Студопедия  
Главная страница | Контакты | Случайная страница

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

ТЕМА: Просвітницька журналістика

Читайте также:
  1. I Тема: Структурно-смысловые особенности описания
  2. Деньги и их функции. Виды денег. Денежная система: сущность, основные элементы и их характеристика
  3. Економічна система: суть, структура і суб’єкти
  4. Занятие №2. 1. Тема: Крапивница.
  5. Занятие №3. 1. Тема: Легочные кровотечения.
  6. Заняття 13. Тема: Різноманітність комах
  7. Ингли изм урок 1 курс 3- Тема: Рождение и воспитание детей Великой Расы.
  8. Инглиизм 2 курс 3.Тема: Рождение и воспитание детей Великой Расы.
  9. Инглиизм 3 курс 3 Тема: Структуры и основы в Законах Рита.
  10. Инглиизм 7 курс 3: Тема: Понимание.

Утреннее заседание (10:30—14:00)

  1. Б. М-Г. Харсиев (ИнНИИ ГН им. Ч. Ахриева). Кавказ: некоторые вопросы этногенеза

2. В. А. Дмитриев (РЭМ). Адыги не торговали деревом и не носили украшений из монет: признак в отсутствии признака

3. Н. В. Кашовская (ГМИР).Маджалис и Дербент (по дагестанским дорогам А. С. Фирковича)

4. Э. Я. Пономарева (ЕУ СПб). Драматургия конфликта в ереванской уличной культуре

5. А. Вашкевич (ЕУ СПб). «Война смыслов»: мейхана и бедие

6. В. В. Авидзба (АГУ). «Быть гостем могилы», как один из методов принуждения конфликтующих к миру

7. П. К. Квициния (АГУ, АИГИ). О некоторых вопросах урбанизационных процессов в современной Абхазии

 

Кофе-брейк (14:00—14:30)

 

Вечернее заседание (14:30—18:00)

  1. Ю. М. Ботяков (МАЭ РАН). «Нехорошее место» в представлениях абхазов
  2. С. Ш. Салакая, М. Р. Аргун (АГУ) «Кавказский Календарь» как источник по этнической истории Абхазии

3. Р. Ш. Зельницкая (РЭМ). Роль конно-спортивных соревнований в традиционных народных сходах (на примере Абжуйской Абхазии)

  1. Л. О. Тутаева (ИнГУ). Искусственное родство у ингушей
  2. Е. С. Дегтярева (СПбГУ). Религиозное верование ингушей: учение святого шейха Кунта-Хаджи Кишиева
  3. В. М. Федоров. Демонстрация фильма «Соколиная охота в Туркмении» (3 минуты)

 

 

Список организаций:

 

АГУ – Абхазский государственный университет

АИГИ – Абхазский институт гуманитарных исследований

ЕУ СПб – Европейский университет в Санкт-Петербурге

ГМИР – Государственный музей истории религии

ГЭ – Государственный Эрмитаж

ИнГУ – Ингушский государственный университет

ИИ АН РТ – Институт истории Академии наук Республики Татарстан

ИИ АН Туркменистана – Институт истории Академии наук Туркменистана

МАЭ РАН – Музей антропологии и этнографии им. Петра Великого (Кунсткамера) РАН

МГППУ – Московский городской психолого-педагогический университет

RAMCOM – Центр социально-экономических исследований регионов

РАНХ и ГС – Российская академия народного хозяйства и государственной службы

РЭМ – Российский этнографический музей

СПбГУ – Санкт-Петербургский государственный университет

Washington State University

Лекція № 6-7

ТЕМА: Просвітницька журналістика

План

1. Передумови зародження журналістики в епоху Просвіти.

2. Поява перших журналів у світі, їх загальна характеристика.

3. Журналістська діяльність Д.Дефо.

4. Місце Д.Свіфта в англійській журналістиці.

5. Початок повчальної журналістики з появою журналу «Базіка» Р.Стиля. Подальша журналістська діяльність Д.Аддісона і Р.Стиля.

6. Епоха персонального журналізма.

 

І. Епоха просвітництва стала поворотним етапом в історії європейської цивілізації. Європа зробила рішучий крок переходу до нових економічних, соціально-політичних та ідеологічних форм. Абсолютистські режими 18 ст. змінилися на демократичні. Феодальні економічні відносини поступаються місцем капіталістичним, у науці та філософії стверджується раціоналізм, у політичному і релігійному житті - принципи толерантності (отримали філософське юридичне оформлення концепції «природних прав людини» і демократії). Позначені явища проторювали собі шлях величезною працею - 18 сторіччя стало епохою кривавих революційних потрясінь та війн за незалежність.

Соціально-економічні й політичні досягнення були пов'язані з рухом у духовній галузі, яке саме дало собі назва «Просвітництво». «Просвітництво за допомогою світла розуму» - таке було гасло прогресивних сил Європи. Нові ідеї отримали розповсюдження завдяки подорожам, міжнародній книжній торгівлі, перекладацькій діяльності.

Просвітництво співпало зі становленням та розквітом журнальної періодики. В період, коли володарями дум були філософи та письменники, роль друкованого слова у формуванні громадської думки збільшилося в декілька раз. Цей період іноді називають епохою персонального журналізма. Майже за кожним періодичним виданням стояла особистість редактора и видавця, який проводив свої ідеологічну політику. Письменники та філософи створювали журнали для пропаганди власних поглядів. Журнали, як концептуальні періодичні видання стали одним з основних комунікаційних каналів для розповсюдження просвітницьких ідей на широку читацьку аудиторію.

Початок європейського Просвітництва пов'язаний з ідеями англійських деїстов і філософів кінця 17 сторіччя. Прийняття в 1689 року «Білля про права» (який врахував деякі положення філософської концепції Джона Локка) стало знаменною подією не тільки для Англії, але й для всієї Європи, тому що в «Біллі про права» була заявлена нова модель взаємостосунків особистості й держави.

Загрузка...

Висловлене Локком положення про те, що «ми народжуємося вільними, так само, як ми народжуємося й розумними», для багатьох звучало справжнім відкриттям (у роботі «Про цивільне правління», 1690). Вольтер писав, що «Локк розгорнув перед людиною картину людського розуму, як чудовий анатом пояснює механізм людського тіла». Більшість французьких просвітників (Монтеск'є, Вольтер, Прево) відправилися в Англію, щоб на місці ознайомитися з тим, що здавалося їм передовим і плідним в галузі культури, ідеології та державного устрою. У цей період і стали з'являтися перші журнали.

 

ІІ. Передумови появи перших європейських журналів в першу чергу визначалися створенням в 17 столітті певного інтелектуального середовища, що ввійшло в історію під назвою «La Republigue des Lettres» «Республіка літераторів» або «Республіка вчених». Це поняття відбило нову форму спілкування європейських інтелектуалів, орієнтованих на антисхоластичні методи пізнання. Це свого роду інтернаціональне «братство літераторів», об'єднаних завданням пошуку істини в «невидимі коледжі», вільні від теологічних догм. Крім особистих зустрічей члени цієї групи мали потребу в науковій переписці, без якої важко собі представити духовне життя Європи цього періоду.

Переписка ця мала інші властивості, ніж епістолярна спадщина античності, середньовіччя або Ренесансу: «кожний, хто прагнув до знання, повинен був орієнтуватися тепер не на Вчителя та його інтерпретаторів, тобто не на готові знання, а на самого себе (у змісті рівної їхньої участі в формуванні нового знання)».

Стали створюватися наукові угрупування, здатні залучати й акумулювати кошти на видання (у тому числі й періодичні).

Слово «журнал» походить від латинського «diurnalis» («щоденний»), що нагадує «акта діурна» Юлія Цезаря. Особливістьперших європейських журналів - переважно наукова орієнтація.

Перший європейський журнал «Journal des Savants» «Журнал учених», (1665-1828) був створений з ініціативи французького міністра фінансів Жан-Батиста Кольбера, якого часто порівнюють із кардиналом Ришельє. Кольбєр задумав періодичне видання, яке б висвітлювало наукові, критичні й літературні проблеми, що постають перед інтелектуальною елітою Європи.

Це видання побачило світло в Парижі 5 січня 1665 року. На посаду редактора й видавця був запрошений радник парламенту Дені де Салло. Журнал виходив спочатку один раз у тиждень, потім раз у два тижні на 12 сторінках. Видання Салло було покликано заповнити пробіл у науковому спілкуванні, в обміні інформацією, у плідних наукових дискусіях. Публікації наукових досліджень, нові наукові теорії та інші матеріали подавалися у формі листів.

Журнал був орієнтований на наукову полеміку, на «провокацію» суперечки. У виданні Дені де Салло допомагали відомі діячі французької культури Марен Лерой де Гомбервіль і Жан Шаплен. Через рік видання журналу перейшло в руки абата Жана Галлуа, професора грецької мови, який залишився на посаді редактора до 1674 року.

В Англії, із запізненням усього в кілька тижнів (1665), з'являється журнал «Philosophical Transactions of the Royal Society» «Філософські праці Королівського суспільства» за редакцією Генрі Олденберга. Цей журнал, офіційний орган Лондонського королівського товариства, виходив щомісяця. З десяти публікацій, що склали перший номер, три узяті з французького «Журналу вчених».

В 1668 році в Римі з'явився перший італійський журнал – «Il Giornale de’Letterati» «Журнал літераторів», що був задуманий його редактором Франческо Надзарі по зразку французького «Журналу вчених», а надалі сам послужив зразком для італійських літературних журналів. Видання, у якому містилися роботи літературознавчого, мовознавчого, філософського характеру, проіснував до 1679 року.

В 1682 р. професор Отто Менке спробував в Лейпцизі видавати латино мовний журнал «Acta Eruditorium» - «Учені записки», який швидко завоював європейську популярність. В його виданні участь взяв Готфрід Вільгельм Лейбніц, який опублікував на сторінках цього журналу велику кількість своїх праць. Журнал проіснував до 1731 р.

Цензурні переслідування, що існували в більшості країн Європи, змусили звернути увагу журналістів на можливість публікацій своїх видань у Голландії. Впливовий французький мислитель, філософ-скептик Пьєр Бейль, який емігрував за свої релігійні переконання в Голландію, став друкувати з 1684 р. періодичне філософсько-літературне видання «Новини літературної республіки».

Г. Геттнер характеризував як «сміливу фаустовську натуру, у якій невпинно боряться всі найглибші питання людства».

У передмові до першого номера Пьєр Бейль писав, що «ми вільні від нерозумної пристрасності. Ми будемо виступати скоріше в ролі доповідача, чим у ролі судді, і ми наведемо цитати із книг, спрямованих проти нас, настільки ж сумлінно, як і книг, що виступають за нас».

Видання Бейля мало широкий резонанс, утвердивши авторитет редактора в європейських інтелектуальних колах. У Франції розповсюдження журналу було заборонено.

У журналі Бейля містилися рецензії на книги з питань філософії, богослов'я, історії й літератури, а також полемічні твори політичного й релігійного характеру. Французьких релігійних ортодоксів дратувала незалежність матеріалів, що друкувалися у виданні Бейля. Та й у Голландії ряд публікацій привів до того, що незалежний редактор втратив місця професора історії і філософії в Роттердамському університеті. Нападки недоброзичливців похитнули здоров'я і змусили Бейля через три роки припинити своє видання.

Бонаж де Боваль продовжив працю Бейля, перейменувавши журнал в «Літопис творінь учених» або «Історія праць учених», що у новому виді проіснував до 1709 року.

В 1688 році Жан Леклерк, емігрант та ідеологічний опонент Бейля, почав в Амстердамі видання журналу «Всезагальна історична бібліотека», що проіснував п'ять років і прославився тим, що вже в перших номерах Леклерк опублікував великі витяги з основної праці великого англійського філософа Джона Локка «Досвід про людський розум», викликавши бурхливу полеміку в багатьох країнах Європи.

Журнали літературно-критичного змісту у Франції ведуть свій початок від періодичного видання «Mercure galant» - «Галантний Меркурій», заснованого в 1672 році. Королівський «привілей» на видання цього журналу одержав популярний у той час драматург і полеміст Жан Донно де Візе, відомий як літературний супротивник Мольєра. У перші роки журнал виходив нерегулярно, однак з 1677 р. де Візе зробив це видання щомісячним. Особливим успіхом у читаючої публіки користувався розділ світської хроніки.

Під рубрикою «Листи до Мадам» де Візе публікував останні новини королівського двору та паризького світу. Розрахунок видавця був правильним. Розмови, плітки салонів, дворових кіл становилися відомими широкому колу читачів.

В 1696 р. в журналі була опублікована відома казка Шарля Перро «Спляча красуня», яку він опублікував анонімно.

В подальшому королівський привілей на видання журналу перейшов до рук Шарля Дюфрені, який був драматургом, поетом, музикантом, художником, журналістом. Дюфрені увійшов в історію французької журналістики не тільки як редактор одного з періодичних французьких журналів.

Він вперше застосував прийом показу французької дійсності очима чужестранця, мешканця Сіама, який випадково потрапив у Париж («Серйозні та комічні розваги сіамця», 1699). Цей прийом став дуже популярним у публіцистиці епохи просвітництва.

 

ІІІ. Завданням просвітницької журналістики – виправляти нрави суспільства засобом просвітництва та розваг. Тому мова просвітницьких видань відрізнявся простотою, ясністю, щоб бути зрозумілою та доступною максимально великій кількості читачем.

Даніель Дефо писав: «якщо мене запитають, який стиль я вважаю найкращим, то я відповім - той, на якому можна розмовляти з п'ятьома сотнями людей найрізноманітніших професій, крім ідіотів і божевільних, і бути зрозумілим усім».

Даніель Дефо прославився як досвідчений памфлетист і полеміст, сатиричні випади якого не раз досягали мети. Його памфлет «Найкоротший спосіб розправи з дисидентами» (1702) був спрямований проти релігійних переслідувань з боку англійської церкви, але Дефо написав його так, що ввів в оману тих, проти кого цей памфлет був спрямований.

Відповіддю на дрібну карикатуру став суд над памфлетистом, публічне спалення виявлених екземплярів, штраф і троєкратне виставляння до ганебного стовпа. Але Дефо вдалося перетворити цивільну страту у власний тріумф. У в'язниці Дефо написав «Гімн ганебному стовпу» (1703), що надійшов у продаж саме у момент виконання вироку, - і натовп, що зібралася на площі, привітав Дефо оплесками й обсипала його квітами.

Після звільнення в 1704 р. Дефо стає незалежним журналістом і видає власний журнал «The Weekly Review» («Щотижневий огляд»).

На думку Г.Геттнера, тюремне ув'язнення зробило Дефо ще люб'язнішим народу; він писав сатири, політичні твори, полемічні статті. Але більше всього займало його видання – публікація оглядів відносин Франції та всієї Європи, наскільки простирається вплив Франції, що виходили чотири рази на тиждень, які були народним листком у широкому змісті цього слова, і яке вважалося першим початком англійської журналістики».

Дефо продовжував видавати журнал, заповнюючи його в основному власними матеріалами, аж до 1713 року і навіть одержав прізвисько «пан Ревью». (персональний журналізм).

 

ІУ. В англійській просвітницькій журналістиці виділилися два підходи до виправлення нравів - сатиричний і морально-дидактичний. Їх завжди можна роз'єднати, але якщо виділяти крайні сторони, то повчальна журналістика Джозефа Аддісона та Річарда Стиля будуть з одного боку, а їдка сатира Джонатана Свіфта - з іншої. Як дотепно помітив Теккерей, Аддісон - «м'який сатирик, він ніколи не наносив заборонених ударів; милосердний суддя, він карає тільки посмішкою. В той час як Свіфт вішав без пощади».

Свіфт залишив яскравий слід в історії англійської журналістики й публіцистики. Міркуючи про чинність публіцистичного дарування Свіфта, той же Теккерей помітив, що «самі хижі дзьоб і пазурі, які коли-небудь, втикалися у здобич, найдужчі крила, які коли-небудь, розсікали повітря, були у Свіфта».

Памфлет був улюбленим жанром Свіфта. Він ніколи не підписував свої публіцистичні добутки, містифікуючи читачів вигаданими іменами й піднімаючи злободенні питання, які органічно вписувалися у контекст основних проблем англійської та європейської просвіти.

В 1696-1697 р. Свіфт практично одночасно створив два памфлети, яким приготовлена було довге життя - «Битва книг»і«Казка бочки».

«Казка бочки» - один із самих блискучих памфлетів у творчій спадщині цього публіциста. У ньому дається тонка й зла пародія на Реформацію й на різні напрямки усередині християнського віровчення, що відбило реакцію Свіфта на події англійської революції й на діяльність пуритан. Під масками Петра, Мартіна й Джека виникають образи католіцизму, лютеранства й кальвінізму (пуританства).

Політичні пристрасті Свіфта зробили його редактором торійського щотижневика «Дослідник» (він вів його з листопада 1710 по 1711). У цій газеті він опублікував цілий ряд памфлетів, статей і віршів, спрямованих проти лідерів партії супротивників. У запалі політичної боротьби Свіфт писав, що «партія наших супротивників, палаючи сказом і маючи досить дозвілля після своєї поразки, згуртувавшись, збирає гроші й наймає банду писак, досить спокушених у всіх видах наклепу, які володіють складом і талантом, гідними рівня більшості своїх читачів».

Навіть найвідоміший добуток Свіфта - роман «Подорож Гуллівера» (1726) - не що інше, як розгорнутий памфлет, який не зосереджується на одній проблемі, який піднімає нескінченну безліч проблем - від державного устрою Британії до вдач ученого миру й духовного вигляду людини в цілому (йєху).

Серія памфлетів Свіфта «Папери Бікерстафа» (1708-1709) визначила форму повчальної журналістики Річарда Стиля й Джозефа Аддісона. Свіфту вдалося створити комічну маску Ісаака Бікерстафа, ім'я якого стало загальним. Річард Стиль, що був у ту пору редактором офіційної газети, вирішив використати створену Свіфтом маску для видання нового журналу в 1709 році.

 

У. Журналу Р.Стиля, що одержав назву «Базіка» і який мав підзаголовок «Базіка Ісаака Бікерстафа», призначений був покласти початок не тільки англійської, але й всій європейській повчальній журналістиці.

Видання починалося зверненням Бікерстафа, який пропонував читачеві «повчальне й разом з тим зухвале на думку читання», яке «добродійно й необхідно». Вдало знайдена маска й програма видання завоювала англійського читача.

В 1710 р. видавничим проектом свого друга зацікавився Джозеф Аддісон. Він став надсилати в журнал свої статті й есе. Аддісон знайшов своє покликання. Із приходом Аддісона якість журнальних публікацій зросла, велика кількість його есе дотепер перевидаються й вважаються неперевершеними зразками англійської эссеїстики.

Структура «Базіки» ґрунтувалася на одному есе, що було композиційним стрижнем кожного номера. Есе створювалися Стилем або Аддісоном від імені обраної маски й присвячувалися різним подіям лондонського життя. Крім есе, у номер включалися також дрібні оголошення й замітки («Базіка» виходив три рази в тиждень).

Побоюючись, що маска Ісаака Бікерстафа може втратити свою привабливість, Аддісон і Стиль припиняють видання «Базіки» на початку 1711 р., коли журнал перебував на піку своєї популярності.

У той же рік з'явився самий вдалий журнал у творчій спадщині цих авторів - «Глядач». Цього разу Аддісон і Стиль розробили цілу галерею масок, членів невеликого клубу, які збиралися, щоб роздумувати на мудрі теми з галузей політики, літератури, філософії, театру, світського життя та ін.

Справжньою удачею став образ «Глядача» - сера Роджера де Коверлі, добропорядного провінційного джентльмена, англійського дивака, який із цікавістю дивився на навколишній світ.

Тираж «Глядача» виріс до 14000 екз., читачі в Європі та колоніях з нетерпінням чекали кожного нового випуску. Але Аддісон і Стиль виявилися вірними обраної видавничої стратегії, і коли інтерес до «Глядача» досяг максимальних меж, вони зволіли перемінити літературні маски.

«Глядач» проіснував два роки – усього вийшло 555 номерів, в останньому номері було оголошено про несподіване одруження одного з персонажів і про раптову кончину іншого.

Коло учасників клубу розпалося, а замість «Глядача» в 1713 р. з'явилася нова маска і новий журнал «Опікун». «Опікун» мав майже такий же успіх як і «Глядач», однак проіснував біля року, після чого видавничий тандем Стиль-Аддісон розпався.

В 1714 р. Аддісон поодинці продовжив випуск журналу «Глядач», але довів його тільки до 635-го номера. Вплив «Глядача» та інших аддісоновських журналів на розвиток англійської та європейської журнальної традиції було феноменальним.

Тільки в Англії кількість наслідувань обчислювалося десятками. «Шептун» (1709), «Буркун» (1715), «Балакуха» (1710), «Інформатор» - який видавав Томасом Шерідан, батько знаменитого драматурга, при участі Свіфта, «Папуга» (1728), «Загальний глядач» (1728-1746) та безліч інших видань. Більше того, журнали Аддісона й Стиля перевидавалися кілька разів у вигляді окремих книг протягом 18-го століття й були переведені на велику кількість європейських мов.

У Франції журналістські ідеї Аддісона й Стиля використалися Пьєром де Мариво й абатом Прево. У таких журналах Мариво, як «Французький глядач» (1722-1723), де сам заголовок перегукується з англійським «Глядачем», помітне прагнення познайомити французького читача з англійськими культурними традиціями. Мариво не був наслідувачем - повна неологізмів, мова його журналів одержала найменування «мариводаж». У свою чергу, творчість Мариво мало більший успіх в Англії.

домагався того, щоб рецензії на його добутки містилися в журналі абата З.

У Німеччині лінія англійської просвітницької журналістики була продовжена такими повчальними виданнями як «Розумник» (1713-1714), «Весела поголоска» (1718), «Бесіди живописців» (1721-1723), швейцарських видавців Бодмера й Брейтингера й виступаючої проти них журналом Готшеда «Чесна людина» (1728), «Вільнодумець» (1745), «Іпохондрик» (1762).

Особливе місце в німецькій просвітницькій журналістиці зайняв журнал «Гамбурзька драматургія», який видавав Г. Э. Лессінг. Лессінг виступав за створення національного театру й писав, що його журнал буде критичним переліком всіх п'єс, які будуть ставитися на сцені й стежитиме за кожним кроком, який буде робити на цьому поприщі мистецтво поета й актора. Завданням журналу стало формування театрального смаку нації, і хоча видання проіснувало всього два роки (1767-1768) йому було призначено вийти за рамки простого журналу. «Гамбурзька драматургія» стала найбільшою пам'яткою естетичної думки німецької просвіти.

 

УІ. Просвіта збіглася зі становленням та розквітом журнальної періодики, і в ноьму збігу є своя закономірність. У період, коли володарями дум були філософи й письменники, роль друкованого слова у формуванні суспільної думки зросла багаторазово. Цей період іноді називають епохою персонального журналізма - практично за кожним періодичним виданням стояла особистість редактора або видавця, який проводив свою ідеологічну політику.

Письменники й філософи часто зверталися до створення журналів для пропаганди власних поглядів. Журнали, як концептуальні періодичні видання, стали одним з основних комунікаційних каналів для поширення просвітницьких ідей на широку читацьку аудиторію.

Важливі зміни відбулися в Європі при її вступі в «епоху просвіти» періоду кінця 17-початоку 18 століття. Вони пов'язані зі серйозною модифікацією культурної обстановки епохи. Священний текст з його сакральним відношенням до слова поступово поступився першістю тексту науковому, що опирається на розумне збагнення дійсності, на досвід, що допомагає пізнавати закони природи й суспільства. Вважається, що саме в цей час знання здобуває інформаційну форму, перестає бути чимось апріорно даним людині, що, випливаючи ренесансним традиціям, починає читати світ як книгу, але не просто читати: з'являється відчуття того, що дійсність можна вдосконалити.

Розвиток журналістського професіоналізму відбувався настільки ж динамічно в цей період, як і становлення самої преси. А таке явище як персональний журналізм жадало від людини професійного універсалізму.

Журнал «Ревью» Д.Дефо (1660-1731) був винятково продуктом праці, таланта й подвижництва. Дефо сам писав матеріали на політичні, комерційні й соціальні теми, будучи одночасно репортером, редактором, коментатором. Він уважав своїми журналістськими достоїнствами уміння відбирати факти й використати їх, а також володіння багатим словниковим запасом, здатність критично оцінювати власну роботу.

Дефо був не далекий й політичної активності, що принесла йому серйозні неприємності, а потім змусила стати главою секретної служби англійського прем'єр-міністра (прийняти цю пропозицію письменника спонукало важке матеріальне становище його родини).

Річард Стиль уважається одним із засновників англійської журналістики, був не тільки редактором, але й основним автором своїх видань.

Історія підтверджує, що зоряними годинами персонального журналізма стали періоди найвищого суспільного підйому, коли незвичайному часу потрібні виняткові особистості. Як приклад, служіння істині стає лейтмотивом творчості тих французьких журналістів, які створювали свої добутки в роки Французької революції 1789 року, коли зліт персонального журналізма найбільше яскравий.

Французькі просвітителі-енциклопедисти у середині 18 століття звернулися до проблеми специфіки журналістської праці. На їхню думку, є два типи журналіста: один світить «відбитим світлом», обдивляючись і коментуючи новинки літератури, науки, мистецтва та ін.; інший має достатній талант і сміливість, щоб служити прогресу.

Все це відбувалося в 18 столітті. А трохи пізніше, в 19 столітті став формуватися «новий журналізм», коли фундаментальною функцією видання визнавалося поширення інформації. Переважне місце стало належати не «поглядам і думкам», а «новинам», гонитва за сенсацією. Однак в цей період часу мали місце дві концепції, що відображали різні подання про призначення журналіста: політичний борець і соціальний філософ, і щось начебто підприємця, що виходить із міркувань вигоди.

 

 


Дата добавления: 2014-11-24; просмотров: 58 | Нарушение авторских прав




lektsii.net - Лекции.Нет - 2014-2019 год. (0.022 сек.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав