Читайте также:
|
Мета: Розглянути природу, закони та принципи розвитку суспільства. З’ясувати джерела та спонукальні сили суспільного розвитку. Встановити основні характеристики малих, середніх та великих соціальних груп.
Основні поняття: суспільство, мала соціальна група, велика соціальна група, клас, нація, народ, середня соціальна група.
План лекції:
1. Онтологія соціального буття.
2. Спрямованість (напрямок) суспільного розвитку.
3. Структура суспільства: етнічний, поселенський, класово-стратовий, професійно-освітній аспект.
Семінар: Філософський аналіз суспільства:
1. Суспільство як особлива сфера буття.
2. Джерела та спонукальні сили суспільного розвитку.
3. Малі, середні та великі суспільні групи.
Методичні вказівки до семінару:
1. У першому питанні студент повинен розуміти, що суспільство – це раціонально організована спільнота людей, об’єднаних спільною спрямованістю інтересів, взаємною угодою в розумінні принципів колективного існування. Цим суспільство відрізняється від спільності – органічного об’єднання людей пов’язаних єдиним походженням, родинними зв’язками, єдністю долі (сім’я, рід, плем’я, народ) та від держави – раціонально організованого апарату управління суспільством.
2. У другому питанні студент має пояснити, що суспільству, як цілісній системі, притаманні два види джерел розвитку: внутрішній та зовнішній. Перший стає можливим у зв’язку з єдністю та активізацією усіх елементів соціальної структури, а другий реалізується в наслідок оволодіння природними ресурсами та джерелами енергії. Як людина так і суспільство перебувають на межі природного та соціального. Завдяки самосвідомості людина намагається подолати природне, вийти за його межі, що породжує соціальне. Ще одним джерелом розвитку соціального є індивідуальна неповторність людей, які прагнучи подолати свою обмеженість, відчуженість і залежність, повинні вступати у спілкування з іншими. Саме в спілкуванні полягає виток суспільного буття. Спілкування стає можливим коли «Я» протистоїть «Ти». Студент повинен пояснити поняття соціальна дія, соціальний статус, соціалізація, соціальна роль.
3. У третьому питанні студент повинен пояснити, що основною структурною одиницею суспільств є соціальні групи – спільноти людей, які об’єднані навколо спільної діяльності, інтересів, цінностей, соціальної належності. Виділяють такі соціальні групи: малі (сім’я, сусіди), середні (жителі регіону, робітники підприємства,), великі (страти, класи, нації, народності). Для прикладу необхідно охарактеризувати націю. Вона формується завдяки єдності кількох чинників: географічного, антропологічно-етнічного, культурного, історичного, морально-психологічного.
Питання для самостійної роботи:
1. Визначальні чинники людського суспільства згідно з натуралізмом, ідеалізмом, матеріалізмом.
2. Суспільство як єдність природного, історичного, індивідуального.
3. Теорії аграрного, індустріального, постіндустріального і технотронного суспільств.
Методичні вказівки до самостійної роботи:
1. Студент повинен пояснити, що існує декілька філософських позицій в тлумаченні суспільства. Згідно натуралізму розвиток суспільства визначається природними чинниками (Л. Гумильов). Згідно ідеалізму сутність суспільства покладається у духовно-ідеальних процесах (Гегель). Згідно матеріалізму природа суспільних процесів має виробничо-економічний характер (Маркс). Зрештою студент повинен розуміти, що усі представлені підходи є редукціоністськими, адже усю багатоманітність суспільних процесів зводять лише до одного фактору.
2. Протилежну позицію займає підхід, згідно якому, суспільство постає єдністю природного, історичного, індивідуального. Природні процеси (біологічні, географічні, кліматичні) виступають основою для формування суспільства. Історичні процеси (культура в розвитку) обумовлюють загальний динамізм і культурну зумовленість розвитку суспільства. Наявність індивідуального аспекту свідчить про те, що суспільство складається з окремих осіб, які разом утворюють нову спільноту. Як висновок студент повинен пояснити зв’язок усіх названих компонентів.
3. В сучасній філософії розвиток суспільства уявляється таким, що проходить декілька етапів: аграрний, індустріальний, постіндустріальний. Усі вони концентруються на формуванні суспільства через розвиток виробництва. На першому етапі домінують землеробство, скотарство та дрібне ремісництво. Виробництво не відіграє вирішальної ролі в розвитку суспільства. На індустріальному етапі велике промислове виробництво починає відігравати вирішальну роль в формуванні суспільних процесів. В постіндустріальному суспільстві разом з великими промисловими підприємствами важливу роль відіграють невеликі корпоративні об’єднання робітників. (Я вважаю, що тут треба розглянути основні риси постіндустріального чи інформаційного суспільства) Нарешті деякі дослідники виділяють навіть технотронне суспільство в якому виключну роль будуть відігравати глобальні електронні технічні засоби (Інтернет).
Питання для індивідуальної роботи:
1. Охарактеризуйте сучасні підходи до розуміння суспільства.
2. Чи не нівелює суспільство індивідуальність?
3. Яка головна ознака нації, без якої нація ще просто народ?
4. Охарактеризуйте історичні формації за марксисткою класифікацією.
5. Лібералізм, націоналізм, соціал-демократія, фашизм, релігійний фундаменталізм, як типи суспільних ідеологій.
6. Структура суспільства: етнічний, поселенський, класово-стратовий, професійно-освітній та ін. підходи.
Теми творчих робіт:
1. Особливості соціальної структури українського суспільства.
2. Сучасний стан та прогнози розвитку українського суспільства.
3. Нація як соціально-культурний феномен.
4. Фактори самовизначення сучасної української нації
5. Труднощі та перспективи становлення українського етносу.
Першоджерела:
1. Бодрийар Ж. В тени молчаливого большинства, или Конец социального. – Екатеринбург, 2000.
2. Вебер М. Избранные произведения. – М., 1990.
3. Делез Ж., Гватари Ф. Капитализм и шизофрения. Анти-Эдип. – М., 1990.
4. Гегель Г.В.Ф. Лекции по философии истории. – СПб., 2000.
5. Данилевський Н.Я. Россия и Европа. – М., 2003.
6. Дебор Г. Общество спектакля. – М., 1999.
7. Зиммель Г. Как возможно общество? // Избранное: В 2 т. – М., 1991.
8. Парсонс Т. Ссистема современных обществ. – М., 1998.
9. Рікер Поль. Історія та істина. – К., 2001.
10. Тойнбі А. Дослідження історії. – К., 1995.
11. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций. – М., 2003.
12. Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М., 1991.
13. Белл Деніел. Прихід постіндустріального суспільства // Сучасна зарубіжна соціальна філософія. – К., 1996.
14. Лайон Девід. Інформаційне суспільство: проблеми та ілюзії // Сучасна зарубіжна філософія. – К., 1996.
15. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. – М., 1991.
16. Франк С.Л. Духовные основы общества. – М., 1995.
17. Хабермас. Демократия. Разум. Нравственность: Московские лекции и интервью. – М., 1995.
Основна література:
1. Бичко І.В., Бойченко І.В., Табачковський В.Г. Філософія. Підручник. – К., 2002.
2. Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія. Курс лекцій. – К., 1996.
3. Бойченко І.В. Філософія історії. Підручник. – К., 2000.
4. Захарченко М.В., Погорілий О.І. Історія соціології (від античності до початку XX ст.). – К., 1993.
5. Кемеров В.Е., Керимов Т.Х. Хрестоматия по социальной философии. – М., 2001. – http://www2.usu.ru/philosophy/soc_phil/rus/annotations /chrestomatia.html
6. Контексты современности. Ч. 1: Актуальные проблемы общества и культуры в западной социальной теории /Хрестоматія. – Казань, 2000. // http://ecsocman.edu.ru/
7. Лазарев Ф.В. Трифонова М.К. Философия. Учебное пособие. – Симферополь, 1999.
8. Пигров К.С. Социальная философия. Учебное пособие. – СПб., 2002
9. Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник. – К., 2007.
10. Салтовський О.І. Основи соціальної екології: курс лекцій. – К., 1997.
11. Философия истории: Учеб. Пособие / Под ред. проф. А.С. Панарина. – М., 1999.
12. Філософський енциклопедичний словник. – К., 2002.
Додаткова література:
1. Єрмоленко А.Н. Этика ответственности и социальное бытие человека. – К., 1994.
2. История теоретической социологии: В 4-х т. – М., 1997.
3. Кисельов М.М., Канак Ф.М. Національне буття серед екологічних реалій. – К., 2000.
4. Князев В.Н. Человек и технология (социально-философский аспект). – К., 1990.
5. Кремень В.Г., Табачник Д.В., Ткаченко В.М. Україна: альтернативи поступу (критика історичного досвіду). – К., 1996.
6. Крисаченко В.С., Хилько М.І. Екологія. Культура. Політика: Концептуальні засади сучасного розвитку. – К., 2001.
7. Лоб’є П. де. Природа соціального феномена: альтернатива «Аристотель– Маркс» // Філософська і соціологічна думка. – 1999. – № 5.
8. Рюс Ж. Поступ сучасних ідей. Панорама новітньої науки. – К., 1998.
9. Соціологія: короткий енциклопедичний словник. – К., 1998.
10. Соціологія: терміни, поняття, персоналії. Навчальний словник-довідник / За заг. ред. В. Пічі. – К., 2002.
11. Тарасенко Н.Ф. Природа, технология, культура: Философско-мировоззренческий анализ. – К., 1985.
ЗМ 3 (Т. 10-15). Історія філософії.
Т. 10: Антична філософія
Мета: розкрити своєрідність античної філософії, як спроби побудувати раціоналістичну картину світу в якій відбувся перехід від «міфу до логосу». Звернути увагу на основні риси, течії та представників античної філософії. Проаналізувати філософські ідеї Сократа, Платона та Аристотеля. Визначення особливостей етичних вчень елліністичних мислителів.
Основні поняття: космос, хаос, "хаосмос", першооснова, ейдос, космоцентризм, натурфілософія, софіст, першоелемент, майєвтика, форма, стоїк, кінік, Єдине, Благо, Логос, діалектика, епохе.
План лекції:
1. Загальна характеристика Античного світогляду і філософії.
2. Досократичний період античної філософії.
3. Філософія Сократа та Платона.
4. Філософія Аристотеля.
5. Елліністична філософія.
Семінар: Філософія античного світу:
1. Моральна та логічна проблематика філософії Сократа.
2. Вчення про ейдоси, пізнання і людину та суспільство у Платона.
3. Вчення Аристотеля про форми, класифікацію наук, етику та державу.
4. Стоїцизм, епікуреїзм та неоплатонізм як напрями елліністичної філософії.
Методичні рекомендації до семінару:
1. Готуючись до семінарського заняття, зверніть увагу на те, що у центрі філософії Сократа вперше формуються моральна та логічна проблематика. Вислів «пізнай самого себе» означав у Сократа вимогу осягнути власну душу, піддавати випробовуванню людські знання і визначити належне людині благо. Найважливішим завданням людської душі є пізнання і прагнення до істини. В діалогах філософ намагався довести, що громадяни перебувають у полоні оманливого знання (докси), яке не витримує випробування логосом (розумом). Філософ, у суперечці з софістами, долає релятивізм доводячи можливість пізнання істини за допомогою понять. Сократ розуміє свою філософію як майєвтику (повивальне мистецтво), він хоче бути лише помічником у досягненні розуміння та самопізнання, котрі кожен мусить здійснювати в самому собі. Зверніть увагу, що знання, якого домагається Сократ, – це практичне знання, зміст якого полягає в пізнанні добра і зла. Воно має бути спрямоване на правильне застосування на практиці.
2. Розкриваючи друге питання зазначте, що Платон, розвиваючи об’єктивний ідеалізм, розробив вчення про два світи – світ ідей (нематеріальних, вічних і незмінних сутностей-ейдосів) та матеріальних речей. Світ будується творцем світу – Деміургом за праобразом ідей. Будова космосу – макросвіту (божественне начало та матеріальні речі), виступає взірцем для будови людини – мікросвіту (безсмертна душа та смертне тіло). Душа має три здатності – розумну, вольову та емоційну, які, відповідають основним чеснотам – розсудливості, мужності, поміркованості – сконцентрованих в справедливості. Вище пізнання (у Платона – пригадування) – це споглядання умоглядних ідей, можливе через раціональне обговорення та містичне осягнення. Ідеальна монархічна держава, в якій індивідуальне Платон підпорядковує загальному, складається з трьох станів: правителів-філософів, воїнів та селян. Важливо знати, що платонізм проходить червоною ниткою крізь всю історію філософії.
3. Розкриваючи наступне питання про філософію Аристотеля слід відмітити, що справжньою реальністю для Аристотеля був чуттєвий космос. Заперечуючи теорію окремого світу ідей Платона, Аристотель бачив причини (форми) буття в самих речах. Форми є сутністю, рушійною та цільовою причиною буття речей. Світ поділений на неживий, рослинний, тваринний, людський та ефірний, він доцільно рухаються до своєї вищої причини – Бога (Першоформи). Аристотель перший досліджував мислення не лише з боку змісту, а й з боку форми (формальна логіка). Аристотель розрізняє три частини душі, які відповідають трьом складовим природи: вегетативна душа; чуттєва душа; розумна душа. В етиці Аристотеля – благом для людини є діяльність відповідно до розуму, в якій вона здобуває евдемонію (блаженство). Найкращою державною формою для Аристотеля є та, яка найбільше відповідає конкретній країні і потребам її громадян. У Середні віки вчення Стагірита стало основою схоластики.
4. На передньому плані філософії доби еллінізму опиняються проблеми етики індивіда. Для всіх елліністичних філософій характерно: утворення шкільної філософії – закритих напівсектантських груп з чіткою структурою та правилами; догматизація вчень; культ вчителя та обожествлення засновника; поділ філософії на логіку, фізику, етику; посилення релігійних мотивів; філософія все більше втрачала дослідницьких і набувала терапевтих функцій; філософія стає образом життя.
Фізика епікуреїзму ґрунтується на принципах атомізму та матеріалізму – вічний Всесвіт складається лише з тіл і порожнечі. Тіла є поєднанням атомів. Загальними засадами етики епікуреїзму були: етичний раціоналізм – світ пізнаваний для щастя; гедонізм – метою життя є насолода; мінімалізм та індивідуалізм – для щастя і спокою людина не потребує нічого і нікого. Розрізнюючи миттєву та постійну насолоду – відсутність болю і збентеження, для досягнення останньої необхідно контролювати пристрасті, здолати усі страхи та страждання. Для контролю потреб варто розрізняти: природні та необхідні (задоволення голоду і спраги); неприродні та не необхідні (багатство, слава, влада); природні та не необхідні (гарна їжа, модний одяг). Метою життя є досягнення атараксії – духовного спокою.
Основними принципами фізики стоїцизму є: космічний анімізм – все одухотворене і має свою душу; теовіталізм – світ наповнений іманентною божественною силою (пневмою) та пантеїзм – у всьому присутній Бог. Онтологічно благий світ керується Логосом, який усе узгоджує, визначаючи нездоланний закон буття, його «долю». Людина складається з тіла і душі, яка є фрагментом божественного духу – логосу. В логіці стоїки вперше розрізнювали звуки мови та сенс речі. Стоїчна мораль вимагала жити у згоді з розумною природою світу, а щастя бачила в безумовному прийнятті долі, примиренні із собою та іншими. Істинна мудрість, яка збігається зі свободою, полягає в добровільному узгодженні своїх волінь з тим, чого хоче Доля. Це відкриває шлях до апатії – щастя й духовного спокою.
Неоплатонізм здійснює релігійне тлумачення учення Платона, поєднане з ідеями Аристотеля на основі елліністичної думки. Згідно неоплатоніків Єдине – це абсолютно трансцендентне, непізнаване божественне начало, яке поступово і з необхідністю розгортається (еманує), породжуючи три іпостасі: Ум – джерело платонівського світу ідей; Св. Душу – принцип вічної, божественного життя та космос – матеріальне втілення Бога. Матерія світу по суті є небуттям. Людина, що складається з душі та тіла, знаходиться між буттям та небуттям, тому завданням людини є повернути душу до Бога, проходячи космічному еволюцію в обратному порядку. Твори неоплатоніків мали величезний вплив на філософів усіх часів, починаючи з християнських філософів Середньовіччя, доби Відродження і Нового часу і завершуючи теоретичною думкою XX ст.
Питання для самостійної роботи:
1. Натурфілософські концепції перших філософів.
2. Розкрийте філософію піфагореїзму.
3. Основні положення філософії Парменіда.
4. Філософські ідеї атомістів.
5. Філософське вчення софістів.
6. Філософський спосіб життя кініків та скептиків.
Методичні рекомендації до самостійної роботи:
1. Антична натурфілософія – це сукупність філософських спроб ранніх грецьких філософів тлумачити і пояснювати природу. Натурфілософи у всьому сущому шукали спільне первоначало (архé). Фалес стверджував, що єдиною першопричиною і основою речей є Вода. Окрім цього Фалес залишив слід у математиці (теорема Фалеса) і астрономії. Для Анаксімандра архе – це «апейрон» – безмежне, з якого походять усі речі. Апейрон – це інша форма буття, що породжує наш світ. Анаксімен вважав, що першопочатком є повітря, яке нагадує майбутню ідею пневми. А Емпедокл вважає за основу всього сущого чотири елементи, що приводяться в рух силами любові і ненависті: вода, земля, вогонь і повітря.
2. Для Піфагора архе полягає у числі – початку знання, міри, попорції, законів, часу, руху, рахунку, фігур, тіл, гармонії. Згодом з теорії чисел виникає математика, нумирологія. Прагнучи все пояснити за допомогою математики піфагорійці створюють теорію музики, яка ґрунтується на вченні про естетичну насолоду, що створена музичною гармонією Всесвіту: «Весь світ є великим музичним інструментом на якому грає Бог». Побудовані на раціональних числах, філософія і математика піфагорійців зазнали кризи коли вони відкрили ірраціональні числа. Піфагорійці створили своєрідну нумерологію – магію чисел, в якій кожному числу надавали особливе значення.
3. Варто знати, що Парменід розвиває першу теоретичну онтологію. Буття – те, що дає існування, воно всеосяжне. Буття – єдине, неподільне і нерухоме, вічне теперішнє без початку і кінця. Воно співпадає з мисленням, а так як іншого немає, то немає і небуття: «мислити і бути – одне й те саме». Позиція Парменіда дуже оптимістична, оскільки заперечує саму смерть.
4. Для атомістів найменшим, неподільним, вічним, незмінним елементом речей є атоми, які в єдності з пустотою утворюють Всесвіт та речі. Форми атомів визначають властивості та належність речей до матеріальних стихій. Вогонь – пірамідальні атоми; повітря з атомів шестикутні форми; круглі за формою атоми створюють воду; кубічні форми – землю. П’ятим елементом є ефір.
5. Софісти були першими, хто взявся відповісти на питання політичної практики, навчаючи молодих людей логіці, риториці, політиці, етиці та праву. софісти найчастіше вчили логічним вивертам і хитрощам, які можна було застосувати з користю, а не пошуки істинної, правильної чи справедливої відповіді. В цілому софісти відстоювали наступні філософські ідеї: реальність пізнавана лише у феноменах; будь яке знання є суб’єктивним; неможливо об’єктивно встановити істину чи хибність твердження. Всім відома теза Протагора: «людина є міра усіх речей», насправді є утвердженням повного релятивізму та суб’єктивізму. На критиці позиції софістів, представлених поглядами Горгія, Продіка, Гіппія та Антисфена, формувалися вчення Сократа і Платона. Філософія софістів співпадає з положеннями сучасного постмодернізму.
6. У скептиків домінує принцип протиставлення чуттєвих даних про світ його розумінню. Хоча світ один, думок про нього безліч. Визначити істину неможливо, оскільки будь-яке судження про істинність чи хибність може бути і хибним і істинним. Краще постійно перебувати у стані пошуку відповіді, ніж, поспішивши, помилитися. Тим самим, скептики сповідують сумнів у можливості осягнення істини, здійсненні ідеалів. Кінічна філософія найкраще уособлює єдність філософії та життя. Кініки (циніки) провадили ексцентричний, антисуспільний образ життя, вільний від міфів, забобонів, законів та норм. Вони проповідували ідеал повернення до природної простоти. Повна свобода досягалася за рахунок обмеження біологічних потреб, відмову від культурних стандартів та етичних норм.
Питання для індивідуальної роботи:
1. Яке значення тези: "В одну і ту ж річку не можна ввійти двічі"?
2. Яке значення тези: "Людина є міра всіх речей"?
3. Поясніть тезу Сократа "я знаю, що нічого не знаю"?
4. Які характерні риси філософського способу життя кініків?
5. У чому, згідно з Епікуром, полягає сутність щасливого життя?
6. Що спільного в етичному ідеалі стоїків, епікурейців і скептиків?
7. Синтезом яких філософських вчень є неоплатонізм?
8. Які шляхи пізнання Єдиного згідно з Плотіном?
Теми творчих робіт:
1. Антична філософія та західноєвропейська культура: пошук ідентичності.
2. Натурфілософія та сучасна наука про будову Всесвіту та речей.
3. Ідеальна держава Платона й сучасні теорії держави: набутки і втрати.
4. Ідеї неоплатонізму як фундамент подальшого розвитку природознавства.
Першоджерела:
1. Антология мировой философии: Античность. – М., 2001.
2. Аристотель. Сочинения. В 4-х т. – М., 1976-1984.
3. Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. – М., 1979.
4. Платон. Собрание сочинений. В 4-х т. – М., 1990-1994.
5. Секст Эмпирик. Сочинения. В 2-х т. – М., 1975-1976.
6. Сенека. Нравственные письма к Луцилию. – М., 1977.
7. Фрагменты ранних греческих философов. Ч. 1. – М., 1989;
8. Фрагменты ранних стоиков. – Т. I-II. – М., 1999-2002.
9. Хрестоматия по истории философии. В 2-х ч. – М., 1994.
10. Тит Лукркций Кар, Гераклит Эфесский, Парменид, Эмпедокл, Эпикур. Сочинения. – М., 1983.
11. Эпиктет. В чем наше благо? – М., 1904.
Основна література:
1. Бичко І.В. та ін. Історія філософії: Підручник для студентів вищих закладів освіти.– К., 2001.
2. Всемирная энциклопедия: Философия. – М., Минск, 2001.
3. Історія філософії. Підручник / За ред. В.І. Ярошовця. – К., 2002.
4. Історія філософії: Словник. — К., 2005.
5. История философии. Запад – Россия – Восток. – Кн. I.– М., 2000.
6. Кунцман П., Буркард Ф-П., Видман Ф. Философия. Dtv-Atlas. – М., 2002.
7. Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник. – К., 2007.
8. Новая Философская Энциклопедия. В 4-х т. – М., 2010.
9. Хамітов Н., Гармаш Л., Крилова С. Історія філософії. Проблема людини та її меж. Навчальний посібник. – К., 2000.
Додаткова література:
1. Адо П. Что такое античная философия? – М., 1999.
2. Асмус В.Ф. Античная философия. – М., 1999.
3. Богомолов А.С. Античная философия. – М., 1985.
4. Васильева Т.В. Афинская школа философии. – М., 1984.
5. Вернан Ж.П. Происхождение древнегреческой мысли. – М., 1989.
6. Греческая философия / Под ред. М. Канто-Сперберг. – М., 2006.
7. Кессиди Ф.Х. От мифа к логосу. – М., 1992.
8. Лосев А.Ф. История античной эстетики. В 8 тт. – М., 1963-1993.
9. Лосев А.Ф. Словарь античной философии. – М., 1995.
10. Мотрошилова Н.В. Рождение и развитие философских идей. – М., 1991.
11. Рассел Б. Історія західної філософії. – К., 1995. Кн.1.
12. Татаркевич История философии. Античная и средневековая философия. – Пермь, 2000.
13. Целлер Э. Очерк истории греческой философии. – СПб., 1996.
14. Чанышев А.Н. Курс лекций по древней и средневековой философии. – М., 1991.
Т. 11: Філософія Середньовіччя та епохи Відродження
Мета: донести до свідомості студентів, що для західноєвропейської середньовічної філософії характерне поєднання християнства і філософії. Наголосити, що головною темою християнської філософії було співвідношення віри і знання. Вивчити важливі риси Ренесансу. Підкреслити, що це епоха формування гуманістичних цінностей.
Основні поняття: апологетика, патристика, схоластика, номіналізм, реалізм, концептуалізм, теоцентризм, провіденціалізм, антропоцентризм,гуманізм, ренесанс, пантеїзм, реформація, контрреформація, геліоцентризм.
План лекції:
1. Загальна характеристика Середньовічного світогляду і філософії.
2. Особливості, етапи, представники східної та західної патристики.
3. Схоластика і містика. Проблема універсалій у Середньовічній філософії.
4. Взаємовідношення віри і розуму, філософії та теології у Фоми Аквінського.
5. Філософські ідеї Відродження.
Семінар: Філософія Середньовіччя та епохи Відродження:
1. Біблія та антична філософія як джерела християнської думки.
2. Філософія грецької та західної патристики.
3. Система філософії Фоми Аквінського та її критика в епоху Відродження.
4. Середньовічна та Ренесансна концепція світу і людини.
Методичні рекомендації до семінару:
1. Розкриваючи перше питання зверніть увагу на те, що джерелом християнської філософії є Божественне одкровення (Біблія). Уся християнська філософія – це інтерпретація та тлумачення тем та символів закладених в Біблії. Маючи принципово морально-духовний, релігійний контекст і зміст, ідеї та вчення Біблії відносяться до проблем, які постійно розглядала антична філософія: буття, походження світу, причина світу, виникнення і сутність людини, історичний процес, мета існування світу, історії та людини. Власне християнська філософія стала можливою в результаті осмислення вчення Біблії за допомогою концепцій та понять платонізму, аристотелізму, стоїцизму, неоплатонізму. Зокрема, для осмислення персонального Бога Біблії християни використали платонівське поняття Блага, Єдиного, стоїчну і філонівську концепцію Логосу та вчення неоплатонізму про божественну трійцю (Єдине, Розум, Душа). За допомогою античної філософії християни розробляли вчення про творення світ і людей, про безсмертя душі. Ідеї біблійних та античних авторів закладають основу для розвитку середньовічної філософії.
2. Другим періодом розвитку середньовічної філософії є патристика (IV – VIII ст.), яку поділяють на грецьку і латинську. Під впливом середнього платонізму, східні отці розробляють проблеми натурфілософії, антропології, етики. Вони тлумачили людину як посередника між чуттєвим і духовним світами, в якій душа і тіло становлять єдність. У працях Діонісія Ареопагіта, під впливом неоплатонізму, розробляються ідеї ієрархічної будови ангелів та Церкви, розробляється вчення про два методи богопізнання (апофатичне та катафатичне). Представник патристики Аврелій Августин розробив цілісне вчення про Бога в руслі ідей платонізму. Бог – вічне Буття, персональний Абсолют, який творить світ за допомогою вічних ідей. Людина як образ Божий має безсмертну душу, наділену пам’яттю, волею, розумінням, здатна споглядати Бога через самопізнання. Кінцева мета людського існування – блаженство і любов. Історія подається як боротьба царства Божого і царства земного, вони засновуються на різній спрямованості любові.
3. Фома Аквінський, переосмислюючи аристотелізм для потреб схоластики, намагався узгодити віру та розум. Він розмежовував природну (пізнання істини розумом) та надприродну теології (пізнання істини вірою в одкровення). Існують істини спільні для віри і розуму – Бог, душа, світ. У суперечці між реалістами та номіналістами Фома зайняв позицію поміркованого реаліста. Для нього універсалії є одночасно і божественними ідеями, і сутностями речей, і поняттями людської свідомості. Ця позиція визначала його антропологію, згідно якої людина – це єдність активної, формоутворюючої душі та пасивної тілесності. Етика базується на визнанні людської волі як незалежної, але співвідносної з абсолютною Волею Творця. Відповідно спасіння постає як узгодження людської та божественної воль.
4. Середньовічний теоцентризм тлумачив людину як образ та подобу Божу, посередника між земним та небесним – істоту абсолютно залежну від Бога. Людина була чітко вписана в структуру світу – центром якого була Земля. Ренесансна концепція людина та Всесвіту базується на принципах гуманізму та антропоцентризму. В цей час відбулося «відкриття людини» як вільної і необмеженої у своїх можливостях істоти, яка сприймається вищою цінністю – центром космічної перспективи. Духовний рух гуманізму, започаткований Петраркою і Бокаччо, з зневагою відноситься до закостенілої традиції схоластики, а звідси виникала вимога відродження античного духу. Нове розуміння людини як homo universale (всеохоплюючої людини), міра освіченості якої є одночасно і мірилом моральної досконалості, на практиці спрямовувало зусилля до формування історично і соціально орієнтованої особистості. Філософськи значимими представниками гуманізму були Ф. Петрарка, К. Салютаті, Л.Б. Альберті, Л. Валла в Італії, Е. Роттердамський у Нідерландах, Т. Мор в Англії та М. Монтень у Франції. Революцію в космології здійснив М. Коперник, який замість геоцентричної картини світу Птолемея (II ст.) з Землею як нерухомим центром Всесвіту, висуває геліоцентричну, в якій Сонце є центральним світилом, навколо якого рухається Земля.
Питання для самостійної роботи:
1. Погляди християнських апологетів.
2. Спір про універсалії номіналістів та реалістів.
3. П’ять доказів буття Бога в системі Фоми Аквінського.
4. Космологічні ідеї Коперника, Бруно, Кеплера та Галілея.
5. Реформаційна філософія Мартіна Лютера та християнський гуманізм.
Методичні вказівки до самостійної роботи:
1. Першим етапом розвитку християнської думки була апологетика. Її представники стверджували, що деякі положення християнської релігії можуть бути знайдені у творах античних мислителів, особливо у Платона та стоїків. Видатними апологетами були Юстин Філософ, Тертуліан, Климент Олександрійський, Ориген. Вони розвивали чимало ідей середнього платонізму про ієрархічність Трійці, непізнаваність Бога, безсмертя душі, умоглядні способи богопізнання.
2. Значним етапом розвитку середньовічної філософії є схоластика. Її назва походить від поняття «школа», яка вживається не тільки як символ початкової освіти, але в сенсі певної теоретичної спрямованості. Основним предметом аналізу схоластики були богословські проблеми, що перейшли у спадщину від патристики, серед яких проблема Бога; роль Божественних ідей у процесі творення; співвідношення віри і розуму; свобода волі і передвизначення. Спосіб вирішення їх базувався не тільки на платонізмі, а й на аристотелізмі. Однією з проблем середньовічної філософії є питання про статус загальних понять – універсалій. Універсалії – це загальні родові поняття (живі істоти, людина, благо). Чим є загальні поняття стосовно світу і людини? Для номіналістів, які спиралися на Аристотеля, реально існують лише речі, а загальні поняття – це лише імена, які існують у свідомості та мові. Для реалізму, який спирався на Платона, загальні поняття не менш реальні, ніж одиничні речі, вони мають власне ідеальне існування. Представниками номіналізму були Росцелін, Оккам, а реалізму – Еріугена, Ансельм Кентерберійський, Фома Аквінський.
3. Фома визнає велике значення розуму в теології, свідченням цього були п'ять доказів існування Бога у Фоми. Оскільки пізнанняпочинається з чуттєвого, Фома відкидає апріорні доведення існування Бога; його докази випливають із чуттєво-раціонального осягнення світу. Перший доказ Бога від рушія. Для будь-якого руху і для будь-якої зміни потрібен рушій, який в свою чергу вимагає першорушія – Бога, котрий сам нерухається. Другий доказ Бога – від причини. Будь-який наслідок має причину. Оскільки ніщо не є причиною самого себе (бо в такому разі, логічно, воно мало б передувати собі самому), а ряд причин не може тягтися до нескінченності, то має існувати перша причина, сама не спричинена нічим іншим, — Бог. Третій доказ Бога – від необхідності буття. Щоб існувати, річ має бути з необхідністю, але кожна річ може бути чи не бути. Щоб бути з необхідністю треба, щоб існувало саме необхідне буття, яке існує не випадково – Бог. Четвертий доказ Бога – від ступеню досконалості. Всі речі є більш чи менш досконалими. Ступінь досконалості залежить від причетності мірилу досконалості – Богу. П’ятий доказ Бога – від мети. Світ в цілому і речі влаштовані доцільно – вони прагнуть до своєї мети. Але вони можуть телеологічно існувати, якщо, окрім окремих цілей, існує вища Мета Світу – Бог. В подальшому викладені доведення були розкритикованими Кантом.
4. Справжню науково-космологічну революцію здійснили Микола Коперник, Йоганн Кеплер та Галілео Галілей. У своїй основній праці "Про обертання небесних сфер" Коперник, замість панівної тоді геоцентричної картини світу Птолемея, в якій Земля була нерухомим центром Всесвіту, висуває геліоцентричну, в якій Сонце є центральним світилом, навколо якого рухається Земля. Це був важливий крок до прориву від замкнутої середньовічної до відкритої динамічної моделі світу. Йоганн Кеплер,розвиваючи метод квантитативного пізнання природи, вносить суттєві корективи в уявлення Коперника про рух планет по орбітах. Галілео Галілей прославився відкриттям законів руху та вільного падіння тіл, а також тим, що виступив на підтримку вчення Коперника. Для нього дійсність визначається з допомогою числових співвідношень. Лише той, хто вміє читати математичні символи і розуміти їхні закони, осягне об'єктивне пізнання. У науковому пізнанні однаковою мірою беруть участь розум і спостереження. Для його методу характерні: розкладання предмета спостереження на прості елементи (аналіз явищ), висування гіпотез, перевірка експериментальним шляхом (включно з мисленними експериментами), дедуктивне виведення наслідків, математичне формулювання законів природи.
5. Особливий різновид ренесансної філософії сформувався під впливом Реформації. Її представниками були Мартін Лютер, Жан Кальвін, Ульріх Цвінглі. Вони виходять із цілковитої гріховності й зіпсованості людської природи, внаслідок чого людина неспроможна зусиллям власної волі або добрими справами добитися виправдання перед Богом: цього вона може досягти лише завдяки милості Божій (sola gratia) та вірі в Нього (sola fide). Так само, гріх зіпсував пізнавальну здатність розуму, який нездатний ізнати істину. Як наслідок, зростає роль безпосереднього зв’язку з Богом, а посередницька функція, на яку претендує католицька церква, відхиляється. Єдиним авторитетом визнається Слово Боже і Святе Письмо (sola scriptura).Ієрархічна будова церкви змінюється ідеєю загального священства всіх віруючих. Закоріненість віри лише в глибинах власної душі призводить до того, що людина живе у двох самостійних світах: внутрішньому, духовному, та зовнішньому, тобто в суспільстві, організованому в державу. У процесі формування Кальвіном моральних норм протестантизму, внаслідок якого професійний і економічний успіх общини став вважатися ознакою богообраності, складається типова для капіталістичного суспільства Нового часу трудова етика.
Питання для індивідуальної роботи:
1. В чому полягає «онтологічний доказ» існування Бога Ансельма Кентерберійського?
2. Хто, на Вашу думку, був правий у суперечці між номіналістами і реалістами?
3. Що означає формула Фоми Аквінського: "до речей, у речах і після речей"?
4. Чи було Відродження за межами Європи?
5. В чому полягав науковий переворот М. Коперніка?
6. Чому в епоху Відродження критикують схоластику? Хто такі гуманісти?
7. Яке значення ренесансного гуманізму в розвитку європейської філософії?
8. В чому суть Реформації?
Теми творчих робіт:
1. Проблема впливу античної філософії на християнство.
2. Віра і знання: проблема розмежування в Середньовіччі та сучасності.
3. Роль релігії в культурі.
4. Наука і релігія: протистояння і точки дотику.
5. Чи зберегла свою актуальність середньовічна філософія?
6. Ідея нескінченності в Середньовіччя, Відродження та сучасності.
7. Сучасна суперечка номіналістів та реалістів.
8. Філософський сенс заповідей Христа.
Першоджерела:
1. Абеляр Петр. История моих бедствий // Августин Аврелий. Исповедь. Петр Абеляр. История моих бедствий. – М., 1992.
2. Абеляр Петр. Теологические трактаты. – М., 1995.
3. Августин. Исповедь // Августин Аврелий. Исповедь. Петр Абеляр. История моих бедствий. – М., 1992.
4. Ансельм Кентерберийский. Сочинения. – М., 1995.
5. Боэций. Утешение философией. – М., 1990.
6. Беме Я. Аврора, или Утренняя звезда в восхождении. – СПб., 1994.
7. Бруно Д. О причине, начале и едином // Диалоги. – М., 1949.
8. Василий Великий. Сочинения. – Ч. 1. − М., 1900.
9. Григорий Богослов. Избранные сочинения. В 2 тт. – М., 1994.
10. Иоанн Дамаскин.
11. Кампанелла Т. Город Солнца // Утопический роман ХVІ - XVII веков. – М., 1971.
12. Лютер М. Время молчания прошло. – Харьков, 1992.
13. Макиавелли Н. Государь. – Х., 1998.
14. Монтень М. Опыты. – М., 1979.
15. Мор Т. Утопия // Утопический роман ХVІ-ХVІІ веков. – М., 1971.
16. Николай Кузанский. Об ученом незнании // Сочинения в 2-х т. – М., 1980.
17. Оккам. У. Избранное. – М., 2001.
18. Фома Аквинский. Учение о душе – СПб., 2004.
19. Эразм Роттердамский. Диатриба, или рассуждение о свободе воли // Философские произведения. – М., 1986.
Основна література:
1. Антология средневековой мысли: Теология и философия европейского Средневековья. – В 2 т. – СПб., 2002.
2. Бичко І.В. та ін. Історія філософії: Підручник для студентів вищих закладів освіти.– К., 2001.
3. Введение в философию: Учебное пособие для вузов / Под ред. И.Т. Фролова. В 2 тт. – Т. 1. – М., 2002.
4. Всемирная энциклопедия: Философия. – М., Минск, 2001.
5. Історія філософії. Підручник / За ред. В.І. Ярошовця. – К., 2002.
6. Історія філософії: Словник. — К., 2005.
7. История философии. Запад – Россия – Восток. Кн. I. – М., 1995-1998.
8. Кунцман П., Буркард Ф-П., Видман Ф. Философия. Dtv-Atlas. – М., 2002.
9. Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник. – К., 2007.
10. Новая Философская Энциклопедия. – М., 210.
11. Хамітов Н., Гармаш Л., Крилова С. Історія філософії. Проблема людини та її меж. Навчальний посібник. – К., 2000.
Додаткова література:
1. Баткин Л.М. Итальянские гуманисты: стиль жизни, стиль мышления. – М., 1978;
2. Гайденко В.П., Смирнов Г.А. Западноевропейская наука в средние века: общие принципы и учение о движении. – М., 1989.
3. Герметизм, магия, натурфилософия в европейской культуре XIII-XIX вв. – М., 1999.
4. Горфункель А.Х. Философия эпохи Возрождения. – М., 1980.
5. Кондзьолка В. Історія середньовічної філософії. – Львів: Світ, 2001
6. Коплстон Ф.Ч. История средневековой философии. – М., 1997.
7. Лосев А.Ф. Эстетика Возрождения. – М., 1978.
8. Майоров Г.Г. Формирование средневековой философии. Латинская патристика. – М., 1979;
9. Мозговий І. Неоплатонізм і патристика, або світло в присмерках великої цивілізації. – Суми, 2009.
10. Реале Д., Антисере Д. Западная философия от истоков до наших дней. Кн. 2. Средневековье. – М., 1994.
11. Суини М. Лекции по средневековой философии // http://www.agnuz.info/library/books/ leksii/
12. Соколов В.В. Средневековая философия. – М., 2001.
13. Соловьев Э.Ю. Время и дело Мартина Лютера // Прошлое толкует нас. – М., 1991.
14. Столяров А.А. Патрология и патристика. – М., 2001.
15. Татаркевич История философии. Античная и средневековая философия. – Пермь, 2000.
16. Убальдо Н. Иллюстрированый философский словарь. – М., 2006.
17. Штекль А. История средневековой философии. – СПб., 1996.
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 19 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |