землеробства, що було основою господарства давніх слов’ян. Здавна слов’яни приносили жертви озерам і колодязям, полюбляли молитися над водою, називали річки богинями, запалювали свічки над колодязями і криницями.
Дата добавления: 2015-09-10; просмотров: 67 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |