|
Читайте также: |
Предметом психоаналізу є з’ясування основ людського буття, структури особи та чинників, що зумовлюють поведінку й діяльність людини.
Підвалиною людського буття, за психоаналізом, є специфічна реальність, якою є не просто внутрішній світ людини, а сфера людського бутття, що суттєво відрізняється від свідомості – сфера несвідомого. Якщо свідомість є вербалізованим знанням, яке можна вимовити, то сфера несвідомого, згідно із засновником класичного психоаналізу Зіґмундом Фрейдом, є таким знанням, про існування якого особа не відає аж доти, доки у свідомості не буде відновлено ланцюг подій, що мав місце в минулому досвіді людини чи навіть людства. Згідно з філософією психоаналізу буття людини двоїсте. Воно детермінується, з одного боку, підсвідомою психічною енергією ірраціональних потягів, поривань, інстинктів, а з другого – раціоналістичною свідомістю. Ця концепція двоїстості людського буття, за Фрейдом, знайшла вираз у моделі структури особи. Вона включає три різнорівневих підсистеми. Нижній рівень Id (Воно) локалізований у підсвідомості ірраціональними потягами, інстинктами, пориваннями, функціонує на основі принципу задоволення. Середній рівень Еgо (Я) містить інформацію про навколишній світ і стан організму та діє за приписами здорового глузду. Він функціонує на основі принципу реальності і спрямований на згладжування конфлікту між “Воно” і дійсністю. Третій, верхній рівень, Super egо (Над-Я) належить до сфери несвідомого й має соціальний зміст, що являє собою трансформовані в нормативну форму ідеали, соціальні вимоги, зразки, моделі соціальної поведінки. Цей шар реалізує функцію совісті та формування Я-ідеалу. Рівень “Над-Я” блокує прагнення “Воно”, а тому “Воно” спрямовує свою енергію “в обхід” “Над-Я” через механізм сублімації (енергія “Воно” спрямовується на діяльність, що морально схвалюється). Прагнення, поривання, що не знайшли виходу в дійсність, витісняються в “підвали” психіки. З витіснених у сферу несвідомого поривань, потягів формується згусток чуттєвої енергії, що виявляє себе у формі емоції, афекту. Таке явище в психоаналізі отримало назву “чуттєвий комплекс”.
Розробляючи проблему комплексу, Фрейд вважав, що він знайшов ключ до розгадки таємниці творчості і творів мистецтва. Розкривши таємницю неврозів (невроз – функціональний розлад вищої нервової діяльності, наприклад, неврівноваженість, страхи, нав’язливі стани), Фрейд запропонував аналізувати художній твір за аналогією з неврозом.
Карл Ґустав Юнґ не погоджується з тлумаченням Фрейда щодо природи несвідомого та з поясненням походження людської культури й, зокрема, творчості через механізм сублімації та чуттєві комплекси.
Аналізуючи неврози, Юнґ зрештою доходить висновку, що несвідоме включає в себе не лише індивідуальне несвідоме, як вважав Фрейд, а й колективне несвідоме, що своїми коренями сягає в глибоку давнину. Це – фундаментальні образи-символи, що не піддаються вербалізації й дискурсивному мисленню. Ці первісні образи, сформовані за архаїчної доби, за своїм функціональним призначенням є певним проектом, матрицею, згідно з якою в людства формується ставлення до дійсності. Ці первісні образи як першооснову фундаментальних структур психіки Юнґ назвав архетипами колективного несвідомого. У своїй безпосередній формі архетипи виражені в міфах, де виявляє себе досвідоме ставлення до світу. З часом архетипи прибирають форми усвідомлених правил, норм, що засвоюються людьми у вигляді релігійних учень.
У психоаналізі К. Юнґа вчення про архетипи є методологічним принципом аналізу художнього твору. За Юнґом, художній твір за своєю сутністю є такою образотворчістю, яку належить трактувати як самосутню. Згідно з цим методологічним принципом художній твір живе своїми законами, своїм життям і використовує людину, її особисті обставини життя як своє живильне середовище. За Юнґом, художній твір у своєму завершеному вигляді є образ, що піддається аналізу настільки, наскільки ми здатні розпізнати в ньому символ. З цього погляду бути поетом, письменником означає дозволити, щоб за словами стояло Пра-слово, за образом твору Пра-образ колективного несвідомого.
За Юнґом, потреба народу в конкретному художньому творі – це потреба заглянути в найглибші джерела життя, в які інакше заглянути не можна, це потреба суспільства конкретної історичної доби в актуальності на свій час такого архетипу, якого бракує духові часу. Наприклад, Шевченків “Кобзар” виразив загальну потребу українців у середині ХІХ ст. ствердити свою національну самототожність. З позиції психоаналізу Юнґа, це так актуалізував себе архетип Самості.
Окрім архетипу Самості, Юнґ говорить про архетипи Аніма, Анімус, Великої Матері, Бога, Мудреця, Дитини, Персони.
Предметом аналізу Е.Фромма стала функціональна розірваність людського буття. Він розглядає його через призму таких, опозицій: матріархальний і патріархальний принципи організації життя; авторитарна та гуманістична свідомість. Фромм описує схожі з Фрейдовими поняттями Еросу (інстинкту життя) і Танатосу (інстинкту смерті) соціальні явища: “любов до життя” та “любов до мертвого”. Якщо, за Фрейдом, життя людини – це поле битви між Еросом і Танатосом, який прагне все повернути в неорганічний стан, то, за Фроммом, соціальні умови життя людини формують її некрофільну (любов до смерті) чи біофільну орієнтацію (любов до життя).
Дата добавления: 2015-09-11; просмотров: 41 | Поможем написать вашу работу | Нарушение авторских прав |