Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Амнистия по экономическим преступлениям 2013

Читайте также:
  1. А. Высшая судебная инстанция по экономическим спорам ...
  2. Амнистия и помилование
  3. Амнистия, помилование, судимость и их правовое значение.
  4. Анализ затрат на производство по экономическим элементам и статьям калькуляции
  5. Анализ общей суммы затрат на производство продукции в целом, по экономическим элементам и статьям калькуляции
  6. Валютный кризис – резкое падение стоимости национальной денежной единицы в результате потери экономическими агентами доверия к ней.
  7. Взаимосвязь финансов с другими экономическими категориями.
  8. Выбор аудиторских фирм экономическими субъектами
  9. Выбор способа ремонта по технико-экономическим критериям

Щонеділі вранці, коли церковні дзвони ще лунали в прибережних містечках, вищий світ разом з небесним світилом повертався до садиби Гетсбі й веселими блискітками розсипався на його трав-ику.

 

— Він бутлегер, — перемовлялись юні дами, втішаючись смаком його коктейлів і пахощами його квітів. — Він небіж Гінденбурга й троюрідний брат самого сатани, і він убив чоловіка, який ладен був викрити його. Зірви мені гарненьку троянду, золотко, й налий мені ще ковточок у той кришталевий келих.

 

Колись я почав записувати між рядками залізничного розкладу імена гостей, що бували в містера Гетсбі того літа. На розкладі зазначено: «Чинний з 5 липня 1922 року», він давно застарів і вже розсипається. Але вицвілі записи все ще можна розібрати, і вони краще, ніж мої поверхові спостереження, покажуть вам, які люди користувалися гостинністю Гетсбі, люб'язно віддячуючи господареві тим, що нічогісінько про нього не знали.

 

Отже, з Іст-Егга приїздили Честери-Беккери, і Лічі, й добродій на прізвище Бансен, з яким я познайомився ще в університеті, й доктор Вебстер Сівет, той самий, що торік потонув десь у штаті Мен. I Горнбіми, й Віллі Вольтер з дружиною, і цілий клан Блекбаків, що завжди збиралися докупи десь у кутку й поцапиному скидали головою на кожного стороннього, що наближався до них. А також Ісмеї, й подружжя Крісті (цебто, точніше, Губерт Ауербах з дружиною містера Крісті), й Едгар Бівер з волоссям білим як молоко, про якого кажуть, що він посивів одного зимового вечора без будь-яких на те причин.

 

Кларенс Ендайв, наскільки я пам'ятаю, теж був з Іст-Егга. Його я бачив тільки раз, він прийшов у білих бриджах і побився в саду з таким собі Етті, відомим пройдисвітом. З найвіддаленіших кутків острова приїздили з дружинами Чідлз, і О. Р. П. Шредер, і Стонуолл Джексон Ебремс (той самий, що переїхав із Джорджії), і Фішгард, і Ріплі Снелл. Снелл був там за три дні до того, як його ув'язнили, й так напився, що впав і заснув на під'їзній алеї, і автомобіль місіс Суетт — дружини Юліссіса Суетта — переїхав йому праву руку. Подружжя Денсів теж бувало там, і С. В. Вайтбейт, якому вже на той час переступило далеко за шістдесят, і Моріс А. Флінк, і Геммерхеди, й імпортер тютюну Білуга, й дочки того Білуги.

 

З Вест-Егга прибували Поули, і Малреді, і Сесіл Роубак, і Сесіл Шен, і Гулік, сенатор штату, і Ньютон Орчід, власник кіностудії «Філмз пар екселлянс», і Екгост, і Клайд Коген, і Дон С. Шварце (син), і Артур Маккарті — всі вони були так чи інакше пов'язані з кіно. А також Кетліпи, і Бемберги, і Г. Ерл Мадцун, брат того самого Мадцуна, який згодом задушив свою дружину. Навідувався туди й відомий імпресаріо Да Фонтано, а також Ед Легро, і Джеймс Б. Феррет («Самогон»), і подружжя Де Джонгів, і Ернест Ліллі — ці приїздили грати в карти, і якщо Феррета бачили в саду, то це означало, що він програвся і що завтра курс акцій компанії «Ассошіейтед Тракшн» трохи підвищиться.

 

Один якийсь Кліпспрінджер бував там віддавна і так часто, що дістав прізвисько «Квартирант» — по-моєму, в нього взагалі не було власної домівки. З театральних кіл туди вчащали Гев Вейз, і Горас О'Даневен, і Лестер Майєр, і Джордж Даквід, і Френсіс Булл. З Нью-Йорка приїздили також Кроми, і Бекгіссони, і Деннікери, і Рассел Бетті, і Коррігени, і Келлегери, і Дуери, і Скаллі, і С. В. Белчер, і Смерки, й молоді Квінни, що оце недавно розлучились, і Генрі Л. Палметто, який згодом вкоротив собі віку, кинувшись під поїзд підземки на станції «Таймс-сквер».

 

Бенні Макклінеген прибував завжди з четвіркою дівчат. Дівчата Щоразу були інші, але напрочуд схожі одна на одну, і всім здавалося, що вони одні й ті самі. Я вже призабув, як їх звали — здається, Жаклін, а може, Консуела, чи Глорія, чи Джун, чи Джуді, милозвучні ж прізвища їхні походили від назв квітів чи місяців, а часом звучали й урочистіше, і ви впізнавали прізвища знатного американського капіталіста; в разі, якщо ви починали розпитувати, виявлялося, що перед вами й справді його кузина.

 

Пригадую, що бачив там і Фаустіну О'Брайєн — принаймні, раз, — і дочок Бедекера, і молодого Бруера, того, якому на війні відстрелили ніс, і містера Олбраксберджера, і міс Хааг, його наречену, і Ардіту Фіц-Пітерс, і містера П. Джуетта, колишнього керівника Американського легіону, і міс Клодію Гіп у супроводі добродія, про якого казали, що він її шофер, і принца фон як його там — всі називали його герцогом, а ім'я його я забув чи, може, взагалі не знав.

 

Всі ці люди того літа бували в Гетсбі.

 

Десь наприкінці липня о дев'ятій ранку шикарний автомобіль Гетсбі під'їхав вибоїстою алейкою до моїх дверей, і його клаксон гучно проспівав мелодію на три ноти. Гетсбі вперше завітав до мене — хоч на той час я вже двічі побував на його прийомах, літав на гідроплані і, піддавшись наполегливим умовлянням, ходив купатися на його пляж.

 

— Доброго ранку, друже. Я вирішив заїхати по вас — ви ж не забули, що ми сьогодні снідаємо разом у місті.

 

Він балансував, стоячи на приступці автомобіля, з тією розкутістю рухів, яка так властива американцям — певно, від того, що замолоду ми не знаємо тяжкої фізичної праці й не виструнчуємося, сидячи за партою; а ще більше — від невимушеної граційності наших нервових, поривчастих спортивних ігор. У Гетсбі ця властивість виявлялася в постійній рухливості, що порушувала звичайну стриманість його манер. Він ніколи не стояв спокійно — або вибивав дріб ногою, або нетерпляче стискав і розтискав кулак.

 

Він помітив, що я милуюся його машиною.

 

— Гарна, правда? — Він зіскочив з підніжка, щоб я оглянув її в усій красі. — Ви хіба не бачили її раніше?

 

Я бачив її. Всі звертали на неї увагу. Вона була кремового кольору, вся сяяла нікелем, з її фантастично видовженого корпусу тут і там пихато випиналися відділення для капелюхів, відділення для харчів, відділення для інструментів, а численні шибки утворювали справжній лабіринт, у якому сонце віддзеркалювалося десяток разів. Умостившись за кількома шарами скла в такій собі теплиці із зеленої шкіри, ми рушили до міста.

 

Протягом того місяця я зустрічався з Гетсбі кілька разів і з прикрістю переконався, що мені з ним нема про що розмовляти. Тож моє перше враження від нього як від особи непересічної поступово стерлось, і він став для мене просто хазяїном таверни, що стояла поряд з моїм домом.

 

I ось тепер ця недоладна поїздка. Ще на півдорозі до Вест-Егга я помітив, що з Гетсбі діється щось не те: він почав уривати посередині свої старанно вибудовані фрази й раз у раз збентежено поплескував себе по колінах, обтягнутих штанами кольору паленого цукру. А тоді нараз запитав:

 

— Скажіть, друже, що ви взагалі про мене думаєте?

 

Трохи ошелешений, я спробував відбутись загальними фразами, на які звичайно заслуговує таке запитання.

 

— Знаєте, давайте я сам розповім вам про своє життя, — перебив він мене. — Бо я не хотів би, щоб у вас склалося хибне уявлення про мене з отих пліток, які ви весь час чуєте.

 

Отже, йому відомо було, якими химерними звинуваченнями присмачуються розмови в його вітальнях.

 

— Я розповім вам святу правду! — Він підніс праву руку, немов закликаючи в свідки Бога. — Я народився на Середньому Заході, в заможній родині. Батьків моїх уже немає в живих. Виріс я в Америці, але вчився в Оксфорді, за сімейною традицією. Всі мої предки віддавна вчилися в Оксфорді.

 

Він скоса глянув на мене — і я зрозумів, чому Джордан Бейкер вирішила, що він бреше. Слова «вчився в Оксфорді» він проказав скоромовкою, немов боячись ними подавитися, немов вони вже колись застрявали йому в горлі. I сумнів цей підірвав мою довіру до нього, і я подумав: може, в його минулому і справді ховається якась зловісна таємниця?

 

— То ви з Середнього Заходу? — перепитав я, ніби недочувши. — Звідки саме?

 

— Із Сан-Франциско.

 

— Он як.

 

— Всі мої рідні померли, і я успадкував чималий капітал. Сказано це було з такою урочистою скорботою, наче він і досі ще не міг примиритися з думкою про наглий кінець роду Гетсбі. Я навіть подумав був, чи не дурить він мене, але, глянувши на нього, переконався, що це не так.

 

— Якийсь час по тому я жив собі, наче молодий раджа, подорожував по столицях Європи — з Парижа до Венеції, з Венеції до Рима, — колекціонував коштовності, переважно рубіни, полював на великого звіра, займався трохи живописом, просто так, для себе, й намагався забути одну сумну історію, що сталася зі мною багато років тому.

 

Я насилу стримав недовірливий сміх. Розповідь його складалася з таких банальних, таких заяложених виразів, що в уяві моїй вона викликала тільки один образ: такого собі персонажа в тюрбані, що полює на тигрів у Булонському лісі, виділяючи з усіх пор тирсу замість поту.

 

— А потім почалася війна. Вірите, друже, я навіть зрадів їй — ліз під кулі, шукав смерті, та смерть мене не брала — я був мов зачарований. На фронт я пішов лейтенантом. В лісах Аргонна я з двома загонами кулеметників просунувся так далеко вперед, що обидва фланги в мене виявились оголеними — піхота залягла за півмилі позаду. Ми трималися там два дні і дві ночі, сто тридцять чоловік з шістнадцятьма «льюїсами», і коли наша піхота нарешті підійшла, то петлиці на трупах — на горах трупів перед нами — засвідчили, що ті солдати належали до трьох німецьких дивізій. Мене зробили майором, і всі союзницькі держави нагородили мене орденами — навіть Чорногорія, маленька Чорногорія з далеких берегів Адріатики!

 

Маленька Чорногорія! Він вимовив ці слова так, що вони зависли над ним у повітрі, й покивав їм головою, лагідно всміхакь чись. Та його усмішка осягла всю бурхливу історію Чорногорії і висловила співчуття чорногорському народові в його героїчній боротьбі. Вона вмістила в себе оцінку всього того розвитку політичних подій, наслідком якого став цей дарунок від щирого сердечка Чорногорії. Мою недовіру витіснив захват: перед моїми очима немовби горталися сторінки десятка ілюстрованих журналів.

 

Гетсбі сунув руку до кишені, й на руку мені впало щось металеве на муаровій стрічці.

 

— Ось цей — від Чорногорії.

 

На мій подив, орден виглядав як справжній. Я прочитав круговий напис: «Orderi di Danilo. Montenegro, Nicolas Rex».

 

— Подивіться на зворотній бік.

 

Там було вигравірувано:

 

«Майорові Джею Гетсбі за мужність і героїзм».

 

— А ось іще одна річ, яку я завжди ношу з собою. На спомин про Оксфорд. Знято на подвір'ї Трініті-коледжу. Отой, що праворуч від мене, тепер — граф Донкастер.

 

На фотографії кілька молодиків у спортивних куртках стояли в недбалих позах під аркою брами, на тлі цілого лісу готичних шпилів. Серед них був і Гетсбі, з виду трохи — але не набагато — молодший, з крикетною биткою в руці.

 

Отже, він казав правду. Мені уявилися тигрові шкури, що пломеніли в покоях його палацу на Великому каналі, уявилось, як він відчиняє скриньку, наповнену рубінами, щоб багряним блиском їхніх граней утамувати біль свого розбитого серця.

 

— Я хочу звернутися до вас сьогодні з одним великим проханням, — сказав він, задоволено ховаючи в кишеню свої сувеніри. — Через те й вирішив розповісти вам трохи про себе. Щоб ви не думали, ніби я якийсь там нуль без палички. Розумієте, я весь час маю справу з чужими людьми, бо таке в мене життя: кочую з місця на місце, намагаючись забути одну сумну історію, яка зі мною сталася. — Він повагався. — Сьогодні ви почуєте її.

 

— За сніданком?

 

— Ні, пізніше. Я випадково довідався, що у вас на сьогодні призначена зустріч з міс Бейкер.

 

— Цебто ви хочете сказати, що закохалися в міс Бейкер?

 

— Та ні, друже, зовсім ні. Але міс Бейкер люб'язно погодилася поговорити з вами на цю тему.

 

Я не мав анінайменшого уявлення, про яку «тему» йдеться, і все це не так зацікавило мене, як роздратувало. Я запросив Джордан на чашку чаю зовсім не для того, щоб вести розмови про містера Джея Гетсбі. Я не сумнівався, що прохання його виявиться від початку й до кінця безглуздим, і на мить навіть пошкодував, що погодився місяць тому приєднатись до велелюдного натовпу в його саду.

 

Він не вимовив більше жодного слова. Що ближче ми під'їздили до міста, то коректнішим він робився. Ми проминули Порт-Рузвельт з оперезаними червоною лінією океанськими суднами й помчали бруківкою припортових нетрів повз темні, але не безлюдні шинки в збляклій позолоті дев'яностих років. Потім обабіч відкрилася Долина Жужелиці, і я встиг помітити розпашілу місіс Вільсон, яка енергійно налягала на важіль бензоколонки.

 

На розпростертих, мов у птаха, крилах, засліплюючи сонячними зайчиками все довкола, ми пролетіли половину кварталів Асторії — але тільки половину, бо, коли в'їхали між опорні стовпи надземної залізниці, я почув знайому тріскотняву мотоцикла і нас наздогнав розлючений полісмен.

 

— Все гаразд, друже! — вигукнув Гетсбі. Він загальмував, витяг з гамана якусь білу картку й помахав нею перед носом полісмена.

 

— Все гаразд, — погодився той, доторкнувшись пальцями до кашкета. — Тепер я знатиму вашу машину, містере Гетсбі. Прошу пробачення.

 

— Що це ви йому показали? — спитав я. — Оксфордську фотографію?

 

— Я зробив колись послугу шефові поліції, і відтоді щороку одержую від нього на Різдво вітальну листівку.

 

Ми виїхали на великий міст, потік машин миготів на сонці, що сяяло з-поміж ферм, а по той бік річки поставало місто, — біле громаддя цукрових конусів та брил, споруджених чиєюсь волею на гроші, що не пахнуть. З мосту Квінсборо Нью-Йорк завжди бачиш ніби вперше, він ніби вперше беззастережно обіцяє тобі всі дива й красоти світу.

 

Повз нас проїхав катафалк, завалений квітами, за ним — дві карети із запнутими завісками й кілька менш похмурих екіпажів для приятелів. У приятелів були скорботні очі, коротка верхня губа виказувала вихідців із Південно-Східної Європи, і, відчуваючи на собі їхні погляди, я порадів, що пишна краса машини Гетсбі порушила жалобну урочистість їхніх думок. На Блеквелц-Айленді ми обминули лімузин, у якому білий шофер віз трьох розчепурених негрів, двох кавалерів і дівчину. Я голосно зареготав, коли вони, зблиснувши білками очей, ковзнули по нашій машині зверхніми, суперницькими поглядами.

 

«Тут, за мостом, усе можливе, — подумав я. — Геть усе...»

 

Навіть Гетсбі міг тут з'явитися, ні в кого не викликаючи подиву,

 

Гомінкий полудень. Ми домовилися зустрітися і поснідати в добре провітрюваному підвальчику на Сорок другій вулиці. Поморгавши, призвичаївшись після яскравого сонячного світла до мороку вестибюля, я нарешті побачив Гетсбі — він стояв і розмовляв з якимось чоловіком.

 

— Містере Каррауей, познайомтеся — мій приятель містер Вольфсгайм.

 

Малий на зріст єврей з плескатим носом звів велику голову й наставив на мене два лискучих жмутики волосся, що пишно кущилося в його ніздрях. За мить я розрізнив у напівтемряві його очиці.

 

— ...тож я тільки раз глянув на нього, — сказав містер Вольфсгайм, поважно потискуючи мою руку, — і, як по-вашому, що я зробив?

 

— Що? — ввічливо поцікавився я.

 

Але запитання, очевидно, призначалося не мені, бо він зразу ж випустив мою руку й націлив свого виразного носа на Гетсбі.

 

— Я віддав гроші Кетспо й сказав: «Кетспо, не платіть йому ні цента, поки він не заткне свого рота». I він таки заткнув рота! Зразу!

 

Гетсбі взяв нас обох під руки й повів до ресторанного залу, і містер Вольфсгайм, проковтнувши наступну фразу, занурився в стан сомнамбулічної відчуженості.

 

— Віскі з содовою? — спитав метрдотель.

 

— Приємний ресторанчик, — сказав містер Вольфсгайм, роздивляючись на «пуританських німф на стелі. — Але мені більше подобається той, через дорогу.

 

— Так, віскі з содовою, — кивнув Гетсбі, а тоді відказав містерові Вольфсгайму: — Там надто задушно.

 

— I задушно, і тісно, — сказав містер Вольфсгайм. — Зате скільки спогадів!

 

— Це ви про який ресторан? — спитав я.

 

— Старий «Метрополь».

 

— Старий «Метрополь», — сумовито вимовив містер Вольфсгайм. — Скільки облич, яких ніколи більше не побачиш. Скільки друзів, яких уже нема в живих. Повік не забуду тієї ночі, коли там застрелили Розі Розенталя. Нас було шестеро за столом, і цілу ніч Розі їв і пив — і як їв! Як пив! Аж ось десь над ранок підходить до нього офіціант і каже: «Вас там при вході хтось питає» — а в самого, бачу, обличчя якесь дивне. «Іду», — відповідає Розі й хоче підвестись, але я йому не даю, смикаю назад у крісло й кажу: «Що це за штучки, Розі, як ти потрібен якомусь сучому синові, то нехай він заходить сюди, а ти звідси не виходь, ясно?» Було вже по четвертій, якби не спущені штори, то ми вже бачили б, як світає.

 

— I що ж він — вийшов? — простодушно спитав я.

 

— Звісно, вийшов. — Містер Вольфсгайм обурено зблиснув на мене носом. — На порозі ще озирнувся і сказав: «Дивіться, щоб офіціант не забрав моєї кави». I тільки-но він ступив на тротуар, йому вгатили три кулі в його набите черево й дали газу.

 

— Чотирьох з них потім посадовили на електричний стілець, — пригадав я.

 

— З Беккером — п'ятьох. — Його ніздрі допитливо скинулися на мене. — То вас, я чув, цікавлять ділові пропозиції?

 

Вражений таким несподіваним переходом, я розгубився, За мене відповів Гетсбі.

 

— Ні, ні! — вигукнув він. — Це не той.

 

— Не той? — Містер Вольфсгайм був очевидно розчарований.

 

— Це просто мій приятель. Я ж вам казав, про того ми поговоримо іншим разом.

 

— Вибачаюсь, — мовив містер Вольфсгайм. — Я помилився.

 

Нам подали соковиту печеню, і містер Вольфсгайм, забувши про зворушливі переваги старого «Метрополя», з лютою вправністю заходився їсти. Водночас очі його дуже повільно оглядали весь зал; на завершення цього кругового огляду він озирнувся й подивився на тих, хто сидів позад нього. Певно, коли б не моя присутність, він зазирнув би й під наш стіл.

 

— Слухайте, друже, — сказав Гетсбі, нахиляючись до мене. — Я, здається, розсердив вас сьогодні вранці в машині?

 

Я побачив уже знайому усмішку, але цього разу не піддався на неї і відповів:

 

— Я не люблю загадок і не розумію, чому ви не можете сказати відверто, що вам від мене потрібно. Навіщо вплутувати в усе це міс Бейкер?

 

— Повірте, ніяких підступів тут нема, — запевнив він мене. — Зрештою, ви самі знаєте, міс Бейкер — справжня спортсменка, з нею якась там нечесна гра просто неможлива.

 

Раптом він глянув на свій годинник, зірвався на ноги й вискочив із залу, залишивши мене сам на сам з містером Вольфсгаймом.

 

— Йому треба подзвонити, — сказав містер Вольфсгайм, простеживши за ним очима. — Чудовий хлопець, чи не так? I з виду приємний, і джентльмен до самих кісток.

 

— Так.

 

— Він закінчив Авксфорд.

 

— Еге ж.

 

— Він закінчив Авксфордський університет в Англії. Ви знаєте, що таке Авксфордський університет?

 

— Та чув, що є такий.

 

— Це один з найславетніших університетів у світі.

 

— А ви давно знайомі з Гетсбі? — спитав я.

 

— Кілька років, — відповів він не без гордості. — Я мав приємність познайомитися з ним відразу по війні. Вірите, якусь годину з ним побалакав — і зрозумів, що переді мною прекрасно вихована людина. «Ось, — сказав я собі, — ось кого можна спокійно запросити до себе додому й познайомити з мамою і сестрою». — Він помовчав. — Я бачу, ви дивитеся на мої запонки.

 

Доти я не дивився на них, але тепер глянув. Запонки були зроблені зі шматочків білокості напрочуд знайомої форми.

 

— Справжні людські зуби, — пояснив він. — Найкращі зразки.

 

— Невже! — я придивився пильніше. — Це ж треба!..

 

— Еге ж, — він заправив манжети в рукави піджака. — Еге ж, Гетсбі дуже делікатний щодо жінок. На дружину свого приятеля він навіть не гляне.

 

Коли той, хто викликав у нього цю інстинктивну довіру, повернувся до нашого столу, містер Вольфсгайм одним духом випив каву й підвівся.

 

— Ми чудово поснідали, хлопці, — сказав він. — А тепер я втечу, щоб не зловживати вашою гостинністю.

 

— Посидьте ще трохи, Мейєре, — сказав Гетсбі, не дуже наполегливо.

 

Містер Вольфсгайм підніс руку, немовби благославляючи нас.

 

— Ви дуже люб'язні, але ми належимо до різних поколінь, — урочисто мовив він. — У вас свої розмови — про спорт, про дівчат, про... — Ще одним помахом руки він замінив той третій іменник. — А мені вже п'ятдесят, тож я вам тільки заважатиму.

 

Коли він потискав нам руки, а потім ішов до виходу, кінчик його трагічного носа тремтів. Я подумав: чи не образив я його якимось необережним словом?

 

— Він іноді робиться надто сентиментальним, — пояснив Гетсбі. — Сьогодні в нього, певно, саме такий день. А взагалі його в Нью-Йорку всі знають, а надто на Бродвеї.

 

— Хто він, актор?

 

— Ні.

 

— Зубний лікар?

 

— Мейєр Вольфсгайм? Ні, він гравець. — Гетсбі повагався, а тоді незворушно додав: — Це він у тисяча дев'ятсот дев'ятнадцятому році провів оту махінацію на чемпіонаті з бейсболу.

 

— Не може бути!

 

Я був приголомшений. Я пам'ятав, звичайно, ту скандальну історію з бейсбольним чемпіонатом дев'ятнадцятого року, але ніколи не замислювався над тим, як вона сталась, а якби замислився, то просто вирішив би, що вона сталася сама собою, як наслідок якогось неминучого збігу обставин. Мені й на думку не спадало, що одна людина здатна зіграти на довір'ї п'ятдесяти мільйонів чоловік з цілеспрямованістю грабіжника, що зламує сейф.

 

— Як же він зважився на таке? — спитав я по хвилі.

 

— Скористався з нагоди, та й по всьому.

 

— А чому його не ув'язнили?

 

— Не змогли нічого довести, друже. Не такий він простак, щоб дати себе зловити.

 

Я наполіг на тому, щоб оплатити рахунок. Беручи в офіціанта здачу, я раптом помітив у другому кінці переповненого залу Тома Б'юкенена.

 

— Підійдімо на хвильку туди, — сказав я. — Мені треба привітатись із знайомим.

 

Побачивши нас, Том підхопився і пішов назустріч.

 

— Куди ти зник? Чому не дзвониш? — вигукнув він. — Дейзі страшенно ображається на тебе.

 

— Знайомтеся: містер Гетсбі — містер Б'юкенен.

 

Вони коротко потисли один одному руки, і я помітив, що обличчя Гетсбі зробилось напруженим, незвично збентеженим.

 

— Що в тебе взагалі чути? — допитувався Том, — I як тебе занесло аж сюди, в таку далечінь?

 

— Ми тут снідали з містером Гетсбі.

 

Я озирнувся, але містера Гетсбі вже не було.

 

— Одного ранку в жовтні сімнадцятого року... — розповідала мені за кілька годин по тому Джордан Бейкер, сидячи напрочуд рівно на стільці з прямою спинкою в чайній готелю «Плаза» — ...я бродила по місту, раз у раз сходячи з тротуару на газон. Іти по траві мені подобалося більше, бо я була взута в англійські туфлі на гумових шипах, що вгрузали в м'який ґрунт. На мені була також нова картата спідничка, й, коли вітер трохи задирав її, червоно-біло-сині прапори на всіх будинках напинались і невдоволено ляскали.

 

Найбільший прапор і найбільший газон були перед домом Дейзі Фей. Їй тоді саме виповнилося вісімнадцять — на два роки більше, ніж мені, — і в жодної дівчини в Луїсвіллі не було стількох залицяльників, як у неї. Вона вдягалася в усе біле, мала двомісний білий автомобіль, і цілий день у неї вдома дзвонив телефон, і молоді офіцери з Кемп-Тейлора палко домагалися честі провести з нею вечір — «ну хоч би годинку!»

 

Того ранку, підходячи до її дому, я побачила, що білий автомобіль стоїть коло бровки і в ньому сидить Дейзі з незнайомим мені лейтенантом. Вони були так захоплені одне одним, що Дейзі помітила мене, лише коли я вже порівнялася з ними.

 

— Привіт, Джордан! — несподівано гукнула вона. — Підійди-но, будь ласка, сюди.

 

Мені полестило, що вона хоче побалакати зі мною, бо з-поміж усіх старших дівчат вона мені подобалася найбільше. Вона спитала, чи не йду я до Червоного Хреста робити корпію. Я відповіла ствердно. То чи не можу я переказати, щоб її там сьогодні не чекали? Поки Дейзі говорила, офіцер дивився на неї так, як кожна дівчина мріє, щоб на неї дивились, і через те, що мені це видалося дуже романтичним, я назавжди запам'ятала ту зустріч. Звали офіцера Джей Гетсбі, і відтоді я чотири роки його в очі не бачила — тож коли ми зустрілися на Лонг-Айленді, мені навіть на думку не спало, що це той самий Гетсбі.

 

Було те в сімнадцятому році. А наступного року в мене самої вже з'явилися залицяльники, а до того ж я почала брати участь у змаганнях, і ми з Дейзі бачилися рідко. Вона водилася з трохи старшою компанією — якщо водилася з ким-небудь узагалі. Про неї ходили якісь химерні чутки: ніби одного зимового вечора мати застала її за пакуванням валізи — Дейзі збиралася їхати до Нью-Йорка, прощатися з якимсь військовим, що вирушав за океан, її врешті не пустили, але по тому вона кілька тижнів не розмовляла зі своїми батьками. I більше вже не фліртувала з військовими, зустрічалася тільки з хлопцями, яких через короткозорість чи плоскостопість не брали до армії.

 

Проте наступної осені вона вже знову була такою, як колись, веселою і компанійською. Незабаром після перемир'я батьки влаштували її перший бал, і в лютому пішла чутка, ніби вона заручена з якимось хлопцем із Нового Орлеана. А в червні вона одружилася з Томом Б'юкененом з Чикаго, і такого бучного весілля в Луїсвіллі, кажуть, не було. Том прибув із сотнею гостей — чотири спеціальних вагони! — найняв цілий поверх у готелі «Мюльбах» і напередодні весілля подарував Дейзі перлове намисто, що коштувало триста п'ятдесят тисяч доларів.

 

Я була дружкою Дейзі. За півгодини до початку дівич-вечора я зайшла до неї в кімнату й бачу — вона лежить на ліжку у своїй розквітчаній сукні, гарна, як червнева ніч, і п'яна як чіп. В одній руці тримає пляшку сотерну, а в другій — якогось листа.

 

— Поздор-ров мене, — пробурмотіла вона. — Оце вперше в житті впилася, і як мені хор-роше, як хор-роше!

 

— Дейзі, що сталося?

 

Я не на жарт злякалась, бо доти ще не бачила жодної дівчини в такому стані.

 

— Зар-раз, люба, зар-раз, — вона порилася в кошику для сміття, що стояв коло неї на ліжку, й витягла перлове намисто. — Віднеси це вниз і віддай, кому треба. I скажи їм усім, що Дейзі пер-редума-ла. Так і скажи: «Дейзі пер-редумала».

 

I ну плакати — Боже, як вона плакала! Я вискочила з кімнати, розшукала покоївку її матері, ми замкнули двері й затягли Дейзі до холодної ванни. Вона не випускала з рук того листа. Навіть у ванні — зібгала в мокру кульку й тримала в кулаці. Дозволила мені покласти його до мильниці лише тоді, коли побачила, що він розлазиться грудками.

 

Але жодного слова більше вона не вимовила. Ми дали їй понюхати нашатирю, поклали лід на голову, а потім знову натягли на неї сукню, й за півгодини, коли ми вийшли з нею до гостей, вона мала те намисто на шиї, й інцидент був вичерпаний. Наступного дня о п'ятій вона, не змигнувши оком, повінчалася з Томом Б'юкененом і вирушила в тримісячну весільну подорож по південних морях.

 

Я навідалася до них у Санта-Барбарі, коли вони вже повернулись, і, пам'ятаю, аж здивувалась, бо зроду не бачила, щоб жінка була так закохана у власного чоловіка. Він на якусь хвильку виходить із кімнати, а вона вже занепокоєно роззирається й питає: «Де Том?» — і не може ні на чому зосередитися, поки він не з'явиться на порозі. На пляжі вона, бувало, годинами сиділа, тримаючи його голову в себе на колінах, гладила йому пальцями повіки й, здавалося, не могла ним намилуватись. Це була зворушлива пара — знаєте, дивишся на них, і мимоволі всміхаєшся, і на душі тепло. Це було в серпні. А за тиждень по моєму від'їзді із Санта-Барбари Том уночі на Вентурській дорозі врізався у фургон — так, що в його машини аж колесо відскочило. Дівчина, що була з ним, теж потрапила в газети, бо виявилося, що в неї зламана рука. Це була покоївка з готелю в Санта-Барбарі.

 

У квітні наступного року в Дейзі народилася дочка, й вони виїхали на рік до Франції. Там ми два-три рази зустрічалися — в Канні, у Довілі, а потім вони повернулися додому й оселилися в Чикаго. Дейзі там, як ви знаєте, прийняли дуже добре. Компанія в них була безпутна — золота молодь, гультяї, баламути, але Дейзі змогла зберегти бездоганну репутацію. Може, завдяки тому, що вона не п'є. Це велика перевага — лишатися тверезою в п'яному товаристві. Не наговориш зайвого і, головне, можна собі дозволити який-не-будь фортель, коли всі довкола повпивалися так, що вже нічого не бачать і не тямлять. А може, Дейзі взагалі ні з ким не крутила романів — хоч є в її голосі щось таке...

 

Ну, а місяця півтора тому вона раптом знову почула прізвище Гетсбі, вперше за всі ці роки. Було це, коли я спитала — пригадуєте? — чи не знайомі ви у своєму Вест-Еггу з Гетсбі. Після того як ви поїхали додому, вона зайшла до мене в кімнату, розбудила мене й спитала, що то за Гетсбі, про якого я згадувала, і, коли я спросоння описала його, вона якимсь дуже дивним голосом сказала, що це, напевно, той самий, з яким вона була колись знайома. I лише тоді я збагнула, що Гетсбі — це ж і є отой офіцер у її білому автомобілі.

