Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Групування провідних країн світу.

До провідних країн світу належать, насамперед країни "Великої сімки" — США, Японія, Німеччина, Велика Британія, Франція, Італія та Канада. Додатково до групи розвинених можна віднести ще декілька країн, зокрема, країни Західної Європи. Крім того, з певними обмеженнями, сюди ж включають Австралію, Нову Зеландію, Ізраїль та Південно-Африканську Республіку. Проте остаточний перелік навряд чи може бути складений, оскільки самі критерії розвиненості чітко не визначені. Так, останнім часом замість "Великої сімки" часто згадують "Велику вісімку", додаючи Російську Феде­рацію. Крім того, з кожним роком усе важче ігнорувати економічну міць та великий потенціал Китайської народної республіки. Але ці дві країни потрапляють у перелік най-впливовіших завдяки своєму ресурсному та військово-полі­тичному потенціалу, а не у зв'язку з досконалістю суспіль­но-економічної системи. Тому аналізуючи стратегії еконо­мічного розвитку провідних країн світу, будемо мати на увазі саме "Велику сімку".

Головним критерієм, за яким визначають, чи є країна провідною, вважають обсяг виробництва ВВП на душу на­селення. На межі XX—XXI ст. він становив у середньому (за паритетом купівельної спроможності валют) 21,5 тис. доларів, тоді як для країн, що розвиваються, — в середньо­му 3,2 тис. доларів, а для країн з перехідною економікою — 5,5 тис. Окрім цього показника зважають також на роль країни у міжнародній торгівлі, фінансовій і виробничій сфері. Так, країни ЄС, США та Японія сукупно контролю­ють понад 93 % світового ринку цінних паперів, більшість транснаціональних корпорацій та всі транснаціональні банки.

Зауважимо, що провідні країни поділяють на три групи і формують, відповідно, три всесвітні економічні центри, або економічні полюси:

— Північноамериканський економічний центр, до яко­го входять Сполучені штати Америки та Канада;

— Західноєвропейський економічний центр. До складу цієї групи розвинених країн крім вже згаданих Німеччини, Великої Британії, Франції та Італії можна віднести пере­важну більшість країн Західної Європи, оскільки їхні на­ціональні економіки дуже тісно пов'язані з економіками провідних країн цього регіону;

— Далекосхідний економічний центр. Цей центр формує одна країна — Японія, проте своєрідність її економічної

стратегії, а також її визначна роль на світовій економічній арені дають змогу вважати її економічним гравцем нарівні з першими двома угрупованнями.

Термін "полюси" вказує на протистояння, протиборство, конкуренцію. Це пояснюється тим, що відносини між США та Японією, Європою та США, а також між ЄС та Японією — це відносини конкуренції, боротьби за лідерство на ре­гіональній та світовій арені. Однак слід зазначити, що кон­куренція доповнюється співпрацею, а поділ країн певною мірою є умовним. Так, Канада і Велика Британія є при­кладом проміжної належності. Перша, яка належить до Північноамериканського центру, здійнює політику, яка значною мірою нагадує економічну стратегію європейських країн, особливо у соціальній сфері, а друга вважається осе­редком неоконсервативних методів вирішення економіч­них проблем у Європейському Союзі і досить часто здійснює проамериканську політику.

Оскільки стратегія економічного розвитку будь-якої країни логічно випливає з системи обмежень ресурсного, соціально-політичного та організаційно-економічного ха­рактеру, то є сенс розглянути головні проблеми, з якими стикаються провідні країни.

Головні економічні проблеми провідних країн.. Структурно-технологічна проблема.. Ресурсно-енергетична проблема

. Структурно-технологічна проблема. В цілому вона виникла як закономірний наслідок переходу найбільш роз­винених країн до постіндустріального етапу економічного розвитку. Як результат зміщення акцентів на високі техно­логії, яке постійно спостерігається у сфері досягнення між­народної конкурентоспроможності, виникла ситуація, що

нагадує своєрідні науково-технічні перегони. Кожний еко­номічний центр намагається сформувати та посилити свою перевагу порівняно з іншими провідними країнами. Суттє­ва технологічна перевага попереджує появу нових країн -конкурентів на світовому ринку. Тому розробка нових технологій є ключовим пріоритетом для світових лідерів. Наприклад, США тільки в інформаційну сферу вкладають понад третину від загального обсягу інвестицій, що дорів­нює близько 7,2 % ВВП. У інших розвинених країнах ситу­ація приблизно така сама. Це характеризує перехід до пост-індустріального етапу економічного розвитку з притаман­ним йому переважанням інформаційного сектору та сфери послуг. Проте така високотехнологічна модель здобуття конкурентної переваги має також і негативні наслідки:

• додатковий прибуток інвестується здебільшого у ту саму галузь, у якій він був отриманий. Це призводить до структурних розбалансувань, випереджаючого зростання одних галузей за рахунок інших;

• сталий надприбуток може призвести до спроб держа­ви вилучити такі кошти на користь суспільства за допомо­гою податків. Проте таке вилучення навряд чи виправдане, оскільки для збереження конкурентних переваг кошти повинні вкладатися у подальший розвиток технологій. Водночас порівняно "м'яке" оподаткування великих кор­порацій є соціально неприйнятним;

• спеціалізація на виробництві вузького кола товарів, у виробництві яких досягнута відчутна технологічна пере­вага, робить економіку більш вразливою у випадку зміни структури попиту на товари або зменшення попиту на про­дукцію ключових галузей.

Тому з початку 80-х років XX ст. провідні країни здійс­нюють структурну трансформацію економіки, метою якої є більш ефективне пристосування промисловості, транспорту й інших галузей народного господарства до нових реалій.

2. Ресурсно-енергетична проблема. На сьогодні природ­ні ресурси, які використовуються, розміщені вкрай нерів­номірно на поверхні земної кулі внаслідок, принаймні, двох причин:

• неоднорідність геологічної будови земної поверхні, що зумовлює природні відмінності в обсягах наявних ко­рисних копалин на території різних країн;

• різні країни почали розробку наявних ресурсів неод­ночасно і з різною інтенсивністю. Відповідно, "старі про­мислові країни" значною мірою вичерпали корисні копа­лини на своїй території, тоді як країни, що розвиваються, ще здебільшого не мали нагоди не тільки видобувати копа­лини у великих обсягах, а й здійснювати геологічну розвід­ку. Це формує комплекс техногенних причин диференціа­ції міжнародного розподілу ресурсів.

Отже, більша частина корисних копалин, зокрема енер­гетичних, зосереджена у країнах, що розвиваються. Енер­гетична проблема додатково загострюється тим, що спожи­вання енергетичних ресурсів у розвинених країнах значно перевищує аналогічні показники для країн менш розвине­них. Так, розвинені країни на початку XXI ст. споживають близько 54 % від загальносвітового обсягу виробництва енергії, при цьому загальна чисельність населення дорів­нює приблизно 800 млн осіб (тобто приблизно восьмій час­тині від загальної чисельності мешканців Землі).

Наявність енергетичної проблеми добре усвідомлюється не тільки "золотим мільярдом", а й бідними країнами — власниками енергетичних ресурсів. Це стало зрозуміло в 70-х роках XX ст., коли почалося швидке зростання цін на нафту, пов'язане з тим, що окремі нафтовидобувні країни, які об'єдналися в Організацію країн—виробників нафти (ОПЕК) і провели часткову або повну націоналізацію своєї нафтової промисловості, уклали між собою картельну угоду з метою компенсувати втрати, викликані нестійкістю світової валютно-фінансової системи і девальвації долара. Зростання цін набуло характеру енергетичної кризи в жовт­ні 1973 p., після початку арабо-ізраїльської війни, коли країни ОПЕК, здебільшого арабські, наклали ембарго на постачання нафти в західні країни, що підтримували Ізра­їль. Тоді вперше була усвідомлена вразливість західних країн і важливість нафти як засобу міжнародної політики.

Ситуацію в країнах Заходу, особливо в США, загострили радикальні економічні заходи, початі адміністрацією Р. Ніксона, — перехід до прямого державного регулювання цін на енергоносії, заморожування цін і заробітної плати. Тоді ж уперше були сформульовані основні цілі енергетичної політики країн Заходу: зниження нафтової залежності економіки, заміна нафти іншими енергоносіями, розвиток енергозберігаючих технологій.