Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Стратегія економічного розвитку Японії.

Реалізація стратегі у провідних країнах (соціальна політика)

Сучасне виробництво характери­зується насамперед як суспільне. Тому проблема розподілу результатів національного виробництва є однією з найна-гальніших. Економіки провідних країн світу на сьогодні вважаються змішаними, оскільки включають як ринкові, так і неринкові механізми вирішення основних проблем суспільства. Стосовно соціальної політики це означає таке:

— первинний розподіл доходів регулюється відносина­ми власності, але у подальшому держава перерозподіляє час­тину доходів на користь менш забезпечених верств населення;

— надання окремих послуг, які мають суттєве соціальне значення (деякі види медичного обслуговування, початко­ва, середня, а іноді й вища освіта, пенсійне забезпечення тощо), держава фінансує за рахунок бюджету або програм обов'язкового соціального страхування.

Власне, як перший, так і другий спосіб проведення со­ціальної політики по суті є методами вирівнювання спожи­вання товарів та послуг у часі або між окремими членами

суспільства. Відповідно, їх реалізація пов'язана з вирішен­ням вказаних вище протиріч "розвиток — стабілізація" та "ефективність — справедливість". Необхідність подолання антистимулів, які виникають під час перерозподілу доходів від одних (як правило, економічно більш активних) суб'єк­тів до інших (які здебільшого дають менший вклад у суспіл­ьне виробництво), стала причиною того, що провідні держа­ви пройшли у розвитку інститутів державного соціального забезпечення такі три фази.

1. Державні соціальні інститути "вступають у гру" тіль­ки після того, як ринок та сім'я продемонстрували свою нездатність вирішити проблему.

2. Державні інститути соціального забезпечення постій­но впливають на суспільство, проте їхня діяльність має до­поміжний характер.

3. Державне соціальне забезпечення є невід'ємною скла­довою суспільства і надається на універсальній основі з урахуванням індивідуальних та суспільних потреб.

Звісно, просування до третього етапу, який інколи нази­вають "держава добробуту", відбувалося через компроміси на тлі жорсткого протистояння між різними верствами населення і мало суттєві історичні відмінності у різних краї­нах. Розглянемо це на прикладі розвитку економіки Німеч­чини (як типовий вияв активного і безпосереднього регу­лювання державою відносин у соціальній сфери) і Сполу­чених Штатів Америки (як вияв відносно ліберального підходу держави до формування соціальної політики у розвиненій країні).

Слід зауважити, що піднесення Німеччини відбулося за досить короткий термін. Кріпацтво було скасоване лише на початку XIX ст. після наполеонівських воєн, а вже до 80-х років XIX ст. Німеччина вважалася промислово розвине­ною країною. Наприкінці XIX ст. поряд із завершенням індустріалізації розвивався не менш важливий процес — урбанізація. Пролетаризація населення зробила соціальне питання одним з центральних, і це спонукало уряд Німеч­чини на чолі з канцлером О. Бісмарком піти на безпрецедентні заходи соціального захисту найманих робітників. Були запроваджені обов'язкове медичне страхування (1883 p.), за умовами якого 2/3 страхових внесків робили працівники і 1/3 — роботодавці; підприємець не ніс відповідальність за нещасні випадки на виробництві (1884 p.); було введено в дію страхову пенсійну систему з виплатою пенсій після досягнення старості чи настання інвалідності (1889 р. — для робітників, 1911 р. — для службовців), причому внески робили рівними частками робітники і роботодавці з деякою державною субсидією. О. Бісмарк заклав основи соціальної політики держави, що збереглася протягом усього XX ст. Однак упродовж першої половини XX ст. гострота соціаль­ного питання була одним з чинників розвитку країни. Со­ціальне невдоволення виражалося то в спробах "соціалі­стичних" революцій (1918, 1923 р.), то в "націонал-соці-алістських" путчах, то в "легітимному" приході нацистів до влади.

Реформи Л. Ерхарда наприкінці 40-х років XX ст. стали більш значимим чинником вирішення соціального питання вНімеччині, ніж заходи О. Бісмарка. Впродовж 10—15 ро­ків у післявоєнній Німеччині вдалося досягти високого життєвого рівня для більшості населення — як за рахунок постійно зростаючої заробітної плати, так і за допомогою широкої мережі соціального забезпечення. Ця система соціальної держави стала прикладом для багатьох країн. Однак поступово держава стала занадто "щедрою і турбот­ливою". Крім того, що заробітна плата в Німеччині була однією з найвищих у світі, додаткові виплати (лікарняні від підприємства, відпускні, 13-та заробітна плата й ін.) досягли неперевершеного у світі рівня (у 1995 р. загальні витрати на оплату праці становили 45,52 марки на годину, з яких 20,44 марки — додаткові виплати; відповідні показ­ники становили для СІЛА — 25,18 і 7,42, для Японії — 35,48 і 14,56, для Великої Британії — 20,96 і 6). Зрозуміло, що працівники раділи зростанню заробітної плати і додат­кових виплат. Але робочі місця були настільки дорогими, що в умовах світової конкуренції приносили лише збитки. Як наслідок — ліквідація робочих місць або небажання ство­рювати нові, що насамперед обумовлювалось їх неконку­рентоспроможністю як прямим наслідком великої кіль­кості соціальних благ, величина яких не узгоджувалася з продуктивністю праці. Створило проблеми й об'єднання ФРН та НДР. Остання, розвиваючись в рамках соціалістич­ної ідеології, значно відставала в економічному розвитку від своєї західної "сестри". Тому після поглинання Східної Німеччини Західною відбулося загальне гальмування роз­витку. Необхідність вирівнювання рівня розвитку східних і західних федеральних земель призвела до фактичного донорства більш розвиненого Заходу на користь депресив­ного Сходу. Це стосувалося і соціальних питань. Найзнач-нішою невирішеною соціально-економічною проблемою об'єднаної Німеччини став високий і стійкий рівень без­робіття. Щоправда, існування проблеми безробіття аж ніяк не може пояснюватися тільки об'єднанням, у всякому разі в західній частині країни: більш ніж двомільйонна армія безробітних була постійним явищем у ФРН із середини 80-х років XX ст. У 90-ті роки вона щорічно зростала на 200—300 тис., і до неї додалося більш мільйона безробітних у нових федеральних землях. Якщо на початку 90-х років XX ст. вважали, що високий рівень безробіття на Сході — це короткочасне явище перехідного періоду, то за таких умов стало зрозуміло, що разом із соціально-економічною моделлю ФРН на нові федеральні землі занесене і хронічне структурне безробіття.

Скорочення зайнятості в 90-ті роки відображало насам­перед зменшення кількості робочих місць в обробній про­мисловості, що не компенсувалися створенням нових у сфері послуг. Думка фахівців щодо причин такого високого по­казника безробіття одностайна. Вони вбачають проблему у завищеній вартості робочої сили у Німеччині, що призво­дить до небажання підприємців створювати робочі місця. Ускладнює проблему і розширення ЄС. Разом із приєднан­ням нових країн-членів на Сході німецький бізнес отримав ще більший стимул до еміграції. Якщо раніше виникали певні проблеми митного та законодавчого характеру, то тепер процес перенесення виробництва за кордон значно прискорився. Стрімке скорочення бази для фінансування соціальних програм змусило уряд піти на безпрецедентне скорочення соціальних виплат. Так, за новим законом про допомогу безробітним "Хартц-2" таких людей прирівняли до отримувачів соціальної допомоги. А це означає, що май­же один мільйон громадян перемістяться на найнижчий соціальний щабель суспільства. І така соціальна "контрре­формація" відбувається не тільки у Німеччині. Згортання соціальних програм в Італії, Франції, Великій Британії та інших країнах Європейського економічного центру досить чітко демонструє необхідність кардинальної зміни соціаль­но-економічної стратегії в Європі.

Суттєво відрізняється від європейської моделі стратегія розвитку соціальної сфери у США. Сполучені Штати тради­ційно вважають країною, в якій ступінь державного втру­чання у соціальну сферу найменший. Звісно, це означає не брак соціальних гарантій для американських громадян, а відносно більпіий ступінь самостійності й персональної відповідальності з боку громадянина щодо вибору форм і міри своєї соціальної захищеності. Не тільки, скажімо, освіта та охорона здоров'я, а й матеріальне забезпечення старості переважно купуються на ринку й оплачуються самими користувачами тих чи інших видів соціальних по­слуг. Європейською соціал-демократією такий тип соціаль­ної політики не тільки- не підтримується, а і морально за­суджується. Модель соціальної політики США відносять до умовно залишкової, за якої держава свідомо обмежує свої функції лише тими, які не хочуть або не можуть забез­печити приватний капітал або ринок. З першого погляду, така соціальна політики виглядає як анахронізм, залишок епохи "дикого капіталізму", але це не так. Хоча СІЛА піз­ніше, ніж європейські держави запровадили головні со­ціальні програми, але саме вони спромоглися сформувати ліберально-консервативний консенсус щодо мети та методів державного регулювання, який розглядав соціальну полі­тику не відокремлено, а у безпосередньому зв'язку з економічною політикою на макро- та мікрорівні. Власне, саме цим були створені підвалини концепції держави загально­го добробуту (welfare state), заснованої на визнанні того факту, що ринкова економіка не в змозі усунути нерівність, а тому держава повинна сприяти більш рівномірному роз­поділу доходів і забезпечувати мінімальний рівень соціаль­ного захисту. Американські дослідники вважали, що "но­вий соціальний контракт" склався у зв'язку з тим, що на базі прискореного економічного зростання держава була здатна поставити перед собою завдання компенсації "со­ціальних витрат" економічного розвитку. Це положення є ключовим у розумінні сутності американської соціальної політики.

На відміну від європейської концепції, яка розглядає підвищення добробуту населення як головний і пріоритет­ний критерій ефективності державної економічної політи­ки, американський уряд (незалежно від партійної належ­ності) на перше місце виносить економічне зростання, а соціальні програми розглядаються у двох аспектах:

1) соціальний захист малозабезпечених верств населен­ня необхідний для досягнення суспільної згоди. Як респуб­ліканці, так і демократи намагаються на практиці демон­струвати турботу щодо найбідніших громадян США не ос­танньою чергою з огляду на голоси виборців. Природно, якщо соціальні програми не забезпечують мінімально до­статній рівень добробуту значеної кількості виборців, то партія втрачає голоси. Однак з іншого боку, надмірний по­датковий тягар також призводить до втрати голосів. Отже, як правляча, так і опозиційна партії керуються одними й тими ж принципами, які спонукають боротися з бідністю, але уникати виявів соціального утриманства;

2) фактично недостатній рівень витрат на освіту та науку призводить до сталої потреби у "імпорті мізків". Проте для провідної у науково-технічному плані країни залежність від іноземних кваліфікованих спеціалістів не може вважа­тися нормою. Тому у відповідь на суттєве зниження якості робочої сили США з середини 70-х років XX ст. розпочали декілька програм активного сприяння освіті населення.

Оскільки в умовах сучасної розвиненої економіки суспіль­не відтворення (в тому числі й робочої сили) практично не­можливе без свідомих зусиль держави, роль "суспільних амортизаторів", закладених у бюджет, є значною. У сере­дині 80-х років XX ст. за середньої величини соціальних витрат у 18 найбільш розвинених країн, яка дорівнювала 25 % від ВВП, США витрачали на соціальну сферу близько 21% (Японія —18%).

Проте не слід вважати, що японці забезпечують менший соціальний захист своїм громадянам, ніж північноамери-канці або європейці. Щодо Японії, то зазначена величина витрат є не показовою, оскільки японці використовували так звану корпоративну модель соціальної політики. В ос­новному, її сутність зводилася до таких положень.

1. Компанія укладає контракт із працівником на весь строк його активної трудової діяльності (система "довічно­го найму").

2. Оплата праці співробітника визначається не тільки (або, навіть, не стільки) його посадою, скільки стажем ро­боти в компанії та бездоганністю послужного списку.

3. Виходячи на пенсію, співробітник отримує від ком­панії одноразову вихідну допомогу (еквівалент заробітної плати за рік або більше), якою він та його сім'я можуть розпоряджатися на свій розсуд.

Крім того, держава схвалювала корпоративні програми сприяння творчій та обдарованій молоді, створення спри­ятливих умов для праці та відпочинку співробітників тощо. В цілому така політика була спрямована на створення імід­жу "фірми-сім'ї", яка беззастережно піклується про кож­ного свого працівника і його рідних. Можливо, найбільш показовим результатом корпоративної моделі був дуже низький рівень безробіття, який не підвищувався навіть під час економічних криз. У надто скрутних випадках фір­ми не звільняли працівників, а зменшували заробітну пла­ту, причому знаходили моральну підтримку у самих пра­цівників. Безперечно, така модель є, з одного боку, є необ­тяжливою для державного бюджету, а з іншого — забезпечує населенню впевненість у майбутньому. Проте з'ясува­лося, що в умовах важкої кризи, що продовжувалася в Японії понад 10 років на межі XX—XXI ст., патерналіст-ські наміри корпорацій не витримали перевірки зміною фінансово-економічної кон'юнктури. На початку XXI ст. частка безробітних сягнула позначки 4,9 %. Хоча цей по­казник є високим лише для Японії, це означало початок краху корпоративної моделі. В умовах, коли кожен двад­цятий економічно активний японець залишився без роботи, а деякі "стовпи економіки", які, власне, повинні були нести тягар забезпечення звільнених співробітників, збанкруту­вали, стало зрозуміло, що корпоративна модель соціально­го забезпечення не відповідає реаліям, що склалися. Деякі дослідники вважають, що соціальна політика Японії неза­баром почне трансформуватися, набираючи ознак амери­канської або європейської моделі.

Реалізація стратегі у провідних країнах (екологіяна політика)

Сучасна екологічна політика по­чала цілеспрямовано формуватися з 60-х років XX ст. І до цього людство переживало соціально-екологічні кризи, виробляло прийоми і способи пом'якшення та вирішення екологічних проблем, але здебільшого це були локальні та регіональні кризи. У XX ст. зміни навколишнього середо­вища стали глобальними, що було зафіксовано в 60-х роках спостереженнями науковців і ґрунтувалося на аналізі ви­користання ресурсів. Саме в цей час у відповідь на локаль­ні екологічні катастрофи в СПІА (смог у багатьох містах, забруднення Великих озер.), у Великої Британії (важкі смоги), у Японії (отруєння ртуттю в містах Міномата і Нії-гата) була організована система моніторингу, зокрема за концентрацією вуглекислого газу в атмосфері й кислотни­ми опадами, почали створюватися великі міжнародні нау­кові програми. Екологічні потреби стали визнаватися і включатися в систему державних пріоритетів. Цікаво, що ще у 50-ті роки до переліку "основних потреб", який вико­ристовувався ООН і її спеціалізованими установах для визначення стандартів життєвого рівня, екологічні потре­би взагалі не входили.

Час із кінця 60-х до першої половини 80-х років XX ст. можна охарактеризувати як перший етап екологічної по­літики. У її основу було покладено постійний екологічний контроль, механізми якого почали активно створюватися в 70-ті роки.

В екологічній політиці на першому етапі в основному використовували адміністративно-законодавчі важелі. У країнах приймалося відповідне законодавство, яке містило певні екологічні нормативи. Перші державні установи з охорони навколишнього середовища міністерського рівня були створені у Швеції в 1969 р., у США, Канаді, Великій Британії — у 1970 p., у Японії — у 1971 р. Головним за­вданням всіх державних структур була організація еколо­гічної експертизи на основі природоохоронного законодав­ства. Звичайно в країнах приймався загальний закон про охорону навколишнього середовища, що проголошував принципи екологічної політики, і розроблялося спеціальне законодавство щодо охорони земель, вод, атмосферного повітря, лісів, тваринного і рослинного світу тощо. Чинна на цей час концепція екологічної політики брала до уваги переважно показники гранично допустимих концентрацій (ГДК) і скидань (ГДС). Підсумок проведеної за такими прин­ципами екологічної експертизи трактувався однозначно: дозволено — отже цілком безпечно.

Екологічна політика будувалася на уніфікованому ком­плексному підході до організації природоохоронного ме­ханізму, хоча в різних країнах зберігалися певні відмін­ності. Експерти виділяють дві групи країн: США і Канада та західноєвропейські країни і Японія.

У країнах Західної Європи екологічна експертиза про­ектів діє не тільки на національній, а й на регіональній ос­нові в межах Європейського економічного співтовариства (ЄЕС), згодом Європейського Союзу (ЄС). Директива ЄЕС № 337 "Про оцінку впливу деяких державних і приватних проектів на навколишнє середовище", що вступила в дію З липня 1988 p., є основним документом, що регламентує проведення екологічної експертизи в європейському ре­гіоні.

Країни ЄС здійснюють загальну природоохоронну полі­тику, що базується на основних принципах:

1) подібності багатьох екологічних проблем у європей­ських країнах;

2) обов'язковості виконання спільно прийнятих рі­шень;

3) прагненні до уніфікації заходів щодо боротьби з за­брудненням;

4) погодженій і єдиній позиції під час міжнародних пе­реговорів.

З 1992 р. діє П'ята програма природоохоронних дій. У ній, як і в попередній, питання вирішення екологічних проблем визнаються центральними, пріоритетними у всій системі політичних і економічних заходів.

У Японії в 1964 р. був прийнятий Основний закон "Про боротьбу з забрудненням навколишнього середовища", що став базою для створення цілої системи екологічного зако­нодавства. Проте на відміну від США у Японії до середини 80-х років не були розроблені й офіційно закріплені прави­ла проведення експертизи і підготовки її висновку, що рег­ламентували б організацію і здійснення цієї процедури.

Головна відмінність підходу до екологічної експертизи в Японії і західноєвропейських країн від США і Канади полягає в тому, що останні мають чітке законодавство, що регулює ці відносини, європейські ж країни і Японія керу­ються адміністративними документами виконавчої влади, більш того, орієнтуються на директиви регіональних ор­ганізацій. Зважаючи на такий стан справ, навряд чи пра­вомірно робити висновок про ступінь важливості екологіч­них проблем для цих країн — швидше за все причина є в особливості функціонування державних апаратів.

Отже, екологічні критерії залежать від рівня науково-технічного розвитку і стану економіки країни.

Якщо в цілому проаналізувати загальний стан навко­лишнього природного середовища після першого етапу екологічної політики, то можна відзначити, що до другої половини 80-х років:

— помітно зменшився рівень забруднення повітря, особ­ливо диоксидом сірки і твердими частками. У Японії за умов зростання валового продукту на 60 % викиди двооки­су сірки скоротилися на 77 %; у США аналогічне зростання становило 23 %, а аналогічне скорочення — 39 %;

— підвищилася якість водних ресурсів, про що свідчить зниження біологічної потреби в кисні багатьох водойм;

— зменшилося надходження в навколишнє середовище багатьох небезпечних хімічних продуктів — ДДТ, поліхло-рованих бифенилів, елементів ртуті та ін.;

— помітно розширилися площі заповідників, парків, ділянок дикої природи, що захищаються від антропогенно­го впливу тощо.

У країнах зростали витрати на охорону навколишнього середовища і відтворення природних ресурсів. У результаті вони стали відігравати помітну роль в економіці. Так, дер­жавні витрати США на боротьбу з забрудненням навколиш­нього середовища за період 1970—1990-х pp. становили 1 трлн дол. У 80-ті роки у розвинених країнах частка приро­доохоронних витрат у ВВП становила в середньому (у %): Австрія — 1,32, Франція — 1,7, ФРН — 1,7, Швейцарія — 2, США — 2,1, Японія — 3,4. Але кардинальних змін в еко­логічній ситуації не відбулося. Збитки від забруднення в розвинених країнах Заходу сягали 3—6 % ВВП. До того ж виникли цікаві явища у структурі природоохоронного фі­нансування. Наприклад, у США в 80-ті роки стало очевид­но, що за досягнутого рівня зниження концентрації забруд­нюючих речовин, регульованих природоохоронними нор­мативами, подальше їх зниження є економічно не вигідним. Кожен наступний відсоток зниження забруднення вимагає багаторазового збільшення витрат. До того ж з'явилися нові проблеми, пов'язані з виявленими у всіх геосферах токсич­ними речовинами, що можуть мати мутагенні й канцеро­генні властивості довгострокового та кумулятивного харак­теру. Тому метою екологічної політики розвинених країн стає боротьба не з забрудненням як таким, а з його джере­лами, тобто акцент робиться на заходи, які попереджають виникнення забруднення.

З другої половини 80-х років XX ст. починається другий етап природоохоронної політики. В рамках цього етапу попередні принципи екологічної політики доповнюються і дещо змінюються. Колишня концепція екологічної безпе­ки, яка базувалася на екологічній експертизі, що брала до уваги тільки показники гранично допустимих концентра­цій, повинна поступитися місцем концепції екологічного ризику, за якого прийняття оптимального, з погляду охо­рони природи, рішення означає економічно і соціально обґрунтоване зведення до мінімуму негативного впливу проектованого об'єкта на екологічну систему, включаючи людину. При цьому цілком усунути такий вплив практич­но неможливо, за винятком випадків, коли ризик занад­то великий і переважає економічні та соціальні вигоди, пов'язані зі спорудженням господарського об'єкта. У тако­му разі проект скасовується. Нині концепція екологічного ризику справедливо претендує на те, щоб стати теоретич­ною основою нової природоохоронної політики. Тільки адміністративними методами навряд чи можна запровади­ти в життя цю концепцію. На другому етапі екологічної по­літики все частіше використовуються економічні методи, що спираються на традиційний ринковий механізм. При цьому акцент зміщується з адміністративних на еконо­мічні важелі державного впливу на діяльність приватного сектору. У державній екологічній політиці усе більшого значення набувають такі екрномічні інструменти: