Читайте также:
|
Воєнні дії, що безперервно відбувалися на території України в роки Першої світової війни, негативно вплинули на всі сфери життя українського народу. Своєю кістлявою рукою війна передусім торкнулася людських ресурсів: з 15 млн. мобілізованих до армії чоловіків майже 30% становили українці. Причому це була найпрацездатніша частина українського населення, тривала відсутність якої фактично знекровила економіку України.
Як переконливо засвідчив перший рік війни, Російська імперія не була підготовлена до тривалих воєнних дій належним чином. Загальна техніко-економічна відсталість та нездатність царських властей налагодити чіткий ритм воєнного виробництва стали причиною того, що вже наприкінці 1914 року російська армія відчувала серйозні проблеми із забезпеченням армії зброєю, гарматами, снарядами, набоями, обмундируванням. Наявні запаси були швидко вичерпані, а казенні підприємства виявилися неспроможними задовольнити зрослі потреби фронту. У країні відчувалося наростання справжньої господарської розрухи.
Економічна розруха
Головний воєнний тягар у цих умовах ліг на найбільш економічно розвинені регіони імперії, які були найближче до лінії фронту. Передусім від воєнних мобілізаційних заходів істотно постраждав Донецько-Криворізький басейн. Широкомасштабна мобілізація відразу досить відчутно вплинула на його економічні показники.
У воєнні роки різко погіршилася робота залізничного транспорту. Більша частина його рухомого складу працювала на потреби фронту, тому для забезпечення внутрішніх економічних зв'язків у роки війни не вистачало паровозів, вагонів, вугілля. Залізничні станції, як правило, були переповнені завантаженими потягами. Унаслідок дезорганізації залізничного транспорту на початку 1916 року на залізницях імперії були зосереджені 150 тис. вагонів з не перевезеним вантажем.
Гостра криза не оминула в роки війни й сільське господарство. Воно було знекровленим, тому що половина працездатних сільських чоловіків була призвана до армійських лав, на військові потреби забрано велику кількість коней.
У роки війни фактично припинилося постачання сільського господарства технікою та добривами. Унаслідок цього в Україні значно скоротилися посівні площі, а врожайність у середньому знизилася на 8%. Урожай зернових в 1916 році зменшився проти 1913 року на 27%.
У країні відчувалася серйозна продовольча криза. Уряд змушений був установити тверді ціни на продукти харчування, запровадити хлібну розкладку та карткову систему. Для покриття великих воєнних витрат збільшився випуск паперових грошей, які забезпечувалися золотом лише на 14-15%. У Російській імперії з кожним роком невпинно зростали податки, а також внутрішні й зовнішні борги.
Усе це тяжким тягарем лягало насамперед на плечі трудящих, становище яких невпинно погіршувалося. На багатьох фабриках і заводах, які працювали на військові потреби, робочий день збільшився до 15-16 годин на добу. Заробітна плата, навпаки, не зростала, а зменшувалася через брак необхідних коштів. У зв'язку з продовольчою кризою ціни на найнеобхідніше непомірно зросли. Усі ці чинники зумовили нестерпні умови життя робітників.
Активізація революційного руху
Усвідомлюючи глибину потрясінь, у які втягнула український народ панівна царська кліка, у роки війни активізували свою діяльність партії радикального спрямування, насамперед соціал-демократи. Вони використовували складну соціально-економічну ситуацію для зміцнення своїх провідних позицій у народних масах. Під впливом їхньої агітації робітники України знову піднялися на рішучу страйкову боротьбу за свої права. Усього з серпня 1914 року до вересня 1915 року в Україні відбулося близько 100 страйків, у яких узяли участь майже 43 тис. робітників. Протягом наступного року активність незадоволених робітників значно посилилася, зросла й кількість страйкарів — тепер їх було вже 185 тис. осіб. На чолі страйкової боротьби робітників України, як і в попередній період, були пролетарі великих промислових центрів, насамперед шахтарі та металурги Донбасу.
Виступи промислового пролетаріату активно підтримало українське селянство. Невдоволена посиленням поміщицької експлуатації, підвищенням податків та запровадженням хлібної розкладки селянська біднота спрямовувала свої виступи проти поміщиків і заможних верств села, які зуміли відкупити від мобілізації до армії своїх синів. Усього протягом серпня 1914 - кінця 1916 pp. в Україні відбулося понад 160 селянських заворушень, 20% з яких супроводжувалися відкритими сутичками селян з поліцією. Центрами селянських виступів у роки війни були Поділля, Київщина та Харківщина.
Погані новини, які фронтовики отримували в листах з рідних домівок, незадовільне забезпечення армії, безглузді поразки й утрати в боях, а також широке розгортання революційного руху в Російській імперії зумовили активізацію антиурядових і антивоєнних виступів в армії. Ці акції відбувалися у вигляді відмови воювати, розправ над ненависними офіцерами тощо.
З часом епізодичні солдатські виступи переросли у справжні повстання. Наприклад, у жовтні 1916 року в солдатському заворушенні в м. Кременчуці взяло участь близько 6 тис. осіб. Доведені до відчаю своїм тяжким становищем повсталі солдати розправилися зі своїми командирами, звільнили з в'язниці заарештованих товаришів. Виступ був жорстоко придушений карателями, що прибули до Кременчука з Києва.
Антиурядові солдатські повстання в цей час відбулися також у Харкові та ряді інших військових підрозділів Південно-Західного фронту. Скажімо, у грудні 1916 року солдати 222-го полку відмовилися зайняти бойові позиції, у січні 1917 року не виконав наказ свого командування виступати на передову 223-й Одоєвський полк та ін.
Соціально-економічне становище в Західній Україні
Економічна розруха, різке погіршення становища народних мас, безперервні військові дії зумовили стихійні антивоєнні дії на західноукраїнських землях, що так і залишилися під владою Австро-Угорщини. 27 жовтня 1916 року у Львові відбулася масова демонстрація галицьких трудящих на знак протесту проти вивозу продовольства з Галичини до Німеччини. Учасники кількатисячної політичної маніфестації рішуче скандували: «Геть війну! Віддайте нам наших батьків і чоловіків!»
Революційні настрої серед західних українців активно поширювали російські полонені, табори яких були розташовані в Галичині та на Закарпатті. Нерідко полонені українці встановлювали дружні зв'язки з місцевими селянами, читали їм лекції та доповіді, допомагали розібратися в складних політичних та економічних проблемах.
Загальне невдоволення ходом військових дій, складною внутрішньою ситуацією у ворожих країнах охопило згодом і панівні класи Російської та Австро-Угорської імперій. Поразки на фронтах, неприхована, безсоромна корупція в найвищих ешелонах влади не виправдали сподівань буржуазії в одержанні надприбутків під час загарбницької імперіалістичної війни. Особливо гостро на ці проблеми реагували панівні верстви населення Російської імперії, які реально усвідомлювали повну неспроможність царизму надалі керувати величезною розхитаною й політично, і економічно імперією. Невдоволення політикою монархічної влади охопило Державну думу й усе більше спонукало її депутатів до невтішних висновків про неминуче падіння династії Романових. Зрештою всенародне невдоволення монархічним правлінням спричинило загальнонаціональну кризу й привело до революційного вибуху в лютому 1917 року, під час якого в Росії було повалене самодержавство.
Українська революція
Початок Української революції
27 лютого 1917 року в Російській імперії перемогла демократична революція. Самодержавство, яке існувало в Росії з 1613 року, було знищене. Після повалення монархії в Росії встановилося двовладдя — утворилися два політичні табори:
• Тимчасовий уряд, очолюваний князем Г. Львовим, складався з правих російських партій кадетів та октябристів. Єдиним представником соціалістів був міністр юстиції О. Керенський (майбутній голова Тимчасового уряду);
• Рада робітничих і солдатських депутатів репрезентувала соціалістичний табір. На момент утворення її більшість становили есери та меншовики, проте з часом вона перейшла до рук більшовиків.
Революційні події знайшли глибокий відгук і в підросійській Україні, важливій частині імперії, у якій довго складалася передреволюційна ситуація.
Причини революції в Україні:
• перебування українських теренів з кінця XVIII ст. в політичній та економічній залежності від Російської та Австрійської імперій;
• важкі соціально-економічні умови більшості населення країни (особливо робітників і селян): низька зарплатня, виснажлива праця, злидні, безземелля, жорстока експлуатація;
• переслідування в Російській імперії українського суспільного руху, утиски політичних партій та громадських рухів.
Передумовою революції в Україні стала Перша світова війна, яка принесла злидні, численні жертви серед українців, економічну й політичну кризу.
На відміну від Росії, під час революції в Україні виник і могутній третій табір, який спирався на соціал-демократичні та націонал-демократичні сили.
Джерела
Витяг зі Звернення Тимчасового уряду
Громадяни!
Тимчасовий комітет членів Державної думи за сприяння й співчуття столичних війск і населення досягнув нині такого ступеня успіху над темними силами старого режиму, що він дозволяє йому розпочати міцнішу побудову виконавчої влади.
Для цієї мети Тимчасовий комітет Державної думи призначає міністрами першого громадянського кабінету... осіб, довіра до яких країни забезпечена їхньою попередньою громадською та політичною діяльністю...
У своїй теперішній діяльності кабінет керуватиметься такими засадами:
1. Цілковита й негайна амністія щодо всіх справ політичних і релігійних, зокрема терористичних замахів, військових повстань і аграрних злочинів і т. ін.
2. Свобода слова, друку, спілок, зборів і страйків з поширенням політичних свобод на військовослужбовців у межах, прийнятних у воєнно-технічних умовах.
3. Скасування всіх станових, віросповідних і національних обмежень.
4. Негайне готування до скликання на засадах загального, рівного, таємного й прямого голосування Установчих зборів, які встановлять форму правління й конституцію країни.
5. Заміна поліції народною міліцією з виборним начальством, підлеглим органам місцевого самоврядування.
6. Вибори до органів місцевого самоврядування на засадах загального, рівного, таємного й прямого голосування.
7. Нероззброєння й невиведення з Петрограда військових частин, що брали участь у революційному русі.
8. За умов дотримання суворої військової дисципліни в строю та під час виконання військової служби — усунення для солдатів усіх обмежень у користуванні громадянськими правами, наданими решті громадян.
Тимчасовий уряд уважає за свій обов'язок додати, що він аж ніяк не має наміру скористатися воєнними обставинами для якої-небудь затримки в здійсненні реформ і заходів, викладених вище.
Голова Державної думи М. Родзянко.
Голова Ради міністрів кн. Г. Львов.
Міністри: П. Мілюков, М. Некрасов, О. Коновалов, О. Мануйлов, М. Терещенко, В. Львов, А. Шингарев, О. Керенський.
3-4 березня 1917 року в Києві була організована Українська Центральна Рада (УЦР), яка об'єднала представників головних українських політичних партій. Ідея створення Центральної Ради народилася на зборах Товариства українських поступовців (ТУП), яке було започатковане М. Гру-шевським, С. Єфремовим і Є. Чикаленком після Революції 1905-1907 pp. як міжпартійний політичний блок усеукраїнського масштабу. Товариство українських поступовців, засноване в Києві 1908 року, згуртувавши представників української інтелігенції, планувало домагатися автономії України в рамках конституції буржуазної Росії.
Центральна Рада перетворилася на керівний осередок української націонал-демократичної революції, об'єднавши під революційними гаслами політичні партії, інтелігенцію, представників культурно-освітніх, селянських, кооперативних, військових, студентських товариств та речників церкви. Помітне місце в Центральній Раді, що стала своєрідним парламентом, посіли представники національних меншин: євреї, росіяни, поляки.
Керівником (головою) Української Центральної Ради був обраний Михайло Грушевський, видатний український історик і політичний діяч. У 1917 році він належав до партії українських есерів. Від самого початку діяльності Центральної Ради М. Грушевський стояв на автономістських позиціях. Його підтримував інший керівник Центральної Ради Володимир Винниченко, відомий український письменник, лідер Української соціал-демократичної партії. Знаними діячами Центральної Ради були також Б. Мартос, С. Петлюра, І. Стешенко, П. Христюк тощо.
Крім прибічників автономії України у складі Росії, до Центральної Ради входили й прибічники негайного проголошення незалежності України. Одним з них був Микола Міхновський, що активно виступав за створення українських державних інституцій, передусім українського війська.
Між автономістами та самостійниками в Центральній Раді спалахнула боротьба, яка не могла не позначитися на єдності українського визвольного руху.
Розвиток Української революції у квітні - травні 1917 року
1 квітня 1917 року в Києві відбулася 100-тис. демонстрація на підтримку Центральної Ради під гаслами «Вільна Україна — великій Росії!», «Автономію Україні!»
Найважливішою подією весни 1917 року став Український національний конгрес, у роботі якого взяли участь понад 900 осіб від політичних партій та різних селянських, військових, робітничих організацій. На конгресі були представлені всі регіони України. У перший день конгресу прийнято резолюцію про проголошення автономії України.
21 квітня відбулися вибори нового складу Центральної Ради. Головою УЦР став М. Грушевський, а його заступниками — С. Єфремов і В. Винниченко. Для постійної роботи між сесіями Центральної Ради була обрана Мала рада, яка складалася з 20 осіб.
5-8 травня 1917 року в Києві відбувся військовий з'їзд делегатів від усіх партій, флотів та гарнізонів. У ньому взяли участь близько 700 делегатів. Роботою з'їзду керували М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра і М. Міхновський. Головним питанням з'їзду було питання про ставлення українського населення до війни. Делегати ухвалили: добиватися миру без анексій і контрибуцій, а до його настання пропонували боронити здобутки революції.
На з'їзді була підтримана й вимога Центральної Ради про надання автономії Україні. Для того щоб Тимчасовий уряд і Петроградська рада окремим актом узаконили автономію України, з'їзд:
• обрав Військовий генеральний комітет на чолі з С. Петлюрою;
• ухвалив резолюцію про потребу створення української армії. Військовий з'їзд був важливим етапом у процесі переходу військових на бік Центральної Ради, про що свідчить:
• утворення віча українських офіцерів;
• ухвала новоствореним вічем постанови про організацію української національної армії;
• створення військового українського клубу ім. П. Полуботка, який очолив Микола Міхновський.
У травні 1917 року близько 3 тис. солдатів створили український полк ім. Б. Хмельницького, із сільських мешканців був сформований підрозділ вільного козацтва, а його почесним отаманом обрано командира 1-го Українського корпусу генерала П. Скоропадського, який запропонував передати в розпорядження Центральної Ради свій українізований полк чисельністю 40 тис. бійців, але М. Грушевський і В. Винниченко заперечували необхідність мати регулярну армію.
Протягом травня - червня 1917 року в Петрограді відбувалися переговори між делегацією Центральної Ради на чолі з В. Винниченком і Тимчасовим урядом та Петроградською радою робітничих і солдатських депутатів. Українська делегація подала «Декларацію Української Центральної Ради» з домаганням автономії України. Петроградський уряд негативно прореагував на прагнення українців.
Дата добавления: 2015-09-10; просмотров: 151 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |