Главная страница | Контакты | Случайная страница Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Що таке екуменізм в сучасному християнстві? Як ви до нього ставитесь? Якими є конкретні прояви екуменістичних діянь в сучасному суспільстві?

Екуменізм є однією з характерних рис християнства ХХ ст., оскільки вплинув на розвиток християнської теології, християнських інституцій, а головне – на формування якісно нового типу міжконфесійних, міжцерковних відносин – екуменічних відносин.Актуальність даної теми для України зумовлена швидким розвитком релігійної мережі за роки незалежності, яка супроводжується становленням міжконфесійних та міжцерковних відносин. Генезис екуменічного руху та відносин між християнськими церквами та деномінаціями у світі є моделлю розвитку міжконфесійних відносин в Україні: від поступового спадання гострих міжцерковних конфліктів та конкурентного співіснування до формування толерантних відносин, співпраці та діалогу. екуменізм – це: 1) рух за зближення та єдність християн; 2) рух християн, який виступає за їх зближення та єдність; 3) рух за християнське зближення та єдність [християн].Екуменізм необхідно розглядати не лише як рух за зближення та єдність християн, але й як напрям богослов’я (“екуменічне богослов’я”), котрий розглядає проблему християнської єдності. Зародження екуменізму пов’язане із позаконфесійним та міжцерковним співробітництвом християн у рамках місіонерства, що з’явилося на початку ХІХ ст. Активна місіонерська діяльність ХІХ ст. дала поштовх до усвідомлення неприродного розділення християнства та до переборювання міжконфесійної ворожнечі. Важливим витоком екуменічного руху є Оксфордський рух у англіканській церкві, в якому розглядалося питання об’єднання із католицькою та православною церквами. У ХІХ ст. з’являються міжконфесійні місіонерські та біблійні товариства, та низка міжнародних християнських товариств, котрі не були пов’язані із тією або іншою церквою чи деномінацією. З середини XIX ст. у протестантському середовищі з’являється тенденція інтеграції у межах віросповідання. Оцінки подібних організацій серед дослідників суттєво відрізняються. Одні вважають, що вони посилювали конфесіоналізм і, відповідно, не сприяли ідеї єдності всіх християн. Інші дослідники вважають, що утворення внутрішньо конфесійних об’єднань на наднаціональному рівні є одним із проявів тенденції до об’єднання християнських церков ХІХ-ХХ ст. Причини інтеграції та консолідації християн на межі ХІХ-ХХ ст. автор дослідження виводить із закономірностей розвитку релігії та тогочасних суспільних процесів.В Україні на початку 90-х рр. ХХ ст. спостерігалися протилежні до екуменізму процеси: дезінтеграція у православному середовищі та конфлікти між католиками та православними. Перед церквами та деномінаціями того часу не стояло питання про співпрацю, а йшлося про розвиток структури, кількісне збільшення пастви та утвердження у суспільстві. Фактично церкви були конкурентами на ринку релігійних потреб. Україна переживала те, що прийнято називати “релігійне відродження”. За термінологією соціології релігії це називається сакралізацією, яка за своїм змістом є діалектично протилежним процесом до секуляризації, а тому не є сприятливим фактором для появи екуменічних відносин. Найвпливовіші українські церкви (УПЦ, УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ) не є окремими суб’єктами екуменічного руху, хоча УГКЦ є екуменічно орієнтованою. Низький рівень релігійної активності віруючих сприяв усвідомленню церквами високого рівня секулярності українського суспільства, що й стало значним фактором для консолідації християн. Аналіз соціологічних досліджень, що проводилися в Україні, дає підстави стверджувати, що більшість громадян України не переймається проблемою церковного єднання і не цікавиться віроповчально-догматичними питаннями. Прихильники ж об’єднання українських церков апелюють переважно не релігійними, а соціально-політичним аргументами.За останні кілька років українська громадськість мала змогу два рази спостерігати консолідацію християн. Перший раз – на президентських виборах 2004 року, коли на Майдані християни проявляли солідарність за “чесні вибори”. Другий раз – у зв’язку із постановкою питання про введення у державних школах України предмету “Етика віри”.