Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Ліквідація

Ліквідація — це припинення діяльності суб'єкта підприємниць­кої діяльності, визнаного господарським судом банкрутом, із ме­тою здійснення заходів щодо задоволення визнаних судом вимог кредиторів шляхом продажу його майна.

Ліквідація порівняно із іншими процедурами хворобливо сприймається суспільством, державою. Саме ліквідація під­приємства може зумовити негативні наслідки в усіх сферах життя. Ліквідація передбачає не тільки припинення підприємницької діяльності, а й закриття підприємства із проведенням усіх необ­хідних для цього заходів.

Процедура ліквідації відкривається у чотирьох випадках:

—коли кредитори в особі комітету кредиторів клопочуть про введення такої процедури (ч. 8 ст. 16 Закону), як висновок розпо­рядження майном (ч. 8 ст. 50 Закону);

—коли виявилися незадоволеними результати процедури са­нації (ч. 6 ст. 18, ч. 12 ст. 19, ч. 6, 11 ст. 21);

—коли суд застосував спрощену процедуру банкрутства (ст. 51, 52);

— у разі банкрутства громадян — суб'єктів підприємницької
діяльності (ст. 47—49).

Ліквідація — це наслідок визнання боржника банкрутом. Перед відкриттям ліквідаційної процедури суд повинен з'ясувати на­явність або відсутність у боржника ознак банкрутства. Такими є:

—наявність непогашених, визнаних судом грошових вимог кредиторів;

—перевищення грошових зобов'язань боржника над його май­ном (пасиву над активом);

—незадовільний результат застосування заходів щодо фінансо­вого оздоровлення.

Тільки наявність усіх перерахованих ознак дає суду підстави для визнання боржника банкрутом.

Ліквідація — це крайній захід, який слід застосовувати суду у випадку неможливості відновити платоспроможність господарю­ючого суб'єкта шляхом процедури санації. Винятки, що вказані у Законі, також стосуються спрощеного порядку визнання боржни­ка банкрутом.

Ліквідація є заключною процедурою у справі про банкрутство та вийти з неї можна тільки одним шляхом — укладення мирової угоди.

Не менш важливим є питання про трансформацію процедури ліквідації в інші судові процедури. У законі передбачена тільки од­на така трансформація: ліквідація — мирова угода та навпаки. Та­ка трансформація набула широкого застосування в судовій прак­тиці. Дуже часто до неї вдавалися при банкрутстві вугільних під­приємств, коли після безплідних спроб отримати заборгованість у ліквідації, кредитори схиляються до мирової угоди, оскільки лік­відація об'єкта вугільної промисловості зумовлює додаткові витра­ти, що перекривають всі визнані судом вимоги кредиторів.

У процедурі ліквідації немає фінансового оздоровлення, тут ре­алізується майно боржника. Ця процедура менш ефективна, ніж процедура санації, тому що при реалізації майнових активів борж­ника кредитори отримують у п'ятдесят разів менше їх балансової вартості. Водночас ліквідація боржника — це крайній засіб отри­мання заборгованості та її списання по бухгалтерській звітності.

Визнання боржника банкрутом зумовлює настання незворот-них процесів: припинення підприємницької діяльності, звільнен­ня працівників. Водночас якщо у Законі є можливість трансфор­мації ліквідаційної процедури у мирову угоду, то безперечно постає питання щодо збереження діяльності підприємства-банкрута в певний період ліквідації.

Загальний строк ліквідаційної процедури не може перевищувати 12 місяців. У разі необхідності суд може продовжити цей строк на шість місяців. Закон, за винятком спеціальних суб'єктів, не передба­чає продовження строків ліквідаційної процедури більш як на 18 місяців з дня визнання боржника банкрутом [Постанова Вищого гос­подарського суду України від 11 вересня 2002 р. у справі № 15/756].

Процедура ліквідації має такі етапи: а) введення процедури; б) виявлення та оцінка ліквідаційної маси; в) реалізація майна боржника; г) задоволення вимог кредиторів; д) затвердження звіту ліквідатора.

Про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури господарський суд виносить постанову, яка може бути оскаржена в установленому порядку [Постанова Вищого госпо­дарського суду України від 3 березня 2004 р. у справі № Б-7/621. Такий акт зумовлює настання для боржника таких правових наслідків, як:

—припинення підприємницької діяльності боржника. Банкрут вже не може отримувати прибуток, займатися комерційною діяльністю. Якщо продукція на момент винесення судового акта знаходиться ще у процесі виготовлення, то даний процес може бу­ти завершений, а продукція — здана на склад. Водночас боржник зобов'язаний вживати заходів щодо забезпечення збереження ус­таткування, здійснювати внутрішню господарську діяльність;

— всі грошові зобов'язання та зобов'язання по сплаті податків та зборів (боргові зобов'язання) вважаються такими, що настали. У даному випадку до уваги беруться зобов'язання, що виникли у процедурі банкрутства. Для зобов'язань, що виникли у процедурі ліквідації строк їх настання безпосередньо пов'язаний зі строком самої процедури;

— за борговими зобов'язаннями, що виникли у процедурі бан­крутства, припиняється нарахування неустойки (пені, штрафу) та інших економічних санкцій. Нарахування відсотків за кредитами припиняється по всіх кредитних зобов'язаннях, що виникли як до, так і після порушення справи про банкрутство;

— відомості про фінансове становище боржника перестають бути конфіденційними або становити комерційну таємницю. Це пов'язано із тим, що сам факт визнання боржника банкрутом уже свідчить про фінансове становище господарюючого суб'єкта. Крім того, подальша робота ліквідатора повинна здійснюватися прозо­ро, а відомості про реалізацію майна банкрута підлягають обов'яз­ковому опублікуванню в офіційному друкованому органі. Все це зумовлює зняття режиму конфіденційності із даних фінансового характеру банкрута;

— всі угоди по реалізації майна боржника або передання у ко­ристування третім особам мають здійснюватися виключно у по­рядку, встановленому розділом III Закону. Ліквідатор зобов'яза­ний відчужувати майно банкрута на конкурентних та безвідплат­них засадах з метою проведення розрахунків із кредиторами. Тут не може бути безвідплатної передачі (за винятком об'єктів держав­ного фонду), дарування, оренди. У ліквідації одна спрямованість: відчуження майна та погашення боргових вимог кредиторів;

— арешт або обмеження щодо майна банкрута відміняються. При цьому не має значення, хто накладав арешт: суд, державний виконавець, слідчий тощо. Майно банкрута має бути вільним від будь-яких обмежень, тому що воно підлягає розпродажу. Надалі відбувається ліквідаційна процедура і ніяких обмежень щодо вка­заного майна не допускається. Однак можлива ситуація, коли ви­никає спір про право власності третіх осіб на майно, що включене в ліквідаційну масу. У цьому випадку суд у процесі розгляду спра­ви в загальному порядку може накласти арешт на спірне майно;

—вимоги кредиторів за зобов'язаннями, що виникли у проце­дурі банкрутства, повинні пред'являтися виключно у межах строків ліквідаційної процедури. Це означає, що кредитори поточ­ної заборгованості «під страхом втрати» повинні звертатися до гос­подарського суду в рамках справи про банкрутство про включення їх грошових вимог до реєстру. Включення поточних вимог до реєстру кредиторів відбувається у процедурі ліквідації у порядку, передбаченому ст. 23 Закону [Постанова Вищого господарського суду України від 14 травня 2003 р. у справі № 1045-6/40];

—виконання зобов'язань боржника здійснюється у випадках та в порядку, встановлених розділом НІ Закону. Це можливо при сплаті комунальних платежів, орендної плати, послуг по охороні об'єктів тощо.

У громадянина-підприємця правові наслідки визнання банкру­том значно вужчі, ніж у юридичної особи, і такими є:

— строки виконання зобов'язань вважаються такими, що вже настали;

— припинення нарахування неустойки (штрафу, пені), від­сотків та інших фінансових (економічних) санкцій за всіма зо­бов'язаннями;

— припинення стягнення за всіма виконавчими документами, за винятком виконавчих документів за вимогами про стягнення аліментів, про відшкодування шкоди, завданої життю та здоров'ю громадян.

Відповідно до ч. 2 ст. 26 Закону України «Про оренду державно­го та комунального майна» (далі Закон про оренду) договір оренди припиняється у зв'язку із банкрутством орендаря. На практиці ви­никає питання: з якого моменту такий договір оренди вважається припиненим — з винесенням постанови про визнання боржника банкрутом чи з винесенням ухвали про ліквідацію орендаря у зв'язку із затвердженням ліквідаційного балансу?

Якщо суд приймає ухвалу про ліквідацію боржника, то договір оренди припиняється за загальними підставами — у зв'язку із ліквідацією боржника.

Згідно з ч. 1 ст. 27 Закону про оренду, якщо орендар допустив погіршення стану орендованого майна або його втрату, то він зо­бов'язаний відшкодувати орендодавцю збитки, якщо не доведе, що погіршення або втрата майна виникли не з його вини. У зв'яз­ку з цим виникає питання: а хто відшкодовуватиме орендодавцю вартість погіршення (шкоди) після повернення орендованого майна, якщо розрахунки із кредиторами проведені, інше майно у боржника відсутнє, а його самого ліквідовано?

Банкрут може продовжити свою підприємницьку діяльність не тільки за достатності майна після проведення розрахунків із кре­диторами, а й при укладенні мирової угоди.

Диспозиція ч. 2 ст. 26 Закону про оренду діяла паралельно з по­переднім Законом про банкрутство, де банкрутство боржника завжди передбачало його ліквідацію. Чинна редакція Закону пе­редбачає більшу можливість виходу боржника з процедури лік­відації, ніж попередня. Але це не означає, що орендодавець зо­бов'язаний залишати предмет оренди у неплатоспроможного суб'єкта на тривалий час. Тому зміст ст. 26 Закону про оренду свід­чить, що договір оренди вважається припиненим з моменту виз­нання боржника банкрутом. Що ж стосується права розпоряджен­ня предметом оренди, то, очевидно його необхідно використову­вати не пізніше закінчення формування ліквідатором лікві­даційної маси та початку здійснення розрахунків із кредиторами, щоб мати можливість заявити збитки, зумовлені погіршенням вартості орендованого майна.

Основною процесуальною фігурою в ліквідації є ліквідатор, який призначається господарським судом у постанові про визнан­ня боржника банкрутом. Порядок призначення ліквідатора той же, що й керуючого санацією. Водночас ліквідатором може бути призначена особа, яка раніше виконувала обов'язки розпорядни­ка майна або (і) керуючого санацією боржника.

Поряд з ліквідатором господарський суд може призначити чле­нів ліквідаційної комісії. У цьому випадку керівником ліквідацій­ної процедури боржника буде колегіальний суб'єкт — ліквіда­ційна комісія. Створення ліквідаційної комісії можливе за клопо­танням ліквідатора, погодженим із комітетом кредиторів. У цьому випадку членами ліквідаційної комісії можуть бути представники кредиторів (комітету кредиторів), фінансових органів. Якщо бан­крутом оголошено державне підприємство (більш як 25 % частки Державної власності), то членами ліквідаційної комісії є представ­ник державного органу з питань банкрутства, а за необхідності — органу місцевого самоврядування, державного органу у справах нагляду за страховою діяльністю, антимонопольного комітету Ук­раїни.

Коли визнається банкрутом громадянин-підприємець, поста­нова господарського суду і виконавчий лист на звернення стяг­нення на майно направляються судовому виконавцю для здійс­нення реалізації майна банкрута. Якщо необхідно постійно керу­вати нерухомим майном або цінним майном громадянина-підприємця, визнаного банкрутом, то господарський суд призна­чає для цієї мети ліквідатора і встановлює розмір його винагоро­ди. Тоді продаж майна громадянина-підприємця здійснює ліквідатор. При банкрутстві юридичної особи, майна якої недо­статньо для задоволення вимог кредиторів, господарський суд може зобов'язати ліквідатора покласти на голову ліквідаційної комісії (ліквідатора) незалежно від наявності у нього ліцензії (ч. 2 ст. 51 Закону).

Попередня редакція Закону від 1999 р. передбачала у разі бан­крутства відсутнього боржника (прирівняних категорій борж­ників) призначення господарським судом ліквідаторів за пред­ставленням державного органу з питань банкрутства або з-поміж працівників останнього.

Це призводило до затягування ліквідаційної процедури або не­ефективної роботи самих арбітражних керуючих. Пояснювалося це тим, що така робота виконувалась арбітражним керуючим на «громадських засадах», тобто безоплатно.

Законодавець все це врахував. Тому у Законі від 7 березня 2002 р. функції ліквідатора покладаються на ініціюючого кредито­ра за його згоди. Інакше кандидатуру ліквідатора як і раніше подає державний орган з питань банкрутства. Також суд зобов'язаний призначити «професійного» ліквідатора у разі виявлення майна у відсутнього боржника (ч. З ст. 52 Закону від 7 березня 2002 р.).

Якщо процедура ліквідації введена після розпорядження, то припиняються повноваження органів керуючого банкрута щодо керування та реорганізації майна, а також власника (власників) майна банкрута. Що ж стосується керівника боржника, то він звільняється з роботи у зв'язку із банкрутством підприємства (ч. 1 ст. 40 Кодексу законів про працю України (КЗпП України). Упро­довж 15 днів з дня призначення ліквідатора відповідні посадові особи банкрута (керівник, головний бухгалтер та ін.) зобов'язані передати бухгалтерську та іншу документацію банкрута, печатки і штампи, матеріальні та інші цінності банкрута ліквідатору (ч. 2 ст. 25 Закону від 7 березня 2002 р.).

Для досягнення основної мети ліквідаційної процедури ліквіда­тор наділений певними повноваженнями. Він, зокрема: а) виконує повноваження керівника (органів управління) банкрута; б) вико­нує функції по управлінню та розпорядженню майном боржника; в) приймає у своє володіння майно банкрута, здійснює заходи що­до забезпечення його збереження; г) аналізує фінансове станови­ще банкрута; д) повідомляє працівників банкрута про звільнення та здійснює його у відповідності із КЗпП України; є) здійснює за­ходи, спрямовані на пошук, виявлення і повернення майна бан­крута, яке знаходиться у третіх осіб, а також пред'являє вимоги про повернення дебіторської заборгованості; є) реалізує майно банкрута для задоволення вимог, що включені до реєстру вимог кредиторів. Ліквідатор зобов'язаний подати оголошення до офі­ційного друкованого органу із відомостями про визнання боржни­ка банкрутом та про відкриття ліквідаційної процедури. Подати таке оголошення ліквідатор повинен упродовж п'яти днів з дня ви­несення постанови суду.

Значення опублікування оголошення в офіційному друковано­му органі полягає у тому, що кредитори повинні знати правові наслідки співпраці з особою, що визнана банкрутом. Більше того, з моменту публікації починається другий режим відсіювання кре­диторів, який установлений у ст. 23 Закону. Його суть полягає в то­му, що поточні кредитори зобов'язані звернутися до суду після публікації. Строк такого звернення збігається зі строком ліквіда­ційної процедури. Отже, треба мати на увазі, що тільки госпо­дарський суд визнає вимоги кредиторів (за винятком привілейова­них кредиторів). Недотримання такого порядку позбавляє права кредиторів вимагати погашення заборгованості за рахунок ре­алізації майна у ліквідаційній процедурі.

Що ж стосується вимог осіб за зобов'язаннями, що виникли у процедурі ліквідації (поточні комунальні та експлуатаційні пла­тежі, витрати, пов'язані зі здійсненням ліквідаційної процедури), то вони погашаються ліквідатором самостійно. Спори за такими вимогами вирішуються не судом у процедурі банкрутства, а в за­гальному позовному порядку.

Ліквідатор не наділений Законом правом самостійного вклю­чення до реєстру вимог поточних кредиторів, якщо вони не були встановлені (визнані) судом. Що ж стосується витрат, що виникли у процедурі ліквідації, то вони погашаються насамперед не як ви­моги кредиторів, а як звичайні витрати арбітражного керуючого, пов'язані з утриманням і збереженням майнових активів банкрута. У цьому випадку такі витрати включаються до звіту ліквідатора і підлягають затвердженню судом.

З цього правила є кілька винятків. Так, при банкрутстві відсут­нього боржника (ст. 52 Закону) ліквідатор повідомляє про це всіх відомих йому кредиторів, які у місячний строк з дня отримання повідомлення можуть направити арбітражному керуючому заяву із вимогою до банкрута. Кредитори можуть оскаржити результати розгляду їх вимог ліквідатором до господарського суду до затверд­ження судом ліквідаційного балансу.

У місячний строк з дня опублікування оголошення про визнан­ня боржника банкрутом, що ліквідується власником, кредитори зобов'язані заявити свої претензії до боржника (ч. З ст. 51 Закону). У разі визнання банкрутом громадянина-підприємця таку поста­нову й інформацію про це господарський суд направляє всім відо­мим кредиторам із зазначеним строком пред'явлення кредитора­ми вимог, що не може перевищувати двох місяців.

Важливим етапом ліквідаційної процедури є формування ліквідаційної маси. Ліквідатор має широкі повноваження. Він, зокрема, може відмовитися від виконання договорів банкрута у порядку, як і у процедурі санації; вживає заходів щодо пошуку, виявлення та повернення майна боржника; висуває до третіх осіб вимоги по поверненню дебіторської заборгованості банкру­та.

На жаль, за Законом від 1999 р. ліквідатор не володів такими ж повноваженнями по визнанню угод недійсними, що і керуючий санацією. Редакція ст. 15 Закону від 1992 р. надавала можливість визнавати недійсними угоди по відчуженню майна боржника за рік і за три місяці до порушення справи про банкрутство за спеціальними підставами. У редакції Закону від 1999 р. такої нор­ми вже не було, що значно зменшувало ефективність ліквідаційної процедури та призводило до різного роду зловживань з боку поса­дових осіб боржника.

Тому необхідно відновити раніше діючий порядок визнання угод недійсними по відчуженню майна банкрута, що діяв у ст. 15 Закону від 1992 р.

У Законі від 7 березня 2002 р. редакційно це було враховано. На даний час стало можливим оскаржувати заінтересовані угоди у процедурі ліквідації. Але з іншого боку Закон від 7 березня 2002 р. встановив інші, ніж були у Законі від 1992 р. та 1999 р., підстави для визнання угод недійсними у процедурі банкрутства. Причому порядок оскарження такого роду угод, встановлений Законом від 7 березня 2002 р., містив ряд проблем, які потім були знову змінені Законом від 3 квітня 2002 р.

Ліквідатор для поповнення ліквідаційної маси може заявити вимоги до третіх осіб, які несуть відповідно до законодавства субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями боржника у зв'язку із доведенням його до банкрутства. Розмір таких вимог встанов­люється, виходячи з різниці між сумою вимог кредиторів та ліквідаційною масою (ч. 5 ст. 25 Закону). Однак ця норма не може бути реалізована на практиці, тому що в законодавстві не встанов­лені особи, які несуть відповідальність за такі дії.

Іншим важливим елементом формування ліквідаційної маси є інвентаризація та оцінка особистого майна банкрута. До складу ліквідаційної маси включаються всі види майнових активів (майно та майнові права), які належать банкруту на праві власності або повного господарського ведення на дату відкриття ліквідаційної процедури та виявлені у процесі самої процедури.

З ліквідаційної маси виключаються: майно, що вилучено з обо­роту; майнові права, що пов'язані із особою боржника; індивіду­ально визначені речі, якими володіє банкрут на підставі речових прав. Об'єкти житлового фонду, у тому числі гуртожитки, дитячі дошкільні заклади та об'єкти комунальної інфраструктури, також не включаються до складу ліквідаційної маси та передаються у ко­мунальну власність відповідним органам місцевого самоврядуван­ня без будь-яких додаткових умов.

Питання щодо права власності на майно, яке з тих чи тих при­чин віднесено арбітражним керуючим до ліквідаційної маси, по­винні розглядатися виключно в позовному провадженні [Поста­нова Вищого господарського суду України від 12 лютого 2003 р. у справі №Б24/203/01].

Що ж стосується заставного майна, то воно знаходиться в особ­ливому правовому режимі. Суть цього режиму полягає в тому, що Це майно враховується окремо від іншого майна і виручка від його реалізації направляється спочатку на задоволення вимог заставного кредитора. Грошова сума, що залишилась, вже включається в загальну ліквідаційну масу.

Не включається до складу ліквідаційної маси індивідуально визначене майно кредиторів, що знаходиться у власності боржни­ка, заснованого не на праві власності або повного господарського відання. Кредитори, що передали боржнику індивідуально визна­чені речі у тимчасове володіння, мають речово-правові вимоги, які не повинні включатися до складу грошових зобов'язань.

До складу ліквідаційної маси громадянина-підприємця не включається майно, на яке відповідно до цивільного процесуаль­ного законодавства України не може бути звернене стягнення. Крім того, господарський суд може додатково виключити зі скла­ду ліквідаційної маси майно громадянина-підприємця, якщо це майно є неліквідним або дохід, від реалізації якого не вплине на задоволення вимог кредиторів. Загальна сума такого майна не по­винна перевищувати 2 тисяч гривень.

Уразі визнання банкрутом фермерського господарства до скла­ду ліквідаційної маси включається майно, придбане на спільні ко­шти його членів, а також право оренди земельної ділянки та інші майнові права, які належать цьому господарству та мають грошову оцінку. Якщо майно належить голові та членам фермерського гос­подарства на праві приватної власності, а також інше майно щодо якого буде доказано, що воно придбане не на доходи від спільної власності членів фермерського господарства, то воно не вклю­чається до складу ліквідаційної маси.

Наступним етапом ліквідаційної процедури є продаж майна боржника — основна ідея ліквідаційної процедури.

Продаж майна боржника здійснюється, як правило, на конку­рентних засадах. Стаття ЗО Закону встановлює відкриті торги як форму конкурентного продажу майна. Така форма більш ефек­тивна, тому що дає можливість продати майно боржника за більш вигідною ціною ліквідатору у частині заниження ціни, ніж за ад­ресної реалізації майна. Водночас комітет кредиторів може зміни­ти порядок продажу майна, наприклад, замість відкритих торгів встановити продаж майна на конкурсній основі. Однак продажу майна завжди передує його інвентаризація та оцінка (ст. 29 Зако­ну).

Реалізація майна банкрута завжди здійснюється прозоро. Для цього ліквідатор у друкованих органах дає оголошення про продаж майна боржника. Оголошення повинно бути таким, щоб покупець мав можливість знати про всі суттєві умови розпродажу майна. Такі умови мають обумовлюватись ліквідатором на засіданні комітету кредиторів та відображатись у протоколі. Оголошення у газеті та протокол комітету кредиторів потім повинні додаватися до звіту ліквідатора. Продаж майна державних підприємств-банкрутів здійснюється в особливому порядку з урахуванням вимог Закону України «Про приватизацію державного майна» та інших норма­тивних актів про приватизацію. При цьому не має значення, хто бу­де покупцем такого майна: приватне чи державне підприємство.

Комітет кредиторів може вибрати вид торгів: аукціон або кон­курс. При цьому проводити торги може як сам ліквідатор, так і за­лучена за договором з ним інша особа. Дана особа не повинна бу­ти заінтересованою в розумінні ст. 1 Закону. Ліквідатор або комітет кредиторів не можуть встановлювати порядок проведення конкур­су або аукціону на свій розсуд. Це питання регламентоване Зако­ном України «Про приватизацію невеликих державних під­приємств (малу приватизацію)».

Закриті торги мають місце тоді, коли у банкрута знаходиться майно, що обмежене в обороті. Наприклад, при банкрутстві аптеч­ного складу реалізація лікарських препаратів, що містять нарко­тичні речовини, здійснюється іншими фармацевтичними ор­ганізаціями. У закритих торгах беруть участь тільки ті особи, які мають право (ліцензію) володіти таким майном.

До складу ліквідаційної маси банкрута належить не тільки май­но, а й майнові права. Строк ліквідаційної процедури завжди об­межений і можливість реалізації таких прав, наприклад, шляхом стягнення грошових сум у судовому порядку, виявляється довгот­ривалою та обтяжливою. Тому в такій ситуації можна скористати­ся продажем також майнових прав.

Стаття ЗО Закону встановлює можливість продажу майнового права шляхом оплатної уступки права вимоги. На практиці най­частіше уступці підлягають права вимоги дебіторської заборгова­ності. Однак ліквідатор не може самостійно прийняти рішення про продаж майнового права. Для цього необхідна згода креди­торів, адже відчуження будь-якого майнового права зумовлює зменшення ліквідаційної маси, тому що набувач сплачує менше вартості такого права. Наприклад, покупка дебіторської заборго­ваності заводу за 20% від її вартості.

Продаж майнового права здійснюється на відкритих торгах, як­що інше не передбачено комітетом кредиторів. Потім продане майнове право оформляється договором цесії (уступки права ви­моги) і покупцю передаються всі документи, що посвідчують май­нове право (ст. 198 ЦК України).

Ліквідація — це розпродаж майна, вона передбачає незворотні процеси. Тому законодавець встановив для процедури ліквідації більш жорсткий контроль за діями арбітражного керуючого порівняно із іншими процедурами. Контролюючими органами у даному випадку є комітет кредиторів, державний орган з питань банкрутства та господарський суд. На ліквідатора покладається обов'язок систематично звітувати перед комітетом кредиторів. Він подає звіт про свою діяльність, у якому відображаються всі основні моменти його роботи і міститься вся важлива для комітету креди­торів інформація: пасив і актив банкрута, розрахунки із кредито­рами, пропозиції про порядок продажу майна тощо.

Контроль державного органу з питань банкрутства та госпо­дарського суду полягає в перевірці всієї діяльності ліквідатора за умови обов'язкового повідомлення ліквідатора про надання не­обхідних відомостей. Водночас суд може контролювати діяль­ність ліквідатора шляхом розгляду скарг учасників процедури банкрутства та заінтересованих осіб (ч. 4 ст. 25 Закону) або при затвердженні звіту ліквідатора та ліквідаційного балансу (ст. 32 Закону).

Закон надає право господарському суду припинити повнова­ження ліквідатора, який не виконує або неналежним чином вико­нує свої обов'язки. Наприклад, реалізує майно банкрута без інвен­таризації, оцінки або не на конкурентних засадах. Підставою для застосування такої санкції є клопотання комітету кредиторів. Од­нак суд має право і без вказаного клопотання припинити повнова­ження кредитора. Таке можливо, наприклад, при розгляді скарг заінтересованих осіб на дії ліквідатора. У даному випадку суд керу­ватиметься ч. 9 ст. 31 Закону. Припиняючи повноваження ліквіда­тора, суд зобов'язаний призначити іншого ліквідатора, і правом пропонування кандидатури арбітражного керуючого при цьому наділений комітет кредиторів [Постанова Вищого господарського суду України від 3 грудня 2003 р. у справі № 7/30]. Обидва клопо­тання комітету кредиторів можуть міститися в одному протоколі засідання комітету кредиторів.

Після продажу майна банкрута наступним важливим етапом є погашення вимог кредиторів. Розрахунки із кредиторами ліквіда­тор повинен здійснювати прозоро, тобто, щоб усі його дії, розмір грошових коштів, що виручені від реалізації ліквідованого майна, та обсяг вимог кредиторів були відомі всім.

Для розрахунків із кредиторами Закон встановив шість черг за­доволення вимог кредиторів.

У першу чергу задовольняються:

а) вимоги, забезпечені заставою. Якщо у боржника є заборго­ваність, що не покрита заставою, вона враховується у четверту чергу;

б) виплата вихідної допомоги звільненим працівникам банкру­та (утому числі відшкодування кредиту, отриманого на ці цілі);

в) витрати Фонду гарантування вкладів фізичних осіб;

г) витрати, пов'язані із провадженням у справі про банкрутство в суді та роботою ліквідаційної комісії, у тому числі: судові витра­ти, витрати на опублікування оголошення, аудит, оплата праці арбітражного керуючого та його витрати, пов'язані із змістом май­нових активів банкрута (у тому числі поточні комунальні та ек­сплуатаційні платежі). Ці витрати відшкодовуються ліквідаційною комісією після реалізації частини ліквідаційної маси, якщо інше не передбачено Законом.

У другу чергу задовольняються вимоги, які виникли з зо­бов'язань банкрута перед його працівниками, за винятком повер­нення вкладів трудового колективу до статутного фонду під­приємства, зобов'язань, що виникли внаслідок заподіяння шкоди життю і здоров'ю громадян, шляхом капіталізації відповідних пла­тежів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Ка­піталізація платежів розраховується на період, який визначається як різниця між середньою тривалістю життя для чоловіків і жінок У країні та їхнім віком до моменту здійснення капіталізації (п. 5 по­станови Кабінету Міністрів України від 6 травня 2000 р. № 765). До другої черги належать вимоги громадян-довірителів (вклад­ників) довірчих товариств та інших суб'єктів підприємницької діяльності, що залучають майно (гроші) довірителів (вкладників).

У третю чергу задовольняються вимоги щодо податків та зборів (обов'язкових платежів). При цьому суми штрафів (пені) та інших фінансових санкцій підлягають задоволенню у шосту чергу при банкрутстві за ст. 51 та ст. 52 Закону.

У четверту чергу задовольняються вимоги кредиторів, не забез­печені заставою, утому числі вимоги кредиторів, які виникли з зо­бов'язань у процедурі розпорядження майном боржника або у процедурі санації боржника. Вимоги по відшкодуванню збитків, відшкодуванню неустойки (штрафів, пені) підлягають задоволен­ню у шосту чергу при банкрутстві за ст. 51, ст. 52 Закону.

У п'яту чергу задовольняються вимоги по поверненню вкладів членів трудового колективу до статутного фонду підприємства.

У шосту чергу задовольняються інші вимоги. На жаль, у Законі не розкриті категорії інших кредиторів. Серед інших кредиторів слід розуміти вимоги по відшкодуванню збитків, стягненню неу­стойки (штрафу, пені) та інших фінансових санкцій при бан­крутстві за ст. 51 та ст. 52 Закону. Такі вимоги повинні враховува­тися окремо в реєстрі кредиторів та підлягають задоволенню після погашення вимог п'ятої черги.

Встановлена законом черговість зменшує конфлікт інтересів кредиторів.

Розрахунки із кредиторами ліквідатор здійснює відповідно до реєстру їх вимог. Вимоги кожної черги задовольняються в міру надходження на рахунок коштів від продажу майна банкрута після повного задоволення вимог попередньої черги.

При недостатності грошових коштів для повного погашення всіх вимог однієї черги вони задовольняються пропорційно сумі вимог, які належать кожному кредитору однієї черги.

У ст. 31 Закону встановлено дуже вагоме, ключове правило по­гашення вимог кредиторів, яке властиве виключно процедурі бан­крутства та без якого втрачається сенс Закону. Сутність правила полягає в тому, що вимоги кредиторів, що заявлені після закінчен­ня строку, встановленого для їх подання, не розглядаються та вва­жаються погашеними. Такий строк установлений ст. 14 і ст. 23 За­кону і є присічним.

Слід мати на увазі, що до погашених слід віднести вимоги кре­диторів, що не визнані господарським судом або не заявлені вза­галі (крім привілейованих кредиторів). Якщо вимоги не задово­лені через недостатність майна, то вони також вважаються пога­шеними.

Стосовно деяких суб'єктів закон встановив особливий порядок черговості вимог кредиторів. Так, при банкрутстві особливо небез­печних підприємств у третю чергу також задовольняються вимоги по відшкодуванню витрат по заходах щодо запобігання виникнен­ню причин можливої шкоди життю і здоров'ю громадян, майну, спорудам, навколишньому середовищу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, затвердженим його постановою від 6 травня 2000 р. № 765.

У разі банкрутства страховика вимоги кредиторів четвертої чер­ги підлягають задоволенню в такому порядку: у першу чергу — ви­моги кредиторів за договорами обов'язкового особистого страху­вання; у другу чергу — вимоги кредиторів за іншими договорами обов'язкового страхування; у третю чергу — вимоги інших кредиторів-страховиків; у четверту чергу — вимоги інших кредиторів.

При банкрутстві громадян-підприємців до задоволення вимог кредиторів відшкодовуються витрати, пов'язані із провадженням у справі про банкрутство та виконанням постанови судді. Вимоги кредиторів громадян-підприємців задовольняються в такій черго­вості: а) у першу чергу задовольняються вимоги громадян, перед якими банкрут несе відповідальність за заподіяння шкоди їх жит­тю або здоров'ю, шляхом капіталізації відповідних періодичних платежів, а також вимог по виплаті аліментів; б) у другу чергу про­водяться розрахунки по виплаті вихідної допомоги з оплати праці особам, які працюють за трудовими договорами (контрактами), і по виплаті авторської винагороди; в) у третю чергу задовольня­ються вимоги кредиторів за зобов'язаннями, забезпеченими заста­вою; г) у четверту чергу задовольняються вимоги по сплаті по­датків та зборів (обов'язкових платежів); ґ) у п'яту чергу прово­дяться розрахунки із іншими кредиторами.

Після завершення розрахунків громадянин-підприємець звільняється від подальшого виконання вимог кредиторів, що за­явлені під час здійснення процедури банкрутства. Виняток ста­новлять тільки вимоги кредиторів по відшкодуванню шкоди, за­подіяної здоров'ю або життю, стягненню аліментів, а також інші вимоги особистого характеру, не погашені в порядку виконання постанови господарського суду або погашені частково або незаявлені взагалі. Такі вимоги зберігають свою силу та можуть бути пред'явлені у повному обсязі або частково після закінчення про­цедури банкрутства громадянина-підприємця в порядку, встанов­леному цивільним законодавством України.

Заключним етапом процедури ліквідації є затвердження звіту кредитора. Звіт і ліквідаційний баланс підприємства подаються ліквідатором до господарського суду після завершення всіх розра­хунків із кредиторами. У процесі розгляду господарським судом звіту ліквідатора та думки членів комітету кредиторів або окремих кредиторів суд може затвердити звіт ліквідатора і ліквідаційний баланс або призначити нового ліквідатора у разі невиявлення або нереалізації попереднім ліквідатором усіх наявних майнових ак­тивів ліквідаційної маси боржника [Постанова Вищого госпо­дарського суду України від 14 травня 2003 р. у справі № 3/12Б—01]. Затвердження господарським судом звіту та ліквідаційного ба­лансу є підставою для припинення провадження у справі про бан­крутство. Подальша доля юридичної особи-банкрута залежить від наявності майна, що залишилось у нього після ліквідаційної про­цедури майна. Якщо майна не залишилось, то суд ліквідує юри­дичну особу. Копія ухвали суду направляється органу, який здійснював державну реєстрацію банкрута, і органу державної ста­тистики для виключення з Єдиного державного реєстру під­приємств та організацій України. Якщо майна банкрута вистачи­ло, щоб задовольнити вимоги кредиторів, він вважається таким, що не має боргів та може здійснювати свою підприємницьку діяльність.