 

На той час, коли Джордан Бейкер закінчувала свою розповідь, ми вже залишили «Пласу» й з півгодини катались у фаетоні алеями Центрального парку. Сонце встигло сховатися за високими житлами кінозірок на П'ятдесятих вулицях західних кварталів, і дзвінкі дитячі голоси дзвеніли, мов цвіркуни в траві, виспівуючи:

 

Я шейх Арабістану,

А ти моя кохана.

В твоє шатро прийду я,

Як тільки ніч настане.

 

 

— Дивний збіг обставин, — сказав я.

 

— Ніякого збігу обставин тут немає.

 

— Цебто як?

 

— Гетсбі купив той будинок, бо знав, що Дейзі мешкає поблизу, по той бік затоки.

 

Отже, тієї червневої ночі він здіймав свій погляд не тільки до зірок! Раптом я побачив живу людину, що доти була закута в безглуздо пишний обладунок.

 

— Він просив спитати у вас, — вела далі Джордан, — чи не погодилися б ви коли-небудь запросити Дейзі до себе в гості й чи не міг би він тоді завітати до вас на часинку.

 

Скромність цього прохання приголомшила мене. Він чекав п'ять років, купив справжній палац, на казкове сяйво якого зліталися хмари всілякої мошви, — і все заради того, щоб мати можливість колись «завітати на часинку» до чужого дому.

 

— Невже заради такого дріб'язку треба було розповідати мені всю цю історію?

 

— Він боїться схибити, адже він так довго чекав. Боїться, що ви можете образитись. Зрештою, колупніть його трохи глибше, й ви побачите звичайнісінького дикуна.

 

Мені ще не все було ясно.

 

— А чому він вас не попросив улаштувати цю зустріч?

 

— Бо хоче, щоб Дейзі побачила його дім, — пояснила Джордан. — А ви мешкаєте поряд.

 

— Он як!

 

— Певно, він весь час сподівався, що вона з'явиться на якомусь його бенкеті, — вела далі Джордан. — Але вона не з'являлась. Тоді він почав ніби мимохідь згадувати її ім'я в розмовах, шукаючи спільних знайомих, і першою виявилась я. Ну, а розповів він мені все того вечора, коли прислав по мене лакея. Чули б ви, як він заходив то з одного боку, то з другого, перше ніж дійшов до суті справи. Я, звісно, відразу запропонувала влаштувати сніданок у Нью-Йорку, але його аж пересмикнуло. «Я не хочу влаштовувати ніяких таємних побачень! — заявив він. — Я хочу просто зустрітися з нею в гостях у сусіда». Коли я сказала, що ви з Томом давні приятелі, він уже ладен був дати відбій. Він майже нічого не знає про Тома, хоч каже, що всі ті роки переглядав чиказькі газети, сподіваючись натрапити на якусь згадку про Дейзі.

 

Вже посутеніло, і, коли ми в'їхали під місток, я обняв золотаві плечі Джордан, злегка притис її до себе й запропонував повечеряти разом. I Дейзі, і Гетсбі раптом перестали цікавити мене, а їхнє місце посіла ця охайна, міцна, обмежена особа, проповідниця всеосяжного скептицизму, що в цю мить граційно відкинулася на мою руку. В голові моїй п'янко, шпарко застукотіли десь почуті слова: «Є тільки ті, що женуться, і ті, що тікають, витривалі й знесилені».

 

— Дейзі теж треба мати щось у житті, — прошепотіла Джордан.

 

— А сама вона хоче побачитися з Гетсбі?

 

— Вона не повинна нічого знати. Гетсбі не хоче, щоб вона знала. Ви просто запрошуєте її на чашку чаю.

 

Ми проминули стіну темних дерев, і в парк улилося ніжне хистке світло фасадів П'ятдесят дев'ятої вулиці. На відміну від Гетсбі й Тома Б'юкенена, я не мав дівчини, чий безтілесний образ витав би серед темних карнизів та сліпучих вогнів реклами, а тому я міцніше стис в обіймах ту, що сиділа поруч. Блідий зневажливий рот усміхнувся мені, і я пригорнув її до себе ще міцніше, так, що наші уста зустрілися.

 

Амнистия по экономическим преступлениям 2013

Проект об экономической амнистии был внесен в Госдуму 25 июня 2013 года. Документ предлагает освободить от наказания в виде лишения свободы — независимо от назначенного срока — осужденных по тем статьям УК РФ, которые связаны с предпринимательской деятельностью. Для применения амнистии подозреваемый или обвиняемый должен быть готов вернуть украденное имущество или возместить потерпевшим убытки.

 

Известно, что те, кто совершил преступления, применяя насилие или угрожая им, освобождаться не будут. Также не попадают под амнистию осужденные, у которых перечисленные в определенных статьях УК правонарушения идут в совокупности с другими преступлениями.


Дата добавления: 2014-12-20; просмотров: 6 | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2020 год. (0.067 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав