Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

РОМАНТИЗМ

З кінця вісімнадцятого сторіччя аж до сьогодні на мистецтво, літературу, філософію і навіть політику впливав, позитивно або негативно, спосіб почувань, якому було притаманне те, що в ши­рокому розумінні можна назвати романтизмом. Навіть ті, кому такий спосіб почувань не подобався, були змушені зважати на нього і в більшості випадків зазнавали дужчого його впливу, ніж самі гадали. Я пропоную в цьому розділі дати коротку характе­ристику романтичного світогляду, переважно в царинах не суто філософських: адже романтичний світогляд є культурним підґрунтям більшості філософських теорій доби, яку ми зараз по­чинаємо висвітлювати.

Романтизм на початку не був пов'язаний із філософією, хоча дуже скоро поєднався з нею. Але спочатку він через Руссо поєднався з політикою. Та перш ніж ми зрозуміємо його вплив на політику й філософію, нам слід приглянутися до самої його суті - бунту проти вспадкованих етичних та естетичних норм.

Першою видатною постаттю в романтизмі був Руссо, але він до певної міри тільки висловив уже наявні тенденції. Освічені верстви у Франції вісімнадцятого сторіччя вельми захоплювалися тим, що вони називали la sensibilite, що означає схильність до почувань, чи, радше, чулості. Щоб бути цілком задовільним, по­чуття має бути безпосереднім, сильним і нітрохи не збагаченим думкою. Чула людина зворушиться до сліз, побачивши одну зли­денну селянську родину, але байдуже поставиться до добре проду­маних схем поліпшення долі селянства як класу. Вважали, що злидар має більше чеснот, ніж багатій; мудрим був чоловік, що цурався розбещеності двору і втішався мирними радощами далеко-

го від усякого марнолюбства життя на селі. Як минущі настрої такі погляди можна зустріти в поетів майже кожної доби. Вис­ловлює їх і вигнаний герцог у Шекспіровій п'єсі «Як вам це спо­добається», хоча, тільки-но йому трапилась нагода, зразу ж по­вертається в герцогство, лише меланхолійний вельможа Жак щи­ро воліє жити в лісі. Навіть Поп, досконалий зразок усього, про­ти чого повставав романтизм, писав:

Щасливий той, чиї бажання й клопіт Пов'язані з батьківською землею, Він втішено вдиха повітря рідне -Господар над дідизною своєю.

Злидар в уяві тих, хто плекав чулість, завжди мав кілька клаптиків батьківської землі і жив з плодів своєї власної праці, не потребуючи торгівлі. Правда, злидарі завжди втрачали ті клаптики за трагічних обставин, бо старий батько не міг уже працювати, гарненьку доньку занапащувано, а ниций кредитор чи ниций аристократ увесь час зазіхали на клаптик землі або на честь доньки. Злидар, на думку романтиків, ніколи не жив у місті чи бодай брався до промислової праці; пролетаріат - це вже уявлення дев'ятнадцятого сторіччя, мабуть, таке ж романтизоване, але вже цілком відмінне.

Руссо звернувся до вже сформованого культу чулості й надав йому широти і розмаху, які навряд чи були б можливими без нього. Руссо був демократом не тільки в теорії, а й за своїми вподобаннями. Довгі роки він був злиденним волоцюгою, живучи ласкою людей, тільки трохи заможніших за нього. За ту ласку він у своїх вчинках часто відплачував найчорнішою невдячністю, зате в почуттях виявляв усе, чого тільки міг бажати най-палкіший прихильник чулості. Оскільки Руссо мав звичаї волоцю­ги, йому були нестерпні обмеження, які накладало паризьке това­риство. Від нього романтики навчилися зневаги до кайданів умо­вностей - спершу в одязі і манерах, у менуеті й героїчних куп­летах, потім у мистецтві й коханні, а зрештою в усій сфері тра­диційної моралі.

Романтики не відцуралися моралі, навпаки, їхні судження про мораль точні й гострі. Проте спиралися вони на зовсім інші принципи, ніж ті, які видавалися добрими їхнім попередникам. У добу з 1660 р. до Руссо переважали спогади про релігійні й гро­мадянські війни у Франції, Англії та Німеччині. Люди дуже до­бре усвідомлювали всю небезпеку безладдя та анархічних тен­денцій усіх несамовитих пристрастей, усвідомлювали важливість безпеки та жертв, погрібних для її досягнення. Розважливість уважали найвищою чеснотою, розум цінувавсь як найефективніша зброя проти руйнівного фанатизму, гречні манери вихзаляли як забороло проти варварстна. Ньютонів упорядкований космос, у якому планети незмінно оберталися навколо Сонця по покірних законові орбітах, став омріяним символом доброго врядування.

Стриманість у вияві почуттів становила головну мету освіти й найпевнішу ознаку культурної людини. Під час революції фран­цузькі аристократи доромантичної доби помирали спокійно, роман­тики пані Ролян і Дантон загинули патетично.

У часи Руссо багатьом людям уже надокучила безпека, всі за­прагли збудливих почуттів. Французька революція і Наполеон да­ли їх задосить. Коли 1815 р. політичний світ знову повернувся до спокою, той спокій був таким мертвотним, штивним і таким ворожим усякому енергійному життю, що терпіти його могли тільки перестрашені консерватори. Отже, в тому повоєнному status quo не було такої інтелектуальної покори, як у Франції за Короля-Сонця або в Англії до Французької революції. В дев'ятнадцятому сторіччі бунт проти системи Священного Союзу прибрав двох форм. З одного боку, це був бунт промисловості -як капіталістів, так і пролетарів, - проти монархії та аристок­ратії; він був майже не приправлений романтизмом і в багатьох аспектах повертався до вісімнадцятого сторіччя. Цей бунт пред­ставляли філософи-радикали, фрітредери і марксистський соціалізм. Цілком відмінною формою був романтичний бунт - по­части реакційний, почасти революційний. Романтики прагли не миру та спокою, а сповненого завзяття і пристрасті особистого життя. Вони не мали симпатій до індустріалізації, бо вона вида­валася їм потворною; лупити гроші, на їхню думку, - діло, негідне безсмертної душі, а зростання новітніх економічних форм обмежувало свободу особи. В пореволюційну добу романтики че­рез націоналізм мало-помалу втяглись у політику: за їхніми почу­ваннями, кожен народ має свою окрему колективну душу, яка стане вільною тільки тоді, коли державні кордони відокремлять його від інших народів. У першій половині дев'ятнадцятого сторіччя націоналізм став наимогутнішим з революційних прин­ципів, і більшість романтиків ревно прихилилася до нього.

Романтизмові в цілому притаманна заміна утилітарних стан­дартів естетичними. Дощовий черв'як корисний, але не гарний, тигр гарний, але некорисний. Дарвін (що не був романтиком) вихваляв черв'яка, Блейк вихваляв тигра. Основу моралі роман­тиків становили здебільшого естетичні мотиви. Проте, характери­зуючи, романтиків, слід брати до уваги не тільки вагу естетич­них мотивів, а й зміну смаків, завдяки якій їхні уявлення про класу відрізнялися від уявлень їхніх попередників. Найоче­виднішим прикладом цього є любов романтиків до готичної архітектури. Ще один - замилування краєвидами. Доктор Джон­сон віддавав перевагу Фліт-стрітові перед будь-яким сільським краєвидом і вважав, що людині, якій наскучив Лондон, наскучило й життя. Попередників Руссо коли й вабило щось у природі, то самі сцени плодючості, буйні пасовиська і мукання корів. Руссо, родом швейцарець, звичайно ж захоплювався Альпами. В

оповіданнях та романах його послідовників ми бачимо бурхливі

потоки, страхітливі провалля, непрохідні ліси, грози, бурі на морі -

загалом усе непотрібне, руйнівне й несамовите. Така зміна ви­дається більш-менш тривкою: сьогодні майже кожен воліє побачи­ти Ніагару і Великий Каньйон, а не пишні луки і хвилясті лани. Туристські готелі дають досить матеріалу для переконливої стати­стичної оцінки любові до краєвидів.

Вдача романтиків найповніше виявляється в красному пись­менстві. Вони полюбляють усе дивовижне: духів, давні занедбані замки, останніх сумовитих нащадків колись могутніх родів, при­хильників месмеризму та окультних наук, повалених тиранів і левантійських піратів. Філдінг і Смолет писали про звичайних людей в обставинах, які цілком могли трапитись; те саме чинили й реалісти, що виступали проти романтиків. Але романтикам такі теми видавалися надто приземленими, їх надихало все величне, далеке, страхітливе. Науку, яка сама по собі сумнівна, можна використовувати тільки тоді, коли вона призводить до чогось ди­вовижного; але загалом романтикам набагато дужче були до впо­доби середні віки і всі залишки середньовіччя. Дуже часто вони взагалі цуралися реальності, теперішньої чи минулої. «Поема про старого мореплавця» типова в цьому аспекті, а в поемі «Кубла-хан» навряд чи зображено того історичного монарха, якого бачив Марко Поло. Географія романтиків цікава: від Ханаду в Китаї до «самотнього хорезмійського берега», гарних і зелених місцевостей в Азії чи в античному світі.

Романтизм, дарма що походить від Руссо, спершу був пере­важно німецьким. Німецькі романтики в останні роки вісімнадцятого сторіччя були молоді й замолоду висловили все найпритаманніше своєму світоглядові. Той, кому не пощастило померти в юності, зрештою зазнав похмурого впливу католициз­му, розчинивши свою індивідуальність у його єдиному вченні. (Романтик міг стати католиком, якщо народився протестантом, але навряд чи міг вирости з католика, бо треба було поєднувати католицизм із бунтом). Німецькі романтики вплинули на Колріджа і Шеллі, і вже незалежно від німецького впливу роман­тичний світогляд поширився в Англії протягом перших років дев'ятнадцятого сторіччя. У Франції, хоч і в пом'якшеній формі, він забуяв після Реставрації і тривав аж до Віктора Гюго. В Аме­риці він був притаманний майже в чистому вигляді Мелвілові, Торо й Брук-Фарм і трохи меншою мірою Емерсонові й Готор-нові. Дарма що романтики тяглися до католицизму, в індивідуалізмі їхнього світогляду було щось незнищенно проте­стантське, а їхні тривкі успіхи у формуванні звичаїв, громадської думки й суспільних інститутів майже цілковито обмежувалися протестантськими країнами.

В Англії романтизм спершу з'явивсь у сатиричних творах. У Шерідановій п'єсі «Суперники» (1775 р.) героїня надумала одру­житися радше з якимось бідним чоловіком з кохання, ніж із ба­гатієм на догоду своєму опікунові та родичам; проте обраний ріднею багатій здобуває її любов, залицяючись під прибраним

ім'ям і прикидаючися злидарем. Джейн Остін поглузувала з ро­мантиків у романах «Нортенгерське абатство» та «Тверезий глузд і чулість» (1797-1798 pp.). Героїня «Нортенгерського абатства» бо­жеволіє, начитавшись ультраромантичного роману місіс Радкліф «Удольфські таємниці», опублікованого 1794 р. Перший справжній романтичний твір в Англії - окрім творів Блейка, що був са­мотнім сведенборгіанцем і навряд чи прилягав до якоїсь «течії», -Колріджева «Поема про старого мореплавця», опублікована 1799 р. Наступного року, отримавши, собі на лихо, кошти від Веджвудів, Колрідж поїхав до Геттінгена і заглибився у вивчення Канта, який нітрохи не поліпшив його поезії.

Після Колріджа реакціонери Вордсворд і Сауті, що ненавиділи революцію й Наполеона, на якийсь час пригальмували англійсь­кий романтизм. Але невдовзі його оживили Байрон, Шеллі та Кітс, і він панував протягом майже всієї вікторіанської доби.

Роман Мері Шеллі «Франкенштайн», написаний під впливом бесід із Байроном на тлі романтичних альпійських краєвидів, містить у собі те, що можна вважати алегоричним пророцтвом про історію розвитку романтизму. Франкенштайнів монстр не тільки, як звичайно вважають, просто монстр, а насамперед шляхетне створіння, що прагнуло людської любові, хоча зрештою було змушене перейти до ненависті й насильства через жах, який навівала його потворність тим, чию прихильність він прагнув здо­бути. Невидний, він спостерігає праведне життя бідної селянської родини і потай допомагає їй. Кінець кінцем він надумав об'яви­тися:

«Що більше я придивлявся до них, то дужчало моє бажання попросити в них ласки й захисту, серце моє прагло уваги й лю­бові тих лагідних створінь; бачити їхні милі обличчя, приязно звернені до мене, становило мою найвищу життєву мету. Я на­магався не думати про те, що вони зі страхом і зневагою можуть відвернутися від мене». "

А вони відвернулись. Тоді він попросив свого творця створити йому таку саму, як і він, подругу, і коли той відмовив, став од­ного за одним убивати всіх, кого любив Франкенштайн. Але навіть тоді, коли вже було скоєно всі вбивства і чудовисько ди­вилось на мертве Франкенштайнове тіло, почуття його зостава­лися шляхетними.

«1 це теж моя жертва! Його вбивством завершились мої зло­чини, жалюгідний дух мого існування вражений у саме серце! О Франкенштайне, щедра й великодушна людино! Яка користь із того, що я тепер благаю в тебе прощення? Я, що без жалю зни­щив тебе, повбивавши всіх, кого ти любив. Гай-гай! Він уже хо­лоне, нічого не відповість... Перебігаючи в пам'яті страхітливий список моїх злочинів, я не можу повірити, що я був створінням, чиї думки сповнювались витончених понадземних візій краси і величі добра. Але це так: скинутий з небес ангел стає лихим ди-

яволом. Проте навіть і той, ворог людський і Божий, має в своїй відлюдності друзів і приятелів, я ж самотній».

Якщо скинути романтичні шати, то в такій психології нема нічого неприродного, і, щоб знайти паралелі, непотрібно шукати піратів або вандальських королів. Повалений німецький імператор Вільгельм II у Дорні дорікав гостеві-англійцеві, що англійці вже не люблять його. Доктор Берт у своїй книжці про дитячу зло­чинність згадує семирічного хлопця, що втопив у Регентовім ка­налі іншого хлопця. Мотивом було те, що ні вдома, ні на вулиці ніхто не любив його. Доктор Берт ставився ласкаво до хлопця, із того виріс порядний громадянин, проте у Франкенштайнового чу­довиська не було свого доктора Берта.

Отже, романтики хибили не в психології, а у визначенні стан­дартів вартості. Вони захоплювалися будь-якими сильними почут­тями, байдуже, якими могли б бути їхні соціальні наслідки. Ро­мантичне кохання, надто нещасливе, - досить сильне почуття, схвалюване романтиками, але найсильніші почуття руйнівні -ненависть, злоба і ревнощі, докори сумління і відчай, скажені гордощі й гнів несправедливо гноблених, воєнне завзяття і знева­га до рабів та боягузів. Тому й герой, якого палко вихваляли ро­мантики, надто байронічного штибу, - це брутальна антигромад­ська натура, повстанець-анархіст або тиран-завойовник.

Романтичний світогляд збурює почуття, корені яких глибоко залягають у людській природі, у самому способі життя людини. Завдяки егоїзмові люді на стала стадною істотою, проте за своїми, інстинктами вона й залі значною мірою зостається індивіду­алістом; звідси випливає потреба в релігії та моралі для підсилення егоїзму. Але звичка жертвувати теперішні втіхи задля майбутніх переваг дратлива і неприємна, тож коли з'являються пристрасті, стає важко дотримуватись мудрих обмежень, до яких зобов'язує громадське життя. Ті, хто в такі хвилини нехтує їх, здобувають нову енерпю й почуття сили, бо припиняється внутрішній конфлікт, і, хоча зрештою на них може чигати ката­строфа, вони тим часом тішаться почуттям божественної радості, знаної великим містикам, але ніколи не відомої тим, хто має пе­ресічні приземлені чесноти. Та частина людської натури, що по­ривається до індивідуалізму, утверджується, але якщо не втрачено розум, то такс утвердження повинне одягнутися в міф. Містик зливається із Богом і, споглядаючи безмежжя, почувається віль­ним від обов'язків щодо ближніх. Бунтівник-анархіст чинить іще краще: він не зливається з Богом, а сам стає в почуттях Богом. Істина та обов'язок, що уособлюють нашу покору матерії та ближнім, для людини, що стала Богом, уже не існують; для ре­шти людей істиною стає те, що проголошує він, обов'язком те, що наказує він. Якби всі могли жити самотньо й не працюючи, то ми б усі тішилися тим екстазом незалежності; оскільки ми цього не можемо, то ті втіхи досяжні тільки для божевільних та диктаторів.

568

Бунт індивідуалістських інегинктів супроти соціальних зв'язків -ключ до філософії, політики й почуттів не тільки того, що зви­чайно називають романтизмом, а й усіх похідних від нього течій відтоді аж до сьогодні. Під впливом німецького ідеалізму філософія стала соліптичною, а саморозвиток проголошувався фундаментальною основою етики. Щодо почуттів, то існував при­крий компроміс між пошуками самотності і потребами пристра­стей та економіки. В оповіданні Д<Г. Лоуренса «Людина, що лю­била острови» є герой, що дедалі дужче ненавидів такий комп­роміс і зрештою помер від голоду й холоду, зате тішачися цілковитою безлюдністю; проте такого ступеня послідовності по­глядів годі було сподіватися від письменників, що вихваляли са­мотність. Відлюдник не може тішитися комфортом цивілізованого життя, і людина, що хоче писати книги або присвятити себе ми­стецтву, змушена користуватися послугами інших, якщо тільки не хоче вмерти під час роботи. Аби все ж відчувати свою са­мотність, такій людині слід навчитись уберігатися від зазіхань на своє Я з боку тих, хто служить їй, а цього найлегше досягти, коли ті слуги - раби. Проте шалене кохання трохи складніший випадок. Поки палкі коханці бунтують проти соціальних пут, ни­ми захоплюються; але ж у реальному житті любовний зв'язок невдовзі й сам обертається на соціальне путо, і любовного парт­нера починають ненавидіти, причім несамовито, якщо почуття до­сить сильне і зразу розірвати любовний зв'язок неможливо. Отож любов уже вважають своєрідною битвою, в якій коханці намага­ються знищити одне одного, пробиваючись крізь оборонні мури її або його Я. Такі ситуації нам знайомі з творів Стріндберга, а надто Д.Г. Лоуренса.

Не тільки палке кохання, а навіть дружні почуття можливі в романтизмі тільки такою мірою, якою інших людей можна вважа­ти проекцією свого власного Я. Таке може трапитись, коли ті інші є кревними родичами, і що більший ступінь спорідненості, то легше. Звідси й наголос на важливості роду, що приводить, як у випадку з Птолемеем, до ендогамії. Як це вплинуло на Байро­на, ми знаємо; Вагнер вважав, що такі ж почуття домішані й до любові Зігмунда та Зіглінди. Ніцше, правда, не дійшовши до скандалу, проти всіх інших жінок віддавав перевагу своїй сестрі: «Як сильно я відчуваю, — писав він до неї, — в усьому, що ти кажеш і робиш, що ми належимо до одного кореня. Ти краще розумієш мене, ніж решта, бо в нас одні предки. Це дуже добре узгоджується з моєю «філософією».

Принцип національності, палким прихильником якого був Бай-рон, теж є розвитком тієї ж «філософії». Вважалося, що народ, наче велика родина, походить від спільних предків і йому прита­манне своєрідне «чуття крові». Мадзіні, що невпинно дорікав англійцям за нездатність оцінити Байрона, стверджував, ніби кожному народові властива містична індивідуальність, і припису­вав народам ту анархічну велич, якою решта романтиків

наділяли героїв. Не тільки сам Мадзіні, а й порівнюючи тверезіші державні діячі свободу народів уважали чимось абсолютним, що на практиці унеможливлювало міжнародну співпрацю.

Віра в кров і рід цілком природно асоціювалася з анти­семітизмом. Водночас однією з рис романтичного світогляду, поча­сти завдяки його аристократизмові, а почасти завдяки перевазі, яка віддавалася почуттю над обрахунком, була нищівна зневага до торгівлі й фінансів. Романтизм ставав в опозицію до капіталізму, проте зовсім з інших причин, ніж соціалісти, що представляли інтереси пролетаріату: адже опозиція романтиків грунтувалася на нелюбові до будь-якого економічного клопоту і посилювалася припущенням, буцімто світом капіталу порядкують євреї. Такий погляд висловлював Байрон у ті рідкісні хвилини, коли він зволив помітити щось таке вульгарне, як економічна могутність.

Хто зважує на терезах весь світ?

Приборкав роялістів, лібералів?

Хто підніма іспанців скинуть гніт

(Європа повна галасу журналів)?

Хто горе й радість шле в Старий і Новий Світ?

І хто шляхи мостив політикам все далі?

Хто Бонапартові розвіяв плани?

Жид Ротшільд, з ним і Берінг-християнин.

Вірш, можливо, не дуже музикальний, але почуття цілком су­часні, і вони озвалися луною в усіх Байронових послідовників.

Романтизм, по суті, прагнув визволити людську особистість із кайданів суспільних умовностей та громадської моралі. Почасти ті кайдани були просто непотрібною перешкодою на шляху до бажа­них форм діяльності, бо кожне старе суспільство виробило прави­ла поведінки, про які можна сказати тільки те, що вони тра­диційні. Але егоїстичні пристрасті, коли вони вже випущені на волю, нелегко знову підкорити громадським потребам. Християнст­ву до певної міри щастило приборкувати Я, але економічні, політичні та інтелектуальні причини спонукали до бунту проти Церкви, а романтизм перевів бунт у царину моралі. Коли поту­рати розвиткові нового беззаконного Я, всяка громадська співпраця стане неможливою, прихильники такого потурання опиняться перед альтернативою анархії або деспотизму. Егоїзм по­первах спонукає людей чекати від усіх інших родинної ніжності, а потім вони з обуренням виявляють, що і в решти людей є своє Я, і тоді несправджене прагнення ніжності обертається на ненависть та насильство. Людина аж ніяк не індивідуалістська тварина, і поки триває громадське життя, самореалізація не може бути найвищим принципом етики.